Еволюція розвитку економічної категорії «капітал», особливості використання капіталу в Україні

Сутність економічної  категорії «капітал» можна розкрити аналізуючи внутрішню структуру  капіталу підприємства ВАТ «СумБуд»(Див. Дод. Б).

2.2. Форми капіталу та його органічна будова   

Форм капіталу багато, тому, що він  постійно змінює свою форму. Капітал  виступає то у формі певної суми грошей, то у формі засобів виробництва, то у формі засобів існування  найманих робітників, то у формі  готової продукції на складі, то, врешті у формі товарів, готових  на продаж у яку б форму капітал  не прибирався, він завжди є засобом  експлуатації, засобом виробництва  його власником додаткової вартості.     Капітал існує у трьох основних формах: грошовій, продуктивній і торгівельній. Грошовий капітал є першою формою капіталу. Його функція полягає в тому, щоб створити умови для поєднання факторів виробництва (робочої сили і засобів виробництва)[2, с. 284].       Продуктивний капітал бере участь у створенні нової вартості. Капітал стає продуктивним тільки тоді, коли сприяє зростанню вартості.

Розвинуте капіталістичне виробництво  не може обійтись без торгівлі. Її найчастіше використовує торговий капітал. Торговий капітал – це відособлена товарна  форма промислового капіталу. Він  виконує дві функції – реалізує вироблені товари і втілену в  них додаткову вартість і постачає капіталістів виробництва засобами виробництва. Функціонуючий торговий капітал прибирає дві форми –  форму циркулюючого капіталу і форму  витрат обігу. Циркулюючий капітал  – капітал, що авансується на придбання  товарів для продажу. Після реалізації товарів він повертається і знову  використовується на придбання нової  партії товарів для продажу.

Витрати обігу – це безповоротні затрати торгового капіталу. Вони поділяються на дві частини –  на чисті і додаткові витрати  обігу.

Чисті витрати обігу – затрати  торгового капіталу, пов’язані з  перетворенням товарної форми в  грошову і навпаки, тобто власне з реалізацією чи придбанням товарів.

Додаткові витрати обігу пов’язані  з продовженням процесу виробництва  товарів у сферу обігу. Це –  затрати на транспортування товарів, на їх розфасовку, пакування, збереження товарного знаку.

Додаткові витрати обігу відшкодовуються  за рахунок збільшення вартості товару, чисті – за рахунок додаткової вартості. В сфері торгівлі додаткова  вартість не виробляється, тому немає  власного джерела прибутку. Та торговий капітал має приносити прибуток. Його джерелом є додаткова вартість, якою поступається капіталіст виробництва  на користь торгового капіталіста[1, с. 232-233].          Органічна будова капіталу,  вартісна будова капіталу, тобто відношення постійного капіталу ( з  ) до змінного ( v  ), визначуване його технічною будовою і що відображає зміни технічної будови. Виражає суспільну сторону виробництва — наявність капіталістичних виробничих стосунків. Технічна будова капіталу — відношення маси засобів виробництва до живої праці. воно залежить від особливостей даної галузі, підприємства, рівня економічного розвитку країни. Одним з економічних показників, що відображають технічну будову капіталу, є капіталовооруженность праці — відношення основного капіталу, в постійних цінах, до зайнятих. Цей показник протягом тривалого історичного періоду розвитку капіталізму постійно зростав, але в 20 в зростання його різко сповільнився. Так, з 1869 по 1919 капіталовооруженность праці в оброблювальній промисловості США зросла більш ніж в 4 рази, з 1919 до початку 70-х рр. — всього на 55%. Уповільнення темпів зростання капіталовооруженності праці пояснюється перш за все тим, що науково-технічна революція створює умови для відносного здешевлення одиниці виробничої потужності устаткування, а також для зменшення долі пасивних елементів основного капіталу (виробничих будівель і споруд). На уповільнення зростання технічної будови капіталу впливає також зменшення матеріаломісткості продукції завдяки ефективнішому використанню сировини, напівфабрикатів і пр. матеріалів. У зв'язку з цим зростання продуктивності праці не супроводиться відповідним збільшенням переносимої на продукт вартості предметів праці[11, с. 67].  К. Маркс з'ясував, що зростання органічної будови капіталу (у вартісному виразі це відношення постійного капіталу до змінного, тобто є причиною створення відносного перенаселення, або промислової резервної армії праці. Він формулює загальний закон капіталістичного нагромадження, який установлює пряму залежність між зростанням суспільного багатства й функціонуючого капіталу, з одного боку, та збільшенням злиденності робітничого класу, поширенням безробіття — з іншого[8, с.349-350].

