Iнноваційна діяльність

•          лізинг дозволяє забезпечити високу оперативність і гнучкість у вирішенні ви­робничих завдань за рахунок тимчасового використання необхідних об'єктів;

•          лізинг надає можливість використання найсучаснішої техніки, дозволяючи при цьому ліквідувати існуючі протиріччя між потребою використання для підвищення конкурентоспроможності та швидким моральним старінням цієї техніки у сучасних умовах.

Незважаючи на значне поширення у зарубіжній практиці цієї форми виробни­чого інвестування, у господарській системі України вона використовується недо­статньо. Не стимулює розвитку лізингу Закон «Про податок на додану вартість». На основі його використання при здійсненні фінансового прямого й зворотного лізингу має місце подвійне оподаткування. Воно полягає у тому, що при передачі права власності на основні виробничі фонди за договором фінансового лізингу у лізингодавця виникає податкове зобов'язання, при цьому базою оподаткування є договірна ціна, що складається з вартості обладнання і суми податку з доданої вартості, яка раніше сплачена лізингодавцем і пред'явлена лізингоодержувачу, тобто на суму ра­ніше сплаченого податку з доданої вартості ще раз нараховується податок.

На нашу думку, виходом з даної ситуації може бути законодавча зміна бази оподаткування, яка не повинна включати раніше сплачену суму податку з доданої вартості. Проте головним недоліком українського законодавства з питань лізингу є те, що основними регулюючим параметром у лізингових угодах встановлено строк амортизації, якій і є головним гальмом. У цьому питанні Закон «Про лізинг» суперечить чинному Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким оперативний і фінансовий лізинг можуть бути використані на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації. Тобто по суті для фінансового лізингу нижня межа строку є нульовою.

Порядок нарахування амортизації згідно до Закону «Про оподаткування при­бутку підприємств» встановлює мінімальний строк договору фінансового лізингу понад п'ять років для третьої групи основного капіталу і близько трьох для другої, що ніяк не приваблює лізиногодавців. Тому, вважаємо, що доцільно було б дозво­лити учасникам лізингової угоди самостійно встановлювати строк і метод нараху­вання амортизації на об'єкти лізингу.

Наступною групою джерел фінансування інноваційній діяльності можуть бути запроваджувані кошти зацікавлених підприємств та серед них авансовані платежі за цільові замовлення, вкладення інвестиційних фондів і компаній.

Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. затверджене положення «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії». Інвестиційний фонд створюється в формі закритого акціонерного товариства з уставним фондом не менше двох тисяч мінімальних зарплат і здійснює виключно діяльність в сфері спільного інвестуван­ня. Не можуть бути засновниками фонду юридичні особи, доля державного майна, яких в уставному фонді перевищує 25 %. Інвестиційні фонди діляться на відкриті та закриті. Відкриті створюються на невизначений період і викупають свої інвес­тиційні сертифікати в строки, встановлені інвестиційною декларацією інвестицій­ного фонду. Закриті створюються на певний період і здійснюють розрахунки по інвестиційним сертифікатам по закінченню строку своєї діяльності.

Інвестиційні фонди формуються для роботи з дрібними інвесторами. Власни­кам сертифікатів виплачуються дивіденди.

Інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, окрім ведення інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спіль­ного інвестування шляхом емісії цінних паперів ті їх розміщення.

Доходи фонду складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних паперів, що знаходяться у власності фондів, і доходів від операцій з цінними папе­рами та іншими активами.

Наступну групу джерел фінансування складають кошти урядових та регіона­льних фондів та програм. До них належать Державний інноваційний фонд сприян­ня конверсії; кошти, що виділяються на державні, регіональні та галузеві науково-технічні програми; Фонд фундаментальних досліджень та науково-технічних про­грам, Український національний фонд підтримки підприємництва та розвитку кон­куренції.

До особливої групи іноземних джерел фінансування відносяться іноземні ін­вестиції; міжнародна науково-технічна допомога; міжнародний лізинг; франшиза; міжнародні та національні наукові та венчурні фонди.

