Розвиток інституціонального інвестування в Україні на сучасному етапі

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту  України

Київський національний торговельно – економічний  університет 
 
 
 
 
 

Доповідь 

з дисципліни «Інвестиційний менеджмент»

на тему:

  « Розвиток інституціонального інвестування в Україні на сучасному етапі» 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Виконала студентка 5 курсу 9 групи

ФЕМП, денної форми навчання

Паюк  Світлана Вікторівна 
 
 

Київ 2011 

     В Україні становлення нової системи  інститутів відбувається повільніше, ніж зміни в економічних відносинах. Вакуум інституцій ринкової економіки заповнювався стихійним виникненням інститутів саморегулювання і розв’язання питань стосунків між економічними агентами. Недосконалість інституційних норм щодо приватизації, значні прогалини щодо фіксації правил перерозподілу власності, нерозвиненість ринку цінних паперів, неадекватність роботи органів державної влади та управління, покликаних стежити за дотриманням правових вимог, породжують високі витрати здійснення трансакцій. За таких умов новонароджений бізнес у загальній масі є дрібним і не має перспектив зростання.

     Формуються  неефективні стійкі інститути, прикладом чого є корупція, бартер, неплатежі, ухиляння від податків тощо, які справедливо вважати серйозною небезпекою при проведенні реформ. Адже ці та подібні інститути – відносно стійкі зразки соціального життя – забезпечують підґрунтя для задоволення корпоративних, корисливих інтересів певних груп за рахунок зниження ефективності функціонування суспільства загалом і окремих його підсистем.

     Вироблення  норм і правил руху господарської системи – це і є завданням інституціоналізму. Інститути не просто елементи суспільства, а правила, норми, способи діяльності, якими живе, функціонує суспільство, як вони втілюються в організації, установах, технологіях, способах мислення і дії людей [3, 23]. Треба звернути увагу й на особливу роль держави, саме як базового інституту, котрий сам продукує норми і правила та водночас має організувати все так, щоб агенти суспільства сприяли розвитку цих норм і правил і самі підкорялися їм.

     Державне  регулювання з одного боку виконує  роль системотвірного ядра інституціоналізму, визначаючи доцільні параметри останнього і його сучасні форми, а з другого – вплетені в більш загальні суспільні регулятивні механізми, які включають і неписані поведінкові норми, традиції [1, 32]. Є всі підстави вважати, що без ефективних урядів неможливий стабільний соціально-економічний розвиток, так для цього необхідним є функціонування й розвиток відповідної інституційної системи – правил і традицій, що визначають форми та способи використання економічних і технологічних умов.

     Розбудова держави і формування нової соціально-економічної системи в Україні вимагають, щоб держава серйозно і досить тривалий час займалася

створенням  інституціонального середовища, тобто  формальних і неформальних правил і норм поведінки, їх взаємодії на макрорівні (щодо інституцій та їх урядових структур) і на мікрорівні (щодо інституціональних угод).

     Інституційні  передумови економічного розвитку суспільства інших країн та досвід взаємодії інституційних підсистем свідчить, що процес економічної раціоналізації є тривалим і вимагає відповідних об’єктивних та суб’єктивних передумов. Класична раціональна економіка зародилася в Західній Європі декілька століть тому. Вона базувалась на „чотирьох китах”: 1) ренесанс античної науки та її революційні зміни;

2) раціональне  право;

3) ефективний  спосіб ведення господарства;

4) протестантська  трудова етика, в якій синтезувалися всі позитивні тенденції суспільного життя [2, 120].

Аналіз  показує, що ці чотири складові раціональної економіки так чи інакше є наявними в Україні. Однак їхня якість, зрілість, суспільна затребуваність відзначаються великою строкатістю – з одного боку, та розбалансованістю, гетерогенністю, безсистемністю – з другого.

     Найбільший  потенціал раціоналізації вітчизняної  економіки зосереджено в науці та освіті. Попри існуюче відставання (в окремих сферах навіть істотне) від передових західних країн, науково-освітнє підґрунтя для здійснення подальших трансформаційних і модернізаційних процесів можна вважати задовільним. За умов повнішої інтеграції науково-освітньої, виробничої і банківсько-фінансової сфер можуть бути створені належні стартові умови для розгортання всеохоплюючого раціонального розвитку економіки.

     Правова система країни як один із чинників раціоналізації економіки та її важлива інституціональна складова являє собою надзвичайно строкатий конгломерат рудиментів недалекого минулого, некритичних новацій, запозичених з інших правових систем, неузгоджених та еклектично пов’язаних між собою.

     Невиразною  залишається парадигма права. З  одного боку, здійснюються кроки до узгодження вітчизняного законодавства з правом Європейського Союзу, з другого – приймаються рішення щодо уніфікації законодавства України та Росії. Очевидно, магістральним напрямом удосконалення правової системи, особливо в частині, що регулює економічні процеси, має стати запровадження норм і стандартів ЄС, СОТ, нормативно-правових актів інших міжнародних інституцій.

     Господарювання  в Україні здійснюється більшою мірою на емоційному, інтуїтивному рівні, ніж на раціональних засадах. Особливо це стосується домашніх господарств, малих і середніх компаній. А великим підприємствам та установам бракує системи сучасного корпоративного управління, стратегічного планування, демократизму, прозорості у відносинах з акціонерами, відкритості.

