Ранньохристиянські уявлення про державу і право

               Міністерство освіти та науки України 
    Національний університет « Львівська Політехніка» 
                        Інститут права та психології 
                                                               

                                                                    кафедра історії держави та права 

 

Реферат на тему: РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО                                ДЕРЖАВУ І ПРАВО 

 

                                                                                         Виконала: 
                                                                                          студентка 2 курсу 
                                                                                          групи ПВ-23 
                                                                                          Кушнір І 
                                                                                          Перевірив: 
                                                                                          Поліковський М.Ф 
 
 
                                                

 

 

                                          

                                                         Львів 2013 
       

План 
1. Влада, держава й право періоду апостольської церквию. Принцип ненасильства.

    А)Ідеї правами людини

    Б)Демократизм

    В)Апокаліптичність

2.Становлення  Єпископальної церкви

   А) Зміна церковній  владі

   Б)Зміна імператорської  влади

3.Монотечна концепція  Бога

4.Політично-правові погляді  Аврелія Августина

5. Апокаліпсис Іоанна Богослова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Влада, держава  й право періоду апостольської  церкви

Перші століття існування  християнства – від земного життя  Христа до із офіційним визнанням  релігії – ознаменувалися гоніннями  на християн в римському суспільстві. Як справедливо зазначає У. У.Болотов: «…цей період доти винятковий, що запитання про ставлення держави до християнської церкви відсуває всі решта питань на заднійплан». Це час був вкрай тяжкою існування християнської громади, оскількипроповедованная Христом ідеологія радикально відрізнялася від пануючій на Близькому Сході римської.Первохристиане жили, в умовах рабовласницької імперії з примусовим формальним виконанням поганських обрядів, і доведеними украй культами гедонізму і цезаризму.Вороже ставлення Римської держави до християнам грунтувалося вже в тому, що вони поклонялися Тому, хто як злочинець стратили римськими законам. Але нечисленні громади несхитно сповідували нову релігію, що у перші століття свого існування відрізнялася чистотою принципів, було привнесено у ній людьми принаймні віддалення від євангельських подій.

Отже, період апостольської  церкви найсприятливіший до розгляду християнства його євангельської істинності, і зокрема – питань розуміння  влади, держави й права. Хоча раннє  християнство не принесло у світ виразної політичної ідеології, воно проповідувало  моральні чесноти життя, які б  стати основою ідеального християнського держави. Розглянемо докладніше кожен  із принципів.

Принцип ненасильства

Проповідь Христа закликала  його послідовників до абсолютної відмови застосування будь-яких насильницьких дій по  відношення до будь-яким людей. Як-от, ні справою, ні сприянням, ні явно, ні таємно не зазіхати на життя, волю і гідність ближнього, навіть порушувати його спокій. Ближніми для християнина вважалися усі довколишні люди, зокрема вороги .

Християнство проповідувало  непросто припинення застосування сили, яке явно підриває мирне існування  суспільства, а й непротивлення  злу насильством. «Християнство не внесло у концепцію ненасильства ідеї самого пожертвування й до ближньому, і навіть надихнуло віруючих одне із перших у історії масове застосування ненасильства». То справді був незбагненний для римлян феномен масового мучеництва:першохристияни не намагалися уникнути страт по хибним обвинуваченням, добровільно йшли на смерть, більше – благословляли своїх катів.

Такий принцип міг стати  основою абсолютної  гуманістичної держави. У ньому жили ранньохристиянські громади, тому їхнє життя послужило прикладом істинної християнського життя на багато століть до сьогодні. Це принцип став основою розвитку ідей ненасильства у європейській політичної думці пізніших століть, але не був по-справжньому втілений у життя християнських держав, оскільки суспільство складається з людей їх пороками. Ці принципи намагалися втілити в життя окремі християнські секти, наприклад, квакери і духобори.

                                                                 3

Принцип ненасильства є основним керівництвом у житті для щирому християнину.

Ідеї правами  людини

Визначним явищем у сенсі  суспільного ладу у християн було правами людини. Християнство проголосила  неминущу цінність людської особистості, людської душі. Людська душа, створена Богом-Отцем ,спокута Богом-Сином і постійно оновлювана Святим Духом, є безсмертної, вільної, унікальної, цінної для Творця. Оскільки вона не має таке значення у Бога, тим значимішою повинна бути між людьми. Звідси випливає принцип загальної кохання, і поваги в християнському суспільстві.

Важко переоцінити в християнському розумінні значимість внутрішньої  злагоди кожної людини. Хоча кожна  душа створена неповторною, все люди від народження рівні між собою. «Божественне походження обумовлює принципіальну рівність і політичну волю всіх людей». Отже, проголошується одна з основ ідеальної гуманістичної держави. Але повага  людської особистості перестала бути імперативом, оскільки грунтується на надійному грунті – вірі в Божественний Промисел, що стосується кожної людини.

Демократизм

Очевидною і найбільш показовою  рисою устрою ранньохристиянських  громад був демократизм, яка ґрунтувалася на вищевказаних принципах.  Незаперечну повагу кожної особи, самовіддане кохання один до одного всіх членів громади було неможливо породити іншої форми існування.

Перші християни, живучи згуртованими громадами, або не мали практики примусу членів громади до чогось. Усе те що було добровільно, але, що найбільш дивовижно, відрізнялося -висока моральність поведінки. Так, усе майно в групах було спільним і розподілялося поміж усіма членами, тому не існувало бідних . Кожен отримував необхідну допомогу. Тобто, благодійність була природною нормою життя.

