Теорії індустріального і постіндустріального суспільства

Варіант  27

 

 

 

 

Тема: Теорії індустріального  і постіндустріального суспільства

 

 

 

Зміст

 

1. Введення……………………………………………………………………..…2 ст.
2. Теорії індустріального і постіндустріального суспільства……………….....2 ст.
3. Висновок………………………………………………………………………14 ст.
4. Використана література………………………………………………………17 ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення

 

Концепція постіндустріального  суспільства вперше була викладена  в книзі американського соціолога  Д. Белла, що вийшла в 1973 році, «Прийдешнє постіндустріальне суспільство». Белл сформулював основні ознаки такого суспільства: створення економіки послуг, домінування шаруючи науково-технічних фахівців, центральна роль теоретичного наукового знання як джерела нововведень і політичних рішень в суспільстві, можливість технологічного зростання, що самоподдерживающегося, створення нової «інтелектуальної» техніки. Аналізуючи нові риси в економіці, Белл зробив вивід, що в суспільстві намітився перехід від індустріальної стадії розвитку до постіндустріальної, з переважанням в економіці не виробничого сектора, а сектора послуг.

 Теорія постіндустріального суспільства пізніше була розвинена в роботах З.Бжезінського, Дж. Гелбрейта, Е. Тоффлера і інших. У 90-і роки концепцію постіндустріального суспільства багато дослідників пов'язують з поняттям інформаційного суспільства, а інколи ці поняття розглядуються як синоніми.

 Розглядуючи цю концепцію, завжди необхідно пам'ятати дві дуже важливих деталі: По-перше Белл прогнозував появу нового типа суспільства, а не досліджував вже готове «постіндустріальне суспільство», а, по-друге, концепція постіндустріального суспільства описує країни з розвиненою економікою - США, країни заходу і Японію, а, якщо бути строго, тільки США.

Важлива і критика  теорії постіндустріального суспільства. Її сучасні противники в основному указують на неспроможність технологічного детермінізму, і деяку утопічність поглядів багатьох дослідників.

Теорія постіндустріального  суспільства зараз стала основною альтернативою традиційному марксистському вченню про суспільство, тому дві  цих протиборчих концепии порівнюватимуться впродовж всієї роботи.

Але, перш ніж розглядувати саму теорію постіндустріального суспільства, необхідно розгледіти і попередні стадії - доиндустриальный і індустріальний етап розвитку.

 

Теорії індустріального  і постіндустріального суспільства

 

Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему  сучасної політичної економії. Своєрідно  відобразив її інституціоналізм, породивши  новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму.

Основи індустріальної концепції  було закладено ще у працях Веблена.                     У 40—60-х рр. вона знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального суспільства» вважають американського економіста П. Дракера, який у 40-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Ідея корпорації» (1946), «Великий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949).

Становлення «індустріальної системи» він відносить до ХХ ст. Її основу створюють великі підприємства й  корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Центральним інститутом «індустріального суспільства» є велике спеціалізоване підприємство. Дракер визначає два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне й соціалістичне. Капіталістичне «індустріальне суспільство» Дракер називав «вільним», а соціалістичне — «рабським».

У 60-х рр. теорію «індустріального суспільства» розвинули американський  соціолог і економіст Уолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.

Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання.

«Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст.

«Друга стадія зростання — це суспільство в перехідному стані». На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з’являються «нові типи підприємливих людей, які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації. На другій стадії виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля.

Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії — це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США — кілька десятиріч перед 1860 р.

Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконаленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням випуску  продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством».

Найхарактернішою рисою п’ятої стадії економічного зростання є  випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоденство в самому широкому розумінні».

П’ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв’язує  зі стадією «за споживанням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес.

Раймон Арон — французький соціолог. Свою концепцію індустріального суспільства він виклав у таких творах: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966).

Індустріальне суспільство він  визначає як таке, у котрому найбільш поширеною формою виробництва є  велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім’ї, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки.

Капіталістичному типу економіки  притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства — чистому капіталізмові. Реальний же капіталізм, на думку Арона, не можна вважати «чистим», оскільки за низкою ознак він наближається до соціалізму. З соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподілу.

Щодо власності, то схожість Арон бачить в існуванні на Заході так званої «колективної власності», що виникла в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після другої світової війни. Прибуток — категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільству, і не є особливістю тільки капіталізму. Схожість у розподілі полягає в тім, що і в плановому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна плата.

