Космополітизм у вченнях стоїків

1. ПОНЯТТЯ КОСМОПОЛІТИЗМУ

  Космополітизм (від грец. kosmopolites - громадянин світу) – ідеологія світового громадянства, яка проповідує байдуже ставлення до батьківщини, до свого народу, його національної культури заради створення «світової держави», встановлення «світового громадянства».

  За  свідченням Діогена Лаертія термін «космополітизм » вперше використав Діоген Синопський. Плутарх вважав, що це зробив Зенон із Кітіона. Епіктет доводив, що автором слова «космополітизм » був Сократ, який заявляв: «Я не афінянин чи коринфянин, я космополіт». У різні часи поняття «космополітизм» мало різний зміст. Утворення різноплемінної імперії Олександра Македонського зумовило появу різних за змістом космополітичних світоглядів. Космополітизм  кініків виявляв негативне ставлення до містаполіса. Стоїки в космополітичному ідеалі шукали суспільну форму, яка зробила б можливим життя кожної людини за єдиним всесвітнім законом. Космополітичні ідеї кіренаїків виражалися у вислові «ubi bene, ibi patria» («Де добре, там і вітчизна»). За середньовіччя носієм космополітичних тенденцій була католицька церква.

  За  доби Відродження і Просвітництва ідеал світового громадянства був спрямований проти феодальної роздрібненості й обстоював визволення індивіда від феодальних оков (Данте, Кампанелла, Лессінг, Кант, Рабле, Фіхте та ін.). В ході капіталістичного розвитку ідеї космополітизму використовувалися у спробах обгрунтувати необхідність створення наднаціональних співтовариств. Космополітичні ідеї створення світової держави чи світової федерації висувалися пацифістами (напр., пропозиція щодо перетворення ООН на світову державу). Комуністи заявляли, що ведуть непримиренну боротьбу з будьякими виявами космополітизму, що він несумісний з «пролетарським інтернаціоналізмом», але на практиці проповідували необхідність «злиття націй» у всесвітньому масштабі. У повоєнні роки в СРСР під гаслом боротьби з «антирадянським космополітизмом», під яким розумілося доброзичливе ставлення до традицій та цінностей народів поза межами СРСР, здійснювалися масові репресії.

  У сучасному значенні космополітизм - ідеологія, що проповідує зречення національних традицій, культури, патріотизму, заперечує державний і національний суверенітет.¹

  Дефініція «космополітизм» досить часто стоїть поряд, а іноді ототожнюється із спорідненими до неї поняттями «мондіалізм», «глобалізм», «інтернаціоналізм», «мультикультуралізм» та «денаціоналізація» і, у свою чергу, протиставляється «націоналізму», «патріотизму» та «комунітаризму». Для категорій першого переліку спільними характеристиками, як уявляється, є: намагання подолати національні, державні рамки, точніше розсунути їх до меж усієї земної кулі.² 
 
 
 
 
 
 
 

2. ОСНОВИ  ВЧЕНЬ СТОЇКІВ

     Свою назву школа стоїків одержала від грец. слова «стоя» — колонада, галерея, де збирались учні Зенона.

     Течія стоїцизму існувала дуже довго —  від IV— III ст. до н. е. до І—П ст. н. е. та була досить впливовою у філософській думці того часу. Прибічники цієї школи вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природним законом, що одночасно має божественний характер.

     Звідси  випливала головна етична вимога стоїцизму — жити згідно з природою, що означало жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню. З цим пов'язане і поняття  обов'язку, як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку  стоїків, природний потяг людей  до собі подібних, їхній природний  зв'язок між собою. Відповідно, держава  у стоїків виступає не як штучне, умовне, договірне утворення, а як природний утвір.

     Відповідність зв'язків і відносин людей загальному законові є основою та підставою  справедливості. Виходячи з цього, стоїки розглядали всіх людей як громадян єдиної світової держави (космополісу), а конкретну особу — як громадянина всесвіту. Такий підхід заперечував полісну форму держави з її інститутами.

     Ідею  стоїків про долю як загальний  природний закон, що скеровує функціонування всесвіту, обстоював грецький історик  Полібій (бл. 200— бл. 120 до н. е.). Зокрема, досліджуючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу.

  Держава, за його вченням, виникає звичайним  чином завдяки цьому процесові, а на відносини людей суттєво впливає форма держави.³

       Прагнучи  відшукати причини могутності Риму, Полібій сформулював теорію циклічності форм держави. Її постулати:

       1) У своєму творі «Історія в  сорока книжках» він дійшов висновку про шість основних форм держави: царська влада (монархія), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Проводиться ідея про те, що пер-віснообщинний вождь природно перетворюється в царя. Ідеалізуючи царську владу, Полібій вважав, що вона наділяє кожного за його заслугами, а піддані підпорядковуються їй не через страх чи насильство, а за велінням розуму і з доброї волі.