В Україні сільське господарство відіграє важливу роль в економіці. На теперішній момент сільське господарство є однією з найбільш перспективних

експортноорієнтованих галузей економіки. Для збільшення ролі на міжнародному ринку українським аграріям потрібно пропонувати конкурентоспроможну продукцію, як за якістю, так і за ціною. Це можливо лише за умови підвищенн ефективності використання ресурсів та підвищення продуктивності праці в сільському господарстві. Важливим чинником цих процесів є підвищення рівня технічного забезпечення сільського господарства та запровадження новітніх технологій. Ці процеси неможливі без підвищення ефективності відтворення основних засобів у сільському господарстві. Тому проблема відтворення основного капіталу у сільському господарстві є досить актуальною[2, с. 55].

Отже,сучасний погляд розглядає капітал  як економічну категорію,яка  вбирає у себе багато сторін, що здаються іноді  непримиренними. Але ці протиріччя тільки на перший погляд носять антагоністичний  характер, і йдеться не про те, щоб ці погляди примирити . Класифікаційна система явно це підтверджує.  

РОЗДІЛ 3. Особливості використання капіталу в Україні

Однією з особливостей сучасного розвитку як країн з  високорозвиненою економікою, так і  країн, що розвиваються, є розуміння, що формування капіталу у різноманітних  його формах є важливим джерелом економічного зростання.          Різноманітність форм утворення, нагромадження та функціонування капіталу пояснює Існування широкого трактування капіталу. Щоб отримати кількісні оцінки капіталу України, спочатку спробуємо проаналізувати Його матеріально-речову структуру. Будемо виходити з того, то виробничий І невиробничий капітал в натуральній формі представляється вартісними формами активів підприємств у складі основних та оборотних фондів (засобів)[20, с.7].

3.1. Етапи формування національного капіталу  

Доісторичні часи.  На моє  глибоке переконання, командна економіка  була спотвореним типом ринкової економіки, а не її протилежністю. Ринкові  відносини існували завжди, але були обмежені адміністративним впливом. Там, де цей вплив був недостатній  або де він поєднувався з особистим  економічним інтересом, ставався прорив у вигляді підпільних цехів, чорного  ринку, появи "валютників" тощо. Владні структури та одержавлені підприємства теж мали своє неофіційне господарство, за рахунок якого дозволяли собі жити краще за інших. Тіньовий сектор командної економіки був першим джерелом розвитку капіталізму в  Україні.   Перший етап – 1986-1991 роки.  Першими легальними капіталістичними утвореннями в СРСР, у тому числі й в Україні, були кооперативи. Вони майже не платили податків і почали створювати справжній ринковий бізнес, що викликало страшенне невдоволення у населення і влади. Доля кооператорів тих часів склалася по-різному: одні поступово перетворилися на відомих українських банкірів, комерсантів і бізнесменів, інші ведуть бізнес за кордоном, декому ж не пощастило - вони стали жертвами бандитів та держави. У ці роки почали створюватися також і центри науково-технічної творчості молоді, які стали основою так званого "комсомольського бізнесу". Багато українських бізнесменів вийшли з лав адміністраторів Комуністичної спілки молоді, навчилися не просто заробляти гроші, але й перетворювати їх на капітал, який дає постійні прибутки. Нарешті, на хвилі перебудови постали орендні підприємства, кмітливі керівники яких поступово приватизували майно та доходи від діяльності умовно державних підприємств, котрими вони керували реально. При державних підприємствах виникали малі та спільні підприємства, які вже реально створювали грунт для накопичування капіталу.   Другий етап – 1992-1995 роки.  Побудова ринкової економіки стала офіційною державною політикою. Закони про приватизацію, господарські товариства, підприємництво, банки і банківську діяльність, зовнішньоекономічну діяльність та інші створили правові умови для розвитку капіталізму в Україні. Як відомо, в 1991 році ще не було легальної приватної власності взагалі. Тож легальне накопичення первинного капіталу розпочалося лише тоді, коли зрушив процес відходу від соціалізму і переходу до капіталізму. Якими шляхами просувався цей процес і звідки взялися перші капітали? Перше джерело капіталів - це державна власність: хто біля якої державної власності найближче стояв, той і робив ту державну власність своєю приватною. За допомогою кишенькових посередницьких фірм гроші потрапляли в кишені тих, хто їх утворював. У ті роки відбувався шалений розпродаж ресурсів, накопичених за радянських часів. На хвилі гіперінфляції розвивався також новий банківський сектор. Одночасно виникли малий бізнес, "човники", розквітла базарна торгівля. Це були золоті роки для авантюрного капіталу, коли звичайні люди з підприємницькою жилкою могли, як здавалося, на порожньому місці здійснювати операції, що приносили 1000% прибутку завдяки грі на різниці в цінах. Багато товарів можна було дуже дешево купити і дорого продати. Люди, схильні до підприємницького ризику, дійсно могли нагромаджувати капітали.   Третій етап – 1996-1998 роки.  Цей етап характеризується зростанням масштабів державного втручання в економіку, формуванням державно-приватних холдингів, які взяли під контроль ринки електроенергії, газу, нафти, металу. Нові прибутки за рахунок цінової різниці давали бартерні операції, спекуляції державними облігаціями, ухилення від податків через офшори. Новоявлені капіталісти зрозуміли, що потрібно переходити до більш легальних засобів захисту своєї власності, насамперед великої приватної власності, й прискорення її розвитку саме за допомогою важелів держави. Четвертий етап - 1999-2002 роки.  Розвиток капіталізму в Україні на цьому етапі характеризується завершенням розподілу ринків між крупним капіталом і забезпеченням стабільності влади. Це період злиття державного інтересу з інтересами власників великих капіталів, так званих олігархів, які особисто або через посередників представлені у вищих органах законодавчої та виконавчої влади. Можна вважати, що сьогодні завершилася концентрація капіталу, хоча конкурентна боротьба між різними групами капіталу триває завжди, перманентно породжуючи як цивілізовані суперечки через судові позови, так і "розборки" із застосуванням силових методів, переважно вже з використанням державних інститутів. Власне, для кожного капіталіста важливо не втратити свій капітал, постійно його поповнювати за рахунок контролю над грошовими потоками. Якщо в середині 90-х років боротьба велася за право безкоштовно користуватися державними матеріальними та фінансовими ресурсами, то сьогодні йде боротьба за право контролювати та інвестувати в сфери, які ще мають економічну рентабельність та дають можливість зберегти й примножити капітал[14].

