Договірне право в умовах ринкової економіки
Автор работы: Пользователь скрыл имя, 08 Апреля 2013 в 21:42, реферат
Описание
Розширення сфери договірного регулювання суспіль-
них відносин, підвищення значення договору як одного із дже-
рел сучасного цивільного права вимагає поглибленого вивчен-
ня курсу договірного права студентами спеціальності “право-
знавство” вищих навчальних закладів.
Работа состоит из 1 файл
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ДОГОВІРНЕ ПРАВО
В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
За. редакцією проф. І.В. Жилінкової,
доц. В.І. Борисової
Харків
«Право»
2008
Д 59
Д 59
ISBN 978-966-458-073-8
ББК 67.9 (4 УКР) 303
Д 59
Рекомендовано до видання редакційно-видавничою радою
Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого
(протокол № 8 від 8 листопада 2007 р.)
А в т о р и :
д-р юрид. наук, проф.
І.В. Жилінкова
(вступ,
гл. 1); канд. юрид. наук, доц.
В.І. Борисова
(п. 3 гл. 7); д-р юрид.
наук, проф.
І.В. Спасибо-Фатєєва
(пункти 1, 2, 6 гл.7); канд. юрид.
наук, доц.
Л.М. Баранова
(глави 2, 3); канд. юрид. наук, доц.
О.П. Печений
(глави 5, 6); канд. юрид. наук, доц
. І.Й. Пучковська
(гл. 4); канд. юрид. наук, доц.
В.П. Янишен
(п. 5 гл. 7); асист.
С.Є. Сиротенко
(п. 4 гл. 7)
Договірне право в умовах ринкової економіки: Конс-
пект лекцій / І.В. Жилінкова, В.І. Борисова, І.В. Спасибо-
Фатєєва та ін.; За заг. ред. І.В. Жилінкової, В.І. Борисової. –
Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. – 116 с.
ISBN 978-966-458-073-8
Конспект лекцій присвячений аналізу системи цивільних
договорів в умовах ринкової економіки і містить достатню
навчально-методичну інформацію для пізнання змісту та прави-
льного застосування відповідних норм ЦК України з цього
питання.
У лекціях розглядаються лише питання, що передбачені
робочим планом кафедри цивільного права № 1 Національної
юридичної академії України імені Ярослава Мудрого на 2008/09
навчальний рік.
ББК 67.9 (4 УКР) 303
© Національна юридична
академія України, 2008
© «Право», 2008
3
ВСТУП
Розширення сфери договірного регулювання суспіль-
них відносин, підвищення значення договору як одного із дже-
рел сучасного цивільного права вимагає поглибленого вивчен-
ня курсу договірного права студентами спеціальності “право-
знавство” вищих навчальних закладів.
Курс лекцій відповідає навчальній програмі і всебічно
охоплює як загальні положення про договір, так і окремі інсти-
тути договірного права з метою поглиблення знань про догові-
рне право як частину зобов’язального права.
Структуру курсу складають сім глав, остання з яких міс-
тить шість параграфів, присвячених характеристиці окремих груп
договірних зобов’язань. У перших главах висвітлюються такі
ключові питання: визначення поняття “цивільно-правовий дого-
вір”, значення такого договору як регулятора цивільних відносин,
його співвідношення з актами цивільного законодавства, класифі-
кація цивільно-правових договорів, порядок їх укладення, зміни
та припинення, а також їх правові наслідки.
Навчальний курс “Договірне право в умовах ринкової
економіки” розрахований на студентів, які вже прослухали й
засвоїли як підґрунтя для викладення сучасної теорії цивільно-
правового договору загальний курс цивільного права.
Лекційний матеріал викладено в традиційному порядку.
У ньому послідовно розглядаються питання виконання, забез-
печення та припинення договірних зобов’язань. При цьому
увага акцентується на специфіці їхніх окремих видів (альтерна-
тивних і факультативних), договірних зобов’язань із множин-
ністю осіб (часткового, солідарного та регресного), особливос-
тях виконання основного й субсидіарного договірних зо-
бов’язань та грошового договірного зобов’язання.
Завершується загальна частина курсу розглядом питань,
пов’язаних з порушенням договірних зобов’язань та умовами за-
стосування цивільно-правової відповідальності. Значну увагу в
курсі лекцій приділено видам цивільно-правової відповідальності,
а також підставам звільнення особи від неї.
Загальна структура розподілу матеріалу відповідає ме-
тодичному плану викладання курсу „Договірне право в умовах
ринкової економіки”.
4
Глава 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРУ
У цивільному праві поняття договору є одним з основ-
них. Ще римські юристи зазначали, що договори (contractus) є
найбільш розповсюдженим джерелом виникнення цивільних
зобов’язань і надавали їм особливого значення, а римське пра-
во мало цілісну й досконалу систему договірних конструкцій, у
якому були визначені особливості укладення, зміни та припи-
нення договірних зобов’язань.
Нині договір, поряд із правовими нормами, являє собою
один з основних засобів регулювання суспільних відносин.
Розвиток ринкової економіки передбачає наявність розвинутої
системи договорів, які в цілому опосередковують переміщення
товарів, робіт і послуг у суспільстві. Свобода договору закріп-
лена як один з основних принципів сучасного цивільного права
(п. 3 ст. 3, ст. 627 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Си-
стема цивільно-правових договорів постійно ускладнюється та
розвивається, що є свідченням процесу загального розвитку
соціального буття.
Цивільний кодекс України, який базується на пандект-
ній системі, представляє договори у двох частинах – загальних
положеннях, які стосуються правочинів у цілому (статті 202–
236 ЦК), та спеціальних нормах зобов’язального права, які за-
кріплюють загальні правила щодо договорів та окремі види до-
говірних зобов’язань.
У сучасному цивільному праві договір розглядається в
трьох аспектах: 1) як юридичний факт, що породжує виник-
нення договірного зобов’язального правовідношення; 2) як зо-
бов’язальне правовідношення; 3) як документ, у якому фіксу-
ються його умови.
У частині 1 ст. 626 ЦК дається визначення договору як
юридичного факту, підстави виникнення цивільного зо-
бов’язання. У цьому розумінні договір – це домовленість двох
або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або при-
пинення цивільних прав та обов’язків. Договір – це правомірна
юридична дія. Як юридичний факт договір включається в зага-
льну систему юридичних фактів поряд з адміністративними ак-
5
тами, юридичними вчинками, подіями та іншими життєвими
обставинами, з якими закон пов’язує настання певних юридич-
них наслідків.
Щоб договір як юридичний факт породжував правові
наслідки, мають бути: наявність волі двох або більше сторін;
певне об’єднання вольової спрямованості сторін (узгодженість
волі); спрямованість волі сторін на досягнення певного право-
вого результату (встановлення, зміну або припинення прав та
обов’язків).
У зв’язку з тим, що договір передбачає наявність волі
не одного, а двох чи більше осіб, він є, залежно від кількості
сторін – учасниць договору, двостороннім або багатостороннім
правочином (ч. 3, 4 ст. 626 ЦК). Договір передбачає об’єднання
волі двох або більше сторін, досягнення домовленості (консен-
сусу) між його учасниками. Неузгоджена воля не породжує ви-
никнення договору. Тому договір є двостороннім правочином.
Воля та волевиявлення учасників договору формуються насам-
перед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну
модель взаємовідносин сторін. Договір є індивідуальним пра-
вовим актом, у якому абстрактна модель відносин осіб, окрес-
лена в законі, наповнюється конкретним змістом.
Сторони укладають договір для досягнення певної пра-
вової мети – одержання майна у власність або в користування,
одержання результату робіт або послуг тощо. Договір є універ-
сальним способом регулювання цивільних відносин у першу
чергу тому, що визначення змісту договору здійснюється його
безпосередніми учасниками (контрагентами). Саме об’єднана
воля сторін визначає характер і остаточний зміст договору.
Договір може розглядатися не лише як юридичний
факт, підстава виникнення цивільного зобов’язання, а й як від-
повідне зобов’язальне правовідношення. У цьому випадку по-
няття “договір” збігається з такими поняттями, як “договірне
зобов’язання” або “зобов’язальне правовідношення”. Для дого-
вору як цивільному правовідношенню характерні такі складові:
відповідний суб’єктний склад правовідношення, його об’єкт
(матеріальні й нематеріальні блага та дії) і зміст (сукупність
суб’єктивних прав та обов’язків сторін).
6
Термін “договір” нерідко застосовується і щодо самого
документа, у якому містяться умови договору. У такому розу-
мінні може йтися про підписання договору, втрату або пошко-
дження договору тощо. Договір як документ має просту пись-
мову або ускладнену (нотаріальну) форму, яка останнім часом
зазнає змін, а також може мати електронний вигляд і підпису-
ватися за допомогою електронного підпису.
У ЦК України норми, що застосовуються до договорів,
визначають поняття договору та умови його дійсності, права та
обов’язки сторін договору, виконання договору, порядок укла-
дення договору, його зміни та розірвання, припинення догово-
ру, наслідки недійсності договору.
Однією з основних засад цивільного права закріплено
свободу договору (ст. 3 ЦК), яка полягає, зокрема, у тому, що
сторони є вільними: а) в укладенні договору; б) виборі контра-
гента; в) визначенні умов договору; г) виборі способів забезпе-
чення зобов’язань; ґ) у вирішенні питання щодо зміни або
розірвання договору; д) встановленні видів та меж відповіда-
льності за невиконання або неналежне виконання договірних
зобов’язань.
Законодавство визначає, що свобода договору має здій-
снюватися з урахуванням вимог ЦК України, інших актів циві-
льного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розум-
ності та справедливості (ст. 627 ЦК). Однак ці межі є загаль-
ними межами здійснення учасниками цивільних відносин своїх
прав та обов’язків (ст. 13 ЦК).
У новому ЦК України вперше закріплено спеціальну
норму, що визначає співвідношення актів цивільного законодав-
ства й договору (ст. 6 ЦК). Це співвідношення полягає в наступ-
ному: 1) сторони можуть укласти договір, який не передбачений
актами цивільного законодавства (непоіменований договір), ос-
новна вимога до таких договорів – їх відповідність загальним за-
садам цивільного законодавства; 2) сторони можуть урегулюва-
ти в договорі, який передбачений актами законодавства (поіме-
новані договори), свої відносини, які не врегульовані цими ак-
тами, тобто доповнити законодавче регулювання саморегулю-
ванням; 3) сторони можуть відступити від тих положень, які пе-
редбачені актами законодавства, та врегулювати свої відносини
7
на власний розсуд, за винятком випадків, передбачених законом:
а) якщо в цих актах прямо вказано про неможливість відхилення
від норм закону; б) якщо обов’язковість для сторін положень ак-
тів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) якщо
обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодав-
ства випливає із суті відносин між сторонами.
Договір як соціально-правове явище відіграє в суспіль-
стві певні важливі функції. До них, зокрема, можна віднести:
а) регулятивну; б) інформаційну; в) охоронну функції.
Договір – це ефективний спосіб регулювання суспільних
відносин. Більш того, його можна визнати пріоритетним спосо-
бом регулювання, оскільки договір базується на волі самих уча-
сників правовідносин. Договір як регулятор містить певні пра-
вила, міні-норми, що набувають сили для його учасників. Укла-
даючи договір, сторони повинні діяти відповідно до його умов,
які передбачають, що кожна із сторін може вимагати певної по-
ведінки від іншої.
Договір виконує й важливу інформаційну функцію,
оскільки сам факт укладення договору свідчить про наявність
певного правового зв’язку між сторонами, їх відповідну право-
ву залежність. Точно визначений зміст договору інформує уча-
сників і всіх інших осіб про їхні права та обов’язки.
Договір відіграє важливу роль і як засіб охорони прав
та інтересів його учасників та інших осіб. Він не тільки припи-
сує (вимагає) належну поведінку сторін, а й передбачає мож-
ливість примусового виконання договору та застосування від-
повідних санкцій, спрямованих, перш за все, на забезпечення
майнових інтересів потерпілої сторони.
Договори мають різноманітні ознаки, що віддзеркалю-
ють ті чи інші їх сутнісні якості. Саме на підставі різних ознак,
що притаманні договорам, в цивільному праві здійснюється їх
класифікація. Залежно від правової природи цивільно-пра-
вових договорів проводиться: а) загальна класифікація; б) спе-
ціальна класифікація договорів.
Договори є різновидом правочинів. З урахуванням при-
роди договорів здійснюється загальна класифікація договорів
як правочинів. Так, виходячи із класифікації правочинів виок-
ремлюються наступні види договорів: а) реальні й консенсуаль-
8
ні; б) відплатні й безвідплатні; в) каузальні й абстрактні; г) стро-
кові й безстрокові; ґ) фидуціарні; е) умовні.
Крім того існує спеціальна класифікація, що застосо-
вується власне до двосторонніх правочинів, тобто договорів.
У першу чергу в цивільному праві виокремлюють групи
(типи) цивільно-правових договорів. Підставою для такого
поділу є правова спрямованість або юридична мета договорів.
На цій підставі розрізняють договори, що спрямовані на: пере-
дачу майна у власність (купівля-продаж, міна, дарування); пе-
редачу майна в тимчасове користування (всі види договору
найму або оренди); виконання робіт (всі види договорів підря-
ду); надання послуг; надання відстрочення повернення такої ж
кількості майна такого ж роду та якості або відстрочення опла-
ти; досягнення спільної для всіх учасників мети – загально-
цільові договори (договір про спільну діяльність, установчий
договір).
Окрім поділу договорів на певні групи (типи) в цивіль-
ному праві здійснюються їх різноманітні класифікації. Залеж-
но від відповідних ознак договори поділяються:
1) від по ділу прав та об ов ’ язкі в сто р ін –
на односторонні, двосторонні та багатосторонні договори
(ч. 2, 3, 4 ст. 626 ЦК): договір є одностороннім, якщо одна сто-
рона має обов’язок вчинити певні дії або утриматися від них, а
друга сторона має лише право вимоги, без виникнення зустріч-
ного обов’язку (договір позики – ст. 1046 ЦК); договір є дво-
стороннім, якщо кожна із сторін має одночасно як права, так і
обов’язки (договір купівлі-продажу – ст. 655 ЦК); договір є ба-
гатостороннім, якщо кожна із сторін має права та обов’язки як по
відношенню до кожної іншої сторони окремо, так і до всіх учас-
ників договору одночасно (договір про спільну діяльність –
ст. 1130 ЦК);
2) від по слідо в но сті дося гнення юри д и -
чної мети – на основні й попередні (ст. 635 ЦК): основним
вважається договір, який безпосередньо спричиняє виникнення
правових наслідків, на досягнення яких спрямована воля сторін
(досягнення відповідних прав та обов’язків); попереднім є до-
говір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку
або в певний час укласти договір у майбутньому на умовах,
9
установлених попереднім договором. Попередній договір не
тягне виникнення прав та обов’язків сторін, які визначаються
основним договором;
3) від то го , хто отр и м у є ви год и з дог о -
вору , на: а) договори, які укладаються на користь їх учасни-
ків; б) договори на користь третьої особи (ст. 636 ЦК): дого-
вір вважається укладеним на користь його учасників, якщо во-
ля учасників спрямована на задоволення власних інтересів; до-
говір на користь третьої особини – це договір, за яким вигоди з
договору одержує не сторона договору, а інша особа, яка впра-
ві або не вправі самостійно вимагати його виконання (напри-
клад, договір страхування на користь третьої особи (ст. 985
ЦК);
4) ві д пор я дку ук ла де ння – на погоджені дого-
вори та договори приєднання (ст. 634 ЦК): договір є погодже-
ним, якщо при його укладенні сторони повинні погодити між
собою умови договору й визначити його остаточний зміст; до-
говором приєднання визнається договір, умови якого встанов-
лені однією із сторін у формулярах або інших стандартних фо-
рмах і який може бути укладений лише шляхом приєднання
другої сторони до запропонованого договору в цілому.
5) ві д сту п е н я сво б од и сто р ін – на: а) дого-
вори, які укладаються сторонами вільно; б) обов’язкові до-
говори (статті 633, 648 ЦК). Вільними вважаються договори,
у яких сторони вправі на власний розсуд визначати зміст до-
говору та особу контрагента; обов’язковими є договори, у
яких сторони мають поводитися певним чином і можуть бу-
ти зобов’язані укладати їх з відповідним контрагентом або з
додержанням відповідних вимог. Різновидом обов’язкових
договорів є публічні договори. Публічним є договір, в якому
одна сторона – підприємець – взяла на себе обов’язок здійс-
нювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг
кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, переве-
зення транспортом загального користування, послуги зв’яз-
ку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
6) від ви зн ач е н н я або неви зн аче н ня до -
говору в законо давчих ак т а х – на поіменовані та не-
поіменовані: поіменованими є договори, які безпосередньо пе-
10
редбачені в законодавстві (договір купівлі-продажу, міни, да-
рування тощо); непоіменованими є договори, які безпосеред-
ньо в законодавстві не передбачені, але є такими, що не супе-
речать основним засадам цивільного права.
7) від ступеня ризику учасників договорів – на мінові та
ризикові (алеаторні) договори: міновими вважаються договори,
учасники яких мають можливість визначити співвідношення
благ, які передаються кожним з них за договором другій сто-
роні (купівля-продаж, поставка, міна тощо); ризиковими (алеа-
торними) є договори, учасники яких не можуть визначити на-
перед розміру або самої можливості отримання певного мате-
ріального блага за договором (договори ігор та парі).
Договірні конструкції в цивільному праві можуть мати
ускладнену структуру. На цій підставі в цивільному праві роз-
різняють: а) змішані договори; б) комплексні договори.
Згідно з ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право
укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів
(змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі
застосовуються у відповідних частинах положення актів циві-
льного законодавства про договори, елементи яких містяться у
змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або
не випливає із суті змішаного договору. Прикладом змішаного
договору може бути договір оренди житла з викупом.
Комплексними є договори, які поєднують два або біль-
ше різноманітних договорів в одному документі. Прикладом
такого договору є, зокрема, договір оренди місця на ринку,
який поєднує одночасно договір оренди певного місця та дого-
вори про надання послуг (охорони, прибирання території
тощо).
Зміст договору як підстави виникнення цивільно-
правового зобов’язання складають умови, на яких його укладе-
но. Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК зміст договору становлять: а) умо-
ви (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними;
б) умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного
законодавства.
З цього випливає, що умови першого виду вільно ви-
значаються сторонами та погоджуються ними, у той час як
умови другого виду належать до обов’язкових і встановлюють-
11
ся відповідним законом. Наприклад, у договорі доручення сто-
рони можуть на власний розсуд визначати його істотні умови
(ст. 1000 ЦК). Однак у договорі управління майном закон пря-
мо визначає його істотні умови – перелік майна, що передаєть-
ся в управління, та розмір і форма плати за управління майном
(ст. 1035 ЦК).
У статті 630 ЦК закріплено: “договором може бути
встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно
до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у
встановленому порядку”. При цьому уточнюється, якщо в до-
говорі не міститься посилання на типові умови, такі типові
умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту,
якщо вони відповідають вимогам ст. 7 цього Кодексу.
В абзаці 1 ч. 1 ст. 638 ЦК закріплено загальне правило,
що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі
досягли згоди з усіх істотних умов договору. У зв’язку з цим
питання щодо істотних умов договору набуває принципового
значення.
З огляду на це важливо звернути увагу на абз. 2 ч.1
ст.638 ЦК, у якому вказано, що до істотних умов договору на-
лежать умови: а) про предмет договору; б) що визначені зако-
ном як істотні або є необхідними для договорів даного виду; в)
щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто
згоди. З аналізу цієї статті випливає, що істотною умовою
будь-якого договору завжди є його предмет. Саме предмет ви-
значає правову природу договірного зобов’язання, що виникає
внаслідок укладення договору, його належність до певної гру-
пи та виду договірних зобов’язань. У деяких випадках закон
чітко визначає, які саме риси мають характеризувати предмет
договору. Зокрема, у ст. 980 ЦК зазначається, що предметом
договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не су-
перечать закону і пов’язані з життям, здоров’ям, працездатніс-
тю та пенсійним забезпеченням; володінням, користуванням і
розпоряджанням майном; відшкодуванням шкоди, завданої
страхувальником.
До істотних належать також умови, що визначені зако-
ном як істотні, або такі, що є необхідними для договорів даного
типу.
12
У певних випадках закон прямо передбачає, які саме
умови є істотними для договорів даного виду також належать до
істотних умов. Зокрема, істотними умовами договору комісії, за
якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є
умови щодо цього майна та його ціни.
До істотних умов договору, за ЦК, належать також усі
ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути
досягнуто згоди. Це вирішує питання виокремлення так званих
випадкових умов, які визначалися в цивільно-правовій літера-
турі як самостійний різновид умов договору. Згідно з ЦК умова
договору, щодо якої за заявою хоча б однієї із сторін має бути
досягнуто згоди, набуває характеру не випадкової, а саме істо-
тної умови договору, тобто такої, без якої договір не буде вва-
жатися укладеним.
Цивільний кодекс закріплює спеціальні норми щодо та-
ких умов, як: а) строк договору (ст. 631 ЦК); б) ціну договору
(ст. 632 ЦК). За загальним правилом строком договору є час,
протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати
свої обов’язки відповідно до договору (ч. 1 ст. 631 ЦК). Договір
набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть
встановити, що умови договору застосовуються до відносин між
ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку дого-
вору не звільняє сторони від відповідальності за його порушен-
ня, яке мало місце під час дії договору.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сто-
рін. У випадках, зазначених у законі, застосовуються ціни (та-
рифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються упо-
вноваженими органами державної влади або органами місцево-
го самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допу-
скається лише у випадках і на умовах, встановлених договором
або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не до-
пускається. Якщо ціна в договорі не встановлена і не може бу-
ти визначена виходячи з його умов, вона визначається виходя-
чи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи
або послуги на момент укладення договору.
Цивільне законодавство вперше визначає порядок
тлумачення договорів (статті 213, 637 ЦК). Під тлумаченням
зазвичай розуміється роз’яснення виразів та слів, що включені
13
до юридичних текстів. Метою тлумачення договору є встанов-
лення його справжнього змісту. У праві історично сформува-
лися дві основні теорії тлумачення договорів: а) теорія волеви-
явлення; б) теорія волі. Теорія волевиявлення ґрунтується на
приматі формального вираження волі учасників договору. У
цьому випадку основне значення має буквальне тлумачення
тексту договору, його формальний зміст. Засадничим поло-
женням теорії волі є ідея, що тільки узгоджена та справжня во-
ля сторін може служити підставою виникнення цивільних прав
та обов’язків, що випливають із договору. У зв’язку з цим у ра-
зі невідповідності тексту договору дійсній волі сторін необхід-
но брати до уваги саме волю учасників.
У статті 637 ЦК вказано, що тлумачення умов договору
здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу за правила-
ми, що встановлені для тлумачення правочинів у цілому. При
цьому в разі тлумачення умов договору можуть враховуватися
також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі
немає посилання на ці умови.
Закріплений у ст. 213 ЦК принцип тлумачення догово-
ру тяжіє до теорії волі. Відповідно до ч. 4 ст.213 цього Кодексу
необхідно з’ясувати справжню волю сторін, для чого здійсню-
ється: а) буквальне тлумачення слів, понять і термінів, включе-
них у договір, а також загальноприйняте у відповідній сфері
відносин значення термінів; б) порівняння окремих частин до-
говору зі змістом інших його частин, усім його змістом, намі-
рами сторін; в) з’ясування намірів сторін і мети договору, мети,
змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин
між сторонами, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки
сторін, тексту типового договору та інших обставин, що мають
істотне значення.
З урахуванням ст. 213 ЦК можна вважати, що зміст до-
говору може бути витлумачений його сторонами, а на вимогу
однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлу-
мачення змісту договору.
14
Глава 2. УКЛАДЕННЯ, ЗМІНА ТА РОЗІРВАННЯ
ДОГОВОРУ
Загальні положення про укладення, зміну та розірвання
договору містяться у гл. 53 книги 5 ЦК. На підставі принципу
свободи договору учасники цивільного обороту вільні у вирі-
шенні питання щодо укладення договору. Отже, за загальним
правилом не допускається примушення особи до укладення до-
говору. Винятком є так звані обов’язкові договори, тобто ті,
укладення яких є обов’язковим для певних учасників цивільно-
го обороту. До обов’язкових договорів належать, зокрема: пуб-
лічний договір (ст. 633 ЦК); основний договір на підставі по-
переднього договору (ст. 635 ЦК); державний контракт на по-
ставку продукції для державних потреб щодо певних визначе-
них законом суб’єктів (ст. 183 ГК, Закон України “Про держа-
вне замовлення для задоволення пріоритетних державних по-
треб”
1
); договір з переможцем торгів (Закон України “Про за-
купівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”
2
); договір,
стороною якого є суб’єкт, який займає монопольне (доміную-
че) становище на ринку (Закон України “Про захист економіч-
ної конкуренції”
3
) тощо.
Укладення договору являє собою процес узгодження осо-
бами, які виявили бажання укласти договір, істотних умов майбу-
тнього договору та, у певних випадках, вчинення ними інших дій.
Виходячи з того, що договором є домовленість двох або більше
сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення циві-
льних прав та обов’язків, укладення договору обов’язково перед-
бачає вираження волі всіх сторін та її співпадіння.
Укладення договору, як правило, є тривалим процесом.
Можна виділити такі стадії укладення договору: пропозиція
однієї сторони укласти договір (оферта); розгляд пропозиції
укласти договір другою стороною; узгодження сторонами умов
договору; прийняття пропозиції укласти договір другою сторо-
ною (акцепт). Не завжди укладення договору відбувається з
1
Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 3. – Ст. 9.
2
Там же. – 2000. – № 20. – Ст. 148.
3
Там же. – 2001. – № 12. – Ст. 64.
15
проходженням всіх зазначених етапів, однак обов’язковими
(основними) стадіями укладення договору є: пропозиція однієї
сторони (оферента) укласти договір та прийняття цієї пропози-
ції другою стороною (акцептантом).
Оферта – це пропозиція укласти договір. Усі дії осіб до
моменту направлення пропозиції укласти договір, зокрема, пе-
реговори, переписка, складання протоколів про наміри тощо не
породжують жодних правових наслідків. Ці переддоговірні дії
набувають певного юридичного значення тільки в разі тлума-
чення змісту договору (ст. 213 ЦК).
Ініціювати укладення договору шляхом здійснення
оферти може, як правило, будь-яка із сторін майбутнього дого-
вору. Однак не кожна пропозиція укласти договір вважається
офертою, а лише та, що відповідає певним умовам. Офертою
визнається така пропозиція укласти договір, яка: 1) однозначно
виражає намір особи, яка зробила пропозицію, укласти певний
вид договору і вважати себе зобов’язаною у разі прийняття цієї
пропозиції іншою особою; 2) містить істотні умови майбутньо-
го договору; 3) спрямована до конкретної особи або кількох
осіб. У разі відсутності будь-якої з названих ознак пропозиція
може розглядатися лише як виклик на оферту (пропозиція зро-
бити оферту). Так, у ч. 2 ст. 641 ЦК закріплено презумпцію, що
реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу
осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір. Рек-
ламні та інші пропозиції вважаються офертою, якщо тільки це
прямо зазначено в них. Від запрошення робити пропозицію
укласти договір необхідно відрізняти публічну оферту.
Публічна оферта – це пропозиція, що містить усі іс-
тотні умови майбутнього договору, в якій виражається воля
особи, яка її зробила, укласти договір на вказаних умовах з
будь-якою особою, яка відгукнеться.
Отже, публічній оферті не притаманна така ознака, як
адресність пропозиції, тому що вона звернена не до конкрет-
них осіб, а до будь-кого, хто виявить бажання укласти запро-
понований договір.
На практиці встановлення сторони договору, яка зро-
била пропозицію укласти договір, має значення для визначення
місця укладення договору. Якщо в самому договорі не вказано
16
місця його укладення, договір вважається укладеним у місці
проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юриди-
чної особи, яка зробила пропозицію укласти договір. Зазвичай
місце укладення договору набуває правового значення у сфері
зовнішньоекономічних відносин. Так, форма зовнішньоекономі-
чного договору (контракту), а також права та обов’язки його сто-
рін визначаються правом місця укладення такого договору
(ст. 382 ГК).
Акцепт – це відповідь особи, якій адресовано оферту,
про прийняття нею пропозиції укласти договір. Отже, акцеп-
том є позитивна відповідь на пропозицію укладення договору,
тобто згода. Іноді особа, яка одержала оферту, погоджується
укласти договір, але разом з тим пропонує свої зауваження що-
до певних умов договору. Така відповідь не вважається акцеп-
том, а являє собою одночасно відмову від одержаної пропози-
ції й нову пропозицію укласти договір. Акцептом вважається
тільки така згода, яка відповідає наступним умовам: 1) визна-
ченості (відповідь має містити не тільки повідомлення про
одержання оферти та заінтересованість пропозицією, а й вира-
ження зобов’язання щодо прийняття оферти); 2) повноти
(схваленню всього, що вказано в оферті); 3) безумовності (при-
йняттю пропозиції укласти договір без обумовлення будь-
якими подальшими діями кожної із сторін).
