Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Ноября 2011 в 17:43, творческая работа
Огюст Конт (1798 — 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном “позитивний” (“позитивізм”) О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” (пізнання) є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.
Огюст Конт (1798 —
1857) увійшов в історію науки
як основоположник філософського позитивізму
та соціології. Уже самим терміном “позитивний”
(“позитивізм”) О. Конт протиставляє свою
філософію і соціологію старим (“негативним”)
уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне
знання” (пізнання) є строго науковим,
на відміну від спекулятивного, метафізичного,
абстрактного, аморфного, неконструктивного
та ін.
Конт вводить так звану лінійну систему
класифікації форм наукового знання. Він
розміщує науки згідно з історією їх виникнення
і розвитку і у зв’язку із зележністю
одна від одної, коли знання попередньої
науки є необхідною умовою для розвитку
і знання наступної: математика — астрономія
— фізика — хімія — фізіологія (біологія)
— соціальна фізика (соціологія).
Ця залежність однієї науки від другої
зумовила пізню появу соціальної фізики
— соціології. Соціологія теж абстрактна
наука, що не має прикладного характеру;
вона одна з найскладніших у контовській
системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт
— суспільство, людину, які є найбільш
складними явищами.
Конт не лише вводить новий термін, а й
розробляє досить повну систему соціологічного
знання, окреслює предмет, структуру, визначає
пізнавальні засоби і можливості нової
науки. Він виступає за необхідність створення
“позитивної соціології” як науки, що
спирається на дані спостереження, експерименту,
порівняльного та історичного методів.
О. Конт був одним із мислителів, хто приділяв
велику увагу методологічним проблемам.
У відповіді на запитання “як віднаходити,
систематизувати й використовувати факти
соціального життя?” він запропонував
кілька дослідницьких принципів, сформульованих
у чотирьох методах нової науки: спостереження,
експеримент, порівняння та історичний
аналіз.
Соціологічна думка
на зламі ХIХ—ХХ століть.
Соціологічна концепція
Е. Дюркгейма. Розглядаючи це питання,
слід звернути увагу на те, що вихідним
моментом наукових пошуків Е. Дюркгейма
стало прагнення вичленити як предмет
соціології таку реальність, якою не займається
жодна з інших наук. Згідно з твердженням
ученого, такими є соціальні факти, які
у сукупності складають соціальну реальність
в цілому.
Відмітна ознака соціальних фактів —
їх незалежне від індивідів буття і здатність
чинити на останніх примусовий вплив.
Соціальне як вияв колективних утворень
є реальністю вищого типу. Колективні
вірування, почуття, уявлення — суть цілісності,
вони не зводяться до індивідуальних психічних
станів. Не можна, підкреслює французький
соціолог, виводити колективні уявлення
з індивідуальних, як не можна виводити
суспільство з індивіда, ціле — з частин,
складне — з простого. Причини соціальних
фактів треба шукати в інших соціальних
фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.
Наприклад, якщо людину позбавити мови,
мистецтва, науки, моралі, вірувань, то
вона деградує до рівня тварини. Характерні
атрибути людської природи походять від
суспільства. Але, з іншого боку, суспільство
не існує і не живе інакше, як тільки в
індивідах і завдяки їм.
Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм
виступає проти загальноприйнятого розуміння
злочину як соціальної патології, оскільки
за всіма ознаками його можна вважати
за нормальний факт. Підтвердженням цьому
є, на його думку, поширеність злочинності
в усіх без винятку суспільствах, статистичні
коливання її динаміки і, нарешті, історична
й регіональна відносність критеріїв
розмежування між нормою і виходом за
її межі, злочином. Однак, зауважує він,
існування злочинності нормальне доти,
доки воно не сягає певного для кожного
суспільства рівня, котрий, на його думку,
може бути встановлений емпіричним шляхом.
Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв
з’ясуванню природи зв’язків солідарності
між людьми, що об’єднуються в певний
“суспільний вид”. Суспільство, на думку
французького вченого, взагалі немислиме
без солідарності людей. Реально існують
і доступні спостереженню різні форми
солідарності: родинна, професійна, релігійна,
національна та ін.
У пошуках джерел солідарності соціолог
звертається до суспільного поділу праці.
Він вважає, що, обмінюючись продуктами
своєї діяльності, члени суспільства потрапляють
у залежність один від одного. У цьому
плані суспільний поділ праці інтегрує
індивідів, забезпечує єдність соціального
організму, створює почуття солідарності.
Солідарність за Дюркгеймом — вищий моральний
принцип, універсальна цінність, що визначається
всіма членами суспільства. Оскільки “потреби
у суспільному порядкові, гармонії, солідарності
визначаються всіма за моральні”, то моральним
є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога,
моральні норми виступають головною цементуючою
силою промислового суспільства, яка здатна
забезпечувати високий ступінь інтеграції
різноманітних соціальних структур —
чи то родина, церква, політична партія,
держава та ін.
Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком
посилення соціальних конфліктів і глибокої
кризи цінностей. Моральна дезорганізація,
доводить соціолог, не менш небезпечна
в соціальному відношенні, аніж дезорганізація
економічна. Одним із промовистих свідчень
моральної дезорганізації суспільства,
його переходу до стану неупорядкованості
(тобто відходу від нормального стану
соціальності) виступає зростання кількості
самогубств у провідних західноєвропейських
країнах.
Самогубство розглядається Дюркгеймом
як соціальний факт, тобто насамперед
як об’єктивно існуючий, незалежний від
індивідуальних психологічних мотивів
процес зміни станів колективної свідомості,
який піддається статистичному аналізу.
Про це свідчить стабільність відсотку
самогубств у різних народів (це число
стабільніше, аніж відсоток загальної
смертності). Дати раціональне пояснення
цьому факту і мусить соціологія, об’єктом
якої виступають саме соціальні факти
суїцидної поведінки.
Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих
найчастіше мають місце самогубства маніакального
типу (викликані мареннями, галюцінаціями
тощо), меланхолічного типу (глибока депресія,
викликана хворобою), самогубства внаслідок
одержимості нав’язливими ідеями і так
звані імпульсивні самогубства. Значну
увагу соціолог приділяє аналізові расових
та спадкових факторів самогубства, підкреслює
збільшення випадків суїциду людей похилого
віку.
Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності
комплексу причин, котрі зумовлюють факт
суїцизму, Дюркгейм водночас указує на
стан соціального середовища як головний
детермінуючий фактор; відсоток самогубств
кардинально змінюється всякий раз, коли
різко змінюються умови соціального середовища.
“… Якщо індивід так легко схиляється
під тиском життєвих обставин, то це відбувається
тому, що стан суспільства, до якого він
належить, уже перетворив його на легку
здобич, готову для самогубства”.
Завершуючи огляд соціологічної концепції
Е. Дюркгейма, слід зазначити, що його теоретична
спадщина і сьогодні знаходиться в центрі
гострих дискусій.
М. Вебер і його соціологічна
доктрина. Наукові розробки Вебера належать
до так званої гуманістичної соціології.
Представники гуманістичної соціології
вважали, що соціальні явища не є об’єктами,
які належить вивчати за допомогою методів
природознавчих наук. Онтологічний статус
соціальної дійсності вимагає застосування
інших — відмінних від природознавства
— стандартів науковості.
У цілому для гуманістичної соціології
характерно робити акценти на визначенні
соціальних фактів зсередини, а не ззовні.
Її представників більше хвилюють цілі
індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка,
вони цікавляться не стільки об’єктивною
ситуацією, в якій опиняються індивіди,
скільки тим, як саме вони витлумачують
дану ситуацію. Вебера цікавить не всіляка
взаємодія індивідів, а тільки така, в
якій ті беруть участь осмислено, свідомо.
Важливе місце в науковій творчості М.
Вебера займає проблема побудови теорії
у соціальних науках. Соціологія, як і
інші гуманітарні дисципліни, у своїй
дослідницькій практиці не може не спиратися
на певні загальні принципи й категорії.
Категорії соціальних наук — це не прямі
адекватні реальності, а “ідеальні типи”,
які фіксують певні загальні риси окремих
соціальних явищ і процесів. Ідеальними
типами німецький дослідник називав такі
поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”,
“господарство”, “християнство” та
ін.
Вебер вважав, що вчений повинен залишити
власні переконання й оцінки за межами
своєї науки. Інакше вони впливатимуть
на об’єктивність наукового дослідження.
І тоді замість об’єктивних результатів,
вважав німецький соціолог, ми отримаємо
лише наукоподібний вияв партійної позиції
дослідника. Практично-політичні настанови
й науковий аналіз політичних утворень,
партійних позицій — це дві окремі сфери,
змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники
не можуть відмовитися від практичних
оцінок, то вони, за рекомендацією Вебера,
повинні дотримуватися позиції “інтелектуальної
чесності”. Тільки знання, вільне від
оцінок, норм та ідеалів, оголошувалося
вченим єдино об’єктивним. Німецький
соціолог вважав, що судити про значущість
людських цінностей — справа віри, спекулятивного
споглядання життя й світу та їх смисл,
а не предмет емпіричної науки.
Соціологію М. Вебер визначає як науку,
що намагається пояснити свій предмет
— соціальну дію — на основі розуміння.