3.2. Інтелектуальний  капітал в Україні

Тенденції розвитку світової економіки переконливо свідчать, що в Україні не може бути іншого шляху  прогресу,  ніж  формування  економіки,  заснованої  на  знаннях,  тобто  економіки  інтелектуально- нноваційного типу. Ігнорування цієї обставини може призвести до витіснення країни з ринку високотехнологічної продукції. Серед визначальних факторів прогресу, зокрема, природних ресурсів, інтелектуального капіталу, виробничого (технологічного) потенціалу особлива роль належить саме  інтелектуальному потенціалу, який здатний не лише генерувати технологічні інновації, але й ефективні системи менеджменту, що забезпечують приток у країну високотехнологічних ідей та ноу-хау. Крім того, інтелектуальний капітал, на відміну від фінансового, має тенденцію і можливість стрибкоподібного приросту, що робить його головною особливістю нашого часу [19, с. 37-38].

Інтелектуальний капітал  – один з різновидів капіталу, який має відповідні ознаки капіталу  й  одночасно  відтворює  характерні  лише  йому  особливості.  Дане  поняття  є одним  з  найбільш  неоднозначних  за  своїм  науковим  тлумаченням,  характеризується складністю,  багатогранністю  й  різноманіттям  проявів.  Аналіз  наукових  джерел  та законодавчої бази з даної проблематики дозволяє виділити три підходи до трактування поняття «інтелектуальний капітал»[4, с. 111].

Інтелектуальний капітал  є особливим ресурсом, який, за визначенням  Л. Едвінсона та М. Мелоуна, складається з людського та структурного капіталу. Людський капітал - це людина з її інтелектом, кваліфікацією, вміннями та навичками, здатністю до творчості.

Найбільш прийнятним є  визначення, сформульоване Д. Клейном та Л. Прусаком: «інтелектуальний капітал – це інтелектуальний матеріал, який формалізований, зафіксований і використовується для виробництва більш цінного майна».

Розвиток людського інтелектуального капіталу є одним із ключових компонентів стратегії конкурентоспроможності в сучасній економіці. Побудова сучасної економіки, де людський та інтелектуальний капітал, високоосвічена і висококваліфікована робоча сила стають найважливішими чинниками конкурентоспроможності країни, включає не лише реформу освіти і збільшення інвестицій у цей сектор, а також реформування управління та здійснення довгострокових інвестицій у систему охорони здоров'я й охорони навколишнього середовища[11, с.55].

Інтелектуальний капітал  в умовах жорсткої конкуренції з  його залучення, як і капітал фінансовий, спрямовується туди, де вищі відсоткові ставки, тобто загальний рівень і якість життя. Для того, щоб втримати його в Україні, необхідно значно підвищити витрати на освіту й науку, заохочувати науково-дослідницьку та інноваційну діяльність.

Хоча Україна все ще утримує провідні позиції в деяких науково-виробничих сферах (космонавтиці, авіабудівництві, суднобудівництві, зварювальних технологіях), але в багатьох галузях (інформатиці, електроніці, біотехнології) значний потенціал, який накопичувався роками, сьогодні втрачений. Виникає реальна необхідність розробки і введення нових механізмів управління науковою діяльністю й інвестування масштабних технологічних змін з метою забезпечення стабільного росту наукових досліджень, реагування на світові науково-технічні досягнення та вироблення стратегії на їх випередження[7].