Акцепт може бути виражений різними способами. Най-
більш розповсюдженим та універсальним способом є письмова
відповідь про прийняття пропозиції укласти договір на запро-
понованих умовах (підписання запропонованого проекту дого-
вору, повідомлення про згоду укласти договір листом, теле-
графом, факсом або за допомогою інших засобів зв’язку). Крім
того, акцептом вважається здійснення конклюдентних дій, тоб-
то вчинення в межах строку для відповіді на оферту дій відпо-
відно до вказаних у пропозиції умов договору, що однозначно
засвідчують бажання особи укласти договір. Такі дії по суті
спрямовані на виконання умов договору, наприклад, відванта-
ження товару, надання послуги, виконання роботи, сплату від-
повідної суми грошей тощо. Однак треба зазначити, що при-
йняття пропозиції укласти договір шляхом вчинення конклю-
дентних дій може мати місце, якщо інше не вказано в
17
оферті або не встановлено законом. Таке застереження зумов-
лено тим, що для прийняття виконання за договором оференту
може знадобитися певний час (наприклад, для підготовки
складських приміщень, купівлі певного устаткування тощо).
Іншими словами, оферент не завжди заінтересований у негай-
ному виконанні договірного зобов’язання, а очікує тільки згоди
на свою пропозицію укласти договір.
Як правило, акцепт не може виражатися мовчанням. Це
випливає із загальних положень про способи волевиявлення
при здійсненні правочину (ч. 3 ст. 205 ЦК). Юридичне значен-
ня надається виявленню волі мовчанням лише у випадках,
встановлених договором або законом. Наприклад, відповідно
до ст. 764 ЦК, якщо після закінчення договору найму наймач
продовжує користуватися майном, то, за відсутності запере-
чень наймодавця протягом одного місяця (мовчання), договір
вважається поновленим на строк, який був раніше встановле-
ний договором.
Оферта й акцепт зв’язують сторони, які їх направили,
лише з моменту доведення їх до відома, відповідно, акцептанта
чи оферента. Це означає, що і пропозиція укласти договір, і
відповідь на цю пропозицію можуть бути відкликані особою,
яка їх здійснила, до моменту або в момент одержання їх адре-
сатом. Отже, особа, яка зробила пропозицію укласти договір
іншій особі, зобов’язана певний час чекати відповіді на неї.
Тривалість строку очікування відповіді та, відповідно, зв’яза-
ності офертою залежить від виду останньої. Так, існує оферта,
у якій вказаний строк для відповіді (ст. 643 ЦК), і оферта, у
якій не вказаний строк для відповіді (ст. 644 ЦК). Якщо в про-
позиції укласти договір вказано строк для відповіді, то договір
є укладеним, якщо оферент одержав відповідь про прийняття
пропозиції протягом зазначеного ним строку. У разі одержання
відповіді про прийняття пропозиції укласти договір після за-
кінчення вказаного строку, тобто із запізненням, оферент зві-
льняється від відповідних зобов’язань. У такому разі договір
може бути укладений тільки за бажанням оферента, якщо він
не втратив інтерес до укладення договору. Відповідь про при-
йняття пропозиції укласти договір може надійти із запізненням
не з вини особи, яка її направила, а, наприклад, через затримку
18
доставки кореспонденції підприємством зв’язку. У такому разі
вважається, що відповідь про прийняття пропозиції укласти
договір була дана своєчасно, і договір є укладеним. Особа, яка
зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відпо-
відних зобов’язань, якщо вона негайно повідомить особу, якій
направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізнен-
ням. У цьому разі відповідь, одержана із запізненням, вважа-
ється новою пропозицією.
Якщо в оферті не вказано строку для відповіді, то юриди-
чне значення для вирішення питання про укладення договору має
її форма. Так, якщо пропозицію укласти договір зроблено усно,
договір вважається укладеним за умови, що особа, якій зроблено
пропозицію, негайно заявила про її прийняття. Якщо оферту наді-
слано в письмовій формі, то договір є укладеним, якщо оферент
одержав відповідь протягом строку, встановленого актом цивіль-
ного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, – протя-
гом нормально необхідного для цього часу.
Прийняттю пропозиції укласти договір може передува-
ти стадія узгодження сторонами умов договору, на якій сторо-
ни вирішують спірні питання та намагаються узгодити ті умо-
ви договору, щодо яких виникли розбіжності. Ці розбіжності
можна вирішити судом у випадках, встановлених за домовле-
ністю сторін або законом.
За загальним правилом договір вважається укладеним з
моменту одержання особою, яка направила пропозицію уклас-
ти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Однак це
правило може бути застосовано тільки до консенсуальних до-
говорів, щодо яких закон не вимагає нотаріального посвідчен-
ня та (або) державної реєстрації. Для укладення певних дого-
ворів (реальних договорів) окрім досягнення домовленості з
усіх їх істотних умов необхідно, щоб одна із сторін передала
другій майно або вчинила інші дії, передбачені актами цивіль-
ного законодавства. Учинення дій, необхідних для укладення
договору, як правило, засвідчується певними документами, зо-
крема, актом прийомки-передачі, складським документом, роз-
пискою тощо. Отже, реальні договори (наприклад, договір по-
зики) вважаються укладеними з моменту передання майна або
19
вчинення певної дії. Якщо ж договір підлягає нотаріальному
посвідченню або державній реєстрації, він є укладеним з мо-
менту його нотаріального посвідчення або держаної реєстрації.
У разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної
реєстрації договору він вважається укладеним з моменту його
державної реєстрації.
Форма договору має відповідати загальним положен-
ням щодо форми правочину (статті 205–209 ЦК). Крім того,
договір має укладатися у формі, встановленій законом для да-
ного виду договору. У разі відсутності в законі спеціальних
вимог щодо форми певного виду договору сторони можуть об-
рати будь-яку форму.
Порядок укладення договорів на біржах, аукціонах,
конкурсах тощо має певну специфіку, що зумовлюється наяв-
ністю конкуренції при виборі контрагента. Особливості укла-
дення таких договорів встановлюються відповідними актами
цивільного законодавства, зокрема, Законами України “Про
товарну біржу”
4
, “Про ціні папери та фондовий ринок”
5
, “Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу прива-
тизацію)”
6
та іншими.
Договори, що укладаються на біржах, називаються бі-
ржовими операціями. Біржова операція являє собою купівлю-
продаж, поставку та обмін тих товарів, які допущені до обігу
на товарній біржі. Учасниками біржової операції можуть бути
тільки члени біржі. Біржова операція підлягає реєстрації на бір-
жі не пізніше наступного після її здійснення дня.
Укладенню договорів на аукціонах та конкурсах, як
правило, передують певні процедури, а саме: повідомлення ор-
ганізатора аукціону (конкурсу) про його проведення, подача
заявок учасниками аукціону (конкурсу), внесення учасниками
завдатку, проведення аукціону (конкурсу) з визначенням його
переможця, складання та підписання протоколу аукціону (кон-
курсу). На аукціоні договір укладається з особою, яка в ході
торгів запропонувала найвищу ціну. У разі проведення конкур-
су договір укладається з особою, яка визначила найкращі про-
4
Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 10. – Ст. 139.
5
Там же. – 2006. – № 31. – Ст. 268.
6
Там же. – 1992. – № 24. – Ст. 350.
20
позиції щодо умов конкурсу.
Важливе значення в цивільному праві має визначення
порядку зміни та розірвання договору. Як правило, укладений
договір припиняється його виконанням. При цьому договір має
виконуватися відповідно до умов, узгоджених при його укла-
денні. Стабільність договірних зобов’язань забезпечується, зо-
крема, положенням чинного цивільного законодавства, відпо-
відно до якого, якщо після укладення договору прийнятий акт
цивільного законодавства, який встановлює інші правила регу-
лювання договірних відносин, ніж ті, що існували в момент
укладення конкретного договору, умови укладеного договору,
як правило, зберігають силу. Іншими словами, сторонам, які
уклали договір, не потрібно змінювати його умови відповідно
до положень нового акта цивільного законодавства. Однак на
практиці іноді виникають обставини, які викликають необхід-
ність корегування (зміни) умов існуючого договору або взагалі
дострокового його припинення.
Зміна умов договору або розірвання договору може
розглядатися, по-перше, як правовий наслідок порушення одні-
єю із сторін договірного зобов’язання (ст. 611 ЦК); по-друге –
як етап розвитку договірного зобов’язання (ст. 651 ЦК).
Згідно зі ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору мо-
жуть здійснюватися: 1) за згодою сторін; 2) за рішенням суду на
вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору
другою стороною та в інших випадках, встановлених договором
або законом; 3) у разі односторонньої відмови від договору, як-
що право на таку відмову встановлено договором або законом.
Зазвичай будь-який договір може бути змінений або ро-
зірваний лише за згодою його сторін. У цьому відбивається
принцип свободи договору, адже учасники цивільного обороту
є вільними не тільки у вирішенні питань щодо укладення дого-
вору, вибору виду договору та визначення його умов. Особи,
які досягли домовленості при укладенні договору, можуть та-
кож домовитися про зміну його умов або взагалі про достроко-
ве розірвання договору. Деякі обмеження цього права сторін
встановлюються законом, наприклад, щодо договору на ко-
ристь третьої особи (ст. 636 ЦК). Так, з моменту вираження
третьою особою, на користь якої був укладений договір, наміру
21
скористатися своїм правом, сторони договору вже не можуть
його розірвати або змінити без згоди третьої особи, якщо інше
не встановлено договором або законом.
Зміна або розірвання договору за рішенням суду на ви-
могу однієї сторони або в разі односторонньої відмови від до-
говору мають місце, якщо тільки це прямо передбачено в кон-
кретному договорі або в законі щодо даного виду договору. Як
бачимо, у цих випадках тільки одна із сторін договору бажає
його зміни або розірвання, друга ж сторона не дає згоди на це.
Зазвичай одна із сторін договору звертається до суду з
вимогою про зміну або розірвання договору в разі його істот-
ного порушення другою стороною. Істотним вважається таке
порушення стороною договору, якщо внаслідок завданої цим
шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що
вона розраховувала при укладенні договору. Критерій істотно-
сті порушення договору має оціночний характер. Отже, по ко-
жній справі суд встановлює характер порушення умов догово-
ру, виходячи із конкретних обставин. При цьому для кваліфі-
кації порушення як істотного має значення співвідношення між
розміром завданої шкоди та обсягом того блага, що могло бути
одержано стороною у разі належного виконання договірного
зобов’язання контрагентом. Однак не тільки порушення дого-
вору може бути підставою для звернення однієї із сторін до су-
ду з вимогою про зміну або розірвання договору. Така вимога
може бути пред’явлена і в інших випадках за умов, що вони
встановлені договором або законом. Так, позичкодавець має
право вимагати розірвання договору позички і повернення йо-
му речі, якщо у зв’язку з непередбаченими обставинами річ
стала потрібною йому самому (ч. 2 ст. 834 ЦК).
Специфіка порядку зміни або розірвання договору в ра-
зі односторонньої відмови від нього полягає в тому, що сторо-
на, яка виявила бажання відмовитися від договору, не зверта-
ється до суду, а лише повідомляє другу сторону про відмову
від договору. Друга ж сторона набуває права оспорити таку
відмову від договору в судовому порядку. Одностороння від-
мова від договору можлива тільки у випадках, якщо право на
таку відмову встановлено договором або законом. У чинному
цивільному законодавстві норми, в яких закріплено право на
22
односторонню відмову від договору, непоодинокі. При цьому
право сторони на односторонню відмову від певного виду до-
говору зумовлено різними чинниками. По-перше, односторон-
ня відмова від договору може бути правовим наслідком пору-
шення договору (наприклад, відмова наймача від договору
найму, якщо наймодавець не передає йому майно – ст. 766 ЦК).
По-друге, право сторін на односторонню відмову від договору
може зумовлюватися характером самого договору (наприклад,
право довірителя та повіреного на відмову від договору дору-
чення – ч. 2 ст. 1008 ЦК). По-третє, можливість односторонньої
відмови від договору може залежати від порядку визначення
строку договору (наприклад, при укладенні договору найму на
невизначений строк – ч. 2 ст. 763 ЦК). Існують й інші обстави-
ни, за яких закон встановлює право сторони на відмову від
договору.
Однією із підстав зміни або розірвання договору є істо-
тна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні
договору. Істотною вважається така зміна обставин, якщо вони
змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити,
вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
За цієї підстави договір може бути змінений або розірваний за
згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не ви-
пливає із суті зобов’язання. Якщо сторони не досягли згоди
щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які
істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бу-
ти розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сто-
рони за наявності одночасно таких умов: у момент укладення
договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не
настане; зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересо-
вана сторона не могла усунути після їх виникнення при всій
турботливості та обачності, які від неї вимагалися; виконання
договору порушило б співвідношення майнових інтересів сто-
рін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона роз-
раховувала при укладенні договору; із суті договору або звича-
їв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе
заінтересована сторона.
Як бачимо, в законі зазначено, що в разі істотної зміни
обставин суд на вимогу однієї із сторін вирішує питання про
23
розірвання договору. Як правило, договір у таких випадках не
підлягає зміні. Тільки у виняткових випадках і за наявності од-
ночасно зазначених вище умов допускається зміна договору у
зв’язку з істотною зміною обставин за рішенням суду. Винят-
ковими вважаються випадки, коли розірвання договору супе-
речить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка
значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору
на умовах, змінених судом.
Необхідно зазначити, що істотна зміна обставин не зав-
жди може бути підставою для зміни або розірвання алеаторних
(ризикових) договорів, при укладенні яких достеменно невідо-
мо, яка із сторін одержить вигоду і в якому розмірі. Зокрема, це
стосується договору страхування (ст. 979 ЦК).
Зміна або розірвання договору, як правило, оформлю-
ється як додаткова угода до цього договору. Закон вимагає,
щоб зміна або розірвання договору здійснювалися в такій самій
формі, що й договір, який змінюється або розривається. Однак
інші правила щодо оформлення змін або розірвання договору
можуть встановлюватися договором або законом чи випливати
із звичаїв ділового обороту.
Істотне значення в разі зміни або розірвання договору
має встановлення моменту, з якого договір вважається зміненим
чи припиненим. У разі зміни або розірвання договору за згодою
сторін зобов’язання, що випливає з цього договору, змінюється
або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну
або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором
чи не зумовлено характером його зміни. Якщо договір зміню-
ється або розривається в судовому порядку, зобов’язання зміню-
ється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про
зміну або розірвання договору законної сили. У разі односто-
ронньої відмови від зобов’язання частково або в повному обсязі
(ст. 615 ЦК) договір вважається зміненим або розірваним, як
правило, з моменту одержання контрагентом повідомлення про
відмову однієї із сторін від зобов’язання. Договором або зако-
ном може встановлюватися інше. Наприклад, ч. 2 ст. 763 ЦК пе-
редбачено, що кожна із сторін договору найму, укладеного на
невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який
час, письмово попередивши про це другу сторону за один мі-
24
сяць, а у разі найму нерухомого майна – за три місяці. Отже, та-
кий договір припиниться лише зі спливом зазначеного строку.
При цьому обчислення строку починається з моменту одержан-
ня стороною письмового повідомлення про відмову другої сто-
рони від договору.
У разі зміни договору зобов’язання, що виникло з ньо-
го, не припиняється, а продовжує діяти. Відбувається лише за-
міна певних умов договору щодо предмета, місця та строків
виконання договору тощо. Якщо ж відбулося розірвання дого-
вору, зобов’язання сторін, породжені цим договором, припи-
няються. При цьому правовий зв’язок між сторонами може
припинитися взагалі або трансформуватися в обов’язок сторо-
ни, яка істотно порушила договір, відшкодувати другій стороні
збитки, завдані розірванням договору.
Глава 3. ВИКОНАННЯ ДОГОВІРНИХ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Будь-яке зобов’язання, у тому числі й договірне, має тим-
часовий характер. Учасники цивільного обороту укладають дого-
вори заради певного правового результату, який досягається ви-
конанням зобов’язання, що виникає з договору. Договір є обов’яз-
ковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК). Виконання дого-
вірних зобов’язань повинно здійснюватися відповідно до умов
договору, загальних положень щодо виконання зобов’язань, ви-
значених у гл. 48 ЦК, та спеціальних правил стосовно виконання
окремих видів договірних зобов’язань.
Виконання договірного зобов’язання – це вчинення
боржником на користь кредитора або третьої особи певних дій,
що становлять предмет виконання договірного зобов’язання.
Виходячи з того, що дії боржника є правомірними і спрямовані
на припинення договірного зобов’язання, вони за своєю юри-
дичною природою є правочинами. Отже, на них поширюються
загальні правила щодо правочинів.
Виконання договірного зобов’язання завжди полягає у
вчинені боржником певних дій, визначених у договорі. Пасив-
на поведінка боржника, тобто утримання від певних дій, не
25
може розглядатися як виконання договірного зобов’язання.
Відповідно до умов договору дії боржника можуть бути різно-
манітними: передача речі кредитору у власність або тимчасове
користування, сплата грошової суми, виконання роботи, на-
дання послуги тощо.
Щоб виконання договірного зобов’язання призвело до
припинення правовідносин між його сторонами, воно має від-
повідати певним загальним правилам, які називаються прин-
ципами виконання зобов’язань. Традиційно виділяють принци-
пи: а) реального виконання (ст. 622 ЦК); б) належного виконан-
ня (ст. 526 ЦК); в) добросовісності, розумності та справедливос-
ті (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК).
Принцип реального виконання зобов’язання передбачає,
що боржник має вчинити саме ті дії, які складають зміст дого-
вору, тобто виконати зобов’язання в натурі. Кредитор заінтере-
сований саме у виконанні боржником обов’язку, визначеного
договором, адже тільки це призведе до задоволення його по-
треб. Наприклад, наймач, укладаючи договір найму, бажає
одержати в користування певну річ, а не грошову компенсацію.
Саме тому кредитор має право витребувати у боржника річ, ви-
значену індивідуальними ознаками (ст. 620 ЦК), або виконати
зобов’язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК). Як правило, не
допускається заміна реального виконання договірного зо-
бов’язання іншими діями, зокрема, передачею кредитору гро-
шового еквівалента предмета виконання. Крім того, у разі по-
рушення боржником договірного зобов’язання сплата неустой-
ки і відшкодування збитків, як правило, не звільняють його від
виконання зобов’язання в натурі. Однак чинне законодавство,
враховуючи інтереси кредитора, передбачає обмеження сфери
дії принципу реального виконання зобов’язання. Так, боржник
звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі у ра-
зі передання ним кредиторові відступного (ст. 600 ЦК), відмо-
ви кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок простро-
чення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК) або відмови кре-
дитора від договору в разі порушення боржником зобов’я-
зання, якщо право на таку відмову встановлено договором або
законом (ст. 615 ЦК).
Зобов’язання припиняється лише виконанням, проведе-
26
ним належним чином (ст. 599 ЦК). Принцип належного вико-
нання зобов’язання закріплений у ст. 526 ЦК, згідно з якою зо-
бов’язання має виконуватися належним чином відповідно до
умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодав-
ства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до зви-
чаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставлять-
ся. При цьому, виходячи із положень ст. 6 ЦК, виконання дого-
вірного зобов’язання, у першу чергу, повинно відповідати умо-
вам договору.
Виконання зобов’язання вважається належним, якщо
воно виконано належними суб’єктами, належним предметом і
способом, у належному місці та в належний строк.
Як правило, боржник зобов’язаний виконати свій
обов’язок, а кредитор – прийняти виконання особисто (ч. 1 ст.
527 ЦК). Це положення має диспозитивний характер, адже ін-
ше може бути встановлено договором або законом, випливати
із суті самого зобов’язання чи звичаїв ділового обороту. Осо-
бисте виконання боржником договірного зобов’язання, зазви-
чай, необхідне у випадках, якщо його певні якості, наприклад,
професійні, мають істотне значення для кредитора. Так, за за-
коном особисто боржником виконуються договір доручення
(ст. 1005 ЦК), договір управління майном (ст. 1038 ЦК), дого-
вір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструк-
торських та технологічних робіт тощо. Якщо ж кредитор заін-
тересований лише в належному виконанні договірного зо-
бов’язання, а особа виконавця є для нього байдужа, боржник
може передоручити виконання договірного зобов’язання іншій
особі, яка не є стороною договору. При цьому таке передору-
чення здійснюється на підставі домовленості між боржником
та особою, на яку покладено обов’язок виконання. Кредитор, у
свою чергу, зобов’язаний прийняти виконання, здійснене ін-
шою особою. Виходячи з того, що при передорученні виконан-
ня не відбувається заміна боржника в договірному зо-
бов’язанні, відповідальність перед кредитором за його невико-
нання (неналежне виконання) іншою особою несе боржник. За
умови виникнення в особи небезпеки втратити право на майно
боржника (право оренди, застави тощо) внаслідок звернення
кредитором стягнення на це майно вона може задовольнити
27
вимогу кредитора і без згоди на це боржника. У такому разі
виконання договірного зобов’язання іншою особою здійсню-
ється з її власної ініціативи, а не за передорученням.
Що стосується особи, на користь якої здійснюється ви-
конання зобов’язання, то вона може визначатися як в момент
укладення договору (договір на користь третьої особи), так і
після укладення договору, але до моменту його виконання. В
останньому випадку має місце переадресування кредитором
виконання на користь іншої особи. Так, відповідно до п. 43
Статуту залізниць України
7
вантажовідправник має право змі-
нити зазначеного в накладній вантажоодержувача без зміни
станції призначення.
Предметом виконання договірного зобов’язання є кон-
кретна річ, робота чи послуга або певна грошова сума, яку від-
повідно до змісту договору боржник повинен, відповідно, пе-
редати, виконати, надати чи сплатити на користь кредитора або
відповідно до умов договору на користь третьої особи. Пред-
мет виконання залежить від виду договірного зобов’язання і
має відповідати вимогам, що встановлюються договором, за-
коном, а у разі їх відсутності – вимогам, що звичайно
пред’являються. Так, предмет виконання може мати такі харак-
теристики: якість, кількість, асортимент, комплектність тощо.
Вимоги до предмета виконання бажано точно зазначати в до-
говорі, щоб уникнути суперечок щодо належного виконання
боржником свого обов’язку.
Спосіб виконання договірного зобов’язання – це поря-
док вчинення боржником дій щодо виконання зобов’язання.
Спосіб виконання договірного зобов’язання, зазвичай, визнача-
ється в договорі. Наприклад, за договором поставки товар мо-
же поставлятися періодично окремими партіями. Однак у бі-
льшості випадків здійснюється одноразове виконання договір-
ного зобов’язання в повному обсязі. Виконання ж зобов’язання
частинами вважається неналежним, якщо такій спосіб вико-
нання прямо не встановлено договором, актами цивільного за-
конодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ді-
лового обороту. Кредитор має право не приймати від боржника
7
Офіц. вісн. України. – 1998. – № 14. – Ст. 548.
28
виконання його обов’язку частинами, якщо це не відповідає
його інтересам.
Певні особливості має спосіб зустрічного виконання
зобов’язання (ст. 538 ЦК). Зустрічним виконанням зобов’я-
зання є виконання свого обов’язку однією із сторін, яке відпо-
відно до договору обумовлене виконанням другою стороною
свого обов’язку. При зустрічному виконанні зобов’язання сто-
рони повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше
не встановлено договором, актами цивільного законодавства,
не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту.
Такій спосіб виконання зобов’язання обумовлює право однієї
сторони зупинити виконання свого обов’язку, відмовитися від
його виконання частково або в повному обсязі у разі невико-
нання другою стороною свого обов’язку або за наявності оче-
видних підстав вважати, що вона не виконає його у встановле-
ний строк (термін) або виконає не в повному обсязі.
Строк договору (ст. 631 ЦК) та строк (термін) вико-
нання договірного зобов’язання можуть не співпадати. Час ви-
конання договірного зобов’язання може визначатися в договорі
шляхом зазначення: 1) строку (періоду часу, протягом якого
виконується зобов’язання); 2) терміну (дати виконання зо-
бов’язання або події, яка неминуче має настати в майбутньо-
му).У першому випадку належним є виконання зобов’язання в
будь-якій день зазначеного строку. При цьому необхідно вра-
ховувати загальні положення щодо обчислення строків (статті
253–255 ЦК). Наприклад, якщо в договорі поставки зазначено,
що постачальник зобов’язаний надати покупцеві товар у дру-
гому кварталі, то строком виконання цього обов’язку є період з
1 квітня по 30 червня включно. У другій ситуації належним є
виконання, яке здійснено у відповідний день (календарну дату)
або з настанням відповідної події, наприклад, виконання дого-
вору перевезення вантажу з початком навігації.
Іноді строк (термін) виконання боржником обов’язку не
встановлений договором чи законом або визначений моментом
пред’явлення вимоги. У цьому разі кредитор має право вимага-
ти виконання договірного зобов’язання в будь-який час. При
цьому боржнику для належного виконання надається семиден-
ний строк від дня пред’явлення вимоги кредитором. Договором
29
або законом може бути встановлений обов’язок негайного ви-
конання договірного зобов’язання або передбачений інший
строк, який надається боржникові для виконання. Наприклад,
якщо за договором роздрібної купівлі-продажу з використан-
ням автоматів покупцеві не надається оплачений товар, прода-
вець повинен на вимогу покупця негайно надати покупцеві то-
вар або повернути сплачену ним грошову суму (ст. 703 ЦК).
Дострокове виконання договірного зобов’язання мож-
ливе, якщо тільки інше не встановлено договором, актами ци-
вільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи
звичаїв ділового обороту. Зазвичай дострокове виконання зо-
бов’язання вважається належним, якщо воно відповідає інтере-
сам кредитора. Наприклад, дострокова поставка продукції мо-
же призвести до здійснення кредитором додаткових витрат на
її зберігання, що, безумовно, негативно вплине на його стано-
вище. Отже, наведене дострокове виконання договірного зо-
бов’язання суперечить інтересам кредитора і вважається таким,
що порушує строк його виконання.
Місце виконання зобов’язання, як правило, встановлю-
ється в договорі. Якщо в договорі не вказано місце виконання,
воно визначається відповідно до загальних положень, закріп-
лених у ст. 532 ЦК.
При виконанні договірного зобов’язання сторони мають
також керуватися загальним принципом цивільного права, а са-
ме – принципом справедливості, добросовісності та розумності.
Боржник, який виконав зобов’язання, має право вимага-
ти від кредитора підтвердження факту такого виконання (ст. 545
ЦК). Підтвердженням виконання зобов’язання може бути розпи-
ска кредитора про одержання виконання частково або в повному
обсязі, повернення боргового документа тощо. Якщо кредитор
відмовляється повернути борговий документ або видати розпис-
ку, боржник має право затримати виконання зобов’язання. У
цьому разі настає прострочення кредитора (ст. 613 ЦК).
Виконання деяких видів зобов’язань потребує враху-
вання їх специфіки. Зокрема, це стосується зобов’язань зі
множинністю осіб, а також альтернативних, факульта-
тивних, регресних та грошових зобов’язань.
30
Альтернативним є зобов’язання, в якому боржник зо-
бов’язаний вчинити одну з двох або кількох дій (ст. 539 ЦК).
Отже, при укладенні договору предмет зобов’язання зазнача-
ється альтернативно. Наприклад, боржник зобов’язується пе-
редати кредитору певну річ або сплати вартість цієї речі. Тіль-
ки в момент виконання альтернативного зобов’язання здійсню-
ється визначення конкретного предмета виконання із зазначе-
них у договорі варіантів. Учинення боржником будь-якої дії,
що визначена договором, вважається належним виконанням
альтернативного зобов’язання. При цьому право вибору пред-
мета зобов’язання має боржник, якщо інше не встановлено до-
говором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті
зобов’язання або звичаїв ділового обороту. Отже, договором
може бути встановлено, що право вибору предмета виконання
альтернативного зобов’язання належить кредиторові. У певних
випадках право кредитора визначати предмет виконання альте-
рнативного зобов’язання закріплено в актах цивільного зако-
нодавства, зокрема, право покупця у разі передання йому това-
ру неналежної якості (ст. 678 ЦК), право замовника у разі не-
належної якості роботи підрядника (ст. 858 ЦК) тощо.