Для методології Арона, як і для  Ростоу, визначальним є технологічний підхід до аналізу економічних процесів, коли рівень розвитку суспільства, його тип і соціальна структура виводяться з рівня розвитку техніки. Щоправда, сам Арон вважав такий метод недосконалим, оскільки він ігнорує різницю у формах власності і класову структуру суспільства. Проте це не заважало йому користуватися таким методом. Він навіть категорично заявляв, що характер економіки не можна визначати характером власності на засоби виробництва, як це робив К. Маркс. Як приклад він називав Іспанію, Аргентину і США, економіку яких, на його думку, неможливо об’єднати одним поняттям — «капіталістична». У межах економіки, що базується на приватній власності на засоби виробництва і децентралізованому регулюванні, має місце, підкреслював він, безліч варіацій виробництва, продуктивності тощо, що унеможливлює об’єднування їх поняттям «капіталізм». Інакше кажучи, Арон намагається заперечити факт різного рівня економічного розвитку в межах капіталістичної системи.

Арон ставить за мету зблизити капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві визначаються поняттям індустріальних суспільств. Відтак він сподівається, що його критичний аналіз, спрямований проти капіталізму, такою самою мірою буде спрямований і проти іншого режиму, тобто соціалізму.

Жак Еллюль — французький соціолог, розробив концепцію «технологічного  суспільства». Основою «технологічного  суспільства» у нього є техніка, яка панує над суспільством і  людиною. Вона розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона автономна і щодо економіки та політики. «Техніка, — писав Еллюль, — спричиняє й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни. Це — першорушій усього останнього».

У концепції Еллюля має місце  не лише фетишизація, а й універсалізація  техніки. Техніка в його розумінні не обмежується машинами й технологією, а охоплює всі сфери людської діяльності: 1) економічна техніка (зв’язана з виробництвом), 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військову справу), 3) людська техніка (охоплює медицину, генетику, пропаганду тощо).

Надаючи техніці роль вирішального фактора економічного розвитку, Еллюль з’ясовує, як її розвиток позначається на економічному розвитку суспільства. Саме розвиток техніки, на його думку,

зумовлює перехід: 1) від індивідуального підприємництва до «економіки корпорацій»; 2) від «ліберальної» економіки до державно регульованої; 3) від ринкової до планової економіки. Цей процес він пояснює розвитком техніки, збільшенням її вартості, зростанням інвестицій. За цих умов економічна діяльність виходить за межі індивідуальних можливостей.

Техніка, робить висновок Еллюль, передбачає централізацію, а та, у свою чергу, планування. Планування він визнає не за прерогативу соціалізму, а  за необхідну умову функціонування «технологічного суспільства».

Еллюль виступає проти індикативного планування. Щоб бути реалізованим, план має  поєднуватись із апаратом примусу. «...Планування, — писав він, — нерозривно зв’язане з примусом».

У тодішньому суспільстві  Еллюль виділяє дві системи: «корпоративну» (капіталістичну) і «планову» (пролетарську). Обидві системи у нього споріднені, оскільки грунтуються на техніці, а відтак утворюють майже ідентичні суспільні структури, котрі очолює технічна еліта.

Ефективніше функціонування економіки, на думку Еллюля, забезпечує саме «планова економіка», проте майбутнє суспільства він з нею не зв’язує. Розуміючи під «плановою економікою» соціалістичну, він називає її авторитарною й антидемократичною, яка перебуває в руках держави й технічної еліти, котрі експлуатують народ. Цікаво, що в «корпоративній», тобто капіталістичній, економіці він таких вад не помічає.

Технологічний детермінізм, притаманний розглянутим концепціям, у Еллюля виявляється максимально  виразно. Він підносить техніку до абсолюту, а цивілізацію сучасного суспільства пояснює тільки розвитком техніки.

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка підсумовувала  й розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити «синтетичну», як він казав, теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності сучасного капіталізму.

Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове  індустріальне суспільство» (1967), яка  стала бестселером на американському книжковому ринку. Автора книги журнал «Форчун» назвав сучасним Кейнсом.

Ідея книжки, як писав Гелбрейт у передмові, зародилася на грунті попередніх наукових досліджень автора.

Гелбрейт став також відомим як автор теорії «врівноважуючої сили», яку він  виклав у праці «Американський капіталізм: концепція врівноважуючої сили» (1952). Суть теорії полягає в тім, що усунення конкуренції внаслідок концентрації капіталу не призводить, проте, до утворення монополій, оскільки той самий процес породжує нейтралізуючу, «врівноважуючу силу» у вигляді великих об’єднань покупців і постачальників. Як «врівноважуючу силу» Гелбрейт розглядає різноманітні кооперативні організації, фермерські об’єднання, профспілки, різні торговельні об’єднання тощо.