Розвиток науки та інноваційної діяльності передбачає пріоритетність розвитку національної системи освіти. Тому в багатьох країнах витрати на розвиток освіти посідають одне з пріоритетних місць у структурі державних витрат. Так, у більшості розвинутих країн вони становлять 5-6% НІШ (у Швеції -7,8%, Данії - 8.2%).

Для покращення умов формування та розвитку інтелектуального капіталу, необхідно вирішити такі проблеми:

1. Реформування фінансування системи освіти (обсяг державного фінансування слід визначити відповідно до кількості учнів і студентів).
2. Надмірна централізація управління (місцеві адміністрації повинні перебрати на себе відповідальність за розвиток освіти у своїх регіонах).
3. Низька оплата праці вчителів (потрібно забезпечити вчителя зарплатою, вищою за середню по країні).
4. Недостатній контроль якості (потрібно проводити контроль якості Ні тільки знань учнів, а й учителів).
5. Модернізація навчальних закладів.
6. Забезпечення доступу до освіти (необхідно створити неперервну систему освіти).
7. Проблеми вищої освіти (забезпечити самоврядування вузів та створити серел них конкурентні умови).

Програма розвитку України має відповідати реаліям XXI ст. - часу глобальної економіки, панування найновіших технологій та інформаційно-комунікаційних мереж, випереджувального накопичення інтелектуального потенціалу.            Таким чином, економічне зростання країни залежить від інтелектуалізації всіх сфер діяльності. Інтелектуальний капітал є необхідною умовою розвитку України. Державна політика повинна бути спрямована на накопичення інтелектуального потенціалу та створення умов для перетворення його в інтелектуальний капітал[20, с.31-32].

3.3. Допуск іноземного капіталу в українську економіку

Іноземний  капітал  в  економіці  України  поки  що  не  відіграє визначальну  роль.  Протекціоністська політика,  знижуючи  конкуренцію  з  боку  іноземного  капіталу,  дозволила  українському  капіталу опановувати  доходні  галузі  та  види  діяльності[2, с.280]. 

Загальні аспекти,що необхідно  враховувати при формуванні в  Україні механізмів регулювання  присутності в економіці іноземних  інвесторів:

1) Історично склалося  так, що в Україні відсутнє  системне регулювання допуску  іноземного капіталу в національну  економіку. Це, з одного боку, відкриває  можливість застосування «ручного»  регулювання процесу в корпоративних  інтересах наближеного до влади  великого українського капіталу, з другого – створює реальні  ризики для забезпечення національних  інтересів безпеки. У зв’язку  з цим, невідкладним завданням  для України є розробка стратегічної політики держави та формування необхідної інституціональної бази (закони й органи) в інвестиційній сфері у частині регулювання присутності іноземного капіталу.       Регулювання допуску іноземних інвесторів в українську економіку має базуватися на суспільно визнаній концепції системи національних інтересів безпеки.

2) За оцінками, в Україні рівень визначення національних інтересів безпеки буде дещо завищеним порівняно з розвиненими країнами, що мають значну практику лібералізації економіки. Певну роль у цьому відіграють існуючий менталітет населення та наявні політичні переваги. Крім того, необхідно враховувати й ризики, пов’язані зі слабкістю української держави, її регуляторної системи. Функціонування продуктивнішого іноземного капіталу може супроводжуватися негативними наслідками, з якими держава буде неспроможною впоратися (або держава не зможе примусити нейтралізувати їх). Ідеться про можливі дії інвесторів з міркувань конкурентної боротьби на світовому ринку: закриття окремих виробництв, що може завдати шкоди внутрішньому ринку або призвести до масового безробіття на окремій території; зниження технологічного рівня національного виробництва або розміщення в країні екологічно «бруд! них» видів виробництв тощо.

3) Стосовно країн, що  розвиваються (країн з перехідною  економікою),

світова практика припускає  наявність перехідного періоду. З урахуванням підвищених ризиків, такий перехідний період у формуванні ліберальної інвестиційної політики, безумовно, необхідний для України. Тільки в цьому випадку можна  розраховувати на те, що адаптація  до нових стандартів відбуватиметься  без болісного для суспільства  ривка, а також будуть пом’якшені негативні наслідки від присутності  іноземного капіталу в політичній, соціальній та економічній сферах. Головна вимога – чітке публічне визначення підходів і тривалості перехідного  періоду, публічність і прозорість у застосуванні регуляторів у  цій сфері. При цьому має бути цілковите розуміння того, що слід прагнути мінімізувати обмеження вільної конкуренції між капіталом різних країн, оскільки будь!які перешкоди в його русі завдають шкоди економічній ефективності.