На відміну від альтернативного, факультативне зо-
бов’язання має конкретно-визначений предмет виконання. Ра-
зом з тим у договорі передбачено можливість заміни боржни-
ком зазначеного предмета зобов’язання іншим у випадку на-
стання певних обставин. Наприклад, договором визначено, що
у разі загибелі індивідуально-визначеної речі боржник зо-
бов’язаний сплатити кредиторові певну грошову суму. Якщо ж
зазначені в договорі обставини відсутні, боржник не може за-
мінювати предмет виконання.
При множинності осіб на боці боржника та (або) креди-
тора має місце часткове або солідарне зобов’язання. Такі зо-
бов’язання можуть також виникати із договору. Виконання за-
значених договірних зобов’язань має певну специфіку. У зако-
ні закріплено презумпцію, що зобов’язання зі множинністю
осіб є частковим, якщо інше не встановлено договором або за-
коном (ст. 540 ЦК). Це означає, що кожний із боржників пови-
нен виконати зобов’язання тільки в певній частці, що визначе-
на договором або актами цивільного законодавства. Якщо ж
31
розмір частин обов’язку боржників не встановлений, то вони
вважаються рівними. Боржник, який виконав свою частину
обов’язку, вибуває із зобов’язання. Отже, кредитор не може
вимагати від нього виконання зобов’язання в цілому, якщо ін-
ші боржники не виконали зобов’язання у своїй частині. За на-
явності в частковому зобов’язанні кількох кредиторів кожний
із них має право вимагати від боржника виконання обов’язку
на його користь у певній, як правило, рівній частці.
Солідарне зобов’язання має місце лише у випадках,
встановлених договором або законом (ст. 541 ЦК). Наприклад,
солідарним є зобов’язання, предмет якого неподільний. У разі
солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний
із них має право пред’явити боржникові вимогу в повному об-
сязі. До пред’явлення вимоги одним із солідарних кредиторів
боржник має право виконати свій обов’язок будь-кому із них
на свій розсуд. Виконання боржником свого обов’язку одному
із солідарних кредиторів у повному обсязі припиняє зо-
бов’язання та звільняє боржника від виконання іншим солідар-
ним кредиторам. При цьому солідарний кредитор, який одер-
жав виконання від боржника, зобов’язаний передати належне
кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо
інше не встановлено договором між ними.
У разі солідарного обов’язку боржників (солідарних
боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку
частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так
і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконан-
ня обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних бор-
жників, має право вимагати недоодержане від решти солідар-
них боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’яза-
ними доти, доки їх обов’язок не буде виконаний у повному об-
сязі. Виконання солідарного обов’язку в повному обсязі одним
із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників
перед кредитором. Як бачимо, обов’язок солідарних боржників
ґрунтується на принципі “один за всіх – всі за одного”. Саме
тому такий вид зобов’язання зі множинністю осіб на боці бор-
жника вважається найбільш прийнятним для кредитора, який
може пред’явити вимогу виконання обов’язку в повному обсязі
до одного платоспроможного боржника.
32
Регресне (зворотне) зобов’язання виникає у разі вико-
нання боржником основного зобов’язання замість іншої особи.
У регресному зобов’язанні боржник, який задовольнив вимоги
кредитора, сам набуває прав останнього. Так, право на зворот-
ну вимогу (регрес) до солідарних боржників має той із них, хто
повністю виконав договірне зобов’язання. Субсидіарний борж-
ник (поручитель, гарант), який виконав договірне зобов’язання
замість основного боржника, також набуває права на зворотну
вимогу до останнього.
Грошовим є договірне зобов’язання, за яким гроші ви-
ступають як предмет або ціна договору. Особливість грошово-
го зобов’язання, перш за все, полягає в тому, що воно не може
припинитися неможливістю його виконання (ст. 625 ЦК). При
виконані грошового зобов’язання важливо розрізняти такі по-
няття, як “валюта боргу” і “валюта платежу”. Валюта боргу –
це грошові одиниці, в яких виражається зобов’язання. Відпові-
дно до ст. 524 ЦК договірне зобов’язання може бути виражене
як у грошовій одиниці України – гривні, так і в її грошовому
еквіваленті в іноземній валюті
8
. При цьому грошове зо-
бов’язання має виконуватися в гривнях (ч. 1 ст. 533 ЦК). Ін-
шими словами, валютою платежу є валюта України. Якщо в
договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті,
сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним
курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший поря-
док її визначення не встановлений договором або законом чи
іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної
валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при
здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями
допускається тільки у випадках, порядку та на умовах, встано-
влених законом. Сьогодні порядок використання іноземної ва-
люти при здійсненні розрахунків на території України регулю-
ється Декретом КМУ “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю”
9
, що має силу закону, і Законом України
8
Відповідно до ст. 189 ГК ціна в договорі зазначається в гривнях.
У зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визна-
чатися в іноземній валюті за згодою сторін.
9
Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 17. – Ст. 184.
33
“Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”
10
.
Якщо при здійсненні платежу виявляється недостатність
його суми для виконання грошового зобов’язання в повному об-
сязі, у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора,
пов’язані з одержанням виконання, потім сплачуються проценти
й неустойка і в останню чергу – основна сума боргу.
Виходячи з презумпції відплатності договорів (ч. 5
ст. 626 ЦК) в грошових зобов’язаннях, предметом яких є без-
посередньо гроші, за користування ними сплачуються процен-
ти, розмір яких встановлюється договором, законом або іншим
актом цивільного законодавства. Тільки фізичні особи, укла-
даючи договір, можуть встановити безпроцентне користування
чужими грошовими коштами, наприклад, за договором позики
(ст. 1048 ЦК).
Законом встановлюється особливий спосіб виконання
грошового зобов’язання шляхом внесенням боргу в депозит
нотаріуса (ст. 537 ЦК). Боржник має право виконати грошове
зобов’язання в такій спосіб у разі: 1) відсутності кредитора або
уповноваженої ним особи в місці виконання зобов’язання;
2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від при-
йняття виконання або іншого прострочення з їхнього боку;
3) відсутності представника недієздатного кредитора.
Зазначений перелік підстав внесення грошових сум у
депозит нотаріуса є вичерпним. Своєчасне внесення грошових
сум у депозит нотаріуса вважається належним виконанням
боржником свого обов’язку. Нотаріус видає боржникові кви-
танцію про внесок або на його прохання робить напис про вне-
сок у документі, що встановлює заборгованість. Про внесення
боргу в депозит нотаріус повідомляє кредитора і на його вимо-
гу видає йому належні грошові суми.
10
Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 40. – Ст. 364.
34
Глава 4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ
ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Цінність зобов’язання полягає в його виконанні. Оскільки
зобов’язання є різновидом правовідносин, воно охороняється
примусовою силою держави, і щодо боржника в разі порушення
зобов’язання застосовуються види цивільно-правової відповіда-
льності. Однак можливість стягнення збитків не завжди здатна
задовольнити інтереси кредитора. Трапляються випадки, коли бо-
ржник не виконує своїх зобов’язань, але кредитор ніяких збитків
не несе або якщо і зазнає, то з тих чи інших причин не в змозі до-
вести їх розмір. Можливо також, що суд (господарський суд) ви-
несе рішення про примусове стягнення боргу, але це рішення за-
лишиться без виконання через відсутність у боржника коштів чи
майна, на яке може бути звернено стягнення.
У зв’язку з цим закон передбачає спеціальні способи,
що стимулюють боржника до належного виконання зобов’я-
зання та забезпечують захист майнових інтересів кредитора
на випадок порушення зобов’язання боржником. Згідно зі
ст. 546 ЦК до них належать: неустойка, порука, гарантія, завда-
ток, застава та притримання.
Ці способи, на відміну від стягнення збитків, застосо-
вуються не в усіх випадках невиконання або неналежного ви-
конання зобов’язання, а лише при порушенні тих зобов’язань,
для забезпечення яких вони спеціально встановлені законом
або домовленістю сторін. Закон називає їх видами забезпечен-
ня виконання зобов’язань (у науковій літературі – забезпе-
чення).
Крім названих вище забезпечень договором або законом
можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зо-
бов’язання (ч. 2 ст. 546 ЦК).
Доцільність використання того чи іншого виду забезпе-
чення виконання зобов’язання залежить від сутності забезпе-
ченого зобов’язання. Зокрема, для зобов’язань, що виникають з
договору позики чи кредитного договору, найбільш прийнят-
ними є такі забезпечення, як застава, порука, гарантія. Якщо
ж мова йде про зобов’язання з виконання робіт чи надання по-
слуг, доцільніше використовувати неустойку, оскільки тут ін-
35
терес кредитора полягає не в отриманні від боржника певної
суми грошей, а в одержанні певного результату.
Можливе встановлення щодо забезпечення виконання
одного зобов’язання одночасно декількох видів забезпечення
виконання зобов’язань (наприклад, застави та неустойки, пору-
ки та застави).
Забезпечення може надаватися: а) боржником за основ-
ним зобов’язанням (неустойка, завдаток); б) третьою особою (га-
рантія, порука); в) як боржником, так і третьою особою (застава).
За загальним правилом підставою для встановлення та
застосування виду забезпечення виконання зобов’язання є домо-
вленість сторін про певне забезпечення. Крім договору підста-
вою виникнення неустойки може виступати закон, а застави –
закон та рішення суду. Притримання сконструйовано законода-
вцем як законне забезпечення.
Закон встановлює обов’язкову письмову форму правочи-
ну щодо видів забезпечення виконання зобов’язань. Згідно із ч. 2
ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання,
вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Види забезпечення виконання зобов’язань класифіку-
ються за різними критеріями. Зокрема, вони можуть бути поді-
лені на 1) особисті та 2) речові забезпечення. У разі встанов-
лення особистого забезпечення (неустойка, порука, гарантія)
кредитор покладається на ділову репутацію, порядність борж-
ника або третьої особи (поручителя чи гаранта), від яких має
отримати задоволення своїх вимог у разі порушення зо-
бов’язання боржником. При заставі та притриманні кредитор
„вірить” не особі, а певному майну, на яке у разі необхідності
буде звернене стягнення для задоволення його інтересів.
Розрізняють види забезпечення виконання зобов’язань
як такі, що є способами цивільно-правової відповідальності, і
такі, що не виступають ними. До перших відносять неустойку
та завдаток, стягнення яких можливе лише за наявності вини
боржника. При реалізації застави, притримання, поруки та
гарантії вина боржника не має значення, до уваги береться ли-
ше факт порушення останнім забезпеченого (основного) зо-
бов’язання.
Забезпечувальне зобов’язання має акцесорний (додат-
36
ковий) характер щодо основного (забезпеченого) зобов’язання.
Акцесорність означає, що забезпечувальне зобов’язання не
може існувати саме по собі, без зв’язку з основним зобов’язан-
ням. Воно виникає виключно для забезпечення певного зо-
бов’язання і поділяє долю останнього (ст. 548 ЦК). Єдиним ви-
нятком щодо акцесорності серед видів забезпечення виконання
зобов’язання є гарантія, сконструйована законодавцем у ЦК як
самостійне, не залежне від основного зобов’язання, забезпечення.
Кредитор за основним і забезпечувальним зобов’я-
занням – це завжди одна й та ж особа. Реалізація його прав і,
відповідно, виконання боржником свого обов’язку за забезпе-
чувальним зобов’язанням пов’язані з моментом порушення бо-
ржником основного зобов’язання, забезпечення виконання яко-
го і гарантувалося певним видом забезпечення виконання зо-
бов’язання.
Одним із найбільш поширених видів забезпечення ви-
конання зобов’язань є неустойка – грошова сума або інше
майно (рухоме та нерухоме), яке боржник має передати креди-
тору в разі порушення боржником зобов’язання (ст. 549 ЦК).
Неустойка та її розмір може встановлюватися догово-
ром або актом цивільного законодавства. Відповідно, договірна
неустойка встановлюється домовленістю сторін. Її розмір,
співвідношення із збитками, порядок обчислення залежить ціл-
ком від сутності відносин за основним зобов’язанням та волі
його учасників. Законна неустойка визначається актом цивіль-
ного законодавства і застосовується незалежно від того, перед-
бачений чи ні обов’язок її сплати домовленістю сторін. При
цьому згідно зі ст. 551 ЦК розмір неустойки, встановлений за-
коном, може бути як збільшений, так і зменшений (крім випад-
ків, передбачених законом) у договорі.
Залежно від співвідношення із збитками розрізняють
штрафну, залікову, виключну й альтернативну неустойку.
Штрафною називається неустойка, яка стягується по-
над збитки. Саме штрафна неустойка згідно зі ст. 624 ЦК за-
стосовується в усіх випадках, якщо сторони в договорі не пе-
редбачать інший вид неустойки.
Якщо в договорі сторони передбачають обов’язок по від-
шкодуванню збитків боржником лише у тій частині, у якій вони
37
не покриті неустойкою, то мова йде про залікову неустойку.
Виключна неустойка обмежує відповідальність боржни-
ка сплатою тільки неустойки і, відповідно, виключає вимоги
щодо відшкодування збитків.
Альтернативною визнається неустойка, якщо кредито-
ру дозволяється на свій вибір вимагати від боржника стягнення
неустойки або відшкодування збитків.
Різновидами неустойки є штраф і пеня. Штрафом ви-
знається неустойка, що обчислюється у відсотках від суми не-
виконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є
неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов’язання за кожен день простро-
чення виконання. Отже, на відміну від штрафу, пенею забезпе-
чується своєчасне виконання грошового зобов’язання.
Привабливість неустойки як способу забезпечення вико-
нання зобов’язання полягає в тому, що вона, по-перше, стягується
лише за факт винного порушення зобов’язання, незалежно від на-
явності у кредитора збитків, завданих порушенням зобов’язання;
по-друге – невигідні наслідки порушення зобов’язання (розмір
відповідальності у вигляді неустойки) сторони знають заздале-
гідь, на момент укладення основного зобов’язання, оскільки чи то
самі визначають його в договорі, чи то він визначений безпосере-
дньо актом цивільного законодавства.
Оскільки неустойка є формою цивільно-правової відпо-
відальності, по-перше, кредитор не має права на її стягнення в
разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання,
тобто якщо він звільняється від відповідальності за порушення
основного зобов’язання (ч. 3 ст. 550 ЦК та ст. 617 ЦК); по-
друге, її сплата не звільняє боржника від виконання зо-
бов’язання в натурі, якщо інше не встановлено законом або до-
говором (ч. 1 ст. 622 ЦК).
Оскільки неустойка має на меті як покарання боржника
за порушення зобов’язання, так і відшкодування збитків, суду
надається право зменшувати її розмір, якщо вона є надмірно
великою, зокрема, якщо розмір неустойки значно перевищує
розмір завданих збитків та за наявності інших обставин, які
мають істотне значення (ступінь виконання зобов’язання бор-
жником; майновий стан сторін за зобов’язанням тощо), але не
38
виключити повністю її стягнення.
Законодавець до вимог про стягнення неустойки вста-
новлює скорочений строк позовної давності – в один рік (ч.2
ст. 258 ЦК).
Згідно з ч.1 ст. 570 ЦК завдатком є грошова сума або
рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок
належних з нього за договором платежів на підтвердження зо-
бов’язання і на забезпечення його виконання. Наведена дефіні-
ція вказує на визнання за завдатком платіжної, посвідчувальної
й забезпечувальної функцій. Але якщо забезпечувальну функ-
цію він виконує завжди, то платіжну й посвідчувальну – за пе-
вних умов. Так, платіжна функція виконується завдатком ли-
ше в разі належного виконання сторонами зобов’язання. Він
може бути виданий лише тією стороною за договором, на якій
лежить обов’язок передати грошову суму або рухоме майно. У
разі виконання зобов’язання сторонами сума завдатку зарахо-
вується в рахунок належних з неї платежів.
Посвідчувальну функцію завдаток виконує в спорі між
сторонами щодо того, чи було укладено договір, але при цьому
мається на увазі укладення договору в усній формі, коли недо-
держання сторонами письмової форми, установленої законом,
не має наслідком його недійсність. Саме в цьому разі укладен-
ня договору може доводитися передачею й одержанням завда-
тку, що оформлюється відповідно до вимог ст. 547 ЦК і висту-
пає письмовим доказом, передбаченим ч.1 ст. 218 ЦК. Факт
укладення договору, який підлягає нотаріальному посвідченню
або державній реєстрації, не може бути підтверджено переда-
чею завдатку (статті 639, 640 ЦК).
Забезпечувальна функція завдатку полягає в стимулюван-
ні сторін до належного виконання зобов’язання під страхом втра-
ти завдатку боржником або повернення завдатку та додаткової
сплати суми в розмірі завдатку або його вартості кредитором.
Оскільки втрата завдатку, як і стягнення неустойки, є
формою цивільно-правової відповідальності, вона: а) можлива
лише за наявності вини сторін у порушенні зобов’язання; б) не
припиняє зобов’язання, забезпеченого завдатком; в) не звільняє
порушника від виконання зобов’язання. Проте своєю домовле-
ністю сторони можуть обмежити розмір відповідальності за
39
невиконання зобов’язання сумою (вартістю) завдатку і, відпо-
відно, припинити зобов’язання зарахуванням завдатку як від-
ступного (ст. 600 ЦК).
Згідно із ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель зо-
бов’язується при порушенні боржником основного зобов’язання,
забезпеченого порукою, нести відповідальність перед кредитором
поряд із боржником за основним зобов’язанням.
За загальним правилом боржник та поручитель відпові-
дають перед кредитором як солідарні боржники, що означає
можливість для кредитора пред’являти свої вимоги як до бор-
жника за основним зобов’язанням, так і до поручителя. Але до-
говором поруки може бути встановлена і субсидіарна відпові-
дальність поручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК). У
цьому випадку до пред’явлення вимоги поручителю кредитор
повинен пред’явити вимогу до основного боржника і, якщо
останній відмовиться її задовольнити або кредитор не одер-
жить в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, може
пред’явити вимогу в повному обсязі до поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж об-
сязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, про-
центів, неустойки, відшкодування збитків (ч.2 ст. 554 ЦК), тоб-
то несе повну відповідальність за боржника. За домовленістю
сторін обсяг відповідальності поручителя може бути зменше-
ний і, відповідно, договором може бути встановлена відповіда-
льність поручителя в певній частці.
Строк поруки визначається договором, а в разі його
відсутності порука припиняється, якщо кредитор протягом
шести місяців від дня настання строку виконання основного
зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо ж
строк основного зобов’язання не встановлений або встановле-
ний моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, як-
що кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом
одного року від дня укладення договору поруки. Тільки в ме-
жах цих строків кредитор може вимагати від поручителя вико-
нання останнім обов’язку за договором поруки – нести відпо-
відальність за боржника за основним договором.
Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене по-
рукою, повинен негайно повідомити поручителя, щоб не відбу-
40
лося подвійного виконання. Поручитель, який виконав зо-
бов’язання, забезпечене порукою, у зв’язку з ненаправленням
йому боржником повідомлення про виконання ним свого
обов’язку, має право або стягнути з кредитора безпідставно
одержане, або пред’явити зворотну вимогу до боржника.
Поручитель, який виконав за боржника його зобов’я-
зання, набуває усіх прав кредитора за основним зобов’язанням
(ч. 2 ст. 556 ЦК). У свою чергу, кредитор, який одержав вико-
нання від поручителя, зобов’язаний вручити йому документи,
що посвідчують вимоги до боржника (розписку).
Згідно із ч. 1 ст. 512 ЦК поручитель вправі (за наявності
у нього відповідних можливостей) виконати зобов’язання за
боржника в натурі, щоб запобігти сплаті кредитору додаткових
сум, які можуть бути викликані простроченням виконання
(проценти, збитки).
Суть гарантії як виду забезпечення виконання зо-
бов’язання полягає в тому, що банк, інша фінансова установа,
страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бе-
нефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого
обов’язку (ст. 560 ЦК). Відповідно, у відносинах за гарантією
беруть участь три суб’єкти – гарант, бенефіціар (кредитор за
основним зобов’язанням) та принципал (боржник за основним
зобов’язанням). При цьому гарантами можуть виступати лише
фінансові установи
11
. Бенефіціарами ж та принципалами мо-
жуть бути як фізичні особи, в тому числі підприємці, так і
юридичні особи.
Гарантія – односторонній правочин, змістом якого є
обов’язок гаранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову
суму відповідно до умов гарантії.
Видачі гарантії передує досягнення домовленості між
боржником та гарантом щодо умов надання останньої. За на-
дання такої послуги боржнику гарант має право на винагороду,
розмір та порядок сплати якої сторони встановлюють у дого-
ворі про видачу гарантії.
Забезпечувальний характер гарантії знаходить свій вияв
11
Згідно зі ст. 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне ре-
гулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 р. банки та стра-
хові компанії належать до фінансових установ.
41
у тому, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпе-
ченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові
грошову суму відповідно до умов гарантії. Вчиняючи таку дію,
гарант, по суті, виконує грошове зобов’язання принципала пе-
ред бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше
суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії.
Підставою для виконання гарантом свого зобов’язання
є пред’явлення вимоги кредитором (бенефіціаром) до гаранта
про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії.
Пред’являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі,
або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому
полягає порушення боржником основного зобов’язання, забез-
печеного гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою
наслідки, встановлені ч. 1 ст. 565 ЦК.
Оскільки гарантія діє протягом строку, на який вона
видана (ч.1 ст. 561 ЦК), вимога кредитора до гаранта може бу-
ти пред’явлена лише в межах встановленого в гарантії строку
(ч. 1 ст. 565 ЦК).
Відмовитися від задоволення вимог кредитора гарант
може тільки у разі, якщо останні не відповідають умовам гара-
нтії або сплинув строк її дії.
Обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за
порушення боржником-принципалом зобов’язання, забезпече-
ного гарантією, обмежується сплатою суми, на яку її видано.
Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняються
у разі: а) сплати кредитору суми, на яку видано гарантію; б) за-
кінчення строку дії гарантії; в) відмови кредитора від своїх
прав за гарантією через повернення її гарантові або шляхом
подання гаранту письмової заяви про звільнення його від
обов’язків за гарантією (ст. 568 ЦК).
Після сплати кредитору грошової суми відповідно до
умов гарантії гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до
боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредито-
ру (ст. 569 ЦК).
Застава – це вид забезпечення виконання зобов’я-
зання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі
невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забез-
печеного заставою, одержати задоволення за рахунок заставле-
42
ного майна переважно перед іншими кредиторами цього борж-
ника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК).
Крім Цивільного кодексу України (статті 572–593) за-
ставні відносини регулюються Законами України: „Про заста-
ву” від 02.10.1992 р.
12
, „Про забезпечення вимог кредиторів та
реєстрацію обтяжень” від 18.11.2003 р.
13
, „Про іпотеку” від
05.06.2003 р.
14
, „Про іпотечне кредитування, операції з консо-
лідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від
19.06.2003 р.
15
та ін.
Будучи одним із найефективніших забезпечень, застава
стимулює боржника до належного виконання своїх зобов’язань
(під страхом втрати майна), а в разі їх невиконання – надійно
захищає інтереси кредитора за рахунок звернення стягнення на
заставлене майно переважно перед іншими кредиторами борж-
ника. Згідно з ч.2 ст. 589 ЦК застава забезпечує вимоги креди-
тора-заставодержателя в повному обсязі, що визначається на
момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів,
неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зо-
бов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого май-
на, а також витрат, понесених у зв’язку з пред’явленням вимо-
ги, якщо інше не встановлено договором.
До видів застави відносяться: 1) іпотека – застава не-
рухомого майна, яке залишається у володінні та користуванні
заставодавця; 2) заклад – застава рухомого майна, що переда-
ється у володіння заставодержателю або за його наказом – у
володіння третій особі; 3) застава товарів у обороті та пере-
робці; 4) застава цінних паперів; 5) застава майнових прав.
Предметом застави може бути як майно, не вилучене з
цивільного обороту, так і майнові права. Може заставлятися і
майно, яке заставодавець набуде після укладення договору за-
стави (майбутній врожай, приплід худоби тощо), якщо це пе-
редбачено договором. Не можуть виступати предметом застави
національні культурні та історичні цінності, які є об’єктом
12
Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 11. – Ст. 140.
13
Там же. – 1992. – № 47. – Ст. 642.
14
Там же. –2003. – № 38. – Ст. 312–313.
15
Там же. –2004. – № 1. – Ст. 1.
43
державної власності і занесені до Державного реєстру націона-
льної культурної спадщини, та майно, застава якого прямо за-
боронена законом. Можлива також застава майнових прав, на-
приклад, права орендодавця на отримання орендної плати, але
вимоги, що мають особистий характер, наприклад, про стяг-
нення аліментів, предметом застави виступати не можуть.
Сторонами договору застави є заставодержатель – кре-
дитор за основним зобов’язанням та заставодатель – боржник
або третя особа (майновий поручитель) – власник майна, що
передає його у заставу.
Договір застави під страхом нікчемності (статті 547,
220 ЦК) укладається в письмовій формі, а щодо нерухомого
майна підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно зі ст. 577 ЦК та ст. 4 Закону України „Про іпоте-
ку” застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації,
що здійснюється відповідно до Тимчасового порядку держав-
ної реєстрації іпотек
16
. Застава рухомого майна може бути за-
реєстрована відповідно до Закону України „Про забезпечення
вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” на підставі заяви за-
ставодержателя з внесенням запису до Державного реєстру об-
тяжень рухомого майна.
Заставодержатель зареєстрованої застави має переваж-
не право (пріоритет) на задоволення своїх вимог за рахунок за-
ставленого майна перед заставодержателем незареєстрованих
застав та застав, які зареєстровані пізніше (ч.4 ст. 588 ЦК).
За загальним правилом заставодержатель набуває право
звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо забезпе-
чене зобов’язання не буде виконано у встановлений строк.
Звернення стягнення на предмет застави здійснюється
на підставі: а) рішення суду; б) виконавчого напису нотаріуса;
в) у позасудовому порядку згідно із Законом України „Про за-
безпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” (щодо
рухомого майна) та Законом України “Про іпотеку” (щодо не-
рухомого майна).
16
Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек:
Постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 р. № 410 – Офіц.
вісн. України. – № 13. – Ст. 896.
44
Реалізація заставленого майна, на яке звернене стяг-
нення, провадиться державним виконавцем на підставі вико-
навчого листа за рішенням суду, наказу господарського суду
або виконавчого напису нотаріуса з аукціону (публічних тор-
гів), якщо інше не передбачено договором. Позасудове звер-
нення стягнення може передбачати передачу заставодателем
права власності на предмет застави в рахунок виконання осно-
вного зобов’язання, продаж заставодержателем предмета за-
стави шляхом укладення договору купівлі-продажу та ін.
Правова природа притримання згідно зі ст. 594 ЦК
зумовлена тим, що кредитор, виконавши власний обов’язок за
договором і чекаючи виконання зустрічного обов’язку від бор-
жника, строк виконання якого порушено останнім, має право
притримати у себе річ, якою правомірно володіє на підставі
укладеного між сторонами договору, до виконання боржником
зобов’язання.
Ст. 594 ЦК, встановлюючи право притримання креди-
тора, є загальною нормою, яка дозволяє стимулювати боржни-
ка до виконання простроченого ним зобов’язання. Крім того у
ЦК містяться спеціальні норми, що надають кредитору право
притримати річ, якою він правомірно володіє за договором
певного виду. Так, у статтях 856, 916 (ч. 4) та 1019 (ч. 1) ЦК за-
конодавець, уточнюючи особу кредитора, вказує, для забезпе-
чення якого саме обов’язку боржника кредитор має право ско-
ристатися правом притримання.
Для виникнення у кредитора права на притримання як
передбаченого законом виду забезпечення виконання зобов’я-
зання необхідна одночасна наявність наступних умов: по-пер-
ше, притримання можливе лише стосовно чужої речі, тобто та-
кої речі, на яку право власності належить іншій особі, а не кре-
дитору; по-друге, така річ повинна знаходитися у володінні кре-
дитора; по-третє, кредитор має володіти річчю на законній під-
ставі; по-четверте, кредитор вправі притримувати річ боржника,
якщо інше не встановлено домовленістю сторін у договорі.
Єдиною підставою виникнення права притримання є
невиконання боржником в строк зобов’язання: 1) щодо оплати
45
речі та відшкодування кредиторові пов’язаних з річчю витрат
та інших збитків; 2) щодо інших вимог кредитора. Перша група
зобов’язань – це грошові зобов’язання, пов’язані з річчю, яка
притримується кредитором. Друга група – інші вимоги креди-
тора, тобто вимоги, не пов’язані з оплатою речі, що притриму-
ється, відшкодуванням пов’язаних з нею витрат та інших збит-
ків. Це можуть бути вимоги, які виникають з інших договорів,
укладених між тими ж сторонами, строк виконання яких вже
настав, і вони можуть носити як грошовий, так і негрошовий
характер, оскільки законодавець не передбачає будь-яких об-
межень щодо виду та характеру цих “інших вимог”.
