Суть і особливості здійснення реформи 1861р. на Україні

Зміст роботи

Вступ

Аграрні реформи в  Україні мають тривалу, складну, іноді трагічну історію. Перша аграрна реформа на території України була здійснена в середині ХVI сторіччя, в той час, коли територія України входила до складу Великого Князівства Литовського.

Наступна велика аграрна  реформа здійснювалася в 1861 році шляхом скасування кріпацтва. У реформі були зацікавлені не тільки селяни, але і буржуазія, яка зароджувалася, і значна частина поміщиків. Багато великих землевласників в передреформний період все глибше включалися в промислове виробництво. На території України це, в першу чергу, розвиток спиртної промисловості і бурякоцукрового виробництва.

Перші цукрові заводи будувалися поміщиками в крупних  маєтках, і цей шар найбагатших  землевласників був більш зацікавлений в найманій праці, ніж в кріпосному. Для території України була також важлива переорієнтація хлібної торгівлі з балтійських портів на південні чорноморські. 
1. Особливості проведення аграрної реформи в Україні

На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не їх цільовим призначенням, а правовим положенням суб'єктів поземельних прав. Існувала велика кількість категорій земель, серед яких можна виділити державні, питомі, кабінетні, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, суспільні, селянські.

Ставлення царизму до реформи було вичерпно відображено у виступі царя Олександра ІІ 30 березня 1856 року перед представниками дворянства Московської губернії: краще скасувати кріпацтво зверху, ніж чекати, коли воно почне скасовуватися знизу. Наприкінці 1856 - початку 1857 рр. був створений Секретний комітет для підготовки реформи. Комітет складався з провідних державних і суспільних діячів, як консервативного, так і ліберального напрямів. Секретний комітет в лютому 1858 року був перейменований в Головний комітет із селянської справи.

Щоб вивчити настрій  на місцях, уряд заснував дворянські комітети і комісії в кожній губернії. В Україні 323 дворяни брали участь в роботі цих органів, представляючи всю різноманітність поміщицьких інтересів в таких різних регіонах як Слобідська і Південна Україна, Лівобережжя і Правобережжя. Серед членів головного комітету були представники від губернських комітетів, а серед них – двох українських поміщиків, Василь Тарновській і Григорій Галаган, які твердо відстоювали інтереси селян. Почалося обговорення проектів реформи в губернських комітетах, а потім і в Головному комітеті.

„Настрої членів комітетів, - зазначає Н. Полянська-Василенко, - були протилежними: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім не давати, інші стояли за справедливе вирішення справи і достатнє забезпечення селян землею. Чутки про це доходили до селян, хвилювали їх. В багатьох місцях, особливо в Катеринославській і Чернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на поміщиків. Було багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке господарство переходило на капіталістичні основи, і дідичі хотіли звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. На Лівобережжі, зокрема, на Полтаві, хотіли дати селянам тільки садибні землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі .

Боротьба революційних демократів, безперервні селянські  хвилювання примусили царський уряд відмовитися від найреакційніших варіантів реформи і піти на деякі поступки селянству. Було прийняте компромісне рішення, що примирило всіх, - звільнити селян з мінімальним наділом землі за викуп. Таке звільнення забезпечувало поміщиків як робочими руками, так і капіталом.

Закон про скасування кріпацтва - "Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності" - був підписаний Олександром 2 19 лютого 1861 року. Цей закон складався з окремих "Положень" : 1) скасування особистої залежності селян від поміщиків; 2) наділення селян землею і визначення селянських наділів.

При визначенні норм наділів "Положення 19 лютого 1861 р." формально виходили із ступеня родючості землі в різних районах країни, а фактично - тільки з інтересів поміщиків. При розподілі земель враховувалися і місцеві особливості. Орні землі підрозділялися на три категорії: чорнозем, нечернозем, степові ґрунти. В регіонах з ґрунтами двох останніх категорій селянські наділи були, як правило, більшими, ніж в чорноземних губерніях, у тому числі в Україні, де ґрунти були краще.