     У забезпеченні виходу економіки з  кризового стану і стабільного її розвитку вирішальну роль відіграє науково обґрунтована інвестиційна політика держави. Саме вона визначає реальні джерела, напрями, структуру інвестицій, здійснює раціональні та ефективні заходи для виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих соціально-економічних і технологічних програм, відтворює процеси на макро- й мікро- економічному рівнях. Водночас держава повинна створювати сприятливий інвестиційний клімат з метою ширшого залучення, поряд із внутрішніми, іноземних інвесторів на взаємовигідних засадах.

     Загальновідомо, що ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурне перетворення з якісним оновленням товаровиробництва, ринкової та соціальної інфраструктури немислимі без відповідних капіталовкладень, тобто без належного інвестування. Без надійних капіталовкладень неможливо забезпечити створення і впровадження новітніх технологій, систем сучасної організації та управління товаровиробництвом і збутом продукції, розвиток ринкової інфраструктури, інформатизацію суспільства тощо. Це фундаментальні основи для забезпечення конкурентоспроможності національного товаровиробництва, без чого не може бути й успішної інтеграції нашої країни в Європейське співтовариство. Складні відтворювальні процеси відбуваються виключно на базі інвестування. Чим воно активніше, тим швидші й темпи відтворення ефективних ринкових перетворень.

     Інвестиції  дають змогу впроваджувати науково-технічні досягнення у

виробництво і на цій основі забезпечувати  зростання ВНП, продуктивності праці, реальних доходів на душу населення, а також вирішувати багато соціальних проблем. Дослідженнями встановлено пряму залежність між темпами зростання ВНП та інвестиціями, бо конкурентоспроможність і темпи розвитку підприємства визначаються інвестиціями. Без них підприємство будь-якої форми власності приречене на банкрутство. Тому у розвинутих країнах приділяється серйозна увага інвестиційній діяльності. Органи державного управління в цих країнах використовують широкий спектр методів її стимулювання:

     - прискорену амортизацію;

     - раціональну податкову систему;

     - кредити та регулювання банківських  процентних ставок;

     - заохочення лізингу.

     В Україні ж дотепер не створено обґрунтованої системи державної підтримки інвестиційної діяльності підприємств. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, що, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей суб’єктів господарювання та держави. Вивести Україну з цієї ситуації може лише науково обґрунтована інвестиційна політика держави.

     Для України важливо розглядати залучення  іноземних інвестицій у контексті структурних змін і економічного зростання. Офіційно визначеними пріоритетними завданнями, які покликані розв'язати іноземні інвестиції, є такі: технологічне оновлення виробництва; виробництво товарів широкого споживання; подолання залежності країни від імпорту. Цілі іноземних інвесторів, які з'являються на вітчизняному ринку, вступають у суперечність з внутрішньою економічною програмою розвитку. Так, у структурі господарства їх насамперед цікавлять сировина, метал, вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Їхній інтерес викликають підприємства, що мають певні технологічні переваги й перспективу розвитку, а також науково-технічний потенціал. Інакше кажучи, увагу іноземців привернула саме можливість спрощеного дешевого доступу до українських сировинного ринку, науково- технологічної бази та кваліфікованої робочої сили. Якщо Україна прагне дістати через ПІІ доступ до сучасних технологій, то західні фірми реалізують технології, які вже пройшли половину свого життєвого циклу і на світових ринках не є конкурентними. Невибагливість споживачів українського ринку надає застарілим і не прибутковим на західному ринку товарам можливість продовжити своє життя.

     Отже, конкурентоспроможні світові корпорації орієнтуються на глобальні експортні стратегії, а не на розвиток вітчизняного виробництва товарів в Україні. Крім того, високий інвестиційний ризик в Україні зумовлює незначну довіру західних підприємців. Ті ж з іноземних інвесторів, хто вже прийшов на її внутрішній ринок, не поспішають вирішувати проблеми й завдання своїх українських партнерів.

     Формування  галузевої структури іноземних  інвестицій пов'язана з

особливостями інвестиційного клімату України. Зацікавленість інвесторів

викликають  проекти, розраховані на короткострокову  перспективу, з віддачею найближчим часом (харчова промисловість, внутрішня торгівля), а також на стратегічне завоювання ринків машинобудування і хімічної промисловості.

     З огляду на динамізм розвитку, статистичні дані інвестиційного процесу швидко ,,старіють”. Тому повноцінний економічний аналіз інвестиційної діяльності є утрудненим. Але, виходячи з вище сказаного, можна відзначити формування певних тенденцій, що якісно характеризують розвиток іноземного інвестування в Україну:

     1. переважання за розмірами інвестицій  партнерів з промислово розвинутих країн і за кількістю – з країн, які розвиваються, а також поступове збільшення частки країн СНД;

     2. орієнтація спільних підприємств на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені, та на сферу послуг;

     3. реалізація спільних інвестиційних  проектів, як правило, на двосторонній основі;

     4. обережність західних партнерів  щодо великих інвестицій, зумовлена

відсутністю надійних гарантій їх захисту, нерозробленістю  стратегії та тактики виходу на практично невідомий і раніше закритий ринок;

     5. активність малих іноземних фірм, орієнтованих на швидке обертання

невеликого капіталу або на вигоду від разових операцій (нерідко суто посередницьких);

     6. нерівномірність розподілу інвестицій за галузями й регіонами України, їх зосередження у промислових центрах України;

     7. велика частка майнових внесків іноземних інвесторів у загальних обсягах інвестицій, слабке використання механізмів фінансового ринку для інвестування.