Зайнятість і відтворення робочої сили в Україні

     В останні роки в Україні суттєво  поширились випадки застосування дитячої праці у її найгірших проявах. Щоразу більше дітей стають активними суб'єктами ринкових відносин, прагнуть (або вимушені) шукати оплачувану роботу. За даними дослідження, проведеного у 2003 році Українським інститутом соціальних досліджень на ринку дитячої праці, в нашій країні налічувалось 456,3 тис. дітей від 7 до 17 років, які працювали повний або неповний робочий день. При цьому 106 тис. працювали в домашньому господарстві, а 6,8% дітей віком від 7 до 17 років змушені працювати через різні причини, та головна серед них — матеріальні труднощі сім'ї.

     Протягом навчального року приблизно 59% працюючих дітей та підлітків виконують конкретну роботу за матеріальну винагороду. Виконуючи не кваліфіковану, переважно важку фізичну роботу, та ще й без офіційного оформлення трудових відносин, діти часто стають жертвами надмірного фізичного і психічного навантаження, потерпають від шкідливих умов праці, що негативно впливає на їх здоров'я та подальший розвиток.

     За  даними досліджень, до найгірших форм дитячої праці в Україні належать примусова праця, проституція, торгівля наркотиками та торгівля дітьми. Ці форми дитячої праці не лише стали звичними, але й поширюються. Здебільшого безоплатна праця дітей, що фактично є експлуатацією, використовується у сільському господарстві, торгівлі та у сфері послуг. Сільські діти частіше, ніж міські, вимушені допомагати своїй родині долати матеріальні труднощі.

     Залучення 15-17-річних до робіт на умовах подовженого робочого тижня ще раз свідчить про недостатній соціальний захист молоді та дітей на ринку праці, про поширеність серед цієї категорії населення України протизаконних форм організації праці.

     Під час опитування дітей на їхніх  робочих місцях виявилося, що переважна  більшість дітей працює неофіційно, тобто на підставі усної домовленості з роботодавцем. Зазвичай за такої форми організації праці нехтуються правила безпеки, а вимоги законодавства України про працю не враховуються.

     Негативні наслідки поширення дитячої праці в Україні очевидні. Це збільшення у майбутньому кількості населення, які не матимуть навіть базової середньої освіти. Травматизація як фізична, так і психічна при виконанні тяжкої роботи зашкоджуватиме здоровому розвиткові дитини у майбутньому.

     Необхідно наголосити на важливості ролі системи середньої освіти у вирішенні проблеми дитячої праці. По-перше, в школах необхідно ввести облік дітей, які повинні прийти до школи і навчатися в ній як мінімум до отримання атестату про неповну середню освіту. По-друге, для дітей, які з тих чи інших причин залучались до ринку праці і пропустили значну частину навчально-виховного процесу, необхідно розробити і запровадити спеціальну програму адаптації з метою їх повернення до школи для продовження навчання в їхньому ж класі. По-третє, починаючи з початкової школи, запровадити спеціальні заходи, щодо інформування батьків про негативні наслідки раннього залучення дітей до праці, спеціальні заняття з молодшими школярами для формування правильного уявлення дитини про свої права на освіту, всебічний розвиток, здоровий спосіб життя та інші, які не повинні порушуватись з боку дорослих.    
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Проблеми зайнятості  та відтворення  робочої сили в  Україні

    На  даному етапі розвитку ринкової економіки  провідна роль у формуванні основних напрямів діяльності у сфері зайнятості  відводиться державі. На сьогоднішній день основними проблемами  зайнятості, які потребують державного втручання є підготовка фахівців у ринковій економіці, підвищення ціни робочої сили, розроблення програми  страхування на випадок безробіття тощо.

    За  умов трансформування економіки  вища освіта поставлена перед проблемою  виживання та самозабезпечення, що призводить до невідповідності вищої  освіти потребам економіки.

    Вищі  навчальні заклади України щорічно випускають більше 450 тис. фахівців з вищою освітою, третина яких — з базовою вищою освітою, дві третини — з повною вищою освітою. В структурі випуску фахівців вищих навчальних закладів переважають такі напрями як економіка, комерція та підприємництво, інженерно-технічні спеціальності, освіта, право, які становлять більше 70% всіх фахівців.

    Як  показує практика, структура випуску  фахівців з вищою освітою цілком не відповідає структурі попиту на них. Не всім випускникам вдається працевлаштуватись за фахом, що призводить до зростання чисельності безробітних з вищою освітою, і певної дестабілізації соціальної ситуації на ринку праці.