„У маніфесті селян назвали «тимчасово зобов'язаними», а самий стан – перехідним. Селяни діставали персональну свободу, незалежність від поміщика та двір із садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався в 1881 р. «Положення про звільнення селян від кріпацтва» було укладено дуже неясно. Насамперед - не встановлено однакового наділу на душу: розмір цей вагався у зв'язку з різними причинами в різних губерніях і залежно від якості землі; крім того, в залежності і від розмірів поміщицького маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича” .

2. Економічні наслідки аграрної реформи

Після реформи селяни мали у своєму розпорядженні менше земель, ніж до неї: в Росії вони втратили близько 10% колишніх наділів, в Лівобережній Україні - близько 30%. Це пояснюється тим, що до реформи наділи українських селян були більшими, ніж ті, які вводила реформа. Відповідно, якщо середня величина селянського наділу в імперії складала 27 акрів на сім'ю, то в Лівобережній і Південній Україні лише .

Навпаки, українські поміщики більше за інших нажилися на реформі. Під час переговорів і розподілу земель вони всякою правдою і неправдою привласнювали собі ліси, луги і водоймища, які раніше вважалися суспільною власністю. Собі вони завжди залишали найродючіші землі, а гірші продавали за завищеними цінами. Під приводом перерозподілу земель вони часто примушували селян перебиратися з насиджених місць, вводячи і без того убогі сім'ї в зайві витрати. Зрозуміло, до всіх цих хитрощів вдавалися поміщики у всій імперії, але ніде вони не діяли так нахабно і жорстоко, як в Україні, де боротьба за землю була особливо гострою і нещадною. В результаті українські селяни втратили від реформи набагато більше, ніж їх російські побратими.

“Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40% свого попереднього наділу, а в харківській – 31%. У всіх губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали „Бібіковські інвентарі” 1848 року” . Внаслідок реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був записаний по ревізії і платив державі, зменшилося, а саме:

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа  малоземельних селянських господарств, що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, на Південній Україні – 27,6%” .

Виняток склало Правобережжя. Серйозно сумніваючись у вірнопідданських відчуттях поміщиків - поляків в цьому регіоні (польське повстання 1863 року не забарилося підтвердити ґрунтовність цих сумнівів), царський уряд не бачив потреби захищати їх інтереси, а навпаки, про всяк випадок намагався заручитися підтримкою місцевих українських селян. Цим, мабуть, пояснюється та обставина, що останні отримали на 18% більше землі, ніж мали до 1861 року. Але і платня за землю була відповідно більшою,  так що, виграючи у розмірі наділу, селяни програвали в грошах. Розміри оброків тут були скорочені, а селянські наділи збільшені майже наполовину.

Не дивлячись на ці поступки, в Правобережжі відсоток малоземельних селян був найвищим серед українського селянства. Реформа надала селянам особисту свободу і право розпоряджатися своїм майном, купувати і продавати рухомість і нерухомість, займатися торговельно-промисловою діяльністю.

Проте, звільнивши селян  від кріпосної залежності, реформа  зробила їх залежними від сільської общини. Землею наділялася община, яка розподіляла її між окремими господарствами, проводячи періодичні переділи; без згоди общини селянин не мав права продати або передати свою землю, піти з села. Через общину певною мірою збереглася і влада поміщиків над селянством. Поміщик мав право відведення неугодних йому старост та інших виборних осіб в общині, без його згоди не можна було змінити сівозміну і розорати пустир. Община несла відповідальність за сплату податей кожним селянином. Існування общини було вигідне поміщикам, яких община забезпечувала робочою силою, і державі, якій вона гарантувала надходження податків. Для селянина ж община стала серйозним обмежувачем юридичної свободи.