Згідно зі ст. 597 ЦК, якщо притримання не забезпечило
стимулюючого ефекту на боржника, вимоги кредитора задово-
льняються з вартості речі, яка притримується. При цьому за
рахунок реалізації предмета притримання, на який звернене
стягнення, інтереси кредитора задовольняються в повному об-
сязі (відшкодування збитків, стягнення неустойки, процентів,
витрат кредитора на утримання речі та ін).
Глава 5. ПРИПИНЕННЯ ДОГОВІРНИХ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Відносний характер зобов’язань свідчить про те, що їх
існування обмежене певними часовими межами, за якими слідує
їх припинення. Юридичні факти, дії та події, що спричиняють
припинення договірних зобов’язань, отримали назву підстав
припинення. У площині конкретного цивільного правовідно-
шення, яким є зобов’язання, припинення призводить до того, що
боржник перестає бути зобов’язаним вчинити на користь креди-
тора певні дії, що складають предмет зобов’язання (передати
майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо),
або утриматись від вчинення певних дій, а кредитор, у свою чер-
гу, втрачає право вимагати від боржника виконання покладеного
на останнього за договором обов’язку. Отже, внаслідок припи-
46
нення договірного зобов’язання зникає стан правової пов’яза-
ності його суб’єктів, а суб’єктивні права і обов’язки, що склада-
ють зміст зобов’язання, ними втрачаються. Залежно від обсягу
договірне зобов’язання може припинятися частково або в пов-
ному обсязі (ч. 1 ст. 598 ЦК). Однак, якщо припинення зо-
бов’язання спричиняє виникнення нового, яке залежить від під-
став виникнення, змісту та інших елементів первісного зо-
бов’язання, мова йде про зміну зобов’язання.
У цивільному законодавстві України щодо договірних
зобов’язань підстави припинення окремо не виділяються, тому
до них застосовуються загальні правила про припинення зо-
бов’язань, визначені у гл. 50 ЦК. При цьому слід враховувати,
що терміни “припинення зобов’язань” і “припинення догово-
ру” не можна розглядати як тотожні, оскільки з низки спеціа-
льних норм, що стосуються договорів кредиту, найму, відно-
син поруки, випливає, що припинення договору негайно не тя-
гне припинення зобов’язання. В одних випадках припинення
договору тягне одночасно припинення зобов’язання, в інших –
припинення зобов’язання лише в кінцевому рахунку. Той чи
інший варіанти визначаються спеціальними правилами та осо-
бливостями змісту відповідного договору і зобов’язання. За-
значену ситуацію можна проілюструвати на прикладі ст. 785
ЦК, за якою у разі припинення договору найму наймач зо-
бов’язаний повернути річ наймодавцеві, що свідчить про те,
що цей обов’язок наймача входить до змісту зобов’язання. У
тому разі, якщо наймач цього обов’язку не виконав, зо-
бов’язання продовжує існувати, хоч договір і є припиненим
17
.
Аналогічні приписи знаходимо в нормах ЦК, що регулюють
відносини за договорами управління майном (ст. 1044), спіль-
ної діяльності (ст. 1141).
17
Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4
т. / Ярема А. Г., Карабань В. Я., Кривенко В. В., Ротань В. Г.– К.: А. С. К.;
Севастополь: Ін-т юрид. досліджень, 2004. – Т. 2. – С. 462 – 463.
47
1
2
3
4
5
(9)
6
7
8
9
Рис. 1
Як видно із рис. 1, підстави припинення договірних зо-
бов’язань наведено у невичерпний спосіб
18
, що з огляду на
18
Для окремих видів договорів цивільне законодавство України перед-
бачає додаткові підставі припинення відповідних зобов’язань. До них,
зокрема, відносяться: а) відмова страхувальника або страховика за до-
говором страхування (ст. 997 ЦК); б) загибель майна, переданого в
управління за договором управління майном (ст. 1044 ЦК), в) припи-
нення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначен-
ня, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом за дого-
вором комерційної концесії (ст. 1126 ЦК); г) визнання недієздатним,
безвісно відсутнім, обмежено дієздатним учасника договору простого
товариства за цим договором (ст. 1141 ЦК) та ін. Цивільному праву
інших держав відомі такі підстави припинення договірного зо-
бов’язання, як мирова угода, звільнення від обов’язку, анулювання
договору (ЦК Каліфорнії, США), поглинання зобов’язання (США, Ве-
лика Британія), повна і неповна делегація (Франція), що поєднують у
собі риси різних підстав припинення зобов’язань, у тому числі
відомих в Україні. Докл. див.: Основные институты гражданско-
ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ
ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Належне ви
конання
(ст.599 ЦК)
Передання
відступно-
го
(ст.600 ЦК)
Зараху-
вання (ст
601 ЦК)
Домовле-
ність сто
рін, у том
числі нова
ція (ст. 60
ЦК)
Прощення
боргу
(ст.605 ЦК)
Поєднання
боржника і
кредитора в
одній особі
(ст. 606 ЦК)
Неможливість
виконання
(ст. 607 ЦК)
Смерть фізичної
особи, ліквідація
юридичної особи
(статті 608, 609
ЦК)
Інші
під-
стави, пе-
редбачені
договором
або
зако-
ном
48
диспозитивний характер цивільно-правового регулювання,
принцип свободи договору, правила співвідношення договору і
закону (cтатті 3, 6, 627 ЦК) є цілком логічним. Залежно від
джерела встановлення підстави припинення договірних зо-
бов’язань можуть бути визначені договором або законом, що у
свою чергу виключає можливість їх визначення в інший спосіб,
зокрема у нормативно-правових актах, що не мають сили зако-
ну. Усі підстави припинення умовно поділяються на наступні
групи: а) такі, що залежать від волі осіб, тобто є діями (1 – 6) або
не залежать від неї (7 – 8
19
); б) ті, що є правочинами (1
20
, 2 – 5) та
інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами (6 –
8)
21
; в) ті, що припиняють зобов’язання повністю (8) або ж
тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги). Перелік
підстав припинення зобов’язання дозволяє також виділити
способи припинення, пов’язані із виконанням (1) або не пов’я-
зані з ним (7); способи, що допустимі лише за домовленістю
сторін (2 – 5), або ж способи, що припиняють зобов’язання, не-
залежно від такої домовленості (8).
Виконання договірного зобов’язання є найбільш прос-
тим, прийнятним та поширеним способом його припинення.
При цьому виконання виступає підставою припинення лише
тоді, якщо воно проведене належним чином, тобто не тільки
відповідає встановленим вимогам (статтям 526–545 ЦК), а й
прийняте кредитором. Неналежне виконання договору не при-
зводить до його припинення.
Договірне зобов’язання може бути припинене за зго-
го права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование /
Рук. авт. кол. В. В. Залесский. – М.: Норма, 1999. – С. 323 – 326; Гра-
жданское и торговое право зарубежных государств: Учебник / Отв.
ред. Е. А. Васильев, А. С. Комаров. – М.: Междунар. отношения, 2004. –
Т. 1.– С. 492 – 493.
19
Це стосується смерті фізичної особи.
20
Природа виконання зобов’язання є спірною, воно розглядається і як
односторонній правочин, і як юридичний вчинок, і як двосторонній
правочин особливого виду, що спрямовується виключно на припи-
нення зобов’язання шляхом надання кредитору й прийняття ним пев-
ного об’єкта.
21
Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової,
І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького– К.:ЮрінкомІнтер, 2004. –Т. 2. –С. 62.
49
дою сторін внаслідок передання боржником кредиторові від-
ступного. Розмір, строки й порядок передання відступного
встановлюються сторонами. Включення в ЦК норми про від-
ступне одразу після статті про належне виконання як підстави
припинення зобов’язання свідчить, що законодавець розглядає
його як близьке до виконання зобов’язання поняття, хоча й не
тотожне йому. У статті 600 ЦК мова йде про наявність згоди
сторін як підстави передання відступного. Наведене свідчить,
що породжені згодою права та обов’язки сторін утворюють до-
даткове зобов’язання до того, на припинення якого воно спря-
мовується
22
. Це означає, що відсутність первісного зо-
бов’язання унеможливлює існування зобов’язання з передачі
відступного. Угода сторін про відступне, про яку йдеться у ст.
600 ЦК, за своєю природою є двостороннім правочином, тому
на неї поширюються всі правила ЦК щодо даного виду право-
чинів, зокрема щодо форми, умов дійсності тощо. За юридич-
ною характеристикою цей правочин є двостороннім, оплатним
і консенсуальним. Визначаючи предмет відступного, законода-
вець вказує на передання грошей або іншого майна, тобто цей
перелік не є вичерпним. Предметом відступного можуть бути й
інші об’єкти, наприклад, майнові права, результати робіт, по-
слуг. Якщо предметом відступного є зобов’язальні права вимо-
ги, сторони при укладанні даного правочину повинні врахову-
вати норми, що визначають порядок заміни осіб у зобов’я-
заннях (статті 512 – 519 ЦК).
Відступне необхідно відмежовувати як від інших під-
став припинення договірного зобов’язання, так і від інших
конструкцій зобов’язального права. Головним критерієм роз-
межування відступного і новації є мета укладання цих догово-
рів: якщо відступне спрямоване на припинення зобов’язання,
то новація – встановлення нового. Слід враховувати і момент, з
настанням якого сторони пов’язують припинення первісного
зобов’язання. При укладенні домовленості про відступне – це
прийняття кредитором заміни виконання, при новації – укла-
дання сторонами договору, що передбачає інший предмет,
22
Шилохвост О. Ю. Отступное в гражданском праве России. – М.: Ста-
тут, 1999. –
С. 134 – 135.
50
спосіб виконання або містить інші елементи
23
. Договір про від-
ступне може бути укладено відносно будь-якого зобов’язання,
причому не тільки договірного, тоді як за ЦК новація не допус-
кається щодо аліментних, деліктних та інших зобов’язань, пе-
редбачених законом (ч. 3 ст. 604 ЦК). Згода на відступне може
бути надана сторонами на будь-якій стадії договірного зо-
бов’язання, як до порушення, так і після нього, незалежно від
факту неправомірної поведінки однієї із сторін. Новація ж ви-
користовується сторонами, як правило, тоді, коли стає очевид-
ним неможливість досягнення мети первісного зобов’язання,
тобто після початку його виконання
24
. Характеру відступного
може набувати і неустойка. Критерієм їх розмежування є під-
стави встановлення, стадія динаміки зобов’язання, на якому їх
може бути встановлено, зміст та форма. Слід звернути увагу,
що визначальним є наступне: сплата відступного призводить
до припинення зобов’язання, тоді як сплата неустойки не зві-
льняє боржника від виконання зобов’язання, як і не призводить
до втрати кредитором права на відшкодування збитків, спри-
чинених його невиконанням (ст. 552 ЦК). Як спосіб забезпе-
чення виконання зобов’язання неустойка одночасно належить
до кола наслідків його порушення, чого не можна сказати про
відступне.
Ще однією з підстав припинення договірного зобов’я-
зання є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк вико-
нання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не
встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги
(ст. 601 ЦК). Цивільне законодавство України допускає припи-
нення зобов’язання зарахуванням, встановлюючи сукупність
умов його здійснення, серед яких перелік зобов’язань, припи-
нення яких зарахуванням не допускається (ст. 602 ЦК), зокре-
ма, за договором довічного утримання (догляду) та ін. У складі
юридичної конструкції даної підстави припинення договірного
зобов’язання слід відрізняти безпосередньо зарахування від за-
яви про зарахування. ЦК допускає проведення зарахування за
23
Бациев В. В. Обязательство, осложненное условием об отступ-
ном (замене исполнения). – М.: Статут, 2005. – С. 100.
24
Шилохвост О. Ю. Отступное в гражданском праве России. – С. 234 –
235.
51
заявою однієї із сторін договірного зобов’язання (ч. 2 ст. 601
ЦК). При цьому слід враховувати ретроактивну дію зарахуван-
ня – зобов’язання вважається припиненим не з моменту вчи-
нення заяви про зарахування, а з моменту, коли вимоги набули
таких умов, що могли підлягати зарахуванню
25
. Юридична
природа заяви як способу проведення зарахування є двоїстою.
Якщо договором чи законом припиняючий вплив зарахування
пов’язаний саме із заявою, останню слід розглядати як одно-
сторонній правочин. У разі зарахування, що здійснюється в си-
лу закону, заява про його проведення призводить лише до по-
відомлення контрагента про припинення зустрічних договір-
них зобов’язань, що дає підстави кваліфікувати її як юридич-
ний вчинок, а не правочин. Цивільним законодавством не ста-
виться будь-яких спеціальних вимог щодо форми заяви про за-
рахування, однак, якщо заява набуває характеру правочину, на
неї поширюються всі правила щодо форми правочинів. Юри-
дичний результат зарахування у вигляді припинення зо-
бов’язання досягається тільки за умов наявності всіх елементів
даної конструкції; саме лише подання заяви про зарахування не
свідчить про проведення зарахування. Якщо заява про зараху-
вання є правочином, зарахування слід розглядати як виконання
цього правочину.
Так, рішенням суду відмовлено в позові банку до мета-
лургійного комбінату за участю третьої особи – гірничо-зба-
гачувального комбінату – про стягнення боргу, який виник
внаслідок неналежного виконання умов договору поставки, до-
говору кредитної лінії та договору поруки. Банк звернувся із
касаційною скаргою до Вищого господарського суду України,
в якій просив рішення скасувати, позов задовольнити. Між від-
повідачем та третьою особою укладено договір поставки, ви-
конання якого забезпечувалося порукою, за якою банк висту-
пив поручителем. Раніше між банком і третьою особою укла-
дено договір кредитної лінії з надання гірничо-збагачуваль-
ному комбінату кредиту для поповнення власних обігових ко-
штів. Суд встановив подання заяви про проведення зарахуван-
25
Бевзенко Р. С., Фахретдинов Т. Р. Зачет в гражданском праве: Опыт
исследования теоретической конструкции и обобщения судебной
практики. – М.: Статут, 2006. – С. 24.
52
ня, у відповідь на яку третя особа надіслала банку лист про
прийняття заяви про зарахування. Таким чином, третя особа
зазначила, що має до банку як до поручителя за договором по-
ставки грошові вимоги в сумі 307451, 80 грн, у свою чергу
банк має до третьої особи вимоги за договором кредитної лінії
на суму 307451, 80 грн. Позивач вважав, що він виконав зо-
бов’язання відповідача за договором шляхом проведення за-
рахування зустрічних однорідних вимог; останній повинен
сплатити банку зазначену суму, а саме: 307451, 80 грн. Однак,
на думку Вищого господарського суду України, факт подання
заяви про зарахування (наявність правочину) не свідчить про
проведення зарахування (виконання правочину). Наслідком за-
яви про зарахування є відображення другою стороною в бух-
галтерському обліку відповідних змін. Оскільки підставою для
переходу до поручителя всіх прав кредитора є виконання зо-
бов’язання боржника, сам факт заяви про зарахування не є під-
ставою для встановлення факту виконання і, відповідно, при-
пинення зобов’язання. Для його встановлення необхідні докази
виконання заяви про зарахування, яких банк суду не надав.
Отже, в судовому розгляді не знайшло свого підтвердження
виконання зобов’язання відповідача, забезпеченого порукою,
перед третьою особою, а тому відсутні підстави для стягнення
з відповідача заборгованості. З огляду на викладене касаційна
інстанція погодилася з висновками про обґрунтованість відмо-
ви в позові, залишивши касаційну скаргу банку без задово-
лення
26
.
При здійсненні зарахування слід враховувати специфі-
ку, пов’язану із випадками заміни кредитора чи боржника. Так,
право боржника на припинення зобов’язання шляхом зараху-
вання пов’язується з моментом отримання ним письмового по-
відомлення про заміну кредитора в зобов’язанні (статті 518,
603 ЦК). Зарахування здійснюється, якщо вимога виникла на
підставі, що існувала на момент отримання цього повідомлен-
26
Постанова Вищого господарського суду України від 14 лют.
2006 р. // Суд. практика у справах господар. судочинства. До-
говір. зобов’язання / За заг. ред. І. І. Балаклицького. – К.:
Юрисконсульт, 2007. – С. 107-111.
53
ня. Наявність у боржника зустрічної однорідної вимоги з мож-
ливістю зарахування може бути перешкодою для передачі пра-
ва вимоги кредитора іншій особі в порядку відступлення права
вимоги. ЦК не встановлює жодних особливостей зарахування
зустрічних вимог у разі заміни боржника в зобов’язанні, що
слід розглядати як певне упущення з боку законодавця. Як ви-
дається, правила ст. 603 ЦК, що встановлюють особливості за-
рахування у разі заміни кредитора, можуть за аналогією засто-
совуватись і до випадків заміни боржника в зобов’язанні за на-
явності у нього зустрічної вимоги до кредитора.
Ще однією самостійною підставою припинення дого-
вірного зобов’язання є домовленість сторін. Здійснення внаслі-
док домовленості заміни первісного зобов’язання новим із збе-
реженням існуючого складу учасників є новація, для якої ха-
рактерні такі особливості:
а) припинення в повному обсязі раніш існуючого перві-
сного зобов’язання, а також додаткових зобов’язань, що забез-
печували його виконання (застава, порука, гарантія та ін.),
пов’язаних із сплатою неустойки, відшкодування збитків, мо-
ральної шкоди, процентів річних та інфляційних втрат, якщо
між сторонами не встановлено іншої домовленості з цього
приводу;
б) дійсність первісного договірного зобов’язання. Не-
дійсність договору виключає існування для нього такої стадії,
як припинення, що унеможливлює новацію. Однак недійсність
раніш існуючого зобов’язання, що встановлена вже після нова-
ції, не завжди свідчить про недійсність нового зобов’язання. Це
стосується в першу чергу абстрактних правочинів, дійсність
яких не пов’язана з підставою їх виникнення;
в) наявність домовленості сторін про заміну зобов’я-
зання новим. Не можуть сприйматися як новації договори про
заміну окремих елементів договірного зобов’язання: сторін
(заміна кредитора чи боржника), умов (предмета, строків, міс-
ця виконання та інших обставин), заміну самого виконання, як
не є новацією і рішення суду про присудження до виконання
зобов’язання в натурі чи стягнення заборгованості. Відповідно
до змісту ст. 604 ЦК зобов’язання розглядається як нове, якщо
воно виникає між тими самими сторонами, але з іншим пред-
54
метом та умовами;
г) наявність безпосереднього юридичного зв’язку між
зобов’язанням, що припинилося та новим зобов’язанням, яке
прийшло йому на зміну. Вказана обставина повинна бути відо-
бражена в договорі. Тобто намір замінити одне зобов’язання
іншим у тексті договору про це повинен бути прямо і недво-
значно виражений
27
або ж має випливати із сутності нового зо-
бов’язання;
д) відсутність встановленої договором або законом за-
борони новації. Так, не допускається новація аліментних і де-
ліктних зобов’язань, а також в інших випадках, передбачених
законом.
Сфера застосування новації є надзвичайно широкою, в
окремих випадках законодавством спеціально передбачається
можливість її проведення. Так, судова практика кваліфікує як
новацію мирову угоду
28
між боржником і кредиторами, укла-
дену в справі про банкрутство, оскільки внаслідок її укладання
виникає узгоджене сторонами нове зобов’язання
29
. Відповідно
до ст. 1053 ЦК борг, що виник з договорів купівлі-продажу,
найму або з іншої підстави, може бути замінений у порядку
новації позиковим зобов’язанням. Новацією є видача векселя
для оформлення грошового боргу за фактично поставлені за
договором товари, виконані роботи, надані послуги, оскільки
відповідно до ст. 4 Закону України “Про обіг векселів в Украї-
ні” з видачею векселя припиняється грошове зобов’язання за
договором і виникає грошове зобов’язання щодо платежу за
векселем. З цих самих міркувань до новації відноситься і вида-
27
Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України:
У 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. – К.:
А. С. К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. – Т. 2.– С. 483.
28
Відповідно до ст. 35 Закону України “Про відновлення платоспромож-
ності боржника або визнання його банкрутом” мировою угодою є до-
мовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки, роз-
строчки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника,
що свідчить про можливість охоплення мировою угодою двох підстав
припинення зобов’язання: новації та прощення боргу.
29
Постанова Вищ. господар. суду України від 14 груд. 2006 р.
у справі № 02/1758 // Офіц. сайт Вищ. господар. суду України:
http://www.arbitr.gov.ua.
55
ча заставної (ст. 20 Закону України “Про іпотеку”)
30
, анулю-
вання заставної і видача замість неї нової заставної.
Договірне зобов’язання може припинятися внаслідок
звільнення кредитором боржника від його обов’язків, що отри-
мало назву прощення боргу. На відміну від новації, яка завжди
передбачає існування домовленості між сторонами, тобто є дво-
стороннім правочином, прощення боргу в більшості випадків
розглядається як односторонній правочин. Звичайно, даний під-
хід не може сприйматися як аксіома, оскільки учасники договір-
ного зобов’язання не позбавлені можливості укласти договір про
прощення боргу. У такому разі відмінність його від новації в
тому, що прощення боргу призводить лише до припинення зо-
бов’язання, без виникнення нового, чого не можна сказати про
новацію. Закон не встановлює форми прощення боргу, однак ця
підстава припинення зобов’язання, будучи правочином, підко-
рюється загальним вимогам ЦК щодо правочинів. Предметом
прощення є звільнення боржника від виконання зобов’язання як
грошового, так і іншого змісту, як повністю, так і в певній част-
ці. Прощення боргу належить до безоплатних правочинів (поді-
бно до дарування). Отже, випадки, коли прощення передбачає
наявність будь-якого зустрічного надання майнового характеру з
боку боржника, знаходяться за межами даної юридичної конс-
трукції.
Договірне зобов’язання може припинятися внаслідок
неможливості його виконання, тобто такої обставини, за яку
жодна із сторін не відповідає. У цивільному праві неможли-
вість поділяється на фактичну і юридичну. Фактична немож-
ливість охоплює випадки, пов’язані зі змінами, що сталися з
предметом виконання (загибель індивідуально визначеної речі,
що є незамінною) або з суб’єктом виконання (наприклад, на-
кладення арешту на майно особи або введення мораторію на
задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства спри-
30
З прийняттям сумнозвісного Закону України від 15 груд. 2005 р.
№ 3201-IV із ст. 20 Закону України “Про іпотеку” виключено поло-
ження про припинення з видачею заставної основного зобов’язання та
виникнення нового зобов’язання із заставної, що не можна вважати
правильним. Однак контекстуальний аналіз статей 20 та 22 цього За-
кону свідчить, що видачу заставної при існуючому основному зо-
бов’язанні необхідно розглядати як новацію, хоча і в дещо видозміне-
ному вигляді.
56
чиняють неможливість виконання зобов’язання, пов’язаного з
відчуженням майна; втрата голосу співачкою породжує немо-
жливість виконання договірного зобов’язання про концертний
виступ). У судовій практиці до цієї підстави відноситься немо-
жливість сторони впливати на дії інших осіб та відповідати за
їх результати, зокрема акціонера – власника певного пакета ак-
цій і акціонерного товариства
31
. Фактична неможливість вико-
нання може виникнути внаслідок протиправних дій інших осіб.
Так, договір морського перевезення вантажу припиняється,
якщо після укладення договору судно загине або буде силоміць
захоплене (п. 1 ч. 1 ст. 158 КТМ України). До обставин юриди-
чної неможливості виконання належать, перш за все, акти ор-
ганів публічної влади. Так, у договірних зобов’язаннях,
пов’язаних із передачею майна, неможливість виконання може
бути зумовлена викупом земельної ділянки та розташованого
на ній нерухомого майна у зв’язку з суспільною необхідністю
(статті 350, 351 ЦК), реквізицією майна (ст. 353 ЦК). Юридич-
ну неможливість може породити і відповідний закон, напри-
клад, Законом України “Про введення мораторію на примусову
реалізацію майна“,
32
яким встановлено неможливість виконан-
ня зобов’язань окремих публічних юридичних осіб за рахунок
їх основних фондів.
Самостійною підставою припинення зобов’язання є по-
єднання боржника і кредитора в одній особі. Дана обставина
може мати місце у випадку правонаступництва, що виникло на
підставі договору (наприклад, договір про переведення боргу
чи відступлення права вимоги), факту спадкування, в тому чи-
слі й при заповідальному відказі (ст. 1238 ЦК), або ж в інших
випадках, наприклад, у разі припинення юридичної особи з
правонаступництвом шляхом приєднання. Основною умовою
припинення зобов’язання за даною підставою є взаємна відпо-
відність прав і обов’язків боржника і кредитора, за відсутності
якої зобов’язання не може бути припинене.
31
Постанова Вищого господарського суду України від 14 лют. 2006 р.
у справі № 3/322 // Офіц. сайт Вищ. господар. суду України:
http://www.arbitr.gov.ua.
32
Про введення мораторію на примусову реалізацію майна: Закон Ук-
раїни від 29 листоп. 2001 р. № 2864-III// Відом. Верхов. Ради. – 2002. –
№ 10. – Ст. 77.
57
Договірне зобов’язання може бути припинене внаслі-
док смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи. За
загальним правилом смерть фізичної особи боржника не при-
зводить до припинення зобов’язання, крім випадків, коли воно
нерозривно пов’язане з його особою і не може бути виконане
ніким іншим. Що стосується кредитора, то його смерть також
спричиняє припинення зобов’язання, якщо воно нерозривно
пов’язане з його особою. В окремих випадках законом спеціа-
льно наголошується на припиненні зобов’язання смертю борж-
ника чи кредитора. Так, договір дарування з обов’язком пере-
дати майно в майбутньому припиняється зі смертю даруваль-
ника чи обдарованого (ч. 3 ст. 723 ЦК), договір найму припи-
няється зі смертю наймача (ч. 1 ст. 781 ЦК), договір позички
припиняється у разі смерті користувача (ст. 835 ЦК) та ін. Лік-
відація юридичної особи призводить до припинення всіх дого-
вірних зобов’язань за її участю незалежно від того, виступає
вона боржником чи кредитором. Моментом припинення зо-
бов’язання є день внесення до єдиного державного реєстру за-
пису про її припинення (ст. 104 ЦК).
Глава 6. ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ
ПОРУШЕННЯ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЇХ ПОРУШЕННЯ
На певному етапі динаміки договірного зобов’язання воно
може зазнавати на собі негативного впливу з боку учасників, що
проявляється у порушенні прав та інтересів інших осіб. Під по-
рушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, за якого
воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, вна-
слідок чого суб’єктивне право уповноваженої особи зазнало зме-
ншення чи ліквідації як такого. Порушення права пов’язане із по-
збавленням його носія можливості здійснити своє право повністю
або частково
33
. У сфері договірних зобов’язань порушення може
існувати у виді невиконання чи неналежного виконання договір-
ного зобов’язання.
33
Притика Ю. Д. Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у тре-
тейському суді: Монографія. – К.: ВД Ін Юре, 2006. – С. 21.
58
А)
Б)
Рис.2
Даючи загальну характеристику порушення договірно-
го зобов’язання та його правових наслідків, слід виділити на-
ступні особливості:
1) незалежно від того, чи набуло порушення форми не-
виконання А) або неналежного виконання Б), воно є юридич-
ним фактом, з яким пов’язується настання певних правових на-
слідків, при цьому одне порушення може тягти настання су-
купності наслідків;
2) правовінаслідкистосуютьсяякборжника, такікредитора;
3) вони можуть бути встановлені договором або циві-
льним законом;
4) порушення само по собі не є підставою припинення
ПОРУШЕННЯ ВИКОНАННЯ
ДОГОВІРНОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
Невиконання (а) – дії (бездія
льність) сторони зобов’я
зання (боржника), внаслідок
яких зобов’язання не виконан
ні повністю, ні в частині
тобто виконання зобов’я
зання не настало
Неналежне
виконанн
(б) – виконання з пору
шенням умов, визначени
змістом
зобов’язанн
(ст. 610 ЦК)
Спеціальний вид нена-
лежного виконання –
прострочення
Прострочення
виконання – про
строчення борж
ника
(ст. 612
ЦК)
Прострочення в
прийнятті вико-
нання – простро-
чення кредитора
(ст.613ЦК)
59
договірного зобов’язання
34
;
5) кожен з наслідків носить самостійний характер, тоб-
то виникнення одного з наслідків не зумовлюється існуванням
іншого, наприклад, право на неустойку виникає незалежно від
наявності у кредитора збитків (ч. 1 ст. 550 ЦК) тощо;
6) правові наслідки порушення договірного зобов’я-
зання можуть як пов’язуватися із цивільно-правовою відпові-
дальністю, так і не бути пов’язаними з нею.