    Як  свідчать результати аналізу ринку  праці України, за 2003 р. на обліку у  службі зайнятості України перебувало 53,5 тис. випускників з вищою освітою, що в 2,6 рази більше ніж у 2000 р. Тобто система освіти продовжує випускати фахівців за спеціальностями, якими вже переповнено ринок праці. У сфері освіти це спеціальності педагогічної освіти, дошкільного виховання, початкового навчання; у сфері економіки, комерції, бізнесу — економіка та підприємництво, облік аудит бухгалтерський облік, менеджмент тощо. (Див. Додаток 1).

    Якщо  зробити аналіз, яких працівників  потребує сучасний роботодавець, то ми помітимо, що найбільшим є попит на кваліфікованих робітників з інструментом, який змінився з 27,1тис. у 2001р до 44,7тис. робітників у 2003 році. Найменшим же є попит на кваліфікованих робітників сільського та міського господарства, риборозведення і рибальства, який змінювався з 0,8тис. робітників у 2001р до 1,7тис. чоловік у 2003 році. Як бачимо, за 2 роки попит зріс у двічі. Звідси ми можемо визначити існування навантаження на одне вільне робоче місце.(Див. Додаток 2).

    Проблема  невідповідності попиту і пропозиції на ринку праці фахівців загострюється із збільшенням чисельності колишніх службовців з вищою освітою, звільнених з галузей економіки, які стають конкурентами випускникам вищих навчальних закладів, оскільки мають більш високий професійний рівень і практичний досвід.

    За статистичними даними, на 1 жовтня 2003 р. в Державній службі зайнятості перебувало 987,6 тис. осіб з них 863,4 тис. з вищою освітою і 277,7 тис. з повною вищою освітою, тоді як потреба в працівниках підприємств (які подали заяви в службу зайнятості) для заміщення вільних посад службовців становила 24 тис. осіб. На одну вільну посаду службовця в 2003 р. претендувало 13 осіб.

    Отже, при такому незадіяному високоосвіченому кадровому потенціалі на ринку праці, проблема працевлаштування випускників  вищих навчальних закладів стає дедалі складнішою.

    Окреслюється  доволі широке коло питань: як можна  стабілізувати ситуацію; які рішення  необхідно прийняти, щоб підвищити  ефективність підготовки фахівців з  вищою освітою; які важелі задіяти  для ефективного працевлаштування випускників?

    Щодо  планування і прогнозування в  системі вищої освіти, то вони залишаються  важливим інструментом механізму управління цією сферою — перехід до ринкових умов господарювання не є підставою  для зменшення значення планування в системі освіти. Однак, потрібна зміна системи планування і прогнозування обсягів і структури підготовки кадрів з вищою освітою, головним принципом якої має бути чітка орієнтація на те, скільки і для кого готувати кадри.

    Стратегія планування розвитку вищої освіти має  передбачати довгострокові тенденції змін економіки і людських ресурсів та на цій основі визначати довгострокові цілі, орієнтири і пріоритети розвитку цієї сфери. Довгострокове стратегічне планування вищої освіти передбачає тісний зв'язок потреби у фахівцях з вищою освітою з прогнозами демографічних зрушень, розвитком трудового потенціалу та прогнозами розвитку галузей економіки.

    Засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої  стратегії розвитку вищої освіти та прийняття конкретних рішень щодо регулювання процесів підготовки фахівців з вищою освітою мають бути прогнозні та програмні документи економічного й соціального розвитку України, де дається характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери, наводяться основні макроекономічні показники стосовно економічного й соціального розвитку держави, в тому числі галузей економіки.

    Держава в особі відповідних органів  державної влади забезпечує діяльність вищих навчальних закладів шляхом визначення перспектив та напрямів розвитку вищої  освіти.

    На  підставі держзамовлення розробляються основні напрями підготовки фахівців за роками прогнозного періоду, мета яких: забезпечення галузей економіки фахівцями відповідно до потреби в них; розширення підготовки за тими спеціальностями, потреба в яких повністю не забезпечена; скорочення підготовки за надлишковими спеціальностями; першочергове забезпечення кадрами пріоритетних галузей і напрямів; поєднання галузевих і регіональних інтересів розвитку вищої освіти; поліпшення територіального розміщення підготовки спеціалістів з урахуванням розширення виробництва та спеціальних демографічних чинників.

