Фіскальне забезпечення реалізації соціальної функції держави

У статистичному збірнику Державного комітету статистики України „Соціальні індикатори рівня життя” їх перелік включає:

1. Макроекономічні показники.
2. Демографічна ситуація.
3. Охорона здоров’я та безпека.
4. Освіта.
5. Зайнятість населення.
6. Показники матеріальної забезпеченості населення.
7. Рівень та структура особистого споживання.
8. Житлові умови.
9. Показники пенсійного забезпечення населення.
10. Показники соціальної напруги.

Ці соціальні індикатори в основному  відображають зростання/зниження матеріального  і культурного розвитку суспільства  на рівні “середньостатистичного індивіда”, дають змогу здійснювати середньострокове планування тільки шляхом простої екстраполяції від досягнутого рівня і не в змозі дати диференційовану характеристику усіх складних змін, що характеризують соціальні процеси. “У цьому плані система соціальних показників виступає необхідним доповненням до соціальних індикаторів і дозволяє з науковою достовірністю говорити про конкретні умови праці і побуту людини і їх впливу на його поведінку і діяльність, ставлення людини до умов життєдіяльності і т. д. Система соціальних показників здатна забезпечити надходження безпосередньої інформації про механізми дії і форми прояву соціальних закономірностей у діяльності людей”.

У деяких підручниках із соціальної політики визначені її зміст і  мета, завдання, об’єкти та суб’єкти, інструменти та складові соціальної політики, але про соціальні параметри, показники мова взагалі не йдеться.

Вчені вважають, що на сьогодні державна статистика містить дуже багато економічних  показників і вкрай обмежене число  соціальних. Те, що за статистикою належать до соціальних, по суті втілюють матеріальний зміст процесів розвитку і вкрай  недостатньо характеризують неоднозначність  суспільного стану соціальних груп і верств та відмінності їх суспільно  значимих інтересів. Тому в наукових дослідження триває активний пошук  показників, які б визначали соціальну  ефективність державного регулювання. Зокрема, щодо бюджетних важелів  впливу на соціальну сферу у колективній  монографії “Бюджетна політика у контексті соціально-економічного розвитку України” зазначається, що показник питомої ваги соціальних видатків у загальних видатках бюджету є хоч і основним, але не загальним показником, що характеризує міру соціальної спрямованості бюджету. Адже загальне збільшення коштів, що спрямовуються у соціальну сферу, не завжди означає отримання соціального результату, тобто покращання ситуації. Доказом цієї тези може бути, наприклад, дослідження кореляційного зв’язку між показниками видатків місцевих бюджетів на охорону здоров’я та деякими показниками, що характеризують стан і охорону здоров’я населення (коефіцієнт смертності немовлят, чисельність потерпілих на виробництві, середня тривалість перебування хворого у стаціонарі, кількість лікарів усіх спеціальностей у розрахунку на 10 000 населення, рівень щеплення дітей). Виявляється, що більш-менш тісний зв’язок показника обсягів витрат на охорону здоров’я спостерігається лише з показником кількості лікарів у регіоні. Отже, стає зрозуміло, що фінансування охорони здоров’я сьогодні означає насамперед фінансування оплати парці та утримання матеріальної бази галузі, яке поглинає велику частину загальних коштів і не дає можливості для покращання якості медичних послуг.

Автори зазначеного видання  зауважують, що останнім часом спостерігається  значне зростання обсягів видатків на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист і соціальне забезпечення, проте на сьогодні не можна однозначно визначитися, чи відбулося реальне  покращання ситуації у галузях соціальної сфери, чи стали соціальні послуги  якіснішими і доступнішими для населення  завдяки збільшенню бюджетного фінансування.

Отже, реальне забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики потребує, по-перше, визначення пріоритетних напрямів бюджетного фінансування соціальної сфери, а по-друге, забезпечення адекватної оцінки впливу структури та обсягів  видатків на показники рівня та якості життя населення, а також розробки методики, яка дасть змогу комплексно оцінити реальну міру соціальної спрямованості бюджетної системи  та відстежувати зміни щодо її забезпечення. Оцінка соціальної спрямованості потребує використання комплексу показників, серед яких обов’язково мають бути такі, що характеризують результати реалізації соціальних програм, їхній вплив на добробут населення.

Індикатори соціальної спрямованості  бюджетної політики вчені пропонують поділити на дві групи:

1. прямі, які безпосередньо характеризують обсяги і структуру соціальних видатків бюджетів;
2. непрямі, які характеризують результати функціонування соціальної сфери.