З переліку правових наслідків порушення зобов’язання,
зазначеного у ст. 611 ЦК, з цивільно-правовою відповідальніс-
тю пов’язується сплата неустойки, відшкодування збитків та
моральної шкоди. Водночас не є засобами цивільно-правової
відповідальності такі правові наслідки, як припинення зо-
бов’язання внаслідок односторонньої відмови, якщо це встано-
влено договором або законом, розірвання договору та зміна
умов зобов’язання. Поділ правових наслідків за наведеною
особливістю (5) має не тільки теоретичне, а й прикладне зна-
чення. Так, якщо застосування наслідків порушення зобов’я-
зання, що є засобами цивільно-правової відповідальності, мож-
ливе лише за наявності усіх її умов, то для наслідків, які не
відносяться до неї, цієї обставини не вимагається. Наприклад,
цивільне законодавство не ставить виникнення у кредитора
права на односторонню відмову від зобов’язання в залежність
від вини боржника чи інших умов цивільно-правової відпові-
дальності.
Названі у ст. 611 ЦК правові наслідки не вичерпують
весь їх список, його можна буде продовжити або змінити як
сторонами безпосередньо в договорі, так і приписами законо-
давця, що увійшли до норм ЦК, які стосуються окремих видів
договірних зобов’язань, або до інших законів України. Зокре-
ма, спеціальним наслідком порушення договору позики є
обов’язок позичальника сплатити суму боргу вже з урахуван-
ням індексу інфляції та процентів річних (ч. 1 ст. 1050 ЦК).
Правові наслідки порушення зобов’язання може бути конкре-
34
Висловлена теза не суперечить п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК, оскільки нею пе-
редбачається припинення зобов’язання внаслідок односторонньої від-
мови від нього, якщо можливість такої відмови передбачена догово-
ром або законом.
60
тизовано законодавцем відповідно до специфіки окремих видів
договірних зобов’язань. Наприклад, зважаючи на дію законо-
давства про захист прав споживачів, зміна умов зобов’язання
як наслідок придбання споживачем товару неналежної якості,
уособлюється у вимогу заміни товару на такий самий (аналогі-
чний) товар, з числа наявних у продавця або виробника (ч. 1 ст.
8 Закону України “Про захист прав споживачів”).
Як вже зазначалося, до кола самостійних правових нас-
лідків порушення зобов’язання ст. 611 ЦК відносить відмову
від зобов’язання, що охоплює вчинення кредитором сукупнос-
ті односторонніх дій, які тягнуть припинення договірного зо-
бов’язання. Підстави виникнення права активної сторони на
відмову від зобов’язання можуть бути встановлені як догово-
ром, так і законом. Незважаючи на те, що законодавець досить
часто наділяє кредитора правом на односторонню відмову від
зобов’язання, наприклад, за договорами дарування (ст. 724
ЦК), перевезення (ст. 911 ЦК), транспортного експедирування
(ст. 935 ЦК), доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК), управління майном
(п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК), комерційної концесії (ч. 1 ст. 1126 ЦК),
простого товариства (п. 4 ч. 1 ст. 1141 ЦК), у розумінні ст. 611
ЦК відмова від договірного розглядається лише тоді, коли є ре-
акцією контрагента на порушення зобов’язання другою сторо-
ною
35
. Такі випадки передбачені в ЦК щодо договорів купівлі-
продажу (ст. 665 ЦК), найму (ст. 782 ЦК), підряду (ст. 849 ЦК)
та ін. Так, наслідком того, що підрядник своєчасно не розпочав
роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у
строк стає явно неможливим, виступає відмова замовника від
договору підряду, що поєднується із вимогою про відшкоду-
вання збитків (ч. 2 ст. 849 ЦК). За правовою природою відмова
від зобов’язання є одностороннім правочином, що зумовлює
поширення на нього всіх законодавчих правил щодо правочи-
нів, у тому числі і їх форми.
У системі наслідків порушення зобов’язання односто-
ронню відмову слід відокремлювати від розірвання договору
(статті 611, 651 ЦК). Останнє за загальним правилом може ма-
35
Цивільне право України: Підруч.: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової,
І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького – К.: Юрінком Інтер, 2004. –
Т. 2. – С. 73.
61
ти місце лише за згодою сторони. Виключення з цього правила
можуть бути передбачені договором або законом. Причому в
поняття “розірвання договору” законодавець іноді вкладає до-
сить широкий смисл, розглядаючи його і як спеціальний вид
припинення, і як результат односторонньої відмови від догово-
ру, і як прояв наслідків порушення зобов’язання. Важливо
пам’ятати, що розірвання договору може бути як зумовленим із
порушенням контрагентом зобов’язання, так і не бути пов’я-
заним із ним (наприклад, розірвання договору внаслідок істот-
ної зміни обставин за ст. 652 ЦК). Загальні правила щодо розі-
рвання договору як наслідок порушення зобов’язання визначе-
ні ст. 651 ЦК, аналіз якої свідчить, що законодавцем запрова-
джено спеціальну підставу розірвання договору за рішенням
суду на вимогу однієї зі сторін – істотне порушення договору
другою стороною. Під ним, власне, розуміється таке порушен-
ня, коли внаслідок заподіяної шкоди друга сторона значною
мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укла-
денні договору. Як видно з наведеного, зміст правової норми
(ст. 651 ЦК) переобтяжений оціночними поняттями, що ускла-
днює її застосування. Однак вже зараз можна назвати деякі
правила, що стосуються окремих видів договорів, у яких конк-
ретизовано ч. 2 ст. 651 ЦК. Так, замовник за договором підряду
має право на розірвання договору за наявності в роботі істот-
них відступлень від умов договору підряду або інших істотних
недоліків (ч. 2 ст. 852 ЦК). Конкретизовано модель ч. 2 ст. 651
ЦК і в Законі України “Про захист прав споживачів”, який не
тільки розглядає виявлення істотних недоліків товарів як само-
стійної підстави розірвання договору між споживачем і про-
давцем (ч. 1 ст. 8 Закону), а й надає визначення та основні
ознаки істотних недоліків (п. 12 ст. 1 Закону
36
) як видового по-
36
Істотним є недолік, який робить неможливим чи неприпустимим ви-
користання товару за цільовим призначенням, що виник з вини вироб-
ника (продавця, виконавця), після його усунення з’являється знов, з
незалежних від споживача причин, та при цьому наділений хоча б од-
нією з наведених нижче ознак:
а) він взагалі не може бути усунений;
б) його усунення потребує більше чотирнадцяти днів;
в) він робить товар істотно іншим, ніж передбачено договором (п. 12
ст. 1 Закону “Про захист прав споживачів”).
62
няття істотного порушення договору.
Наслідком порушення зобов’язання може бути також
зміна його умов, що досягається шляхом внесення змін до від-
повідного договору за вимогою однієї із сторін. Зміни можуть
стосуватися предмета, місця, строків, інших умов договору, не
виключається в цьому випадку і корегування ціни договору.
Так, наймач за договором найму має право вимагати зменшен-
ня розміру плати за користування річчю, якщо наймодавець
при укладенні договору не повідомив про всі права третіх осіб
на річ, що передається в найм (ч. 2 ст. 769 ЦК).
Незважаючи на те, що ст. 611 ЦК не містить інших нас-
лідків порушення зобов’язання, не пов’язаних із застосуванням
цивільно-правової відповідальності, сам цивільний закон такі
наслідки передбачає. Так, у разі невиконання боржником
обов’язку передати контрагенту індивідуально-визначену річ
кредитор має право вимагати виконання зобов’язання в натурі
(п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК) шляхом витребування речі у боржника та
передачі її кредиторові відповідно до умов договору (ст. 620
ЦК). Правила даної норми кореспондують із відповідними
приписами, що стосуються окремих видів договірних зобов’я-
зань, зокрема щодо договору найму (ст. 766 ЦК) у вигляді
встановлення правових наслідків передання майна наймачеві,
договору позички (статті 830, 836 ЦК) та ін. Крім того, у разі
невиконання боржником роботи, ненадання ним послуги кре-
дитор має право виконати цю роботу власними силами або до-
ручити її виконання третій особі й вимагати від боржника від-
шкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, ак-
тами цивільного законодавства або не випливає із суті зо-
бов’язання (ст. 621 ЦК). Отже, виконання зобов’язання за ра-
хунок боржника також слід віднести до кола наслідків його
порушення.
Здійснюючи аналіз конкретних наслідків порушення
договірних зобов’язань, що пов’язуються із цивільно-правовою
відповідальністю, слід з’ясувати сутність цього складного та
багатоманітного явища юридичної дійсності, яким є відповіда-
льність у цивільному праві. Багато вчених визначали відпові-
дальність як цивільно-правову санкцію за правопорушення або
як стан державного примусу, пов’язаний із суспільним осудом
63
у формі застосування до правопорушника санкції, як охороню-
вальне правовідношення, що виникає в момент порушення між
порушником і державою
37
. Відомі й інші погляди на природу
відповідальності. З позицій сучасності окремі твердження пови-
нні сприйматися критично. Зокрема, не слід перебільшувати зна-
чення державного примусу в механізмі цивільно-правової
відповідальності, адже її основне призначення полягає не в реа-
лізації державного примусу, а в забезпеченні захисту порушено-
го права шляхом виконання обов’язку. Не випадково С. Братусь
ще за радянських часів, відповідаючи на питання, чому слугує
відповідальність, наголошував – забезпеченню виконання
обов’язку
38
. Сучасні автори пропонують вилучити з кола ознак
цивільно-правової відповідальності, як непритаманні їй, суспі-
льний (державний) осуд боржника, каральний характер та при-
мус
39
, з чим слід погодитись. Помилково розглядати відповіда-
льність крізь призму конструкції правовідношення, оскільки
останнє не має ознак відповідальності, а слугує необхідною пра-
вовою формою існування і функціонування відповідальності.
Проте не можна нехтувати зв’язком відповідальності і охороню-
вального правовідношення: відповідальність виступає елемен-
том змісту останнього
40
. Загальновідомим є поділ цивільно-
правової відповідальності на договірну й не договірну. Специфі-
ка договірної відповідальності може бути визначена за допомо-
гою таких її особливостей:
1) наявність договору як основного регулятора в обра-
ній системі координат зумовлює специфіку протиправності як
підстави договірної відповідальності – протиправним буде як
37
Огляд позицій сучасних науковців з цієї проблеми див.: При-
мак В. Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб. –
К.: Юрінком Інтер, 2007. – С. 7 – 84.
38
Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность
(Очерк теории). – М.: Юрид. лит., 1976. – С. 41.
39
Примак В. Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних
осіб. – С. 63-64.
40
Токарев Е. А. Правовые последствия нарушения вексельных
обязательств // Цивилист. исследования. : Сб. науч. тр. памяти
проф. И. В. Федорова / Под. ред. Б. Л. Хаскельберга, Д. О. Ту-
зова. – М.: Статут, 2004. – Вып 1. – С. 260.
64
порушення норми права, так і порушення умов договору;
2) договірна відповідальність є похідною від договірно-
го, регулятивного за своїм характером, зобов’язання
41
, її заходи
визначені або принаймні відомі сторонам ще на стадії укладан-
ня договору;
3) договірна відповідальність має двосторонній харак-
тер, тобто її може бути покладено як на боржника, так і на кре-
дитора;
4) з урахуванням принципу диспозитивності сторони
вільні у визначенні підстав і умов договірної відповідальності,
її обсягу та форм застосування, причому як юрисдикційних,
так і неюрисдикційних;
5) тенденцією розвитку цивільного законодавства на
сучасному етапі є зближення договірної і недоговірної відпові-
дальності в цивільному праві, межа між ними все більше но-
сить умовний характер;
6) загальною умовою цивільно-правової відповідально-
сті є порушення суб’єктивних прав іншої сторони, визначених
договором чи законом, однак, зважаючи на окремі види відпо-
відальності, до цієї умови можуть додаватися наявність шкоди,
причинний зв’язок між порушенням і шкодою та вина особи,
що порушила зобов’язання.
До кола наслідків порушення договірного зобов’язання,
що пов’язуються із застосуванням заходів цивільно-правової
відповідальності, належать стягнення неустойки, відшкоду-
вання збитків та моральної шкоди, а за грошовими зобов’я-
заннями – сплата процентів річних та інфляційних втрат.
Слід визначити наступні характерні риси неустойки, що
випливають з її визначення (ст. 549 ЦК):
1. Інститут неустойки носить багатофункціональний
характер, будучи одночасно і способом захисту порушеного
права, і засобом забезпечення виконання зобов’язання, і нас-
лідком порушення зобов’язання.
2. Цивільне законодавство допускає існування як гро-
шових, так і негрошових форм неустойки, вказуючи, що її
41
Сулейменов М. К. Избранные труды по гражданскому праву /
Науч. ред. В. С. Ем. – М.: Статут, 2006. – С. 458.
65
предметом може бути рухоме і нерухоме майно. Між тим ви-
словлюється критичне ставлення до існування негрошових
форм неустойки з огляду на те, що застосування їх на практиці
здатне породити стільки проблем і складнощів, що цілком ви-
правдано утриматися від включення у договір умови про мож-
ливість стягнення неустойки у формі рухомого і нерухомого
майна
42
. Так, щодо нерухомого майна як предмета неустойки
виникає питання про порядок оформлення прав кредитора на
нього – про державну реєстрацію (ст. 182 ЦК). Проблемною у
практичному аспекті видається і ситуація із зменшенням роз-
міру негрошової неустойки (ч. 3 ст. 551 ЦК).
3. Техніко-юридичними способами обчислення не-
устойки слід визнати штраф і пеню. Штрафом є неустойка,
що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або нена-
лежно виконаного зобов’язання, у той же час пенею є неустой-
ка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно викона-
ного грошового зобов’язання за кожен день прострочення ви-
конання. Істотна різниця між ними в тому, що штраф обчислю-
ється у твердій сумі, тоді як нарахування пені носить триваю-
чий характер, пеня обчислюється за відповідний період. Не
можна визнати вдалим легальне визначення пені, яке обмежує
сферу її застосування виключно випадками прострочення ви-
конання грошового зобов’язання, обминаючи питання встанов-
лення пені у разі прострочення виконання зобов’язання з пере-
дачі майна, виконання робіт, надання послуг тощо. З огляду на
правила про можливість відступлення у договорі від актів ци-
вільного законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК), встановлення у договорі
пені за порушення негрошових зобов’язань вбачається цілком
прийнятною. Так, Вищий господарський суд України визнав
можливим застосування пені за несвоєчасне введення об’єкта в
експлуатацію з вини генпідрядника, тобто за прострочення ви-
конання договору підряду
43
. Що стосується штрафу, то сторони
42
Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в рос-
сийском и зарубежном праве. – М.: Статут, 2005. – С. 87.
43
Постанова Вищого господарського суду України від 27 верес. 2006 р.
у справі № 9/58 // Вісн. господар. судочинства. – 2007. – № 1. –
С. 80-84.
66
вправі визначити його розмір у будь-якій іншій твердій сумі, не
прив’язуючись до суми невиконаного або неналежно викона-
ного зобов’язання. Тому слід зауважити, що легальні визна-
чення штрафу і пені, зроблені законодавцем у ЦК, значно вуж-
че обсягу цих дефініцій.
4. Розмір неустойки (як штрафу, так і пені) може бути
зменшений судом, якщо він значно перевищує розмір збитків,
або за наявності інших суттєвих обставин (ч. 3 ст. 551 ЦК).
5. Цивільний кодекс України виходить з правила про са-
мостійний характер права на неустойку. Зокрема, право на її стя-
гнення виникає незалежно від наявності збитків; за загальним
правилом неустойка підлягає сплаті незалежно від їх відшкоду-
вання (ч. 1 ст. 624 ЦК).
6. До вимог про стягнення неустойки застосовується
спеціальна позовна давність в один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК), а
щодо зобов’язань у сфері господарювання окрім позовної дав-
ності період нарахування пені обмежується шестимісячним
строком (ч. 6 ст. 232 ЦК).
7. Строк позовної давності за вимогами про стягнення
пені обчислюється окремо щодо кожної вимоги за кожен день.
Збитками є визначений у грошовому вигляді розмір
шкоди, заподіяної порушенням договірного зобов’язання. Від-
повідно до ст. 22 ЦК до складу збитків включаються два еле-
менти:
– реальні збитки – втрати, яких особа зазнала у зв’язку
зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які
особа зробила або мусить зробити для відновлення свого по-
рушеного права;
– упущена вигода – доходи, які особа могла б реально
одержати за звичайних обставин, якби її право не було пору-
шено (упущена вигода). Таким чином, склад збитків включає
реальні збитки у вигляді втрат у майновій сфері сторони, поне-
сених та майбутніх витрат на відновлення майнового стану, а
також упущену вигоду, тобто неотримані доходи. До неотри-
маних доходів можуть бути віднесені й доходи, на які потерпі-
ла особа могла розраховувати відповідно до договору та зако-
ну. Так, Верховний Суд України, скасовуючи постанову Вищо-
го господарського суду та залишаючи в силі постанову суду
67
апеляційної інстанції, розцінив як неотримані доходи, які пози-
вач міг отримати від здійснення трансляції реклами. Доказами
наявності у позивача права на отримання доходів є договори
про трансляцію реклами, розцінки на її трансляцію. Судом
встановлено, що вказані доходи позивач не отримав внаслідок
призупинення виконання відповідачем своїх обов’язків за до-
говором про надання послуг зв’язку
44
.
Слід виділити такі ознаки відшкодування збитків як на-
слідків порушення зобов’язання.
1. Умовами відшкодування збитків у договірному праві
є наявність порушення зобов’язання, що спричинило виник-
нення збитків, самих збитків та причинного зв’язку між пору-
шенням і збитками.
2. Для збитків притаманна така ознака, як необхідність
їх доведення. Як наголошується в науковій літературі, без на-
дання доказів, без обґрунтування розрахунків за понесеними
майновими витратами, без задоволення судом вимог сторони
взагалі не можна говорити про те, що нею понесені збитки
45
.
3. У цивільному законодавстві діє презумпція повноти
відшкодування, за якою збитки відшкодовуються у повному
обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкоду-
вання у меншому або більшому розмірі (ч. 3 ст. 22 ЦК).
Поряд із відшкодуванням збитків до кола наслідків по-
рушення зобов’язання відноситься і відшкодування моральної
шкоди. За наявності моральної шкоди у випадках порушення
договірних зобов’язань слід виходити із загальних правил її
відшкодування, визначених ст. 22 ЦК. Однак можливість від-
шкодування моральної шкоди повинна передбачатися або при-
писами, що встановлюють наслідки порушення у площині
окремих видів зобов’язань (наприклад, статті 700, 1076 ЦК),
або ж безпосередньо договором.
44
Постанова Верховного Суду України від 7 листоп. 2006 р. у справі за
позовом ТОВ “Телерадіокомпанія “АІТІ” до Концерну радіомовлення,
радіозв’язку та телебачення про стягнення збитків // Юрид. газ. – 2006. –
21 груд. – № 23. – С. 26 – 27.
45
Дегтярев С. Л. Возмещение убытков в гражданском и арбитражном
процессе. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – С. 22.
68
Певну специфіку мають наслідки порушення грошово-
го зобов’язання. Грошове зобов’язання в аспекті наслідків по-
рушення слід визначити як цивільне правовідношення, змістом
якого є право вимоги кредитора і юридичний обов’язок борж-
ника, що йому кореспондує, здійснити платіж, тобто дії з пере-
дачі певної суми грошей
46
. Особливостями грошових зо-
бов’язань в аспекті відповідальності за їх порушення слід ви-
значити наступні.
1. У частині суб’єктивних підстав відповідальності за-
конодавством встановлено виняток із загального правила щодо
відповідальності за вину: за невиконання грошового зобов’я-
зання особа відповідає, хоча його виконання стало неможли-
вим не тільки в результаті власних дій чи бездіяльності, а й
унаслідок непереборної сили або випадку
47
.
2. Наслідки порушення грошового зобов’язання не то-
тожні наслідкам щодо інших зобов’язань, зокрема, боржник,
що допустив прострочення виконання грошового зобов’язання,
повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого ін-
дексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої
суми, якщо інший розмір не встановлений договором або зако-
ном (ст. 625 ЦК).
3. Стаття 625 ЦК, що встановлює наслідки прострочен-
ня виконання грошового зобов’язання, носить диспозитивний
характер, тобто сторони можуть змінити у будь-який бік розмір
процентів та порядок їх нарахування; не буде порушенням, з
огляду на правила ч. 3 ст. 6 ЦК, і умова договору про звільнен-
ня боржника від сплати процентів річних. Тому помилковим є
твердження Т. В. Боднар про те, що боржника не може бути
звільнено від сплати цієї суми
48
.
4. Передбачені ст. 625 ЦК проценти не можна ототож-
нювати ні з неустойкою у формі пені, ні з іншими їх видами,
наприклад, передбачених статтями 536, 1048, 1061 ЦК, оскіль-
46
Белов В. А. Денежные обязательства. – М.: ЮрИнфор, 2001. – С. 14.
47
Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України:
У 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань – К.:
А. С. К.; Севастополь: Ін-т юрид. досліджень, 2004. – Т. 2. – С. 624.
48
Боднар Т. В. Виконання договірних зобов’язань в цивільному праві:
Моногр. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 198.
69
ки проценти річних за прострочення є самостійною формою
цивільно-правової відповідальності. Слід відмежовувати їх і
від збитків. Більше того, судова практика негативно ставиться
до можливості нарахування процентів річних та інфляційних
втрат на суму збитків, оскільки застосування одного виду від-
повідальності на підставі іншої вбачається неправомірним
49
.
5. Норми ст. 625 ЦК підлягають розширювальному
тлумаченню, тобто відповідальність у вигляді процентів може
застосовуватися не тільки у разі прострочення виконання гро-
шового зобов’язання, а й в інших випадках неправомірного ко-
ристування чужими грошовими коштами або ухилення від їх
сплати. Зокрема, у разі застосування наслідків недійсного пра-
вочину з винної сторони може бути стягнена не тільки сума,
одержана на виконання такого правочину, а й проценти річних
за користування чужими коштами
50
.
Відповідно до ст. 617 ЦК підставами звільнення сторо-
ни від цивільно-правової відповідальності за порушення зо-
бов’язання є наявність випадку або непереборної сили. Слід ма-
ти на увазі, що коло обставин, визначених ст. 617 ЦК, не но-
сить вичерпного характеру, а може доповнюватися нормами
інших законів. ЦК не містить визначення випадку, його необ-
хідно розуміти як обставину, що не залежить від волі сторони,
яка порушила зобов’язання. Що стосується непереборної сили,
то вона визначається законодавцем з огляду на підстави зупи-
нення перебігу позовної давності (п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК) як над-
звичайна або невідворотна за даних умов подія. Як видається,
застосування цього визначення можливе і для випадків звіль-
нення від відповідальності за порушення договірних зо-
бов’язань. Непереборна сила настає за наявності хоча б однієї з
49
Постанова Вищого господарського суду України від 19 лип. 2005 р. //
Суд. практика у справах господар. судочинства. Договір. зо-
бов’язання. / За заг. ред. І. І. Балаклицького. – К.: Юрисконсульт,
2007. – С. 541 – 544.
50
Печений О. П. Деякі аспекти відповідальності за порушення грошових
зобов’язань // Хозяйств. законодательство Украины: практика приме-
нения и перспективы развития в контексте европ. выбора: Сб. науч.
тр. НАН Украины. Ин-т экономико-правов. исследований; Редкол.:
В.К. Мамутов (отв. ред.) и др. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2005. –
С. 567 – 570.
70
названих ознак – надзвичайності або невідворотності, що знач-
но розширює коло соціально-правових явищ, що підпадають
під визначення непереборної сили
51
.
Глава 7. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВІРНИХ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
§ 1. Договори, спрямовані на передання майна у власність
Серед договорів виділяється такий їх вид, до якого на-
лежать договори, які опосередковують передання майна у вла-
сність від однієї особи до іншої. Відповідно, у відчужувача
майна право власності припиняється, а у набувача – виникає.
До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі по-
ставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання
(догляду).
Від договорів цього виду, незважаючи на наявність спі-
льної ознаки (перехід права власності), слід відмежовувати до-
говір позики, що по суті відноситься до договорів фінансової
сфери, але майно, яке позичається (гроші чи речі, визначені ро-
довими ознаками), передається у власність позичальника з його
обов’язком повернути таке ж майно; договір про передання
предмета фінансового лізингу у власність лізингоодержувача;
договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом пере-
дання йому права власності на предмет іпотеки в рахунок вико-
нання основного зобов’язання; спадковий договір, який, будучи
договірним зобов’язанням, регулюється спадковим правом та
договори між подружжям, що регулюються нормами сімейного
права. Свою специфіку мають договори управління майном,
унаслідок яких виникає право довірчої власності,
Перехід права власності відбувається й у випадку укла-
дення засновницького договору, договорів про створення ТОВ
і АТ, хоча вони не мають за безпосередню мету перехід права
51
Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського ко-
дексів України / За ред. А. Г Яреми, В. Г. Ротаня – К.: Реферат, 2005. –
С. 210.
71
власності, проте з їх укладенням майно, що передається учас-
никами, змінює свій правовий режим і право на нього виникає
у інших суб’єктів.
Договір купівлі-продажу є найпоширенішим договором
про набуття права власності. Він укладається з приводу різного
майна і не тільки. Міжнародною Конвенцією про договір
купівлі-продажу допускається навіть купівля-продаж послуг та
результатів робіт. Різновиди договору купівлі-продажу: роздрі-
бна купівля-продаж (§ 2 гл. 54 ЦК), найм-продаж (ст. 705 ЦК),
поставка (§ 3 гл. 54 ЦК), контрактація (§ 4 гл. 54 ЦК), поста-
чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану
мережу (§ 5 гл. 54), міна (§ 6 гл. 54 ЦК).
Покупець прагне придбати товар, а продавець –
професійний торговець або виготівник, який продає свій товар, –
не просто виручити гроші, а й отримати прибуток, адже це є
метою підприємницької діяльності. Способи для цього постій-
но вдосконалюються. Це і розширення мережі магазинів, у то-
му числі спеціалізованих, та дистриб’юторів, і запровадження
різних методик просунення товару на ринку (сітьового марке-
тингу, брендингу), і співпраця з банками для надання покупцям
споживчого кредиту та ін.
Предмет договору купівлі-продажу може бути різним,
але називається він узагальнено – товар. Важливе значення
мають відповідні вимоги до нього – якість, кількість, тара, упа-
ковка тощо (ст. 673 – 681 ЦК). Значну увагу цьому питанню
приділяє законодавство про захист прав споживачів, яким вре-
гульовується безпека продукції, надання інформації про неї,
правила експлуатації тощо.
Ціна товару за ЦК не є істотною умовою договору, зок-
рема у ст. 691 ЦК визначається можливість встановити ціну в
разі відсутності її позначення в договорі. Тоді товар дорівню-
ється звичайній або ринковій ціні. Взагалі ціна відсутня у
ф’ючерсних договорах та опціонах. Не виключається можли-
вість перегляду ціни (п.3 ст. 691 ЦК). Ціна має бути еквіва-
лентною вартості товару та враховувати інші чинники. З ціною
можуть пов’язуватися негативні наслідки у випадках, якщо її
встановлення свідчить про недобросовісну конкуренцію або
якщо її розмір слугує підставою визнання правочину недійс-
72
ним, вчиненого під збігом тяжких обставин, унаслідок обману,
погрози тощо (ст. 230 – 233 ЦК). При оплаті товару (ст. 692 –
695 ЦК) допускаються різні варіанти, в тому числі кредит, роз-
строчення платежу. Момент виникнення права власності за до-
говором купівлі-продажу у ст. 334 ЦК визначений з особливос-
тями, передбаченими в ст. 697 ЦК, у разі оплати товару з роз-
строченням платежу, коли право власності на переданий поку-
пцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або на-
стання інших обставин, якщо це встановлено договором.
Право власності на обмінювані товари, що передаються
сторонами за договором міни, виникає у сторін одночасно піс-
ля виконання кожною з них своїх зобов’язань щодо передання
майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4
ст. 715 ЦК).
Мають місце схожі з купівлею-продажем правовідно-
сини, які, тим не менш, слід відрізняти. Це, наприклад, відно-
сини, що виникають із представництва за довіреністю, особли-
во безвідкличною (ст. 244, ч.1 ст. 249 ЦК). У побуті досить ча-
сто можна почути навіть такий вираз, як “продав за довіреніс-
тю”, під чим розуміється видача довіреності, зокрема, на реалі-
зацію транспортного засобу. Поглиблює таке змішання різних
правових конструкцій і податкове законодавство, яким видача
довіреності дорівнюється передачі права власності на майно,
що передається довірителем іншій особі, якщо умови такої до-
віреності передбачають право цієї особи продати таке майно
або відчужити його в інший спосіб, крім такої передачі між по-
дружжям у межах спільної часткової або спільної сумісної вла-
сності (п. 1.2 Закону України “Про податок з доходів фізичних
осіб”). Це суперечить цивільному законодавству, оскільки пе-
редача майна повіреному ще не свідчить про перехід права
власності, адже повірений власником не став, а право на майно
набуде третя особа, з якою укладатиметься договір.
