Сучасна радикальна політична економія

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА

 

 

Факультет економіки та управління

 

Кафедра історії економічних  вчень та економічної історії 

 

РЕФЕРАТ

на тему: «Сучасна радикальна політична економія»

 

 

 

 

Виконала:

студент V курсу,

 спец. 8501

Обліванцева Ю.В.

Перевірила:

доктор ек. наук, проф. Фещенко В.М..

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2012

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….3

1.  Основні риси радикальної політичної економії……………………….4

2. Сучасна соціал-демократія. Основні моделі економічного розвитку..6

Висновки…………………………………………………………………….15

Список використаної літератури………………………………………..16 

Вступ

Радикальну політичну  економію можна віднести до числа  феноменів в еволюції сучасної економічної  думки розвинених країн, оскільки її поява суперечить на перший погляд звичною логікою економічних  навчань. У ній відбиваються ускладнення  проблем сучасної епохи, нові явища  в розвитку продуктивних сил і  суспільства, соціальні і економічні протиріччя.

 Як напрямок сучасної  економічної думки радикальна  політекономія сформувалася в  кінці 60-х років, хоча радикалізм  в економічній літературі капіталістичних  країн не представляє абсолютно  нового явища. Його теоретичні  витоки сягають до робіт таких  економістів, філософів та соціологів, як П. Баран, П. Суізі, Р. Мілс, Е. Фромм, Г. Маркузе та ін. Сучасні радикали заявили про себе одночасно з широким розмахом студентського руху в США та інших розвинених країнах. Зріс авторитет і зміцнилися їхні позиції в університетської науки. У США був створений союз прихильників радикальної

політекономії, почалося видання "Review of Radical Political Economics ". До радикалам відносяться такі впливові економісти, як Г. Шерман, Ф. Гордон, Р. Едвардс, Дж. 0'Коннор та ін. За короткий час економісти-радикали створили обширну літературу. Одну з перших спроб її систематизації зробив видатний теоретик радикалізму американський економіст Г. Шерман в книзі "Політична економія". Критичному аналізу радикальної політекономії присвячено низку

робіт вітчизняних економістів, в яких розкривається теоретична основа, зміст, основні риси та особливості властивих їй концепцій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні риси радикальної політичної економії

Радикальна політекономія  неоднорідна за своїм складом, соціальної орієнтації,завдань, що вирішуються  її представниками. У ній розрізняють  помірне крило, представники якого близькі до ліберального реформізму, примикають до посткейнсіанства, або соціально-інституціонального напряму.

 Економісти-радикали  в певній частині спираються  на ідеї лібералізму та розвивають їх. Поряд з цим оформилося ліворадикальний течія, яка виходить

за рамки лібералізму.

Ліві радикали - це представники середніх верств суспільства, переважно  критично мислячої інтелігенції, університетських кіл, частини студентства, економісти і соціологи, розчаровані в результатах  сучасної еволюції суспільства, налякані негативними наслідками НТР, соціальними  катаклізмами, - вони не тільки критикують капіталізм, але й відкидають його як систему. Ставлення до соціалізму у них також негативне. Американський економіст Дж. Герл назвав цей напрямок політекономією "протесту і виклику".

 У період формування  теоретики лівого радикалізму  відчували вплив руху "нових  радикалів", що розгорнувся в  розвинутих країнах. Проте ототожнювати їх або розглядати ліворадикальну позицію як різновид руху "нових лівих" немає підстав. Вони не збігаються по багатьох позиціях. Рух "нових лівих" піддалося глибокому розкладанню і значно втратила свої позиції. Ліворадикальна політекономія не пов'язана з масовим рухом. Діяльність економістів-радикалів в основному обмежена сферою теорії, наукових досліджень, викладання, публіцистики.

 Ліворадикали піддали критичній переоцінці західну економічну теорію. Своїм вістрям ця критика спрямована насамперед проти неокласицизму. Економісти ліворадикального штибу протиставляють йому більш реалістичні побудови, що спираються багато в чому на концепції посткейнсіанства, інституціоналізму, соціальну теорію розподілу, а також окремі положення економічної теорії К. Маркса. Теоретики радикалізму звертаються до соціальних проблем, широко відбивають їх у своїх концепціях.

Теоретики лівого радикалізму  сприйняли окремі методологічні  і теоретичні положення інституціоналізму. Нерідко вони застосовують інституціоналістських трактування суспільної структури, враховують її вплив на економічний процес, використовують у своїх теоріях окремі елементи новітніх концепцій трансформації економіки, наприклад, таких, як "якість життя".

 Разом з тим ліворадикали не згодні з теоретиками трансформації, що йдуть по шляхи збереження капіталістичної системи, які обмежуються її реформуванням, оновленням і поліпшенням. З цієї точки зору критикується концепція Дж. Гелбрейта. Критика капіталізму в концепції ліворадикалів утворює вихідний рубіж, від якого починаються всі наступні побудови, формуються  уявлення про альтернативні варіанти суспільного устрою, званих "Економікою участі".

 Вони звертаються до  економічного вчення К. Маркса, використовують його окремі положення  в своєму аналізі. Однак марксистський  аналіз капіталізму як системи  з витікаючими з нього революційними висновками теоретики лівого  радикалізму не сприймають. У своїй критиці вони роблять різні акценти. Так наприклад, велике місце відводиться проблемі взаємовідносини між споживачами і виробниками, дії різних похідних чинників, наростанню протиріч між суверенітетом споживачів і суверенітетом виробників. Слід зазначити, що критика ліворадикалів будується не стільки на аналізі об'єктивних соціально-економічних процесів, скільки на зверненні до норм моралі і справедливості, принципам гуманізму, проблем духовної сфери, придушення свободи особистості, її здібностей до творчості і т.д.

Економічні теорії лівих  радикалів не представляють чогось єдиного і завершеного. Багато хто  з них виступають за створення "нової радикальної політекономії". На думку американського економіста Дж.Годзона, найважливішою ланкою такого навчання повинні бути зв'язки двох компонентів, сприйнятих від К. Маркса і Дж. Кейнса. Однак питання про створення єдиної економічної теорії залишається відкритим і вчення лівих радикалів і раніше відрізняється еклектизмом і роз'єднаністю.

2. Сучасна соціал-демократія. Основні моделі економічного розвитку

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала економічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є міжнародним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на форми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров'я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через робітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.

«Змішана економіка» у розумінні  соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв'язування конкретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання  економіки використовували майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціальне спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею.

Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

—оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

 — приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

 — державна власність, державний сектор, державні підприємства;

 — суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають  у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Побудоване на засадах економічної  демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

—участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери.

Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики.