У певних випадках, якщо очікувані екстерналії  споживатимуться окремою корпоративною  групою, функції компенсації їхньої вартості можуть належати приватним  економічним суб’єктам, наприклад  – промислово-фінансовій групі, транснаціональній  корпорації тощо.

      Таке  трактування інноваційного процесу  дає підстави для принципово значимого  висновку про необхідність реалізації на території країни всього циклу  впровадження інновації. Адже лише в  цьому разі суспільство зможе  споживати екстерналії, які супроводжують інновацію, і які було оплачено державою, або іншою фінансовою установою. Експорт інтелектуального продукту на ранніх стадіях інноваційного циклу веде до фактичної втрати зазначених коштів. Принагідно зауважимо, що імпорт інноваційного продукту забезпечує певну економію фінансових ресурсів на започаткування інноваційного циклу, проте, як правило, веде до значної обмеженості синергетичного ефекту від інновації. Зокрема, пожвавлення у сферах поліпшення продукту, розробки і реалізації супутніх інноваційних продуктів, стимулювання споживання цього продукту.

      У світовій практиці підтримки інноваційної діяльності вироблено значну кількість  інструментів, за допомогою яких держава  реалізує необхідні функції у  цій сфері. Серед них можна  виділити декілька груп:

      Пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:

• безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв тощо за рахунок коштів державного бюджету, зокрема на державних підприємствах;
• ініціювання створення та фінансування науково-дослідницьких програм, наукових центрів шляхом конкурсного відбору;
• надання безпроцентних чи пільгових позик та грантів;
• державне замовлення на інноваційні продукти;
• дотації за рахунок державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;
• компенсація банківського процента цілком чи його частини, в разі спрямування позики на фінансування інвестицій у технологічні інноваційні зміни;
• державні виплати провідним науковим центрам та науковцям;
• компенсація науково-дослідним установам витрат, пов’язаних з налагодженням інформаційного забезпечення (підключення до всесвітньої мережі "Інтернет", організація передплати зарубіжних видань для бібліотек тощо).

      Фіскальні пільги для інноваторів:

• зниження ставок податку на прибуток підприємств;
• податковий кредит інноваційним підприємствам;
• зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології;
• звільнення від деяких відрахувань до бюджету;
• звільнення від сплати податку на прибуток, який отримано власниками майнових прав інноваційних та венчурних фірм;
• відстрочка сплати імпортного мита чи звільнення від його сплати в разі ввезення товарів для реалізації інноваційного проекту;
• пільгова амортизація для фірм, визначених як інноваційні.

      Інші  правові, інфраструктурні, економічні та політичні інструменти підтримки інновацій:

• удосконалення законодавства про авторське право, патентних відносин;
• введення системи сертифікації та стандартів, що заохочує споживання інноваційних товарів, товарів харчування високої якості, нових медичних, будівельних, телекомунікаційних, рекреаційних, туристичних, транспортних послуг тощо;
• розвиток та підтримка системи освіти в країні: закладів загальної освіти, університетів, спеціальної фахової підготовки, системи безперервного навчання і перекваліфікації робочої сили, курсів профільного тренінгу та менеджменту;
• тимчасовий дозвіл на монополію виробника інноваційних товарів та впровадника інноваційних технологій, або, навпаки, обмеження монопольного становища, що зменшує витрати становлення нових виробників товарів чи послуг;
• створення державної інформаційної інфраструктури, розширення доступу до інформаційних мереж та банків даних, бібліотек;
• надання державних замовлень підприємствам для гарантування компенсації витрат на фінансування інновацій;
• здійснення державного лобіювання інтересів українських виробників інноваційної продукції на міжнародному рівні, застосування відповідного торговельного режиму та регулювання валютних курсів.

      Здійснюючи  політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору "гармати чи масло" (тобто, встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення) перетворюється сьогодні на тріаду "гармати, масло чи наука". Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного і інноваційного напрямів (точніше, ці кошти йдуть на поповнення інвестиційного потенціалу довгим шляхом, значно втрачаючи на ньому в обсязі). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, в свою чергу, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Це особливо відчутно в умовах стагнуючої економіки. Між тим, як зазначав ще М. Туган-Барановський, в довгостроковій перспективі саме технологічні зрушення формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Йозеф Шумпетер – фундатор інноваційної теорії

      Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини ХХ ст. є Йозеф Шумпетер (1883-1950). Його теоретична спадщина надзвичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічного аналізу присвячено такі його праці, як "Суть і основний зміст теоретичної політекономії" (1908), "Історія економічного аналізу" (1954), економічній динаміці – "Теорія економічного розвитку" (1912), теорії суспільного розвитку – "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942).

      Усебічне  вивчення історії економічного аналізу  привело Шумпетера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в політекономії була теорія загальної  економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не враховувала факторів розвитку економічних процесів.

      Прагнучи  подолати цю обмеженість теоретичної  концепції Вальраса, Шумпетер в центр свого дослідження поставив саме розвиток системи і ті чинники, які стають рушійними силами такого розвитку. Основною особливістю його підходу було те, що, аналізуючи причини динамічних змін, він концентрував увагу на інших виробничих факторах, ніж ті, які традиційно розглядали його попередники. Рушійною силою розвитку в його теорії є підприємець, визначальними соціальними рисами якого є не права власності, а особисті якості – ініціативність, далекоглядність, авторитет, готовність до ризику, здатність до інноваційної діяльності. Підприємець, завдяки таким рисам, є головним суб’єктом технічного прогресу, створюючи надлишок вартості, забезпечуючи своєю діяльністю розвиток економіки.

      З особою підприємця так чи інакше зв’язується  визначення й інших категорій. Зокрема, процент є ціною, сплачуваною за придбання нових продуктивних сил з прибутку. Прибуток також є винагородою за активність підприємця. Він має тимчасовий характер і зникає, коли новаторство замінюється рутиною.