До групи прямих показників входять:

1. питома вага видатків на соціальну сферу (за окремими видами) у загальному обсязі видатків бюджету;
2. питома вага видатків на соціальну сферу (за окремими видами) в обсязі ВВП;
3. співвідношення видатків на соціальну сферу з видатками, що спрямовуються на розвиток економіки;
4. співвідношення фактичних та запланованих видатків бюджету на соціальну сферу (за окремими видами видатків);
5. співвідношення обсягів фінансування окремих галузей соціальної сфери, отриманих з різних джерел (державний бюджет (податки), система соціального страхування, кошти фізичних або юридичних осіб тощо);
6. обсяг видатків на соціальну сферу (за окремими галузями), що припадає на одну особу населення.

Група непрямих (результативних) показників:

1. темпи зростання реальних доходів населення;
2. рівень бідності, визначений за відносним критерієм;
3. рівень бідності, визначений за абсолютизованим критерієм (наприклад, як відсоток населення, витрати якого нижчі за величину прожиткового мінімуму, або, якщо за межу бідності взяти межу 1999 р. і коригувати його на відповідні індекси інфляції);
4. рівень розшарування населення за доходами;
5. рівень безробіття (визначений за методологією Міжнародної організації праці (МОП));
6. рівень охоплення адресною соціальною допомогою бідних верств населення;
7. співвідношення мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсії, соціальних виплат) з прожитковим мінімумом;
8. рівень дитячої смертності;
9. рівень смертності немовлят;
10. рівень захворюваності на окремі види „соціальних” хвороб (туберкульоз, СНІД);
11. рівень щеплення дітей (за окремими видами інфекцій);
12. рівень інвалідізації населення.

Окремий блок можуть утворювати показники  забезпечення нормативів надання суспільних послуг. На сьогодні використання цього  блоку показників є неможливим, оскільки багато соціальних стандартів або взагалі  не розроблені, або перебувають у  стадії розробки.

Аналогічні зауваження стосуються і запропонованої в монографії методики обчислення інтегрального індексу, подібної до методики розрахунку регіонального  індексу людського розвитку для  відстеження динаміки ступеня соціальної спрямованості бюджетної політики або її регіональної диференціації. Відповідно до цієї методики пропонується трирівнева ієрархічна схема оцінки соціальної спрямованості бюджетної політики:

• на першому рівні – аналіз первинних показників;
• на другому – розрахунок двох узагальнюючих індексів:

1. індексу бюджетних видатків (за показниками блоку прямих показників);
2. індексу соціальних результатів (за показниками блоку непрямих показників).

3. – на третьому рівні роблять розрахунок інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетної політики, який пропонується розраховувати за формулою простої середньої двох узагальнюючих індексів, якщо припустити, що індекс бюджетних видатків та індекс соціальних результатів мають однакову вагу.

Як зазначають автори запропонованої методики, застосування інтегрального  індексу має як переваги, так і  обмеження. Перевагою є те, що це зручний інструмент для динамічних або регіональних порівнянь, оскільки він один поєднує багатоаспектні характеристики результатів впливу бюджетної політики на розвиток соціальної сфери. Обмеження методу полягають  у тому, що інтегральний індекс не має  реального економічного змісту і  може застосовуватися лише для порівнянь у просторі або часі Крім того, виникають певні сумніви щодо об’єктивності оцінки, визначеної за допомогою такої методики розрахунку інтегрального індексу, оскільки  для приведення первинних показників у порівняльний вигляд для включення їх в узагальнюючі показники необхідно здійснити їх стандартизацію, використовуючи з цією метою або кращі досягнення показників соціального розвитку країн Західної Європи (що не є доцільним за умов існуючої різниці у рівнях соціально-економічного розвитку країн цього регіону та країн з перехідною економікою), або штучно визначені стандарти, до яких ми прагнемо. Крім того, первинні показники включають до розрахунку узагальнюючих з певним ваговим коефіцієнтом, які пропонується визначати методом експертних оцінок.

