Світові тенденції інноваційного процесу на сучасному етапі

1.Світові  тенденції інноваційного  процесу на сучасному  етапі

Особливістю інноваційного процесу, який став однією з головних тенденцій світового  розвитку починаючи з 70-х pp. XX ст. і  продовжується й зараз, є те, що основним творцем та розробником  науково-технічної продукції стають малі науково-технічні фірми, які ще називають венчурними фірмами [10], очевидно маючи на увазі їхню ризиковість. До того часу основними центрами створення науково-технічних розробок були дослідницькі центри та різноманітні лабораторії в структурі великих корпорацій.

Іншою помітною тенденцією слід вважати симбіоз  академічної науки і промисловості  та виникнення на його основі широкої  мережі технопаркових структур. Якщо до 70-х pp. минулого століття географія  технопарків обмежувалася США, через деякий час структури такого типу поширилися в Європі і відтоді почався їх бурхливий розвиток по всьому світу. На кінець тисячоліття технопарки мали всі розвинені країни і чимало країн з тих, що розвиваються. Зараз загальне число технопарків у світі становить кілька тисяч. У США діє 140 технопарків, в Європі — 260 [9].

Третьою тенденцією розвитку світової економічної  системи є посилення державної  підтримки тим суб'єктам, які займаються інноваційною діяльністю.

В Україні ситуація є протилежною. Попри гучні декларативні заяви про підтримку і розвиток інноваційного процесу в Україні реальна ситуація свідчить про зовсім інше.

В Україні не лише питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю є в 20-30 разів меншою, ніж у розвинених країнах, але, крім того, даний показник проявляє тенденцію до зменшення. Причому зменшується не лише питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, а й їхня кількість у абсолютному вираженні. Це вказує на те, що інноваційною діяльністю в Україні продовжують займатися великі підприємства, кількість і частка яких природно не може бути великою. Таким чином, за тенденціями розвитку інноваційної діяльності Україна перебуває на рівні 70-х pp. XX століття. Така ситуація терміново потребує виправлення, при цьому суттєву допомогу може надати врахування світового досвіду організації інноваційного процесу, в тому числі й за участю держави.

Основні моделі державної політики підтримки  інноваційної діяльності. На сьогодні серед розвинених країн нема такої, де держава тими чи іншими методами не прагнула б сприяти інноваційному процесу. Аналізуючи державну політику розвинених країн у сфері підтримки інновацій за ступенем державного регулювання можна виділити два полюси. На одному виступають США та Велика Британія, де держава найменше втручається в економіку, в тому числі й в інноваційну діяльність, на іншому - Франція та Японія, в яких держава найбільш активно підтримує інноваційний процес всіма можливими методами.

Перший  полюс, який умовно можна назвати  англо-американською моделлю інноваційної політики, характеризується найбільш повною автономією підприємництва в інноваційній сфері. За такої моделі вважається, що ринкові механізми самі сприяють прискоренню інноваційного процесу, тому держава основні зусилля спрямовує на підтримку розвитку ринкового середовища.

Другий (франко-японський) полюс інноваційної політики характеризується досить значним впливом держави на розвиток інноваційного процесу, в тому числі і неринковими методами, шляхом прямих дотацій і субсидій підприємствам і організаціям, які здійснюють інноваційну діяльність.

За  обох моделей державна політика в  інноваційній сфері включає методи прямого і непрямого стимулювання, які використовуються більше чи менше  в кожній країні, залежно від того, до якого полюсу тяжіє національна  інноваційна політика. Англо-американська модель передбачає в основному непрямі методи стимулювання інноваційної діяльності, тоді як франко-японська - характеризується широким застосуванням сукупності методів прямого стимулювання інноваційного процесу.

До  прямих методів належать [5]:

- надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки;

- безоплатна передача або надання  на пільгових умовах державного  майна та земельних ділянок  для організації інноваційних  підприємств;

- створення наукової інфраструктури  в регіонах;

- у рамках більшості урядових  відомств існують різноманітні  програми, спрямовані на підвищення  інноваційної активності бізнесу;

- державні замовлення, переважно  у формі контрактів, на проведення  науково-дослідних розробок забезпечують  початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни;

- створення науково-технічних зон  зі спеціальним режимом інноваційно-інвестиційної  діяльності.

До  непрямих належать:

- податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;

- розвиток науки та системи  вищої освіти;

- законодавчі норми, які стимулюють  науково-дослідну активність.

Проте обидві зазначені вище моделі в чистому  вигляді не зустрічаються в жодній з країн світу. Уряди всіх без  винятку розвинутих країн впливають на інноваційний процес у своїх країнах комбіновано, застосовуючи методи як прямого, так і непрямого стимулювання.