Всі підприємства України у відповідності до закону «Про зовнішньоекономіч­ну діяльність» від 16 квітня 1991 р. мають право на зовнішньоекономічну діяль­ність. Організаційно-правовою основою здійснення підприємницької діяльності іноземного інвестора в Україні є декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20 травня 1993 р. Він передбачає такі організаційні форми функціонування кваліфікаційних інвестицій, як спільне іноземно-українсь­ке підприємство; підприємство або філіал зі стовідсотковою іноземною участю; виробнича кооперація без створення юридичної особи. Іноземні та українські інве­стиції оцінюються в іноземній конвертованій валюті та валюті України на основі цін міжнародних ринків на момент їх внесення. Перерахунок інвестиційних сум з іноземної валюти в валюту України здійснюються по курсу Національного банку України. Інвестиції реєструються обласними (міськими) держадміністраціями.

В Україні діють також представництва іноземних юридичних осіб, які ви­конують роботи та надають послуги, передбачені відповідними контрактами.

Передача нововведення є частиною комплексної угоди і здійснюється шляхом прямого інвестування. Вона може включати в себе надання обладнання, передачу прав власності на патенти, торгові знаки та найменування, незапатентовані проце­си, досвіду та вміння в області організації, управління та маркетингу. Плата за тех­нологію, що передається у вигляді прямих інвестиції, можуть носити явний та прихований характер. Явні платежі здійснюються в формі роялті інших відра­хувань за право використання майном та надання технічних послуг. Приховані платежі за технологію приймають форму виплати прибутку за інвестиційний капі­тал і можуть включати елемент компенсації за технологію, передача якої не зафік­сована формальними домовленостями.

Україна отримує міжнародну науково-технічну допомогу від Комісій євро­пейської спільноти та міжнародних фінансових організацій. Задача координації цієї допомоги покладена на Агентство міжнародного розвитку та інвестицій Кабі­нету Міністрів України. Воно також є координатором робіт по реалізації держав­ної програми заохочення інвестицій, прийнятої 17 грудня 1993 р., яка отримала статус закону України.

В Україні діють представництва ряду міжнародних фондів, підтримуючих на­укову, інноваційну діяльність та розвиток підприємництва. Серед них Міжнарод­ний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємництва, ряд американських наукових фондів. Вони нада­ють можливість отримати фінансування під цікавлячи їх наукові або інноваційні проекти на конкурсній умові, пройти короткострокове навчання або стажування та інші послуги.

У світовій практиці основним джерелом формування фінансових ресурсів є довгострокові позики та кредити. Таким чином, банківські установи стають одни­ми із учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансуван­ня, а й зв'язок між всіма учасниками — державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Проте існуючі механіз­ми кредитування і зависокі ставки за кредитами, не сприяють надходженню фінан­сових ресурсів у сферу інновацій.

Водночас реальна поточна ситуація є такою, що довгострокові кредити, які мають бути основними підоймами стимулювання інноваційної діяльності суб'єк­тів господарювання, становлять небезпечно малу частку в загальному обсязі кредитних вкладень у національну економіку.

Серед суттєвих чинників, що обмежують довгострокове інноваційне кредиту­вання, слід виділити такі: високий рівень відсоткових ставок за банківськими кредитами; великий кредитний ризик, ризик зміни відсоткових ставок, ризик незбалансованої ліквідності; переважно поточний та короткостроковий характер банківських пасивів; низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути передані у забезпечення інноваційного кредиту; зацікавленість банків у кредитуванні господарських операцій із швидким обігом грошових потоків; обмежена можливостей рефінансування у НБУ.

Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності окремих суб’єктів можуть бути також кошти іноземних інвесторів. Їх використання має ряд переваг порівняно з позичковим капіталом та іншими видами фінансово-кредитного забезпечення. Так, на відміну від позик і кредитів, вони, не збільшуючи зовнішнього боргу держави, сприяють одержанню коштів для розвитку виробництва, зацікавлюючи в цьому безпосередньо іноземного інвестора. Вивезення прибутків, зароблених інвесторами завдяки їх внескам та участі у виробництві, є набагато меншою небезпекою, ніж віддача кредитів з відсотками.

Список використаної літератури

1.      Про інвестиційну діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради України, 1991. - № 37.

2.      Волков О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник. – К.: КНУТД,  2004.

3.      Денисенко М.П., Гречан А.П., Гаман М.П. та ін.. Провайдинг інновацій: Підручник. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2008. – 448с.

4.      Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навч. посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2003. – 278с.

3