Не є купівлею-продажем і передача об’єктів права дер-
жавної власності в комунальну власність територіальних гро-
мад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність
територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об’єктів права
комунальної власності в державну власність, що здійснюється
на підставі Закону України “Про передачу об’єктів права дер-
73
жавної та комунальної власності”, який визначає основні заса-
ди такої передачі і наголошується, що вона відбувається безо-
платно або шляхом обміну майна. При цьому відсутній договір
на його передачу, хоча сама процедура максимально наближе-
на до договірної.
Договір дарування (гл. 55 ЦК) нині є не лише реальним,
а може бути й консенсуальним (ч. 3 ст. 719 ЦК). Можливість
встановлення в договорі обов’язку передати дарунок в майбут-
ньому (ст. 723 ЦК) означає не лише те, що цей договір став
консенсуальним, а й що він став двостороннім.
Частина 4 ст. 719 ЦК містить специфічні наслідки не-
додержання форми правочину дарування цінних рухомих ре-
чей: замість звичайно вживаних моделей цих наслідків, перед-
бачених у ст. 218 ЦК, встановлюється правомірність передан-
ня речі за усним договором дарування, якщо суд не встановить
незаконності заволодіння нею обдаровуваним.
Щодо договору дарування законодавчо встановлені об-
меження шляхом заборон та приписів про додержання певних
правових механізмів. Це стосується дарування майна дітей (ч .2
ст. 720 ЦК) та майна підприємницьких товариств (ч. 3 ст. 720
ЦК). Стаття 721 ЦК встановлює обов’язки дарувальника, а ст.
725 ЦК – обов’язки обдаровуваного, що свідчить про певні об-
меження права власності останнього. ЦК передбачає і додатко-
ві підстави розірвання договору дарування (ст. 727 у порівнян-
ні зі статтями 651, 652 ЦК).
Договір дарування можливо укладати через повіреного
(ч. 4 ст. 720 ЦК). Момент виникнення права власності в обда-
рованого також має специфіку порівняно із загальним підхо-
дом, визначеним у ст. 334 ЦК. У частині 1 ст. 722 ЦК встанов-
люється, що право власності переходить з моменту прийняття
дарунка обдаровуваним. Дарувальник може відмовитися від
договору до вручення обдаровуваному речі, яка передана орга-
нізації транспорту або іншій особі (ч. 2 ст. 722 ЦК), або якщо
його майновий стан погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Зауважимо,
що й обдаровуваний має право на відмову від прийняття да-
рунка (ч.2 ст.724 ЦК).
Стосовно договору дарування має місце специфіка
припинення зобов’язання (ч. 3 ст. 723 ЦК у порівнянні зі
74
ст. 608 ЦК), а також спеціальний строк позовної давності, який
становить один рік (ст. 728 ЦК, на відміну від ст. 256 ЦК).
Видом дарування є пожертва (ст. 729 ЦК), для якої
значущою є мета, досягнення якої пов’язується з безоплатним
переданням майна набувачеві. Передача вкладів до статутного
(складеного) капіталу господарських товариств не є даруван-
ням, оскільки замість них учасник набуває корпоративних
прав. Якщо ж учасник товариства виходить з товариства і не
претендує на проведення з ним розрахунків, передбачених
ст.148 ЦК, це має дорівнюватися даруванню. Про таке ж свід-
чить і прощення боргу (ст. 605 ЦК). Податкове законодавство
вживає також поняття безповоротної фінансової допомоги
(п. 1.22 Закону “Про оподаткування прибутку підприємств”),
під чим розуміється передання набувачеві суми коштів не лише
за договорами дарування, а й іншими подібними договорами,
які не передбачають відповідної компенсації чи повернення та-
ких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій).
Договір ренти (ст. 731 ЦК) відрізняється від купівлі-
продажу і, зокрема, від найму-продажу (з чим найбільш схо-
жий цей договір) насамперед тим, що вартість майна, яке пере-
ходить у власність набувача, безпосередньо не пов’язана з
рентними платежами, які в сукупності можуть значно переви-
щувати вартість майна. При ренті можливі два варіанти: 1) з
оплатною передачею набувачеві майна у власність, коли крім
його вартості ще й сплачуються рентні платежі; 2) з безоплат-
ною передачею майна, яке не підлягає оплаті, тобто сплачу-
ються лише рентні платежі. Утім їх розмір, на відміну від оре-
ндних або лізингових платежів, не пов’язаний із вартістю май-
на. Залежно від оплатності або безоплатності передачі майна
при ренті мають застосовуватися, відповідно, загальні поло-
ження про купівлю-продаж або дарування (ст. 734 ЦК). Окре-
мих норм про особливості переходу права власності на майно
за цим договором не встановлено, отже, воно переходить при
передачі речі або при нотаріальному посвідченні та державній
реєстрації правочину (ст. 334 ЦК).
Довічне утримання (догляд) регулюється гл. 57 ЦК.
Предмет цього договору становить не будь-яке майно, а лише
те, що має значну цінність (ст. 744 ЦК). Договір довічного
75
утримання слід нотаріально посвідчити незалежно від його
предмета (ст. 745 ЦК), а якщо у власність за цим договором
передається нерухомість, він підлягає державній реєстрації.
Суб’єктний склад цього договору в порівнянні з дого-
ворами ренти та купівлі-продажу (ст. 746) має свої особливос-
ті. Відчужувачем може бути будь-яка особа, а не лише хвора
чи стара, як то зазвичай буває в житті, а набувачем – лише фі-
зична особа з повною дієздатністю або юридична особа. Інши-
ми словами, власниками за цим договором можуть стати не всі
особи. Момент виникнення права власності за договором до-
гляду у набувача виникає за загальним правилом, встановле-
ним у ст. 334 ЦК. Це право може бути відновлено й у відчужу-
вача (ч. 1 ст. 756, ч. 2 ст. 757 ЦК), який набуває його з розі-
рванням договору або у випадку смерті набувача, якщо ніхто
не прийняв спадщину.
Набувач, який за договором догляду став власником
майна, додатково обтяжується встановленням для нього законом
певних обов’язків: забезпечити відчужувача житлом (ст. 750
ЦК), надавати йому матеріальне забезпечення та догляд (ч. 3
ст.749 ЦК), а також встановленням заборони відчуження його
майна до смерті відчужувача (ст. 754 ЦК). Тобто на відміну від
звичайного власника особа, яка набула у власність майно за до-
говором догляду, певною мірою залишається зв’язаною цим до-
говором, тому її право власності є обмеженим.
При регулюванні спадкового договору (ст. 1302 ЦК), на
відміну від договору довічного утримання, законодавець не вису-
ває ніяких вимог до предмета договору та сутності розпоряджень
відчужувача. Предметом договору може бути охоплена вся спад-
кова маса або її частка, а розпорядження відчуження можуть сто-
суватися чого завгодно, в той час коли за договором довічного
утримання набувач має нести витрати лише по догляду та утри-
манню відчужувача). Моментом виникнення права власності за
цим договором є смерть відчужувача (сам цей юридичний факт
по собі), що також відрізняє його від договору догляду.
§ 2. Договори, спрямовані на передання майна в користування
Майно може передаватися однією особою іншій не
тільки у власність, а й у користування. Таке майно використо-
76
вується на умовах і протягом строку, передбачених договором,
і підлягає поверненню з його припиненням. Договори про пе-
редання майна в користування регулюються ЦК, ГК, Земель-
ним кодексом України (далі – ЗК), Житловим кодексом Украї-
ни (далі – ЖК) та законами “Про оренду державного і комуна-
льного майна” та “Про оренду землі”.
Сторонами до го вору най м у ( оренди ) є
наймодавець (орендодавець) – особа, яка здає в оренду майно, і
наймач (орендар) – особа, яка використовує майно. Орендода-
вцем є власник майна або його представник. Як правило, пред-
ставник власника виступає орендодавцем у разі оренди держа-
вного і комунального майна: Фонд державного майна України
(ФДМУ), його територіальні відділення або представництва
або орган місцевого самоврядування (управління комунального
майна). Згідно зі ст. 5 Закона України “Про оренду державного
і комунального майна” орендодавці цього майна відрізняються
залежно від об’єкта оренди. Якщо має місце оренда цілісного
майнового комплексу (ЦМК), то орендодавцем є ФДМУ. Дер-
жпідприємства виступають орендодавцями окремого індивідуа-
льно-визначеного майна і нерухомого майна, загальна площа
якого не перевищує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу
державних або комунальних органів (ФДМУ, органів АРК або
управлінь комунального майна) – також у відношенні структур-
них підрозділів (філій, цехів, ділянок) і нерухомого майна, що
перевищує площу 200 кв. м.
Державні організації взагалі не мають права бути орен-
додавцями. Академія наук України, галузеві академії (Академія
правових наук, Академія медичних наук та ін.) таким правом
наділені, так само, як і їхні інститути й установи, відповідно до
Закону України “Про особливості правового режиму майново-
го комплексу Національної академії наук України, галузевих
академій наук і статусу їхнього майнового комплексу”.
Наймачем (орендарем) може бути будь-яка особа. Нині
для цього не треба реєструватися як суб’єкту підприємницької
діяльності.
Предметом договору найму (оренди) може бути інди-
відуально-визначена неспоживна річ та майнові права (ст. 760
ЦК). Серед речей, що можуть бути предметом договору найму
77
(оренди), законодавець окремо визначає земельну ділянку (§ 3
гл. 58), будівлю або іншу капітальну споруду (§ 4 гл. 58), транс-
портний засіб (§ 5 гл. 58), житло (гл. 59 ЦК). Зауважимо, що від-
носини найму (оренди) житла регулюються в окремій главі ЦК.
Якщо здається в оренду ЦМК, до його складу входять
грошові кошти, які передаються орендареві на умовах креди-
ту
52
. Законом встановлюється перелік об’єктів, які не можна
взяти в оренду, зокрема, акваторії портів, причали всіх видів,
набережні причалів, портові системи інженерної інфраструкту-
ри, об’єкти культури, архітектури, спорту, утворення, фінансо-
вані з бюджету.
Згідно зі ст. 796 ЦК України одночасно з правом найму
(оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої час-
тини) наймачеві передається право користування земельною ді-
лянкою, яка прилягає до будівлі чи споруди, в розмірі, необхід-
ному для досягнення мети найму. Унаслідок неузгодженості
між ЦК та Земельним кодексом України (далі – ЗК) виникають
проблеми стосовно оформлення відносин оренди земельної ді-
лянки. Існують такі підходи: 1) орендар будівлі автоматично не
стає землекористувачем, для цього має бути укладений окре-
мий договір оренди землі; 2) договір повинен комплексно ре-
гулювати відносини найму (оренди) будинку та земельної ді-
лянки (ч. 2 ст. 124 ЗК); 3) право найму (оренди) земельної ді-
лянки виникає у наймача (орендаря) будівлі автоматично
(ст. 796, ч. 2 ст. 196 ЦК).
Така ж суперечливість існує й у випадку, коли орендо-
давець будівлі не є власником земельної ділянки, внаслідок чо-
го постає питання про необхідність згоди власника останньої
на передачу її в користування. За ст. 796 ЦК України це не ви-
магається, якщо інше не встановлено договором наймодавця з
власником земельної ділянки, а в ч. 4 ст. 93 ЗК України та ст. 8
Закону України “Про оренду землі” передбачено зворотне. Ці
приклади свідчать про необхідність узгодження тих законів,
що регулюють однакові відносини по-різному.
52
“Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів оренди, Поряд-
ку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку на-
дання в кредит орендареві коштів та цінних паперів”: Постанова Кабі-
нету Міністрів України від 10.08.95 № 629.
78
Орендна плата підлягає сплаті орендарем в розмірі,
встановленому договором, а якщо орендується державне і ко-
мунальне майно, її розмір вираховується за відповідною мето-
дикою
53
. Зміни орендної плати можуть бути внаслідок змін цін
и тарифів, причому лише за погодженням сторін, а також зміни
стану об’єкта оренди. Останнє можливо за обставин, що вини-
кли з незалежних від орендаря причин, зокрема внаслідок змі-
ни кон’юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендо-
давця, через дію непереборної сили чи у зв’язку з природними
властивостями майна, що є об’єктом оренди, тощо. Це має до-
вести в судовому порядку орендар. Якщо в погіршенні цього
майна або у створенні гірших умов користування ним винні
обидві сторони за договором, розмір орендної плати також мо-
же бути зменшений, але лише в частині, яка відповідає вині
орендодавця у зменшенні можливості користуватися майном.
Орендар також може порушувати питання і про повне звільнення
його від внесення орендної плати, якщо він з незалежних від ньо-
го обставин протягом певного часу був повністю позбавлений
можливості користуватися орендованим майном, наприклад, уна-
слідок здійснення капітального ремонту (якщо його повинен ро-
бити орендодавець), прострочення орендодавцем надання майна
орендареві, наявності в майні недоліків, що роблять неможливим
його використання за призначенням, тощо.
Відповідно до ст. 797 ЦК орендна плата за користуван-
ня будинком або спорудою містить у собі плату за користуван-
ня земельною ділянкою. Проте можливість застосування цієї
норми на практиці викликає деякі сумніви, оскільки користу-
вання земельною ділянкою може здійснюватися лише на під-
ставі відповідного договору оренди, істотною умовою якого є
орендна плата. Тому її дублювання в договорі оренди будинку
або споруди приведе до безпідставного збагачення орендодав-
ця будинку або споруди.
Цивільний кодекс у ч. 2 ст. 762 передбачає, що орендна
плата може за вибором сторін вноситись у грошовій або нату-
ральній формі. Між тим згідно з ч. 3 ст. 286 ГК орендна плата
53
Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовт. 1995 р.
№ 786.
79
може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній
формі залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря.
У випадку несвоєчасної сплати орендної плати стяг-
нення заборгованості провадиться в безспірному порядку на
підставі виконавчого напису нотаріуса
54
. Заборгованість з
орендної плати протягом трьох місяців підряд слугує підста-
вою для односторонньої відмови орендодавця від договору (ч.
1 ст. 782 ЦК).
Форма договору найму (оренди) залежить від його
предмета та строку дії: а) вимоги до найму (оренди) майна,
крім будівлі та іншої капітальної споруди, у гл. 58 ЦК не вста-
новлюється, тому у відношенні цього договору діють загальні
правила, викладені в статтях 205 – 210 ЦК, а в гл. 59 (щодо
найму житла) вказується про просту письмову форму (ст. 811
ЦК); б) стосовно найму (оренди) будівлі або іншої капітальної
споруди – якщо строк договору становить до 3-х років, він
укладається у письмовій формі, а на три роки і більше – підля-
гає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 793 ЦК). Він також має
бути зареєстрований (відповідно до ст. 794 ЦК, ст. 19 та ін.)
Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно і їхні обмеження”). Згідно зі статтями 18, 20
Закону України “Про оренду землі” договір оренди земельної
ділянки підлягає державній реєстрації.
Строк дії договору має бути позначений у ньому, а за
відсутності такого – договір вважається укладеним на невизна-
чений строк (ч. 1 та 2 ст. 763 ЦК). При цьому має значення і
момент, з якого договір вважається укладеним, яким є оформ-
лення акта прийому-передачі орендованого майна (ч. 1 ст. 795
ЦК), що стосується найму будівлі або іншої капітальної спору-
ди. Утім, початком строку дії договора є момент набрання ним
чинності, яким є момент його укладення в належній формі
(статті 631, 638 ЦК) або державна реєстрація (ст. 20 “Про оре-
нду землі”).
54
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у
безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, за-
тверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99
№ 1172.
80
Дія договору найму (оренди) триває до спливу зазначе-
ного в ньому строку. Стаття 763 ЦК, на відміну від ст. 17 Зако-
ну України “Про оренду державного і комунального майна та
ст. 33 Закону “Про оренду землі”, не передбачає правила про
те, що договір за відсутності повідомлення про припинення
вважається продовженим.
Серед прав та обов’язків сторін договору найму
(оренди) одним із найважливіших є несення витрат на ремонт
майна. Компенсація за поліпшення майна може передбачатися
в договорі. Разом із тим часто виникають спори з приводу то-
го, чи має орендар ще раз узгоджувати з орендодавцем прове-
дення ремонту, якщо це й так зазначено в договорі як його
обов’язок. Судова практика в цих питаннях різноманітна: від
встановлення судом, що таке зазначення в договорі свідчить
про попередню згоду орендодавця на це, до протилежної пози-
ції, згідно з якою це ще не свідчить про узгодженість про роз-
мір коштів, які має вкладати орендар у ремонт, особливо, про
ті, що будуть компенсуватися його орендодавцем.
У статті 777 ЦК і ч.1 ст. 285 ГК передбачено переважне
право орендаря на продовження договору оренди. При цьому
ЦК, на відміну від ГК, висуває умови і порядок здійснення
цього права.
1. Орендар може претендувати на продовження догово-
ру оренди лише в тому випадку, якщо він належним чином ви-
конував свої обов’язки.
2. Він має переважне право порівняно з іншими особа-
ми, які претендують на укладання договору оренди. Як прави-
ло, таке питання виникає тоді, коли орендодавець хоче здати
приміщення іншому орендареві.
3. Якщо майно, яке перебуває в оренді, більше в оренду
власником здаватися не буде, то про переважне право орендаря
йтися не може, тому що немає особи, у порівнянні з якою у
нього була б перевага.
4. Орендар, який має намір скористатися своїм перева-
жним правом, зобов’язаний проінформувати про це орендодав-
ця (відповідно до ч. 2 ст. 777 ЦК). Разом з тим, якщо орендар
користується майном після закінчення строку дії договору
(ст. 764 ЦК), не інформуючи орендодавця про свій намір
81
скористатися переважним правом, продовження строку зале-
жить від волі орендодавця. Якщо він не проти, то договір буде
пролонгований на такий же строк на тих же умовах (ч. 4 ст. 284
ГК). В іншому разі протягом місяця після спливу строку дії до-
говору орендодавець повідомляє про це орендареві, який му-
сить підкоритися і повернути орендоване майно. За таких об-
ставин він утрачає своє переважне право.
5. На новий строк договірні відносини між тими ж осо-
бами можуть продовжуватися на інших умовах. Це особливо
стосується орендної плати.
Припинення договору найму (оренди) має місце у ви-
падку смерті фізичної особи-наймача, якщо інше не встановле-
но договором або законом, та в разі ліквідації юридичної осо-
би, яка була наймачем або наймодавцем (ст. 781 ЦК), при від-
мові орендодавця від договору оренди (ст. 782 ЦК). Умови, ви-
кладені в статтях 783 та 784 ЦК, необхідні для розірвання до-
говору оренди, проте самі по собі не спричиняють припинення
цього договору, а є лише підставами для звернення відповідної
сторони до суду. До цього варто додати і передбачені ст. 291
ГК такі підстави припинення договору оренди, як закінчення
строку, на який він був укладений, викупу (приватизації)
об’єкта оренди (що передбачено також ст. 705 ЦК), загибелі
(знищення) об’єкта оренди.
Цікавим є питання про те, як бути з ЦМК, взятим в
оренду, кому його передавати, якщо державне підприємство,
ЦМК якого був переданий в оренду, ліквідовано. У цих випад-
ках орендоване майно потребує повернення орендодавцеві
(ФДМУ), який упродовж певного строку володіє ним, або знов
передати в оренду, або приватизувати.
§ 3. Договори, спрямовані на виконання робіт
Глава 61 ЦК України регламентує підряд як єдиний у
своїй правовій сутності тип договору, що спрямований на ви-
конання певної роботи і об’єднує такі його види, як договір по-
бутового підряду, договір будівельного підряду, договір підря-
ду на проектні та пошукові роботи. Норми, що складають зага-
льні положення про підряд, застосовуються в субсидіарному
82
порядку, співвідносячись з нормами, що присвячені окремим
видам підряду, за правилами співвідношення загальних та спе-
ціальних норм.
За договором підряду одна сторона (підрядник) зо-
бов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням
другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийня-
ти та оплатити виконану роботу.
Договір підряду – консенсуальний, відплатний та дво-
сторонній договір. Сторонами в ньому можуть виступати як
фізичні, так і юридичні особи.
При укладенні договорів підряду слід виходити із зага-
льних положень про форму правочинів, якщо інше не буде
встановлено в законі відносно певного виду договору підряду.
Істотною умовою договору підряду є предмет, тобто
робота, що виконується за завданням замовника. Результат ро-
боти – це та матеріалізована форма (відремонтована річ, об’єкт
завершеного будівництва, проектно-кошторисна документа-
ція), що опосередковує виконану роботу.
Підрядник традиційно зобов’язується виконати роботу
на свій ризик, тобто у разі випадкового знищення предмета до-
говору підряду до здачі його замовникові або неможливості за-
кінчення роботи без вини сторін, підрядник не має права вима-
гати плати за виконану роботу, а якщо оплата частково була
здійснена (сплачено аванс), зобов’язаний повернути ці виплати.
Між тим, якщо знищення предмета договору або немо-
жливість закінчення роботи сталися через недоліки матеріалу,
переданого замовником, чи внаслідок його вказівок про спосіб
виконання роботи або після пропущення замовником строку
прийняття виконаної роботи, підрядник має право на оплату
роботи.
Цивільний кодекс України зберігає розподіл ризику між
сторонами на випадок знищення або випадкового пошкоджен-
ня матеріалу, покладаючи його до настання строку здачі підря-
дником роботи на сторону, яка надала матеріал, а після настан-
ня цього строку – на сторону, яка його пропустила. Інший роз-
поділ ризику може бути встановлено договором або законом.
Для певних видів договору підряду застосовується
конструкція “генерального підряду”, тобто система взаємовід-
83
носин, за якої робота може виконуватися підрядником або осо-
бисто, або за допомогою інших осіб (субпідрядників), якщо
особисте виконання роботи не передбачено договором. У разі
генерального підряду підрядник виступає перед замовником як
генеральний підрядник, а перед субпідрядником – як замовник.
При цьому підрядник залишається відповідальним перед замо-
вником за результат діяльності субпідрядників.
Права і обов’язки сторін договору підряду викладені в
гл. 61 ЦК, які в узагальненому виді є наступними. П і д р я д -
н и к м а є п р а в о : не розпочинати роботи або зупинити її,
якщо замовник не надав матеріалу, устаткування або речі, що
підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання до-
говору підрядником; на ощадливе ведення робіт за умови за-
безпечення належної їх якості; на відмову від договору з від-
шкодуванням збитків, якщо замовник, незважаючи на своєчас-
не попередження, у відповідний строк не замінить недоброякі-
сний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб
виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожу-
ють якості або придатності результату роботи; вимагати від-
шкодування завданих збитків, включаючи додаткові витрати,
викликані простоєм, перенесенням строків виконання роботи
або підвищенням ціни роботи, які настали внаслідок невико-
нання замовником свого обов’язку по сприянню підрядникові у
виконанні роботи, якщо обсяг та порядок такого сприяння були
обумовлені договором; замість усунення явних недоліків робо-
ти, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з
відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням
виконання за умови, що замовник поверне раніш передану йо-
му роботу, якщо за її характером таке повернення можливе;
продати результат роботи, якщо замовник протягом встановле-
ного законом строку ухиляється від прийняття виконаної робо-
ти за умови відповідного попередження його про це; вимагати
виплати авансу у випадку та в розмірі, встановлених догово-
ром; на притримання результату роботи, устаткування, зали-
шок невикористаного матеріалу, якщо замовник не сплатить
встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядни-
кові у зв’язку з виконанням договору.
84
П і д р я д н и к з о б о в ’ я з а н и й :
– якщо робота виконується з матеріалу замовника і за
його вказівками, належним чином прийняти цей матеріал та
вжити всіх заходів щодо його збереження; своєчасно попере-
дити замовника про недоброякісність або непридатність мате-
ріалу для виконання роботи або про наявність інших обставин,
що загрожують якості або придатності результату роботи; на-
дати замовникові звіт про використання матеріалу та поверну-
ти його залишки після виконання роботи; відмовитися від до-
говору, маючи право на відшкодування збитків, якщо викорис-
тання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додер-
жання вказівок замовника загрожує життю та здоров’ю людей
чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил,
правил безпеки людей та інших вимог;
– якщо робота виконується з матеріалу підрядника і йо-
го засобами, надати якісні матеріали та устаткування, не обтя-
жені правами третіх осіб;
– якісно виконувати роботу і передати її результати за-
мовнику разом з інформацією щодо експлуатації або іншого
використання цього результату, якщо це передбачено догово-
ром, або, якщо без такої інформації використання результату
роботи для цілей, визначених договором, є неможливим у
встановлений строк; зберігати конфіденційність одержаної від
замовника інформації про нові рішення і технічні знання, а та-
кож відомостей, що можуть розглядатися як комерційна таєм-
ниця. Замовник несе такий самий обов’язок щодо інформації,
отриманої від підрядника.
З а м о в н и к м а є п р а в о : у будь-який час пере-
віряти хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підряд-
ника; відмовитись від договору та вимагати відшкодування
збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або ви-
конує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно
неможливим, або, якщо будуть виявлені істотні відступи від
умов договору або інші істотні недоліки, що допустив підряд-
ник; призначити підрядникові строк для усунення недоліків,
якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не
буде виконана належним чином, а в разі невиконання підряд-
ником цієї умови – відмовитися від договору та вимагати
85
відшкодування збитків або доручити виправлення роботи ін-
шій особі за рахунок підрядника; у разі виявлення на етапі при-
ймання виконаної роботи явних недоліків за своїм вибором
вимагати безоплатного їх виправлення в розумний строк або
виправити їх за свій рахунок, отримавши право на відшкоду-
вання своїх витрат на виправлення цих недоліків або відповід-
не зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено до-
говором.
З а м о в н и к з о б о в ’ я з а н и й : видати завдання
підряднику, якщо це передбачено договором; надати матеріал;
замінити на вимогу підрядника у відповідний строк недобро-
якісний або непридатний матеріал; змінити вказівки про спосіб
виконання роботи або усунути інші обставини, що загрожують
якості або придатності результату роботи, сприяти підряднико-
ві у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, вста-
новлених договором; прийняти роботу; негайно заявити підря-
днику про виявлені явні недоліки; негайно повідомити підряд-
ника про виявлені вже після прийняття роботи приховані недо-
ліки; сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної
здачі роботи, якщо роботу виконано належним чином і в пого-
джений строк або, у разі його згоди, достроково.
За договором побутового підряду підрядник, який здій-
снює підприємницьку діяльність, зобов’язується виконати за за-
вданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену
для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замов-
ник зобов’язується прийняти чи оплатити виконану роботу.
Виходячи з того, що підрядником у договорі виступає
суб’єкт підприємницької діяльності, який виконує роботу, при-
значену виключно для задоволення побутових чи інших особи-
стих потреб замовника – фізичної особи, вказаний договір є
публічним.
Договір вважається укладеним, якщо замовникові ви-
дано квитанцію або інший документ (касовий або товарний чек
тощо)
55
.
За цим договором підр ядни к зо бов ’ язан ий : до
55
У разі їх відсутності факт укладення договору або його умов можливо
підтвердити показами свідків.
86
укладення договору надати замовникові необхідну й достовір-
ну інформацію про запропоновану роботу, а також назвати
конкретну особу, яка буде виконувати роботу, якщо за харак-
тером роботи це має значення; на стадії здачі робіт повідомити
замовника про вимоги, яких необхідно додержуватися, для
ефективного та безпечного використання виготовленої або пе-
реробленої речі або іншої виконаної роботи, а також про мож-
ливі для замовника або інших осіб наслідки недодержання від-
повідних вимог.
Замо вник зобо в ’ яз аний : одержати виконану
роботу і оплатити її. У випадку неявки замовника за одержан-
ням виконаної роботи або при іншому ухиленні від прийняття
роботи останнім підрядник має право, попередивши письмово
замовника за два місяці, або продати предмет договору за ро-
зумну ціну і суму виторгу, за вирахуванням певних платежів,
внести в депозит нотаріуса на ім’я замовника, або притримати
предмет договору, або вимагати відшкодування.
Якщо робота виконується з матеріалу замовника і під-
рядником допущені істотні відхилення від умов договору або
інші істотні недоліки в роботі, замовник має право вимагати за
своїм вибором: виготовлення іншої речі з однорідного матеріа-
лу такої самої якості або розірвання договору та відшкодуван-
ня збитків. Якщо виявлені недоліки чи відступи не носять істо-
тного характеру, замовник має право вимагати: або безоплат-
ного усунення цих недоліків у розумний строк, або відшкоду-
вання власних витрат на усунення недоліків, або відповідного
зменшення плати.