Як зазначав М. Костомаров: “У громадських розуміннях історія витиснула на двох руських народностях свої сліди й установила в них розуміння цілком супротивні. Прямування до тісного зв’язку частин, знівечення особистих спонук під владою загальних, непорушна законність спільної волі, висловлена немов розумінням тяжкої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім’євого життя і знехтуванням особистої волі ідеєю "міра". Це все відбилося в народному житті тим, що… власність у них спільна… там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого… Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпнішою неволею й несправедливістю… В розумінні Українця громада – цілком не те, що в Великорусів мір. Громада це добровільне товариство людей; хто хоче – належить до громади, а не хоче – виходить з неї…  В політичній сфері Українці здібні були створити поміж собою добровільні товариства, зв’язані не більше, ніж того вимагала щоденна потреба, й міцні настільки, наскільки існування їх не шкодило незмінному праву особистої волі; Великоруси старалися спорудити на вікових підвалинах міцне загальне тіло, проникнуте єдиним духом. Перше прямування вело до федерації, але не вдало довести її до кінця; друге повело до одновладдя й до міцної монархії… Великоруський елемент має в собі щось величезне, творче, має дух суцільності, свідомість єдності, панування практичного розуму, Великорус уміє перебути тяжкі обставини, вибрати час, коли гаразд буде діяти й покористуватися ним, скільки йому треба. Цього не виявив наш український нарід. Його вільна стихія призводила або до розкладу громадських зв’язків, або до виру стремлінь, котрі немов те колесо крутили народним історичним життям”.

На думку О. Субтельного, громадська форма ведення сільського господарства, широко поширена в Російській імперії, і стала однією з головних перешкод розвитку аграрного виробництва, бо вона абсолютно не сприйнятлива до технічного прогресу та досягненням вже достатньо розвинутої на той час аграрної науки. Напівнатуральне господарство общини характеризувалося надзвичайно низькою товарністю і абсолютно не вписувалося в систему розвинутого ринку. Община з її бідністю і психологією зрівняльного розподілу була постійним постачальником на ринок праці малокваліфікованої робочої сили, джерелом і живильним середовищем різних революційних рухів і течій, часто і злочинності, що достатньо безумовно засвідчили події революції 1905 року.

Дані обставини чітко  розумів ініціатор аграрного  реформування Петро Аркадійович Столипін.

В Україні ж громадські володіння були рідкістю.

Цим і диктувалася  інша особливість проведення реформи в Україні. Близько 85% селян Правобережжя і майже 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Тому більшість українських селянських сімей одержувала індивідуальне право на землю і несла особисту відповідальність за виплату боргу. Так зміцнювалася і без того сильна прихильність українських селян до приватної власності, яка відрізняла їх від селян в Росії.

Селянська реформа на місцях визначалася чотирма „Місцевими положеннями”. Україна підпадала під дію трьох з них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно з спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях – за інвентарними правилами 1847-1848 рр., і повинності тут були менші. Усі селяни повинні були сплачувати платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов’язків викуп, а викупна плата зменшувалась на 20 відсотків. 

Безпосереднім результатом  селянської реформи стало прискорення  майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 млн. – від 1 до 3 десятин на душу.

Висновки

Життя в Росії і Україні значно змінилося. Окрім звільнення селян, цьому сприяли розвиток земської системи місцевого самоврядування і підвищення ролі закону і права. Загалом, не дивлячись на очевидні і серйозні недоліки цих реформ, подальша соціально - економічна модернізація імперії без них би була неможлива.

Селянська реформа 1861 р. дала імпульс справжньому розвитку земельного законодавства. Був прийнятий пакет законодавчих актів. Найважливіше значення мав Маніфест про скасування кріпацтва, прийнятий 19 лютого 1861 р. У виконання маніфесту були прийняті Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про устрій дворових людей; Положення про губернські і суміжні з селянськими питаннями установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян, що вийшли з кріпосної залежності; Закон про створення селянського банку.

Головне питання реформи (про надання землі колишнім кріпосним) розв'язувалося шляхом надання селянам землі за викуп. Після викупу селянами надільних земель у поміщиків селищам видавалися документи на придбану землю.

Проте найближчі результати реформи були в сільському господарстві далеко несприятливими. В результаті її проведення дуже багато земель залишилося у поміщиків, а необхідність викупних платежів підривала можливості розвитку селянського господарства. Тому приблизно 20 років після реформи продовжувався застійний період. Темпи сільськогосподарського виробництва були нижчими за очікувані. Помітний прогрес намітився з організацією в 1882 році земельного банку, через який здійснювалося кредитування селян при покупці ними поміщицьких земель.