Протосоціологічні погляди мислителів середньовіччя

    Спроби  соціалістів-утопістів описати ідеальну державу, яка була їхньою фантазію, стали зображенням тоталітарних суспільств, де відсутня особиста свобода  і існують штучно побудовані відносини.

    Наприкінці XVI ст. замість гуманістичних та утопічних  ідей виникають елементи соціального  знання, які повністю притаманні духу нової буржуазної епохи. Це особливо характерно для праць голландського  політика та юриста Гуго Гроція (1583 -1645рр.). У праці "Про право війни та миру" він вперше викладає ідеї "природного права" та "суспільного договору", які сформувались у автора під впливом Нідерландської буржуазної революції і стали наріжним каменем у розвитку суспільної думки Нового Часу.

    Праці соціалістів-утопістів, Ж. Бодена, Г. Гроція, Н. Макіавеллі завершили розвиток суспільної думки феодальної доби і заклали  фундамент для соціального пізнання наступних епох. 
 
 
 

     2 Соціальні знання епохи середньовіччя 

       Кожна епоха створює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінності, згідно з якими суспільство організовує и оцінює діяльність, її спрямованість та результати.

     Соціальні парадигми рабовласницького суспільства  відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії.

     На  відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в  Римській імперії змішувалися різні  культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково виникає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на задній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

     Проблеми  вибору свободи політичної дії імператорів, воєначальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичницькими віруваннями та християнством також відбувався на користь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з актуальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рівності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим.

Все це породило на етапі старої і нової  ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:

     1.  У світоглядному плані космологічний  фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом.

     2.  У соціально-історичному та політичному  аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.

     3.   Поєднання християнського провіденціалізму  із земним суб'єктивізмом уособилося  в новому вченні про свободу  індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

     Сукупність  цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.

     Торжество християнства означало занепад античної культури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті античністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя

суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини суспільної організації.

     Рабовласницька  імперія трансформувалася у феодальну. В процесі цієї еволюції під впливом  церкви відбувається переорієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цінності, що позначилося передусім на розвитку духовної культури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідеології.

     З V ст. настає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V-XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI-XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).

     Раннє середньовіччя, представлене таким  мислителем, як Аврелій Августин, прозваний  Блаженним (354-430 pp.), характеризується спробою створити в християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене релігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

     Августин  Блаженний першим у середньовіччі  зробив спробу описати всесвітню  історію як єдиний, закономірний поступовий процес, певною мірою навіть об'єктивний. На підставі біблійської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Августин розглядає історію людства як єдину і цілісну.

     Концепцію всесвітнього історичного розвитку людства Августин виклав у своїй фундаментальній праці "Про град божий" (буквально "Про державу Божу" чи "Про божественне суспільство").

     Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює віковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів утворення Богом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства — від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство — від потопу до Авраама; 3) отроцтво — від Авраама до Давида; 4) юність — від Давида до Вавилонського потопу, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Вавилону в 597 р. до н.е.; 5) зрілість — від вавилонського потопу до різдва Ісуса Христа; 6) старість — від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства до Страшного суду, який не можна передбачити.

     За  Августином в історії діють два  начала: суспільство земне та суспільство  небесне. Одні люди живуть за людськими  стандартами, другі — згідно з божественними. Августин символічно називає ці два типи людей двома державами, двома суспільствами людських істот, одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому — піддаватися довічній карі разом з дияволом. Земний град "створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — любов'ю до Бога, доведений до презирства до себе". Для "земного града" притаманне прагнення до влади, яка охоплює всіх, тоді як представників "града небесного" охоплює почуття взаємного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.

     Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманістичної просвіти, науки та культури зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму Аліг'єрі Данте (1265-1321 pp.), Франческо Петрарка (1304-1374 pp.), Леонардо Бруні (справжнє ім'я Арєтіно) (1370-1444 pp.), Валла Лоренцо (1407-1457 pp.) та ін.                                         
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    3 Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя 

    Вплив античної соціально-політичної думки  позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя. Після розпаду  рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали  поміщики та селяни.

    Помітну роль в епоху феодалізму відігравало  духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої  феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й  стійкі догмати, справляла значний  вплив на все духовне життя  середньовіччя. Соціально-політична  думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями  релігійних діячів.

    Головним  у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало  вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне  на тому світі.

    Підґрунтям  соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про  те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих  та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище  та привілеї. Гасло рівності перед  богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

    Найбільш  видатними соціально-політичними  мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

    Августин (354—430рр.) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».

    Основна риса соціально-політичних поглядів Августина  — обґрунтування та виправдання  нерівності в суспільстві. Багатство  одних і бідність інших він  пояснював зіпсованістю природи  людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність  революційних виступів народу проти  устрою «гармонійної нерівності».

    У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності  людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

    Іншим важливим елементом учення було розуміння  історії людства як боротьби «двох  градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий  авторитет Августина в християнських  колах західноєвропейського середньовіччя  і був пов’язаний з ідеєю про  необхідність підкорення світської  влади церкві.

    Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225—1274рр.) — жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

    Погляди Фоми Аквінського на суспільство  сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив  про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні  відносини як відображення небесного  божественного порядку. Суспільство  має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися  фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В  інтересах суспільства кожна  людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено  богом.

    Фома  Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну  владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію.

    Проте, хоч влада і має божественну  природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

    У соціально-політичних ученнях середньовіччя  знайшли відображення такі явища  в суспільному житті, яких не знала  античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності  людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну  від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної  рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні  віки дає змогу ліпше зрозуміти  сучасні соціальні вчення християнства.