За висновками вчених Інституту  економіки промисловості НАН  України, які займаються дослідженнями  стану базової захищеності населення  України, сучасна наука має певні  підходи та методики до визначення рівня соціально-економічного розвитку окремих країн і регіонів та захищеності  їх населення. Вони здебільшого виявляються  у побудові та розрахунку індексів соціально-економічного розвитку –  індекс людського розвитку ПРООН, регіональні  індекси соціально-економічного розвитку або порівняння окремих параметрів соціально-економічного життя країни (регіонів) з гранично допустимими  їх значенням, підтвердженими у світовою практикою. Стосовно соціально-економічної  захищеності особи, то і в концептуальному  розумінні, і в частині показників її вимірювання поки що наукових розробок вкрай недостатньо. Є цікаві соціологічні дослідження і розробки [61], однак  у межах економічної науки  їх обмаль.

Висновок

В дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення важливої науково-прикладної проблеми – обґрунтування теоретико-методологічних засад фіскального забезпечення реалізації соціальної функції держави в умовах трансформації суспільних відносин. Це дозволило сформулювати висновки концептуально-теоретичного, методологічного та науково-практичного характеру.

1. Як показав аналіз наукових праць з досліджуваної тематики, у вітчизняній науці відсутні комплексні наукові розробки, пов’язані з дослідженням сутності, а також форм і методів реалізації соціальної функції держави, внаслідок чого залишається нерозв’язаною низка завдань, пов’язаних із оптимізацією процесу розбудови України як соціальної держави. Зазначене зумовлює необхідність теоретичного узагальнення та певного переосмислення накопичених наукою поглядів щодо соціального призначення держави та засобів його реалізації, в системі яких чільне місце посідають фіскальні інструменти державного регулювання соціальних процесів у суспільстві.
2. Результатом вивчення базових категорій соціального порядку, здійсненого на основі методології складних систем, є визначення змісту соціальної функції держави як її обов’язку щодо формування соціальної безпеки людини, а також забезпечення цілісності та стабільного розвитку суспільства, Запропонований концептуальний підхід, на відміну від існуючих, дозволив обґрунтувати провідну роль і системоутворююче призначення соціальної функції держави в ієрархії державних функцій та розкрити зміст соціальної політики як процесу реалізації соціальної функції держави в конкретних соціально-економічних умовах розвитку країни;
3. Встановлено, що в умовах трансформації суспільних відносин пріоритетним напрямом соціальної політики є забезпечення соціальної безпеки як стану правової, інституційної і фінансової захищеності життєво важливих інтересів особи і суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз, оскільки у трансформаційних суспільствах на етапі переходу до ринкових відносин з’являються додаткові чинники соціального ризику (низький рівень життя людей, бідність, надмірна диференціація доходів населення, недосконалість системи соціального захисту, тощо), що в сукупності з існуючими створюють перешкоди для соціальної безпеки і розвитку суспільства в цілому, окремих соціальних груп та осіб.

Серед інструментів державного регулювання  соціального розвитку суспільства  визначальне місце посідають  фіскальні методи державного регулювання, можливість яких активно впливати на суспільний розвиток закладена в  самій суті категорії “державні фінанси” як особливої, специфічної форми економічних відносин, пов’язаної з процесом розподілу (перерозподілу) частини вартості суспільного продукту, утворенням і використанням на цій основі централізованих грошових фондів суспільного призначення.

4. У загальнотеоретичному і практичному плані фіскальне забезпечення реалізації соціальної функції держави визначено як процес, що охоплює фінансове забезпечення соціальної діяльності держави, а також нагромадження і розширення соціально-регулятивного потенціалу державних фінансів. Встановлено, що за своїм змістом фіскальне забезпечення реалізації соціальної функції держави являє собою ієрархічну систему, складовими якої є доходи і видатки державного бюджету; трансферти, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам; видатки місцевих бюджетів у частині делегованих повноважень, державні позабюджетні цільові фонди.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В. Л. Економічні та позаекономічні аспекти оподаткування / В. Л. Андрущенко, Ю. І. Ляшенко // Фінанси України. – 2005. – № 1. – С. 36-43.
2. Бермічева О. В. Соціальна функція держави в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 “Теорія та історія держави і права ; історія політичних та правових вчень” [Електронний ресурс] / О. В. Бермічева. – Х., 2002. – 18 с. – Режим доступу :

http://nbuv.gov.ua/-ard/2002/02bovfdu.zip.

3. Василик О. Д. Державні фінанси України : підручник / О. Д. Василик, К. В. Павлюк. – Центр навчальної літератури, 2003. – 608 с.
4. Василик О. Д. Теорія фінансів : підручник/ О. Д. Василик. – К. : НІОС, 2001.– 416 с.
5. Гальчинський А. С. Економічна теорія / А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко – К. : Вища. шк., 2007. – 503 с.