Якщо виявлені недоліки можуть становити небезпеку
для життя чи здоров’я замовника та інших осіб, замовник або
його правонаступник мають право пред’явити вимогу про їх
безоплатне усунення протягом десяти років з моменту при-
йняття результату роботи, якщо у встановленому законом по-
рядку не закріплені більш тривалі строки (строки служби). При
цьому закон не ставить можливість пред’явлення такої вимоги
в залежність від строку виявлення недоліків. Право пред’яв-
лення такої вимоги зберігається і в тому разі, якщо недоліки
виявлено після закінчення гарантійного строку.
Протягом встановленого десятирічного строку замов-
87
ник має право, якщо підрядник безоплатно не усуне недоліків
роботи, вимагати повернення частини ціни, сплаченої за робо-
ту, або відшкодування своїх витрат на усунення недоліків.
За договором будівельного підряду підр ядни к зо -
бов ’ язу є тьс я збудувати і здати у встановлений строк
об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до про-
ектно-кошторисної документації, а за мо вн ик зобо в ’ я -
зу єтьс я надати підрядникові будівельний майданчик (фронт
робіт), передати затверджену проектно-кошторисну докумен-
тацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, при-
йняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
Будівельний підряд має специфічний предмет – відпо-
відний об’єкт будівництва (будівельні роботи). З урахуванням
характеру будівельних робіт і сфери їх виконання законодавець
виділяє такі види договору будівельного підряду: договір на
проведення нового будівництва; договір капітального ремонту
будівель (споруд); договір на реконструкцію (технічне пере-
оснащення) підприємств, будівель (зокрема, житлових будин-
ків), споруд; договір на виконання монтажних, пусконалаго-
джувальних та інших робіт.
Підрядником у договорі будівельного підряду виступає
особа, що спеціалізується на виконанні будівельних робіт і у
випадках, передбачених законом, має ліцензію на їх здійснен-
ня. У таких випадках договір вважається підприємницьким.
Замовник – юридична чи фізична особа.
До істотних умов договору відносяться: предмет, ціна
та строк договору. Ціна договору визначається кошторисом. У
договорі визначається не тільки початок і закінчення робіт в
цілому, строки завершення окремих етапів робіт, а й гарантійні
строки експлуатації об’єкта.
Права та обов’язки сторін. Замовник зо б о в ’ я -
за ни й : надати підрядникові підготовлений будівельний май-
данчик (фронт робіт); передати затверджену проектно-кошто-
рисну документацію, якщо цей обов’язок не покладено на під-
рядника; забезпечити будівництво матеріалами, обладнанням,
якщо інше не передбачено у договорі; сприяти підряднику в
забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією
тощо, а також у наданні інших послуг, якщо це випливає з до-
88
говору; застрахувати об’єкт будівництва або комплекс робіт, а
у разі необхідності консервації будівництва з незалежних від
сторін обставин оплатити підрядникові виконані до консервації
роботи та відшкодувати йому витрати, пов’язані з цим, якщо це
встановлено в договорі; прийняти об’єкт будівництва або за-
кінчені будівельні роботи, оформивши це відповідним актом,
підписаним обома сторонами. Прийняття робіт можливо як пі-
сля повного їх завершення, так і, якщо це передбачено догово-
ром, після завершення її окремих етапів; оплатити виконану
роботу. Як правило, оплата провадиться після прийняття замов-
ником збудованого об’єкта (виконаних робіт), якщо інший по-
рядок розрахунків не встановлений сторонами; заявити підряд-
нику в розумний строк про виявлені протягом гарантійного
строку експлуатації об’єкта будівництва недоліки.
Замо вник має пр аво : вносити зміни до проект-
но-кошторисної документації до початку робіт або під час їх
виконання при дотриманні ним певних умов; здійснювати кон-
троль та нагляд за будівництвом, приймаючи від свого імені
відповідні рішення; відмовитися від прийняття робіт у разі ви-
явлення недоліків, які виключають можливість використання
об’єкта для вказаної в договорі мети і які не можуть бути усу-
нені ні підрядником, ні замовником.
П і д р яд ник зобо в ’ язаний : здійснити матеріаль-
но-технічне забезпечення будівництва та надати замовникові
проектно-кошторисну документацію, якщо це передбачено в
договорі; виконати будівництво та пов’язані з ним будівельні
роботи відповідно до проектної документації; повідомити за-
мовника про виявлені в ході будівництва не враховані необхід-
ні додаткові роботи, здійснення яких тягне до збільшення кош-
торису, а в разі неодержання від останнього в розумний строк
відповіді – зупинити здійснення відповідних робіт з віднесен-
ням збитків, завданих цим зупиненням, на замовника; страху-
вати об’єкт будівництва або комплекс робіт, якщо інше не
встановлено договором; усувати за свій рахунок недоліки робіт
або використовуваного для робіт матеріалу, якщо вони допу-
щені з його вини (або з вини субпідрядника); усувати на вимо-
гу замовника та за його рахунок недоліки, за які підрядник не
відповідає, якщо це передбачено договором.
89
Підрядник може відмовитися від договору: якщо він
дійде висновку про неможливість використання матеріалу (де-
талей, конструкцій) або устаткування, наданого замовником,
без погіршення якості виконуваних робіт. При цьому він має
право вимагати від замовника сплати ціни роботи, а також
відшкодування збитків: а) не покритих цією сумою; б) якщо
замовник хоче внести зміни до проектно-кошторисної докуме-
нтації, що потребують додаткових робіт, вартість яких пере-
вищує десять відсотків визначеної у кошторисі ціни. При цьо-
му підрядник має право на відшкодування збитків.
Відповідальність сторін за невиконання або неналежне
виконання договору наступає за наявності загальних підстав
цивільно-правової відповідальності. Слід звернути увагу на те,
що відповідальність підрядника за цим договором має певні
особливості: він несе відповідальність за дефекти, виявлені під
час експлуатації об’єкта в межах гарантійного строку будівни-
цтва, якщо не буде доведено, що вони сталися внаслідок обста-
вин, що від нього не залежать.
Відповідальність сторін за договором реалізується в
стягненні неустойки (пені) і відшкодуванні збитків і упущеної
вигоди, якщо сторони не доведуть, що ці порушення сталися не
з їх вини. Суми неустойки (пені), сплачені підрядником за по-
рушення строків виконання окремих робіт, повертаються під-
рядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого дого-
вором граничного терміну.
За договором підряду на проведення вказаних робіт
підр ядни к (проектант, пошуковець) зобов’язується розро-
бити за завданням замовника
56
проектну або іншу технічну до-
кументацію та (або) виконати пошукові роботи, а за мо вни к
зобов’язується прийняти та оплатити їх (ст.887 ЦК).
Як правило, пошукові та проектні роботи виконуються
суб’єктами підприємницької діяльності, що мають відповідну
ліцензію на їх здійснення, що дозволяє віднести цей договір до
підприємницьких договорів.
Порівняно з тими обов’язками та правами сторін, що
56
Завдання на проектування може бути підготовлено за дорученням за-
мовника підрядником.
90
закріплені в загальних положеннях про підряд, сторони в дого-
ворі підряду на проведення проектних та пошукових робіт ма-
ють більш широкий їх обсяг. Так, замо вни к зо бо в ’ я -
за ни й : передати підрядникові завдання на проектування, а
також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-
кошторисної документації; сплатити підрядникові встановлену
ціну в порядку, встановленому договором або законом; вико-
ристовувати проектно-кошторисну документацію лише для ці-
лей, встановлених договором, не передавати її іншим особам і
не розголошувати без згоди підрядника дані, що містяться у
ній; надавати послуги підрядникові у виконанні робіт в обсязі
та на умовах, встановлених договором; брати участь разом з
підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної до-
кументації з відповідними органами; відшкодувати підрядни-
кові додаткові витрати, пов’язані із зміною вихідних даних для
проведення робіт внаслідок обставин, що не залежать від
останнього; залучити підрядника до участі у справі за позовом,
пред’явленим до замовника іншою особою у зв’язку з недолі-
ками складеної проектної документації або виконаних пошуко-
вих робіт.
П і д р яд ник зо бов ’ язаний : своєчасно та якісно
виконати роботу з додержанням вимог, що містяться в завданні
та інших вихідних даних для проектування й виконання пошу-
кових робіт (підрядник має право відступити від вказаних ви-
мог тільки за згодою замовника); погоджувати готову проект-
но-кошторисну документацію із замовником, а в разі необхід-
ності й з уповноваженими органами; не передавати без згоди
замовника проектно-кошторисну документацію іншим особам;
передати замовникові результати виконаної роботи; гарантува-
ти замовникові відсутність у інших осіб права перешкодити
або обмежити виконання робіт на основі підготовленої за дого-
вором проектно-кошторисної документації; на вимогу замов-
ника у разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній доку-
ментації або в пошукових роботах безоплатно переробити про-
ектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні до-
даткові пошукові роботи, а також відшкодувати завдані збитки,
якщо інше не встановлено договором або законом.
91
§ 4. Договори, спрямовані на надання послуг
До договорів про надання послуг належить надзвичай-
но велика кількість як пойменованих, так і непойменованих до-
говорів. Зокрема, це договори перевезення, транспортного екс-
педирування, морського, портового, міжпортового буксиру-
вання, зберігання, охорони, доручення, комісії, договори про
надання інформаційних, консультаційних, телекомунікаційних,
аудиторських, юридичних, освітніх, медичних, ветеринарних
послуг, туристичного та екскурсійного обслуговування тощо
57
.
Окреме місце серед цих договорів займають договори щодо
надання фінансових послуг, які, зважаючи на їх предмет та
сферу застосування, складають відокремлену групу, що відо-
бражено, наприклад, в укладеній у межах Всесвітньої торгове-
льної організації (ВТО) Генеральній угоді про торгівлю послу-
гами від 15 квітня 1994 р.
58
Глава 63 ЦК регулює загальні положення про послуги й
має одночасно як загальне, так і спеціальне застосування. Так
ч. 1 ст. 901 ЦК встановлює загальну ознаку зазначених догово-
рів, а саме споживання послуги в процесі вчинення певної дії
(виконання медичної операції) або здійснення певної діяльнос-
ті (перевезення вантажу). Отже, результат діяльності виконав-
ця в таких договорах завжди є нематеріальним, неуречевленим,
тобто не пов’язаним із виготовленням, обробкою, переробкою,
ремонтом речі або виконанням іншої роботи з переданням її
результату замовнику, як це має місце в договорах підряду (ч. 2
57
Правове регулювання окремих договорів про надання послуг передба-
чається, зокрема, Законом України “Про транспортно-експедиторську
діяльність” від 1 лип. 2004 р. / Відом. Верхов. Ради України. – 2004. –
№ 52 – Ст. 562; Кодексом торг. мореплавства (статті 222 – 238) / Там
же. – 1995. – № 47 –52. – Ст. 349; Законом України “Про сертифікова-
ні товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва” від 23 груд.
2004 р. / Там же. – 2005. – № 6. – Ст. 136; Законом України “Про теле-
комунікації” від 18 листоп. 2003 р. / Там же. – 2004. – № 12. – Ст. 155;
Законом України “Про аудиторську діяльність” від 22 квіт. 1993 р. /
Там же. – 1993. – № 23. – Ст. 243; Законом України “Про туризм” від
15 верес. 1995 р. (у ред. від 18 листоп. 2003 р.) / Там же. – 2004. – №
13. – Ст. 180.
58
www.rada.gov.ua
92
ст. 837 ЦК). Корисний результат у договорах про надання по-
слуг не може існувати окремо від дії чи діяльності й не може
бути переданим окремо від них самих, а отримання послуги
припиняється з припиненням дій (діяльності) виконавця. У
зв’язку із цим на результат даних договорів встановлення га-
рантійних строків (строків придатності) є неможливим. Так, в
договорі перевезення вантажу доставка вантажу до пункту
призначення й видача його уповноваженій особі означає вико-
нання договору перевізником, одночасне споживання послуги
одержувачем та припинення правовідношення.
Ознакою зазначених договорів є їх тісна пов’язаність із
особою виконавця, на що вказує ч. 1 ст. 902 ЦК. І хоча вико-
нання обов’язку виконавця (ч. 1 ст. 528 ЦК) може бути покла-
дено на іншу особу, якщо це спеціально передбачено догово-
ром, виконавець залишається відповідальним перед замовни-
ком в повному обсязі. Останнє пояснюється розподіленням ри-
зиків невиконання зобов’язання, що має місце в цих договорах.
На відміну від договорів підряду, де ризик недосягнення ре-
зультату робіт несе підрядник і діє принцип “відсутній резуль-
тат – відсутня оплата”
59
, виконавець надає послуги на ризик
замовника і не гарантує обов’язкового досягнення очікуваного
результату. Це є визначальним для вибору останнім особи ви-
конавця. Крім того, як зазначає М.В. Кротов, досягнення кори-
сного результату залежить і від того, як відбувається її спожи-
вання, чи є об’єктивні умови для його досягнення
60
. Так, якщо
особа не знайшла необхідної інформації в мережі Інтернет, це
не позбавляє її обов’язку оплатити провайдеру надані телеко-
мунікаційні послуги. Закономірним є правило ч. 2 ст. 903 ЦК,
що замовник зобов’язаний виплатити виконавцеві розумну
плату, якщо неможливість виконання виникла не з вини вико-
навця, а також виплатити плату в повному обсязі, якщо неви-
конання мало місце з вини замовника.
Глава 63 ЦК має і спеціальний характер, оскільки ч. 2
59
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья:
Договоры о выполнении работ и оказании услуг / Изд. доп., испр. (4-й
завод). – М.: Статут, 2004. – С. 228.
60
Гражданское право. Учебник. Ч. II / Под. ред. А. П. Сергеева,
Ю.К.Толстого. – М.: Проспект, 1997. – С. 540.
93
ст. 901 ЦК встановлює загальне правило про можливість засто-
сування норм цієї глави до всіх договорів про надання послуг,
на чому особливо наголошується в літературі з цивільного пра-
ва
61
. Дане правило стає важливим при регулюванні непоймено-
ваних договорів, а також субсидіарно до частково врегульова-
них правовідносин з надання послуг. Наприклад, при визна-
ченні умов відповідальності комісіонера за втрату, недостачу
або пошкодження майна комітента за ст. 1021 ЦК відповідному
застосуванню підлягає ч. 1 ст. 906 ЦК.
Незважаючи на різноманітність, усі зобов’язання з на-
дання послуг традиційно поділяються на зобов’язання з надання
фактичних послуг (перевезення, зберігання), послуг юридичного
характеру (доручення, комісія), а також послуг як фактичного,
так і юридичного характеру (транспортне експедирування, аген-
тування), що залежить від характеру діяльності виконавця.
Договори про надання послуг у своїй переважній біль-
шості сформульовані як договори консенсуальні, вони є укла-
деними, згідно із загальним правилом ч. 1 ст. 640 ЦК, з момен-
ту одержання особою, яка направила пропозицію укласти до-
говір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Разом з тим до-
говір перевезення вантажу в ч. 1 ст. 909 ЦК сформульований як
договір реальний, оскільки вважається, що правовідносини до
моменту передання вантажу перевізнику можуть бути врегу-
льовані окремими договорами про організацію перевезень ван-
тажів
62
. За загальним правилом реальним є договір зберігання
(ч. 1 ст. 936 ЦК), якщо договором не встановлено обов’язок
професійного зберігача зберігати річ, яка буде передана йому в
майбутньому (ч. 2 ст. 936 ЦК).
Договори про надання послуг мають як відплатний, так
і безвідплатний характер, хоча у відповідних главах ЦК у ці-
61
Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф.
А.Довгерта.
–
К.:
Укр.
центр
правн.
студій,
2000.
–
С. 254.
62
Див., наприклад, ст. 8 Закону України “Про залізничний транспорт”
від 4 лип. 1996 р. / Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 40. – Ст.
183; Тимчасове положення про місячне планування та організацію пере-
везень експортних, імпортних і транзитних вантажів залізничним, мор-
ським та річковим транспортом, затв. постановою Кабінету Міністрів
України № 357 від 17.05.1993 р.
94
лому додержується загального правила про відплатність дого-
вору (ч. 5 ст. 626 ЦК), передбачаючи право виконавця (зберіга-
ча, повіреного, комісіонера тощо) на плату за виконання його
обов’язків. Разом з тим договори зберігання за участю фізич-
них осіб, які не є підприємцями, а також зберігання в гардеро-
бах організацій, вважаються за загальним правилом безвідпла-
тними. Розмір оплати може бути встановлений сторонами згід-
но з їх домовленістю, визначеною за загальними правилами
ч. 4 ст. 632 ЦК або нормативно, зокрема, як це має місце з вста-
новленням тарифів на перевезення вантажів залізничним
транспортом у межах України, на приймання та доставку віт-
чизняних періодичних друкованих видань за передплатою то-
що
63
. Слід відрізняти оплату за надання послуг і відшкодуван-
ня виконавцеві фактичних витрат, необхідних для виконання
договору, які замовник зобов’язаний відшкодувати за догово-
ром про безоплатне надання послуг навіть у разі неможливості
виконання з вини самого замовника або внаслідок неперебор-
ної сили (ст. 904 ЦК), а також якщо вони не включені до плати
за послуги (ст. 947; п. 2 ч. 1 ст. 1007; ст. 1024 ЦК).
Відплатні договори про надання послуг є двосторонні-
ми (взаємними), оскільки передбачають зустрічні права та
обов’язки їх сторін, що, як правило, породжує зустрічність ви-
конання зобов’язання (ст. 538 ЦК). Безвідплатність даних до-
говорів характеризує їх односторонність, оскільки не породжує
зустрічного обов’язку або зобов’язальних правовідносин
взагалі.
Значна кількість договорів про надання послуг є публі-
чними (ст. 633 ЦК) з покладанням на виконавця-підприємця
обов’язку надання послуг кожному, хто до нього звернеться
(зберігання у камерах, приміщеннях загального користування,
складське зберігання, телекомунікаційні, освітні послуги).
З урахуванням суб’єктного складу в такому випадку на право-
відносини поширюється також Закон України “Про захист прав
63
Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих
органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів): Постанова Кабі-
нету Міністрів України №1548 від 25 груд. 1996 р. – Відом. Верхов. Ра-
ди України.
95
споживачів”
64
.
Сторонами договорів про надання послуг є виконавець
(перевізник, експедитор, зберігач, повірений, комісіонер, ауди-
тор, туроператор, турагент тощо) та замовник (відправник, па-
сажир, клієнт, поклажодавець, довіритель, комітент, турист
тощо). У передбачених законом випадках до суб’єктного скла-
ду зазначених договорів висуваються певні вимоги, зокрема,
пов’язані з необхідністю отримання ліцензії на зайняття відпо-
відним видом діяльності (перевезення пасажирів, вантажів по-
вітряним, річковим, морським, автомобільним, залізничним
транспортом, медична, ветеринарна практика, охоронні послу-
ги, туроператорська діяльність тощо)
65
.
Як правило, єдиною істотною умовою договорів про
надання послуг є їх предмет, яким виступає сама нематеріальна
послуга, тобто певне нематеріальне благо, яке надається одні-
єю особою (виконавцем) і споживається іншою особою (замов-
ником) у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійс-
нення певної діяльності
66
. Виходячи з вищезазначеної класифі-
кації досліджуваних договорів, до фактичних послуг слід від-
носити ті, зміст яких полягає у діях, що призводять до зміни
фактичного стану речей або обставин, визначають їх існування
у просторі, часі, якості. Юридичний характер послуг означає
виникнення, зміну або припинення правовідношення чи на-
стання іншого правового результату (перехід прав власності до
комітента на придбане майно) безпосередньо для управомоче-
ної особи. Змішаний характер послуг, який має місце, зокрема,
в договорі транспортного експедирування, означає, що вико-
навцем надаються як фактичні (організація перевезення ванта-
жу різними видами транспорту та його охорона), так і юридич-
ні (оформлення товарно-транспортної документації, сплата ми-
64
Про захист прав споживачів: Закон України від 12 трав. 1991 р. (у ред. від
1 груд. 2005 р.) – Відом. Верхов. Ради України. – 2006. – № 7. – Ст. 84.
65
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон Укра-
їни від 1 черв. 2000 р. – Там же. – 2000. – № 6. – Ст. 299.
66
Цивільне право України: Підруч.: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.),
Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової,
І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. –
Т. 2. – С. 268.
96
та, зборів і витрат, покладених на клієнта). Предмет договору з
надання послуг з урахуванням його конкретного виду може ха-
рактеризуватися певними особливостями, зокрема, з необхідні-
стю визначення виду, ваги та якості вантажу й транспортного
засобу, пункту призначення, чіткого визначення юридичних
дій, які належить вчинити повіреному, предмет і термін ауди-
торської перевірки, обсяг аудиторських послуг тощо. До істот-
них умов договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується
продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну
(ч. 3 ст. 1012 ЦК).
Строк договору про надання послуг не віднесено ЦК до
його істотних умов, хоча ст. 1001 ЦК і встановлює правило про
необхідність визначення строку, протягом якого повірений має
право діяти від імені довірителя. Стаття 905 ЦК вказує, що він
визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановле-
но законом або іншими нормативно-правовими актами. Строк
набуває важливого значення, зокрема, у договорах про надання
медичних, аудиторських послуг або туристичного обслугову-
вання, коли чітке визначення його початку та закінчення є
життєво необхідним, або впливає на фінансові інтереси сторо-
ни або визначає можливості отримання послуги.
Як правило, законодавство спеціально посилається на
необхідність додержання письмової форми договору про на-
дання послуг (статті 909, 934, 957 ЦК, ст. 20 Закону України
“Про туризм”) або відсилає до загальних положень про форму
правочинів (ч. 1 ст. 937 ЦК), однак не передбачає його недійс-
ності у випадку недодержання такої форми. Цікавим є тлума-
чення абзацу другого ч. 1 ст. 937 ЦК, яке передбачає окреме
правило, однак з якого допустимо зробити узагальнюючий ви-
сновок щодо критеріїв надання правочинам письмової форми.
Зазначена норма посилається на необхідність укладення дого-
вору в письмовій формі незалежно від вартості речі, яка буде
передана на зберігання, що визначає залежність суми правочи-
ну (п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК) саме від вартості речі, а не послуги (яка
може бути безвідплатною). Укладення договору про надання
послуг підтверджується складенням транспортної накладної
(коносамента, іншого встановленого документа) (ч. 4 ст. 909
ЦК), квитка та багажної квитанції (ч. 2 ст. 910 ЦК), видачею
97
номерного жетона, іншого знака (ч. 3 ст. 937 ЦК), письмова
форма вважається дотриманою, якщо прийняття речі посвідче-
но розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним
зберігачем (ч. 1 ст. 937 ЦК) або посвідчене складським доку-
ментом (ч. 3 ст. 957 ЦК) чи шляхом видачі ваучера (ст. 20 За-
кону України “Про туризм”). Слід також звернути особливу
увагу, що висування вимог щодо форми договору про надання
послуги іноді є недоречним, оскільки певні правовідносини
можуть виникати не з договору як такого, а, наприклад, із за-
кону або рішення суду (статті 974, 975, 976 ЦК).
Зміст договорів про надання послуг залежить від конк-
ретного виду договору і є надзвичайно різноманітним; права та
обов’язки сторін в них об’єднує обов’язок виконавця надати
послугу, а замовника – оплатити її, якщо правовідносини є від-
платними.
Новелою законодавства є встановлення ст. 906 ЦК за-
гального правила про відповідальність виконавця у разі пору-
шення договору про надання послуг, яка залежить від характе-
ристики договору як відплатного та статусу виконавця як під-
приємця. Так, у відплатному договорі завдані виконавцем зби-
тки відшкодовуються у повному обсязі у разі його вини, якщо
послуга надана ним не під час здійснення підприємницької ді-
яльності, і незалежно від вини – за наявності ознак такої діяль-
ності (підставою звільнення від відповідальності в цьому випа-
дку закон зазначає наявність непереборної сили). Якщо збитки
завдані у безвідплатному договорі про надання послуг, умови
цивільно-правової відповідальності виконавця є загальними
(статті 614, 617 ЦК), однак розмір його відповідальності обме-
жується, за загальним правилом, двома неоподатковуваними
мінімумами доходів громадян (ч. 2 ст. 906 ЦК). Разом з тим
норми про окремі договори містять у деяких випадках спеціа-
льні правила про умови та розмір відповідальності виконавців
(статті 923, 924, 950, 951 ЦК).
98
§ 5. Договори, спрямовані на надання відстрочення
повернення такої ж кількості майна такого ж роду
та якості або на відстрочення оплати
Договори позики, кредиту та банківського вкладу скла-
дають окрему групу договорів
67
, пов’язаних з передачею май-
на, здебільшого грошових коштів, однією особою у власність
іншій з умовою наступного повернення такої ж кількості майна
такого ж роду та якості або на відстрочення оплати.
Правова спорідненість цих договорів визначається і за-
конодавцем, який у гл. 71 ЦК
68
об’єднав позику, кредит і банків-
ський вклад, які історично мають спільний латинський термін
mutuum, суть якого в передачі родових речей, зокрема грошей, у
власність позичальнику під зобов’язання останнього повернення
такої ж кількості речей того ж роду та такої ж якості
69
.
Договором позики є цивільно-правових договір, за яким
одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні
(позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родови-
ми ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодав-
цеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кіль-
кість речей того ж роду та такої ж якості (ч.1 ст.1046 ЦК).
Договір позики носить самостійний характер, характери-
зується універсальністю і відіграє роль загальної моделі, за якою
здійснюється правове регулювання всіх кредитних відносин.
Його предметом можуть бути грошові кошти
70
або речі,
визначені родовими ознаками тобто речі, які мають ознаки,
властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, ва-
гою, мірою
71
.
67
Близьким за спрямованістю до вказаних договорів є договір банківсь-
кого рахунку, передбачений гл. 72 ЦК.
68
Офіц. вісн. України, – 2003, – №11. – Ст. 461.
69
Барон Ю. Система римского гражданского права: В 6 кн. / Предисл.
канд. юрид. наук В. В. Байбака. – СПб.: Изд-во Р. Асланова “Юрид.
центр Пресс”, 2005 – С.692.
70
Грошові кошти – готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до
запитання // П.4 Положення (стандарт) бухгалтер. обліку 4 “Звіт про
рух грошових коштів”, затв. наказом Міністерства фінансів України
від 31.03.1999р. № 87.
71
Цим договір позики відмежовується, зокрема, від договору позички,
предметом якого може бути річ, яка визначена індивідуальними озна-
ками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому викори-
99
Сторонами договору позики позикодавцем та позича-
льником можуть бути будь-які учасники цивільних відносин.
Договір позики є реальним і вважається укладеним і,
відповідно, набирає чинності з моменту передання грошей або
інших речей, визначених родовими ознаками (ч.2 ст.1046 ЦК).
З цього моменту у позичальника виникає право власності на
об’єкт позики
72
.
Щоб не допустити зловживань з боку позикодавця та за-
хистити права позичальника, останньому надано право, незале-
жно від наявності розписки, оспорювати договір позики по без-
грошовості та доводити в судовому порядку, що грошові кошти
або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або
одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Договір позики належить до односторонніх договорів,
оскільки з моменту набрання ним чинності позикодавець набу-
ває лише права вимагати повернення такої ж суми грошових
коштів (суму позики) або такої ж кількості речей того ж роду
та такої ж якості, а позичальник – лише обов’язків щодо вико-
нання дій, спрямованих на повернення позикодавцеві позики
відповідно до умов договору.
За загальним правилом договір позики є оплатним, що
передбачає право позикодавця на одержання від позичальника
процентів від суми позики, розмір і порядок одержання яких
встановлюються договором. Відсутність умови про розмір
процентів не перетворює договір позики на безоплатний. Якщо
в договорі не встановлено розміру процентів, то його визнача-
ють на рівні облікової ставки Національного банку України.
Однак у встановлених законом випадках договір позики пре-
зюмується безоплатним, якщо: 1) він укладений між фізичними
особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розмі-
ру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і не пов’я-
заний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією
із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими
станні (неспоживна річ), яка передається позичкоодержувачу в корис-
тування на умовах повернення.
72
Важливим є те, що на позику, одержану позичальником, можна звер-
нути стягнення за його зобов’язаннями нарівні з іншим майном пози-
чальника.
100
ознаками, а тому умови про оплатність договору позики у цих
випадках є недійсною.
Спеціальні правила встановлені законом щодо форми
договору позики. Він може бути укладений як в усній, так і в
письмовій формі. Так, письмова форма договору позики
обов’язкова, якщо його сума не менш як у десять разів пере-
вищує встановлений законом розмір неоподатковуваного міні-
муму доходів громадян; якщо позикодавцем є юридична особа,
письмова форма договору позики обов’язкова незалежно від
суми. У решті випадків він може укладатись і в усній формі. У
разі порушення письмової форми договору позики наступають
наслідки, передбачені ст. 218 ЦК.
