Назначение и структура финансового рынка

     Вступ 

       В умовах ринкових відносин та насамперед в перехідний до ринку період податкова  система є одним з найважливіших  економічних регуляторів, основою  фінансово-кредитного механізму державного регулювання економіки. 
На теперішній час, враховуючи специфічні особливості економіки та традицій, Україні необхідно провести глибоку податкову реформу, створити таку податкову систему, яка реально стимулювала б економічну діяльність , захищала б інтереси держави – це не тільки захист бюджету, але й захист інтересів підприємств. 
Для цього, на мою думку, треба налагодити, в першу чергу, економічну систему – щоб вона була “прозорою”, тобто, щоб не було ніяких можливостей зловживань (на рівні державного бюджету) та “перекачування” капіталу за межі країни. В інакшому разі, зміцненню економіки не допоможе навіть і податкова реформа. Поступлення в бюджет тільки зменшаться, бо підприємства, навіть при низьких ставках податку, не будуть виходити з тіньової економіки через недовіру непостійному та незрозумілому податковому законодавству. Треба діяти таким чином, щоб викликати довіру у людей. А люди, в свою чергу, вкладали б капітал в українську, а не зарубіжну економіку, і фіскальна політика України стане основним джерелом наповнення бюджету.

       Фінансові відносини є похідними від  ринкових відносин. Чим більшого значення набувають і чим більше ускладнюються ринкові відносини за умов різних форм власності тим більшого значення набувають фінансові та кредитні відносини і використання їх державою для регулюючого впливу.

       Фінансовий  ринок – це сукупність ринків, які акумулюють грошові заощадження фізичних осіб і підприємств з метою фінансування інвестицій і державного бюджету.

       Грошовий оборот - безперервний рух грошей у процесі виробництва, розподілу й обміну суспільного продукту і перерозподілу національного доходу, здійснюється через обіг готівки та шляхом безготівкових розрахунків.

            Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій. Використання на практиці ефективних способів впливу на хід процесу кредитування невіддільне від проведення наукових досліджень у цій сфері, вивчення та узагальнення практичного досвіду банківської діяльності. Технологія банківського кредитування включає в себе системну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв'язку із певними організаційними формами та інституціональними структурами банківської діяльності.

       Технологія  банківського кредитування включає  в себе системну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв'язку із певними організаційними формами та інституціональними структурами банківської діяльності. Реальне покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитного процесу; необхідне підвищення ефективності цілісної системи кредитних технологій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів 

     Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує.

     Суб'єктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення.

     Іншими словами, державні доходи — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів.

     Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та функціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, якими розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну реальність.

     Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

     Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн.[1, 95]

     У країнах з розвинутою ринковою економікою держанні доходи становлять значну частину сукупного суспільного продукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому вони дорівнюють у розвинутих країнах від 30 до 44 % ВВП. Державні доходи, обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносни перерозподілу, а й місце держави у процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за рахунок податків, неподаткові доходи становлять від 3 до 13, державний кредит — від 0,5 до 4 % їхнього загального обсягу.

     Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані доходи залишаються в розпорядженні держави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди).

     Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окремих державних підприємств, установ, організацій, формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

     Є різні фінансові методи мобілізації державних доходів: податковий, позиковий, емісійний .

     Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів.

     Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави та найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Податки — це головний дохід державної скарбниці.

        Державний кредит (позики) — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти.

     Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

     Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків, держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі: залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину, суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні а й зовнішні джерела.

     Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків грошей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скорочення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбувається інфляція — переповнення каналів грошового обігу надмірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це знижує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скарбниці . Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу.

     Відносно незначну частину доходів держава одержує як власник засобів виробництва та майна. Фінансові методи формування державних доходів взаємопов'язані та взаємозумовлені. Аналіз показує, що є тісний кореляційний зв'язок між зростанням державних видатків, бюджетного дефіциту, державного боргу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання державного боргу веде до збільшення податків. Водночас однією з причин зростання державного боргу є збільшення бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зростанням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають державні видатки, тим вищі суми заборгованості держави.

     Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формування державних доходів не виключають протилежності їх. Податки прямо або опосередковано відчужують частину створеної вартості для державних потреб. Державний кредит залучає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний дохід зумовлює вилучення вартості опосередковано, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінансового методу може змінюватися під впливом економічних, соціальних або політичних обставин та умов. Під час воєн різко зростає роль державного кредиту й емісійного доходу та скорочується частка податків у загальній сумі державних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час виходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зменшується значення державного кредиту та емісійного доходу.

     Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівалента залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики.

     Висновок: державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує. Є різні фінансові методи мобілізації державних доходів: податковий, позиковий, емісійний . Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. ПРИЗНАЧЕННЯ І СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО РИНКУ 
 

     В умовах адміністративної економіки фінансового ринку практично не існувало, оскільки формування ресурсів та їх перерозподіл здійснювалися на директивних засадах через бюджет і банківську систему. Навіть кредитні ресурси виділялися згідно з планом, а не на засадах торгівлі ними. Тобто за умов централізованого формування, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів у адміністративному порядку потреби у відповідній інфраструктурі — фінансовому ринку — просто не було.

     Однак в умовах ринкової економіки, коли преважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу, фінансовий ринок виконує  надзвичайно важливі функції. Він є забезпечувальною структурою, насамперед  для фінансів суб'єктів господарювання, які є базовою сферою фінансової системи. їхня фінансова діяльність розпочинається з формування ресурсів. Крім того, він с складовою сферою фінансової системи держави. За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали обумовлене раніше цільове призначення.

     Фінансовий ринок — це сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних грошових коштів і цінних паперів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності. [2, 285]

     Призначення фінансового ринку полягає в забезпеченні підприємствам належних умов для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів. Таким чином, підприємства на фінансовому ринку, як і на інших ринках, практично рівнозначні як у ролі покупця, так і продавця фінансових ресурсів.

     Об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами її задоволення. Кошти можуть бути в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби виникають в інших. Фінансовий ринок виступає посередником руху коштів від їх власників до користувачів. Він являє собою особливу форму організації руху грошових коштів у національному господарстві і має на меті забезпечити підприємствам, державі і фізичним особам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.

     Таким чином, в організаційному плані фінансовий ринок — це сукупність ринкових фінансових інституцій, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників. До них належать комерційні банки, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди компаній, лізингові організації, пенсійні та страхові фонди, національний банк, позабіржові торговельні системи, розрахунково-клірингові організації, депозитарії, інвестиційні керуючі, реєстратори, інші фінансові інституції, які відповідно до чинного законодавства можуть здійснювати операції на фінансовому ринку.