Розуміння для німецького соціолога є
специфічною категорією, за допомогою
якої можна пояснити людську поведінку.
При цьому “дією” він називає будь-які
вчинки людей, з якими останні пов’язують
певний суб’єктивний смисл. Як синонім
“дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”.
Об’єктом соціологічного аналізу в працях
М. Вебера виступають також політичні
та правові відносини минулого й сучасного.
Політика, як підкреслює вчений, означає
передовсім прагнення до прямої участі
у здійсненні влади або принаймні прагнення
впливати на її розподіл усередині держави
чи між державами. Хто займається політикою,
той прагне влади або заради неї намагається
досягти певних ідеальних чи егоїстичних
цілей. У свою чергу, влада реалізується
в певних системах відносин панування
та підпорядкування.
Ще одним напрямком наукових досліджень
М. Вебера виступає соціологія релігії.
Веберівські дослідження світових релігій
грунтуються на величезному масиві емпіричного
аналізу економічного життя і соціальної
структури східних суспільств. Зокрема,
він прагне детально проаналізувати зв’язки
між певними суспільними верствами або
станами і тими чи іншими релігійними
віровченнями. Вебер ставить за мету дослідити,
як, з одного боку, певні релігійні уявлення
і цінності виступають основою формування
певних груп однодумців, громад, з яких
розпочинається станова диференціація,
і як, з другого боку, та чи інша позиція
всередині розвиненої станової структури
впливає на зміст і форму релігійних переконань
людей.
Виникнення релігій М. Вебер пояснював
одвічною потребою людини в гармонізації
стосунків між нею і космосом, природою,
оточуючим світом. На відміну від первісної
магії, котра є формою примітивної раціоналізації
відносин між людиною й світом, світові
релігії виступають як складні раціоналізовані
системи етичної регуляції людської поведінки.
Кожна з них спирається на детально опрацьоване
вчення святих книг про потойбічного,
позасвітового Бога, котрий оцінює людські
вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні
з божою досконалістю світ завжди недосконалий;
тому кожна з релігій своїм способом вимагає
дистанціювання від світу і його порядків
(вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі
світових релігій функціонує завдяки
діяльності верстви фахівців — служителів
культу, а також верстви “носіїв” — тих,
серед кого вона найпоширеніша.
Відповідно до згаданого соціоструктурного
критерію М. Вебер визначає соціальну
позицію основних світових релігій. Конфуціанство
він називає становою етикою літературно
освічених імператорських чиновників,
котрі витісняли зі свого середовища всіх
малоосвічених і з погордою ставилися
до простого люду. Так само в ролі “релігії
інтелектуалів” виступає і стародавній
індуїзм.
Буддизм, котрий виник дещо пізніше, —
це рух працюючих монахів, що пропагують
аскетично-споглядальний спосіб життя
і прагнуть не втручатися у політичні
і взагалі у мирські справи.
Іслам Вебер називає релігією арабської
військової аристократії, побудованою
на засадах суворої дисципліни і спрямованою
на завоювання світу. Однак за часів ісламського
середньовіччя тут виникає специфічна
течія — суфізм, зорієнтована на містику
та споглядання.
Християнство виникає як релігія мандрівних
ремісників і впродовж усієї своєї історії
лишається релігією міських середніх
класів, оскільки головними його осередками
стали міста Заходу, які були центрами
релігійного життя.
Веберівська соціологія релігії фактично
є соціологією світової культури. Тож
не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні
велику зацікавленість не лише істориків
і соціологів, а й культурологів.
Час засвідчив високу плідність ідей німецького
соціолога. Деякі з них стали вихідним
пунктом нових соціологічних напрямків.
Це стосується насамперед розуміючої
соціології. Розробки вченого мають основоположне
значення і для впливової нині теорії
соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються
у сучасних коцепціях соціології культури,
науки, управління. Те саме треба сказати
і щодо економічної та історичної соціології,
теорії соціальної структури, соціальних
інститутів, конфліктів та змін. У працях
Вебера запропоновані також перспективи
для критичного переосмислення та більш
глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних
систем, культурних кругів, проблем релігії,
етики, раціональності.
Сучасні соціологічні
концепції. Розглядаючи це питання,
слід насамперед звернути увагу на те,
що розвиток соціології у ХХ ст. багато
в чому виходить із принципів, що були
розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній
період розвитку соціології характеризується
виникненням багаточисельних шкіл і напрямків,
кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає
дуже уважного і серйозного ставлення
до себе, бо розкриває перед нами ту чи
іншу перспективу (а часто й декілька)
розгляду суспільства. Причому, як уже
було відмічено, жодна з цих шкіл не може
дати абсолютно несуперечливе, універсальне
теоретичне пояснення всієї багатоманітності
соціального світу.