       2) 3 часом царська влада перетворюється на спадкову, і тоді царі змінюють свій аскетичний спосіб життя, перестаючи піклуватися про підлеглих, починаючи віддаватися розкоші. Царство перетворюється на тиранію, 
яку Полібій характеризував як початок занепаду держави.

       3) В умовах тиранії поширюються змови проти володарів, які організовують відважні люди, що не бажають терпіти свавілля тирана. При підтримці народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію (правління меншості, що встановлюється за згодою народу).

       4) На перших порах аристократичні правителі дбають про «спільне 
благо», але згодом їхня влада стає спадковою і опиняється в руках випадкових осіб. Тоді аристократія перетворюється на олігархію, де панує зловживання владою і беззаконня.

       5) Проти олігархів виступає народ, який, не довіряючи попереднім 
формам правління, встановлює демократію і бере на себе турботу про державу. До головних цінностей демократії Полібій відносить владу більшості 
народу, підпорядкування законам, пошану до богів та батьків. Але поступово народ забуває про ці цінності, усувається від державних справ, що 
спричиняє виродження демократії в охлократію.

       6) Охлократію Полібій вважає найгіршою формою правління. В сус 
пільстві визрівають соціальні негаразди, і це підштовхує людей до пошуку 
способів удосконалення державності. Вони об'єднуються навколо свого 
лідера і обирають його правителем - царем, встановлюючи своїми руками 
монархію. Розпочинається новий цикл розвитку і зміни форм правління.⁴ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. ІДЕЯ  КОСМОПОЛІТИЗМУ У  ВЧЕННЯХ СТОЇКІВ

    Стоїки розглядали світ (космос) у саморозвитку, а людей - як громадян єдиної світової держави (космополісу), де кожна особа є громадянином всесвіту. Цим самим стоїки започаткували теорію світової держави і теорію природного права. їхнім ідеалом була царська влада.

  Ідею  духовної свободи всіх людей, незалежно  від громадянського стану, висловлював  представник нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан.

  У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно  від їхнього походження чи майнового  стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне  в суспільстві право може відповідати  справедливості.

  Сенека  висунув власну природно-правову  концепцію, в якій неминучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він  уважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна  і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних  утворень, то вони — випадкові, значимі  не для всього людства, а тільки для  певного кола людей.

  Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50— 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".⁵

  В перші століття нової ери поширюються  і наповнюються новим змістом ідеї світової держави, природного права, світового громадянства. Серед авторів таких ідей слід відмітити в першу чергу римського оратора, письменника і політичного діяча Цицерона Марка Туллія.

    Ще Давня Стоя проголосила досить незвичний для тодішніх еллінів принцип космополітизму. Так відомий давногрецький історик так критик стоїцизму Плутарх з цього приводу писав: «Дійсно. Державна система засновника стоїчної школи Зенона, що викликає загальне здивування, зводиться до єдиного постулату – щоб ми жили не окремими містами та громадами, які керуються різними законами, а вважали б всіх людей своїми земляками та співвітчизниками, так щоб у нас було загальне життя та єдиний розпорядок, як у стада, що пасеться на спільному пасовищі.»⁶

  Відомо, зокрема, що Діоген Сінопський замість того, щоб відповідати на питання, громадянином  якого полісу він є, говорив, що він є громадянином всесвіту. Це демонструє основну відмінність космополітизму стародавнього від космополітизму сучасного. Адже між стародавнім космополітизмом і космополітизмом сучасним набагато більше відмінного, ніж спільного. Давньогрецький космополітизм виходив з розуміння всесвіту як полісу, сучасний космополітизм часто є складним синкретичним утворенням, як і вся сучасна культура громадянства. Тоді як давньогрецькі факти космополітизму і громадянства можна вважати відносно чистими проявами таких культурних понять.

    Стоїки вже порівнювали не  всесвіт із полісом, а поліс  вважали відображенням всесвіту.

     Значною мірою подібне до давньогрецьких полісів уявлення про громадянство поступово складалось також і в дуже подібних до полісів самостійних общинах Стародавньої Італії, зокрема в Стародавньому Римі, який спочатку дуже мало відрізнявся від інших давньоіталійських общин і спершу навіть багато в чому поступався частині цих общин, особливо тих з них, які зазнали більшого впливу Стародавньої Греції. Однак у той час, коли Стародавній Рим почав по-справжньому виділятись серед інших давньоіталійських общин, уявлення  про громадянство в ньому значно ускладнилось порівняно з таким уявленням у Стародавній Греції. Звісно, мова тут в першу чергу йде стосовно поступової трансформації римського уявлення про громадянство від громадянства окремого міста Рима до громадянина спочатку Римської республіки, а потім і Римської імперії як загальносередземноморської держави.⁷