    За  допомогою стратегічного планування в системі вищої освіти визначаються:  шляхи, за якими передбачається розвиток вищої освіти, пріоритетність підготовки фахівців за конкретними спеціальностями; вирішується, на яких освітніх ринках краще діяти; які новітні освітні технології в першу чергу необхідно впровадити у вищих навчальних закладах; на які сектори економіки і суспільні структури при цьому необхідно спиратися.

    Розвиток  цивілізованих ринкових відносин у сфері праці і зайнятості населення потребує істотного вдосконалення методів та важелів фінансування заходів політики зайнятості. Можливості та дієвість активної політики зайнятості значною мірою визначаються станом фінансового забезпечення її заходів, зокрема — дотації роботодавцям на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, в першу чергу, — найбільш вразливих (жінок з дітьми, одиноких матерів, молоді, дітей-сиріт, осіб перед пенсійного віку); одноразова матеріальна допомога безробітним для започаткування власної справи; своєчасне і якісне професійне навчання та перенавчання незайнятих і вивільнюваних працівників, які мають професії, неконкурентоспроможні на регіональних ринках праці.

    У свою чергу, обсяги фінансового забезпечення заходів політики зайнятості визначаються прямо і безпосередньо ціною робочої сили кожного найманого працівника та сумарною ціною робочої сили усіх найманих працівників

    В умовах запровадження загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття та створення Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, обсяги фінансового забезпечення заходів політики зайнятості визначаються за рахунок відрахувань у певному відсотку від заробітної плати кожного найманого працівника та від фонду оплати праці кожного суб'єкта господарювання.

    В Україні до 2000 р. було встановлено  ставки відрахувань до страхового фонду  на випадок безробіття у розмірах: 1,5% фондів оплати праці суб'єктів  господарювання і 0,5% заробітної плати найманих працівників. Однак з 2001 р. ставки відрахувань до цього страхового фонду було переглянуто і встановлено з 1 січня 2001 року — 2,0 %, а з 1 липня 2001 р. - 2.5 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі. Для найманих працівників збережено ставку відрахувань до страхового фонду на випадок безробіття 0,5 % суми оплати праці.[2].

    Встановлений  в Україні з 2001 р. розмір відрахувань  до страхових фондів на випадок безробіття від заробітної плати найманих працівників значно нижчий, ніж у багатьох зарубіжних країнах: у Франції - у 6,6 раз, Німеччині - 6,5 раз, Канаді - 5,8 раз, тільки в Японії він на 25% нижчий.

    Всі ці негативні чинники призводять до того що в Україні починає з’являтися таке явище як міграція. Міграції бувають: в межах України, що становлять 717532 особи та міждержавні – 76164 особи. Причому серед міграцій в межах України розрізняють внутрішньо регіональну – 450084 особи (вибуло) і міжрегіональну – вибуло – 267448 осіб. Очевидним є той фактор, що у 2005 році внутрішньорегіональна міграція буде більшою за міжрегіональну. (Див. Додаток 3).

    В Україні розмір заробітної плати найманого працівника, тобто ціна його робочої сили, як і ставки відрахувань із заробітної плати до страхових фондів та на інші цілі безпосередньо впливають на інтенсивність і якість пропозиції робочої сили, на можливості її розширеного відтворення.

    Професійно-кваліфікаційні розбіжності у заробітній платі  багато в чому регулюють зайнятість, само зайнятість, тривалість робочого часу тощо.

    Показники фонду оплати праці та середньої  заробітної плати впливають не тільки на формування чисельності зайнятих у країні, регіоні, галузі, районі, а й безпосередньо формують обсяг фінансових ресурсів на реалізацію політики зайнятості.

    Діаграма  5

      Статистичний  щорічник України за 2002 рік ст. 202 

    Головна причина низького рівня заробітної плати вбачається у недорозвинутості ринкових механізмів господарювання, зокрема, фінансової, грошово-кредитної, податкової систем, ціноутворення, а також відсутності повноцінного ринку праці, на якому б заробітна плата формувалась у процесі конкуренції, тобто як співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили у професійно кваліфікаційному розрізі. Недорозвиненість ринкових відносин у галузі праці призвела до спотворення умов визначення і реалізації ціни робочої сили. В таких умовах ціна робочої сили формується як залишок валового доходу роботодавця після виплати податків і покриття всіх інших, крім оплати праці, витрат.