На підтвердження укладення договору позики (як у
письмовій формі, так і в усній) та його умов може бути пред-
ставлена розписка позичальника або інший документ, який по-
свідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової
суми або визначеної кількості речей.
Зміст договору позики складає обов’язок позичальника
повернути позику позикодавцю у строк та в порядку, що вста-
новлені договором. Обов’язок позичальника з повернення по-
зики вважається виконаним в момент передання позикодавцеві
речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошо-
вої суми, що позичалася, на його банківський рахунок
73
.
Строк повернення позики не є істотною умовою дого-
вору, а тому, якщо договором він не встановлений або цей
строк визначений моментом пред’явлення вимоги, якщо інше
не встановлено договором, позика має бути повернена позича-
льником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позико-
давцем вимоги про це
74
.
Дострокове повернення позики може мати місце лише
за договором безпроцентної позики, якщо інше не встановлене
договором.
73
Списання коштів з рахунку позичальника або їх перерахування пози-
кодавцю до моменту їх фактичного зарахування на банківський раху-
нок останнього не мають юридичного значення.
74
Вказане правило є спеціальною нормою до положень ч.2 ст.530 ЦК,
якою передбачено для боржника виконання обов’язку в семиденний
строк від дня пред’явлення відповідної вимоги.
101
Договором позики може бути передбачене забезпечен-
ня виконання зобов’язання позичальником. Воно не є обов’яз-
ковою умовою договору, проте за її наявності у разі невико-
нання позичальником обов’язків, встановлених договором по-
зики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі
втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення
його умов у разі обставин, за які позикодавець не несе відпові-
дальності, якщо інше не встановлено договором, позикодавець
має право вимагати від позичальника дострокового повернення
позики та сплати належних йому за договором процентів.
Відповідальність за договором позики носить односто-
ронній характер, а тому певні правові наслідки настають у разі
порушення умов договору позики саме позичальником.
Порушення договору позичальником (неповернення або
несвоєчасне повернення суми позики) тягне для нього наслідки,
встановлені положеннями ст. 625 ЦК, що передбачає відповіда-
льність за порушення грошового зобов’язання. Якщо предметом
договору позики є речі, визначені родовими ознаками, то у разі їх
неповернення у встановлений строк, позичальник зобов’язаний
сплатити неустойку, яка нараховується від дня, коли речі мали
бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві,
незалежно від сплати належних йому за договором процентів.
У разі прострочення повернення наступної частини,
якщо договором встановлений обов’язок позичальника повер-
нути позику частинами (з розстроченням), позикодавець має
право вимагати дострокового повернення частини позики, що
залишилася, та сплати належних йому за договором процентів.
Крім того, позикодавець у разі порушення договору по-
зичальником вправі вимагати відшкодування заподіяних йому
збитків.
Закон передбачає можливість новації боргу, що виник з
іншого цивільно-правового зобов’язання, зокрема із договору
купівлі-продажу, найму майна тощо, в позикове зобов’язання,
яка провадиться з додержанням вимог про новацію і здійсню-
ється у формі, встановленій для договору позики.
За кредитним договором банк або інша фінансова
установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти
(кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених
102
договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та
сплатити проценти
75
.
Кредитний договір є різновидом договору позики, а
тому до відносин за кредитним договором застосовуються по-
ложення про договір позики, якщо інше не встановлено прави-
лами про кредит і не випливає із суті кредитного договору.
Сторонами кредитного договору, які чітко визначені в
законі, є кредитодавець – банк
76
або інша фінансова установа
77
,
що має відповідну ліцензію НБУ, і позичальник – фізична або
юридична особа, що одержує кошти для підприємницьких або
споживчих цілей.
Предметом кредитного договору є кошти (національна
або іноземна валюта).
Кредитний договір носить консенсуальний характер,
оскільки він, на відміну від договору позики, набирає чинності
з моменту його укладення.
Особливістю консенсуальності кредитного договору є
те, що законом допускається одностороння відмова від надання
або одержання кредиту.
Так, кредитодавець має право відмовитися від надання
позичальникові передбаченого договором кредиту частково
75
Мова йде про фінансовий кредит, яким згідно зі ст. 1 Закону України
“Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг” від 12.07.2001р. є кошти, які надаються в позику юридичній
або фізичній особі на визначений строк та під процент.
76
Банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії
Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції:
залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та
розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та
на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних
та юридичних осіб (ст. 2 Закону України “Про банки і банківську дія-
льність“ від 7.12.2000 р.).
77
Фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає
одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного ре-
єстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ нале-
жать: банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі то-
вариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного за-
безпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, ви-
ключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг (ст. 1 За-
кону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків
фінансових послуг”).
103
або в повному обсязі в разі порушення процедури визнання по-
зичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які яв-
но свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєча-
сно не буде повернений.
У свою чергу, позичальник, якщо інше не встановлено
договором або законом, має право відмовитися від одержання
кредиту частково або в повному обсязі, незалежно від підстав
лише до встановленого договором строку його надання, пові-
домивши про це кредитодавця.
Виходячи з консенсуальності, кредитний договір є дво-
стороннім (правами і обов’язками наділені обидві сторони).
Він, на відміну від договору позики, є завжди оплатним (пози-
чальник сплачує кредитодавцю проценти).
Кредитний договір під страхом його нікчемності пови-
нен укладатись у письмовій формі незалежно від суб’єктного
складу або суми кредиту.
Характерною (проте не обов’язковою) умовою кредит-
ного договору є цільовий характер використання кредиту по-
зичальником, порушення якої надає кредитодавцю право від-
мовитися від подальшого кредитування позичальника за
договором.
Зміст кредитного договору складає обов’язок кредито-
давця надати кредит і, відповідно, його право вимагати повер-
нення коштів і сплати процентів, а також право позичальника
вимагати надання йому кредитодавцем кредиту і його обов’я-
зок належним чином повернути кредит та сплатити проценти.
Певні особливості правового регулювання має комер-
ційний кредит
78
, які полягають у тому, що він надається не за
окремим цивільно-правовим договором, а в межах іншого до-
говірного зобов’язання з передачі товарів, виконання робіт або
78
Комерційний кредит – будь-яка господарча операція суб’єкта підпри-
ємницької діяльності, що передбачає авансування (попередню оплату)
продукції (робіт, послуг) іншого суб’єкта підприємницької діяльності
з відстроченням дати реалізації (набуття права власності), якщо таке
відстрочення є більшим за звичайні строки поставки або перевищує 30
календарних днів з дати здійснення авансового платежу. (п.1.14.2. За-
кону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від
28.12.1994 р).
104
надання послуг, суб’єктами якого можуть бути будь-які фізич-
ні або юридичні особи. Так, згідно зі ст. 1057 ЦК договором,
виконання якого пов’язане з переданням у власність другій
стороні грошових коштів або речей, які визначаються родови-
ми ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу,
попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати то-
варів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не
встановлено законом. Причому комерційне кредитування може
мати місце як з боку продавця (відстрочення або розстрочення
платежу), так і з боку покупця товарів, робіт, послуг (аванс,
попередня оплата).
Незважаючи на особливість комерційного кредиту, до
нього застосовуються відповідні положення про кредит та по-
зику, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з
якого виникло відповідне зобов’язання, і не суперечить суті та-
кого зобов’язання.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про банки та бан-
ківську діяльність” банківським вкладом (депозитом) є кошти в
готівковій або в безготівковій формі, у валюті України або в іно-
земній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у
банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або
без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику
відповідно до законодавства України та умов договору.
Відносини щодо використання банківського вкладу
(депозиту) визначаються договором банківського вкладу, яким
є цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (банк), що
прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову
суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вклад-
никові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на
умовах та в порядку, встановлених договором.
Сторонами договору є банк та вкладник – фізична або
юридична особа, на ім’я якої внесено вклад. Вкладник вправі
як сам внести вклад на своє ім’я, так і одержати вклад від тре-
тьої особи. При цьому вважається, що вкладник погодився на
одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необ-
хідні дані про рахунок за вкладом.
Договір банківського вкладу є реальним, оскільки на-
бирає чинності з моменту прийняття від другої сторони (вкла-
105
дника) або для неї грошової суми (вкладу); одностороннім –
вкладник наділений лише правом вимоги до банку, а банк несе
лише зобов’язання виплачувати вкладникові суму вкладу та
проценти на неї або дохід в іншій формі; оплатним – передба-
чає виплату банком процентів або доходу в іншій формі, які
визначаєються договором, проте не є його істотною умовою.
Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зо-
бов’язаний виплачувати проценти в розмірі облікової ставки
Національного банку України. Проценти на банківський вклад
нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкла-
ду в банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові
або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фі-
зична особа, є публічним договором.
Договір банківського вкладу під страхом нікчемності
укладається в простій письмовій формі. Разом з тим письмова фо-
рма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо
внесення грошової суми підтверджено договором банківського
вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого до-
кумента, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими
нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (ба-
нківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Ощадною книжкою підтверджуються укладення дого-
вору банківського вкладу з фізичною особою і внесення гро-
шових коштів на її рахунок за вкладом.
В ощадній книжці вказуються найважливіші дані щодо
вкладу, на підставі яких між банком і вкладником здійснюють-
ся розрахунки за вкладом, зокрема, найменування і місцезна-
ходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, усі
грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а та-
кож залишок грошових коштів на рахунку на момент пред’яв-
лення ощадної книжки у банк.
Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і
виконання розпоряджень вкладника про перерахування грошо-
вих коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються
банком у разі пред’явлення ощадної книжки. У разі її втрати
або приведення у непридатний для пред’явлення стан банк за
заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.
106
Ощадний (депозитний) сертифікат, який є борговим
цінним папером
79
, підтверджує суму вкладу, внесеного в банк,
і права вкладника (володільця сертифіката) – фізичної або
юридичної особи – на одержання зі спливом встановленого
строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом,
у банку, який його видав. У разі дострокового пред’явлення
ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком випла-
чується сума вкладу та проценти, які виплачуються за вклада-
ми на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений ін-
ший розмір процентів.
При внесенні вкладу банк набуває на нього право влас-
ності і може розпоряджатися одержаними у такий спосіб кош-
тами на свій розсуд. У більшості випадків коштами, залучени-
ми у формі вкладів, банки кредитують фізичних та юридичних
осіб. При внесенні вкладу вкладнику відкривається вкладний
(депозитний) рахунок
80
. До відносин банку та вкладника за ра-
хунком, на який внесений вклад, застосовуються положення
про договір банківського рахунка, якщо інше не встановлено
гл. 71 ЦК або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Так, зокрема, за вкладним (депозитним) рахунком не мо-
жуть здійснюватися розрахункові операції за товари, роботи,
послуги.
Залежно від умов повернення вкладу банківські вклади
поділяються на: а) вклади на вимогу, які передбачають видачу
вкладу за першою вимогою вкладника; б) строкові, за якими
повернення вкладу відбувається зі спливом встановленого до-
79
Боргові цінні папери – цінні папери, що посвідчують відносини пози-
ки і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк
кошти відповідно до зобов’язання (див.: ст. 3 Закону України “Про цінні
папери та фондову біржу” від 23.02.2006р. // Офіц. вісн. України. –
2006. – № 13. – Ст. 857).
80
Вкладний (депозитний) рахунок – рахунок, що відкривається банком
клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються
клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення тако-
го строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню
клієнту відповідно до законодавства України та умов договору (п. 1.8.
Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у
національній та іноземних валютах, затв. пост. Правління Національ-
ного банку України від 12.11.2003 р. № 492).
107
говором строку. Договором може бути передбачено внесення
грошової суми на інших умовах її повернення.
Однак незалежно від виду вкладу банк зобов’язаний
видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника,
крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах
повернення, які встановлені договором. Причому умова дого-
вору про відмову від права на одержання вкладу на першу ви-
могу є нікчемною.
Залежно від того, чи заявлено вимогу про повернення
вкладу до спливу встановленого договором строку або настан-
ня інших обставин, передбачених договором, чи такої вимоги
не було і після настання зазначених обставин, настають різні
правові наслідки.
Так, у першому випадку проценти виплачуються в роз-
мірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не
встановлений більш високий процент.
Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового
вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківсь-
кого вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших
умовах повернення, після настання визначених договором об-
ставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на
вимогу, якщо інше не встановлено договором.
Встановлений договором розмір процентів на строко-
вий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення в
разі настання визначених договором обставин, не може бути
односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено
законом. Проте за загальним правилом банк має право змінити
розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо
інше не встановлено договором. У разі зменшення банком роз-
міру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів за-
стосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників
про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з мо-
менту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено
договором.
108
§ 6. Договори, спрямовані на досягнення спільної мети
Групу договорів, учасники яких мають спільну мету,
складають: договори про спільну діяльність (простого товарис-
тва) та договори про створення юридичної особи. Останні мо-
жуть бути установчим документом (засновницький договір по-
вного та командитного товариств) або не бути таким (договір
про створення ТОВ, АТ).
Як правило, такі договори укладають у випадках, якщо
досягнення бажаного результату однією особою неможливе
або ускладнене. Так, юридично неможливо створення повного
товариства однією особою, для цього має укладатися заснов-
ницький договір. Фактичні ж складнощі або економічні інтере-
си вимушують кількох осіб укладати договір для спільного бу-
дівництва об’єктів загального користування, наприклад, коло-
дязя, прокладення дороги тощо. При цьому спільна діяльність є
для учасників договору не самоціллю, а лише засобом досяг-
нення певного результату, настання якого вони прагнуть разом.
Тому такий договір виконує функцію інструменту, завдяки
якому стає можливим досягнення його учасниками певної ме-
ти, а також координації спільної діяльності задля цього.
Наявність в учасників спільної мети відрізняє ці дого-
вори від всіх інших договорів, що називаються зустрічними
(купівлі-продажу, найму тощо), в яких сторони протистоять
одна другій і є контрагентами (кредитором і боржником). Спе-
цифіка договорів, спрямованих на досягнення спільної мети,
полягає в тому, що кожен із його учасників виступає одночас-
но як кредитор і як боржник по відношенню один до одного та
всіх разом. Жоден з них не вправі вимагати від інших виконан-
ня для себе особисто і, навпаки, виконувати безпосередньо для
будь-кого одного чи для кількох (а не всіх) учасників. Усі дії
учасників цих договорів мають підкорятися їх спільній меті.
Залежно від мети, яку ставлять перед собою учасники
договору про спільну діяльність, виокремлюється договір про-
стого товариства, спрямованого на налагодження такої діяль-
ності, в результаті якої очікується прибуток (ст. 1132 ЦК). Як-
що цю діяльність учасники будуть здійснювати без створення
юридичної особи, то для регулювання їх відносин достатньо
109
§ 2 гл.77. Якщо ж вони забажають створити юридичну особу,
то в цьому випадку діють спеціальні норми, передбачені ч. 2
ст. 88, статтями 120, 134 ЦК. Якщо створюється повне або ко-
мандитне товариство, з укладенням засновницького договору і
державною реєстрацією товариства мета договору не досяга-
ється, бо це лише етап до одержання прибутку. До того ж ці
договори є установчими документами і діють протягом всього
строку існування зазначених товариств. Навпаки, договори, які
укладаються при створенні ТОВ або АТ, не є їхніми установ-
чими документами, а тому мета цих договорів буде досягнута з
моменту державної реєстрації товариства, хоча одержання
прибутку з цього моменту ще неможливе. Утім, учасники та-
ких договірних відносин продовжують перебувати у схожих
відносинах, але вже у корпоративних, участь у яких надає їм
можливість одержати прибутки.
Договори, спрямовані на досягнення певної мети, нази-
вають багатосторонніми, хоча в них можуть брати участь дві
особи. Така їх кваліфікація залежить не від кількості сторін, а
від спрямованості їх волі.
Коло суб’єктів договорів, спрямованих на досягнення
єдиної мети, може істотно відрізнятися. Так, якщо жодних об-
межень для участі в договорі про спільну діяльність закон не
встановлює, то, якщо це договір простого товариства, його
учасники – фізичні особи мають бути зареєстровані як підпри-
ємці. Питання про можливість непідприємницьких товариств і
установ брати участь у цих договорах є спірним. Ймовірно, при
його вирішенні слід керуватися загальним дозволом, що
міститься у ст. 86 ЦК, про можливість для цих юридичних осіб
здійснювати підприємницьку діяльність, у тому числі шляхом
укладення договору простого товариства. Слід враховувати
обмеження, встановлене у ч. 2 ст. 119 ЦК, що особа може бра-
ти участь лише в одному повному товаристві або в командит-
ному як повний учасник. Таких обмежень стосовно участі в до-
говорі про спільну діяльність законом не встановлено, так са-
мо, як і для учасників договорів про створення ТОВ та АТ.
Спірним є питання оплатності зазначених договорів,
адже в правових зв’язках, що складаються при спільній діяль-
ності, відсутній обов’язок одного з учасників здійснювати пев-
110
ні дії по відношенню до іншого, відсутня зустрічність, а тому –
відсутнє й зустрічне задоволення. Утім, це зумовлюється спе-
цифікою таких договорів, а значить, можлива й специфіка про-
яву їх оплатності. Якщо сторони цих договорів вносять певне
майно або докладають власних зусиль для досягнення певної
цілі, то, зрозуміло, що вони набувають взамін цього щось, у
чому вони були заінтересовані і для чого вступали в договірні
відносини.
Договір про спільну діяльність (простого товариства)
та інші договори, спрямовані на досягнення єдиної мети, є
консенсуальними, бо вважаються укладеними з моменту досяг-
нення домовленості з усіх істотних умов, до яких слід віднести,
крім предмета, визначення вкладів учасників (якщо йдеться
про повне товариство, засновницькі договори та договори про
створення ТОВ і АТ), інші умови, зазначені в ч. 2 ст. 88; ч. 2
ст. 120; ч. 2 ст. 134; ч. 1 ст. 142 ЦК. Загальні вимоги до змісту
договору про спільну діяльність містяться в ч. 2 ст. 1131 ЦК.
Вкладами в спільну діяльність може бути різне майно,
професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова
репутація та ділові зв’язки (ч. 1 ст. 1133 ЦК). Відповідно, внес-
ками до складеного майна повних та командитних товариств
або статутного капіталу ТОВ та АТ можуть бути гроші, цінні
папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що
мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (ч. 2
ст.115 ЦК). Дещо відрізняється й порядок регулювання розміру
цих вкладів. При визначенні розміру вкладів учасників просто-
го товариства законодавець встановлює презумпцію їх рівно-
сті, якщо інше не випливає з договору або фактичних обставин,
тобто внаслідок підтвердження дійсних сум, витрат тощо. Таке
правило відсутнє для учасників господарських товариств, роз-
мір вкладів яких визначається в договорі, а у випадках, встано-
влених законом, їх грошова оцінка підлягає незалежній екс-
пертній перевірці (абз. 2 ч. 2 ст. 115 ЦК).
Від вкладів учасників залежить їх частка у спільному
майні, адже з укладенням договору про спільну діяльність все
майно, передане учасниками, матиме правовий режим спільної
часткової власності (ч. 1 ст. 1134 ЦК). Це стосується і приро-
щень спільного майна в результаті його використання для
111
досягнення тієї мети, з якою особи об’єдналися. Однак дого-
вором або законом може визначатися й інше. Очевидно, це
стосується перерозподілу прав на плоди та доходи, які можуть
розподілятись іншим чином, ніж пропорційно частці учасника
(ст. 1139).
Інша ситуація в повних та командитних товариствах,
учасники яких не є співвласниками, бо власником майна това-
риства, в тому числі переданого учасниками, є само товарист-
во. Щодо ТОВ та АТ, то до моменту їх державної реєстрації
вклади учасників є їх спільною власністю (наприклад, грошові
кошти, які вносяться в установу банку для відкриття рахунку).
Після державної реєстрації цих товариств вони переходять у
власність останніх.
Форма договору про спільну діяльність – проста пись-
мова (ч. 1 ст. 1131 ЦК), так само як і засновницького договору
та договору про створення ТОВ (ч. 1 ст. 120; ч. 1 ст. 134; ч. 1
ст. 142 ЦК). Договір про створення АТ підлягає нотаріальному
посвідченню, якщо товариство створюється фізичними особа-
ми (ч. 2 ст. 153 ЦК). Разом із тим, як правило, підписи осіб на
договорах про створення ТОВ і на засновницьких договорах
засвідчуються нотаріально.
Строк дії договору про спільну діяльність зазначається
в самому договорі, а за відсутності такого зазначення він при-
пиняється з досягненням учасниками спільної мети (напри-
клад, побудування сараю, прокладення дороги тощо). Якщо це
договір простого товариства, то його мета (отримання прибут-
ку від підприємницької діяльності) не є такою, що досягається
одноразово, бо вона постійно супроводжує спільну діяльність
учасників, отже, взагалі не може бути досягнута до певної да-
ти. Тому найчастіше строк у цих договорах не визначається,
вони будуть вважатися укладеними на невизначений строк.
Строк дії засновницького договору відповідає строку
існування повного або командитного товариства, установчим
документом є цей договір, а строк дії договору про створення
ТОВ або АТ обмежується моментом державної реєстрації за-
значених господарських товариств.
Важливим для спільної діяльності учасників договору є
ведення їх спільних справ, оскільки для третіх осіб, з якими
112
учасники вступають у правовідносини, вони повинні становити
певну єдність. Це має значення і у відносинах між учасниками.
Під час ведення спільних справ кожний учасник має право дія-
ти від імені всіх учасників, якщо інше не встановлено догово-
ром між ними. Це правило діє стосовно учасників всіх догово-
рів, спрямованих на досягнення єдиної мети, – і простого това-
риства (ст. 1135 ЦК), і засновницького договору (ст. 122 ЦК), і
договорів про створення ТОВ і АТ, хоча в останньому випадку
про це прямо в законі не зазначається. У договорі може перед-
бачатися й інше – що всі учасники ведуть справи спільно або
доручають це окремому учаснику. У першому випадку для
вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників; у
другому – представник учасників діє на підставі довіреності,
яка підписується всіма учасниками. Це стосується зовнішніх
відносин.
Щодо внутрішніх відносин, то будь-які питання вирі-
шуються учасниками всіх зазначених договорів також за
взаємною згодою. Разом з тим закон встановлює можливість
виключень для учасників повного товариства, а тому – і для
повних учасників командитного товариства, якщо це передба-
чено засновницьким договором. У таких випадках учасники
можуть вирішувати питання управління справами цих това-
риств з учасниками ТОВ та АТ, де не потрібно взаємної згоди,
а рішення приймається залежно від розміру вкладів (пакетів
акцій) більшістю голосів.
Стаття 1137 ЦК встановлює правило про порядок від-
шкодування витрат і збитків, пов’язаних із спільною діяльніс-
тю учасників за домовленістю між ними, а у разі її відсут-
ності – пропорційно вартості його вкладу в спільне майно. Від-
повідальність учасників договорів, спрямованих на досягнення
єдиної мети, різниться залежно від того, чи здійснюють вони
підприємницьку діяльність. Якщо так, то відповідальність уча-
сників буде солідарною, а в противному випадку – частковою
(ст. 1138 ЦК). Солідарна відповідальність настає також у разі
виникнення спільних зобов’язань учасників поза межами дого-
вору між ними, а також в учасників повного товариства
(ч. 1 ст. 119 ЦК) та повних учасників командитного товари-
ства (ч. 1 ст. 133 ЦК). Особливість їх відповідальності полягає
113
в тому, що учасники засновницьких договорів відповідають
субсидіарно за зобов’язаннями товариства, адже воно є юриди-
чною особою і несе майнову відповідальність. Якщо майна то-
вариства не вистачає для задоволення вимог кредиторів, до від-
повідальності притягуються повні учасники. Засновники АТ не-
суть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли
до реєстрації цих юридичних осіб (ст. 26 Закону України “Про
господарські товариства”). Це ж стосується й учасників ТОВ.
Договір про спільну діяльність (простого товариства)
припиняється у випадках, передбачених ст. 1141 ЦК. Припи-
нення договору тягне за собою поділ спільного майна між уча-
сниками за правилами, передбаченими в ст. 367 ЦК. При цьому
учасник, який вніс як вклад в спільну власність індивидуально-
визначену річ, вправі вимагати її повернення йому, якщо вона
збереглася в натурі та якщо це не уразить інтереси інших учас-
ників і кредиторів (абз. 3 ч. 2 ст. 1141 ЦК). Речі, які передава-
лись учасником тільки у володіння та (або) користування, по-
вертаються йому без винагороди, якщо інше не передбачено
договором простого товариства (абз. 1 ч. 2 ст. 1141 ЦК). Ана-
логічні правила передбачені при припиненні засновницького
договору, але, оскільки це тягне за собою ліквідацію повного
або командитного товариства, процедура проведення відповід-
них розрахунків та поділу майна регулюється статтями 110 –
112, 132, 139 ЦК.
114
С п и с о к л і т е р а т у р и
Бекленищева И.В. Гражданско-правовой договор: класси-
ческая традиция и современные тенденции. – М.: Статут, 2006.
Бервено С.М. Проблеми договірного права України:
Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006.
Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у циві-
льному праві. – К.: Юрінком Інтер, 2005.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. – Кн.
первая. Общие положения: 3-е изд., стереотип. – М.: Статут, 2001.
Зобов’язальне право: теорія і практика / За. ред.
О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998.
Ігнатенко В. Договірні та позадоговірні зобов’язання //
Підприємництво, госп-во і право. – 2002. – № 11. – С. 7-9
Корецкий А.Д. Теоретико-правовые основы учения о до-
говоре. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001.
Красько И.Е. Смешанный договор. Условия действите-
льности и недействительности // Предпринимательство, хоз-во
и право. – 1998. – № 5. – С.30-32
Кузнецова Н.С. Подрядные договоры в инвестицицион-
ной деятельности в строительстве. – К.: Наук. думка, 1993.
Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві Украї-
ни. – К.: Школа, 2004.
Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. –
К.: Юрінком Інтер, 2001.
Луць В.В. Цивільний та господарський договори: спів-
відношення понять за Цивільним та Господарським кодексами
України // Акт. проблеми господ. права: Зб. наук. пр. за матері-
алами “круглого столу” від 16 груд. 2004 р. – К.: НДІ приват.
права і підприємництва АПрН України, 2005.
Сарбаш С.В. Исполнение договорного обязательства. –
М.: Статут, 2005.
Сібільов М. Цивільно-правовий договір в механізмі
правового регулювання суспільних відносин у сфері приватно-
го права. // Юрид. вісн. – 2002. – №3. – С. 105-109.
Шевченко Я.М. Теоретичні засади нового цивільного
законодавства України // Актуал. проблеми цивіл. права і
цивіл. процесу в Україні / Я.М Шевченко, Ю.Л. Бошицький,
А.Ю. Бабаскін та ін. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корець-
кого НАН України, 2005.
115
ЗМІСТ
Вступ ……………………………………………...................
3
Глава 1. Загальна характеристика цивільно-правового до-
говору……………………………………………...
4
Глава 2. Укладення, зміна та розірвання договору……......
14
Глава 3. Виконання договірних зобов’язань……………….
24
Глава 4. Забезпечення виконання договірних зобов’язань……
34
Глава 5. Припинення договірних зобов’язань…………….
45
Глава 6. Правові підстави та наслідки порушення
договірних зобов’язань. Відповідальність за їх
порушення…………………………………………. 57
Глава 7. Окремі види договірних зобов’язань……………..
70
§ 1. Договори, спрямовані на передання майна
у власність…………………………………….
70
§ 2. Договори, спрямовані на передання майна
в користування………………………………..
75
§ 3. Договори, спрямовані на виконання робіт…….
81
§ 4. Договори, спрямовані на надання послуг…..
91
§ 5. Договори, спрямовані на надання відстро-
чення повернення такої ж кількості майна
такого ж роду та якості або на відстрочення
оплати ………………………………………...
98
§ 6. Договори, спрямовані на досягнення
спільної мети………………….......................... 108
Список літератури…………………………………………... 114
Н а в ч а л ь н е в и д а н н я
ДОГОВІРНЕ ПРАВО
В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
За редакцією І.В. Жилінкової,
В.І. Борисової
Відповідальна за випуск В.І. Борисова
Редактор О.І. Борисенко
Комп’ютерна верстка Л.П.Лавриненко
Підписано до друку з оригінал-макета 14.08.2008.
Формат 60×84
1
/
16
. Папір офсетний. Гарнітура Times.
Ум. друк. арк. 7,25. Обл.-вид. арк. 5,4. Вид. № 379.
Тираж ____ прим.
Видавництво «Право» Академії правових наук України
Україна 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія ДК № 559 від 09.08.2001 р.
Виготовлено у друкарні СПДФО Білетченко
8 (057) 758-35-98
Информация о работе Договірне право в умовах ринкової економіки