      1942 року було опубліковано одну  з найвідоміших праць Шумпетера "Капіталізм, соціалізм і демократія" – дослідження історичної долі капіталізму. Автор узагальнює теоретичний аналіз капіталізму на підставі якісних зрушень, що відбулися в структурі буржуазного суспільства в першій половині ХХ ст., і висуває концепцію самозаперечення, відмирання капіталізму.

      Однак Шумпетер досить своєрідно трактував  суть капіталізму. Принциповою рисою останнього він уважав діяльність підприємця-новатора – тієї головної дійової особи буржуазних економічних відносин, котра за допомогою грошового капіталу здійснює свою історичну функцію. Тобто капіталізм він розумів надто обмежено – як приватнопідприємницьку систему класичного типу, що базується на дрібній і середній власності. Відповідна їй система цінностей відбивала природу пуританського індивідуалізму. З розвитком капіталістичної системи відбувається нагромадження багатства, його інституціоналізація, виникають великі корпорації, зростає роль держави в економічному житті, що, на думку Шумпетера, є ознаками розкладу, кризи капіталізму, який стає жертвою своїх власних успіхів.

      Насамперед  відбувається відмирання функції підприємця у зв’язку з нарощуванням могутності великого бізнесу внаслідок технічного прогресу. Велика корпорація з високопрофесійним  менеджментом і тяжінням до монополізму вдало пристосовується до технічного прогресу, але великий бізнес загрожує існуванню самої підприємницької ініціативи, оскільки він раціоналізує і ставить на наукову основу інноваційний процес. Відмирання з цієї причини індивідуальної підприємницької активності завдає, за Шумпетером, нищівного удару капіталістичному ладу. Поступове зникнення підприємця означає прискорену загибель буржуазії, оскільки процент виплачується з її прибутку.

      Нова  фаза капіталізму характеризується, за Шумпетером, також руйнуванням його соціальної бази під впливом масового акціонування власності, яке знищує індивідуального власника, котрий завжди був опорою капіталістичного суспільства.

      На  думку Шумпетера, досконала конкуренція  для суспільства – це стимул для мінімізації витрат і максимального наближення оплати праці до її граничної продуктивності. Для підприємця – це стимул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу-ток є результатом підприємницької активності за інших однако-вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку економічну ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно нового рівня.

      Ефективна конкуренція, за Шумпетером, можлива тільки за умов економічної динаміки. Цей стан забезпечується якісно новим рівнем виробництва, що базується на безперервному запроваджуванні нововведень, новаторстві на всіх рівнях – технологічному, управління й організації виробництва, якості продукту, освоєння нових ринків збуту, сировини.

      Тобто ефективна конкуренція – це конкуренція  нового типу, побудована на новаторстві. Вона не зв’язана з традиційним  ціноутворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а означає змагання в усіх сферах діяльності, вона відкриває нові можливості для вдосконалювання умов виробництва, змінює структуру взаємовідносин між виробниками, структуру попиту і пропозиції, умови формування витрат виробництва й цін. Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції.

      Головним  агентом ефективної конкуренції  є підприємець-новатор, а її важливою умовою – монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. "Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації", – писав він.

      Конкуренція стимулюється тяжінням підприємця-новатора до отримування надприбутків за рахунок  переваг, набутих не зменшенням витрат, а внаслідок повного усунення конкурента з ринку: конкурент-новатор руйнує навіть можливість існування інших конкурентів.

      Як  зазначав Шумпетер, суперництво в  класичній формі стає неможливим. Досконала конкуренція втрачає  своє значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності. За умов досконалої конкуренції стимул до технічного прогресу стає дуже слабким, бо надприбуток від інновацій швидко ліквідується конкурентами, які не витрачаються на розробки та впровадження нововведень, але негайно їх переймають. Досягнуті переваги перетворюються на втрати. Тяжіння норми прибутку до усереднення також не сприяє досягненню переваг на ринку. Для економічного розвитку все більш необхідними стають великі капітали.

      Монополія. Шумпетер уважав, що економічна ефективність за умов урівноваженого стану економіки гальмується проблемою використання ресурсів і технологічних можливостей. Досконала конкуренція стає неможливою, оскільки продавці (покупці) перебувають у неоднакових умовах. Виграш забезпечується об’єктивними умовами і не досягається за рахунок інших.

      Переваги, які отримує виробник завдяки  винятковому становищу на ринку, є монопольними перевагами. Найбільш значущі результати дає новаторство, забезпечуючи підприємцю прорив, як в галузі ціноутворення, так і охоплення ринку.

      Але Шумпетер стерджував, що монополії у чистому вигляді не існує. Це лише тимчасове явище. Більш важливою для ринку, для економіки в цілому він уважає ситуацію об’єднання групи конкурентів – олігополію.

      Плюси й мінуси олігополії розглядали й  інші економісти. Але тільки Шумпетер стверджував, що олігополія сприяє технічному прогресу. Вона дає змогу виділяти кошти для НДР, збільшує впевненість інвесторів у отриманні високих прибутків за допомогою випуску нових товарів, розширення асортименту.

      Економічна  рівновага. Шумпетер наголошує, що динамічний стан економіки унеможливлює врівноважувальну дію конкуренції. Навпаки, ефективна конкуренція веде до розбалансування, перебудови економіки, стрибка у розвитку продуктивних сил.

      Теорія  інновацій Шумпетера створила можливість узгодження таких явищ, як вільна конкуренція й монополія, котрі до нього розглядали як ринкові ситуації, що виключають одна одну. Він виводить поняття конкуренції за межі товарного світу й ринкових відносин.