Отже, ранньохристиянські громади  втілювали ідеал братнього співіснування, заповідуваного Христом. У жоден член громади не почувався відірваними від суспільства, оскільки взаємна підтримка надійно скріплювала зв'язок всередині громади.

Демократичність виявлялася у керівництві громадами. Зрозуміло, у кожному громаді виділявся лідер-поводир , насамперед - це був однин із апостолів. «Ніяких слідів ієрархії посад у перших громадах християн не було помітно ». Так громада виявляла згуртованість, одностайність і високу моральну якість життя. Зараз ми маємо можливість побачити і зрозуміти, яким має бути організація християнського суспільства відповідно до проповіді Христа, і (наскільки сильно воно спотворилося на практиці існування християнських держав наступних століть).

 

                                                                4

Апокаліптичність

У ранньому християнстві особливо яскраво проявилася есхатологічна орієнтація життя громади. Недавні євангельські події, слова проповіді Христа,закарбовані у свідомості Його учнів, визначали їхнє ставлення до світу, життя, суспільству. У буквальному значенні розуміння Христових слів: «Царство Моє немає від світу цього» (Іоанн. 18:36). Дотримуючись цих справедливих слів,ранньохристиянська громада не поривалася нагромадженню будь-яких багатств, захоплення політичної влади, створенню нової  імперії. Всі свої цінності християни вважали над матеріальним  світом .

Першохристияни з нетерпінням очікували нового пришестя Ісуса , бо впевнені у тому, що наступають останні часи існування земного світу. «Пришестя Господнє наближається, ось,Суддя стоїть біля дверей» (>Иак. 5:8-9), – такі твердження часто зустрічаються в посланнях апостолів. Чекання Апокаліпсиса робить безглуздим будь-яку піклування про матеріальні цінності, влади, зміцненні свого суспільного стану. «Християнство продовжувало відкидати будь-яку діяльність, спрямовану держави й світу, всяке мирську задоволення, досі не хотіло знати іншого батьківщини, крім божественного, суспільства, крім суспільства віруючих ».

Попри есхатологічний характер життя, християни визнавали необхідність трудитися. У цьому будь-яку праця не вважався непристойним, оскільки всяка робота, яка не суперечить заповідям й сумлінню, бажана Богу. Отже,першохристияни , мешкали й трудилися, не влаштовуючи гонок за прибутком, славою, владою.

Період апостольської  церкви – до визнання християнства як офіційної релігії – є часом  найяскравішого прояву принципів існування  християнського суспільства. Саме на цей  час ми бачимо формування унікального  гуманістичного людського співтовариства. Жодна держава,ставивши метою створити такий лад, не досягло успішних результатів. Реалізувати принципи ідеального гуманістичного суспільства вдалося лише першохристиянам, оскільки вони мали ні із чим незрівнянну фортецею основу – віру і пам'ять завіту розп'ятого Христа.

Існування гуманістичного суспільства першохристиян тривало довго. Воно тривало, поки християнські громади виглядали організацію, автономну римській  державі і конфронтуючу йому. Тому час до 313 року знаменовалось гоніннями на християн. Поганські імператори, до останнього – Діоклетіана, переслідували християнські громади, бо їх існування перешкоджало утвердженню єдиновладдя.

Становлення єпископальної  церкви.

Зміна церковній  владі

З початку свого існування  християнство приваблювало людей різного  майнового й соціального стану, але, завдяки ідеї рівності всіх перед Богом. Наприкінці III століття

                                                             5

в громаду християн вступає дедалі більше заможних і кількість впливових членів товариства.

Християнами ставали представники вищої римської знаті, освіченої еліти, чиновники, жерці.

Поширення християнства в різноманітних прошарках суспільства зумовлювало зміни християнського віровчення: низи населення змішували його з язичницькими культами, знать пристосовувалася під спосіб життя. У той самий час розрив групами християн викликає потребу у єднанні, що стало стимулом до утворення церкви. Загальна християнська Церква має стати тієї силою, що об'єднує, допомагає уникнути помилок, і є провідником волі Божої. У церкві як і органі складається «влада кліру – апарату керівництва християнськими громадами.  
Клірики – єпископи, пресвітери і диякони –висвячувався за звичаєм апостолів, які отримали владу і благодать від самої Христа.

Поступово в ієрархії священнослужителів виділяється вища посадова особа – єпископ. Йому було непросто управляти громадою, уявляти її у відносинах з іншими громадами, але підтримувати лад і несумісність на вірі. Влада єпископів все розширюється – де вони просто відпускають гріхи і беруть у громаду, а й управляють громадським майном. У цьому у міру появи християнських громад у різних країнах з-поміж них губився зв'язок, тому між єпископами не було єдності.

Зміна імператорської влади

Поширення християнства і зміну соціального складу громад вплинуло як на зміну внутрішньої організації християнського співтовариства, а й у ставлення до християнства імператорського Риму.

На початку VI століття імператор  Костянтин звернув увагу на те що , нова релігія може оновити і  зміцнити державу. «Він побачив у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора, що спричинило у себе різкий поворот в релігійній політиці». Християни отримали право відкрито сповідувати свою віру, та імператор Костянтин проголосив християнство офіційною релігією Римської Імперії.

У зв'язку з цією зміною змінюються уявлення християн про природу імператорської влади. За основу береться теза апостола Павла: «А діючі сьогодні влади Божий встановлено» (Рим. 13:1). Відповідно до цього, імператор є провідником волі Божої, оскільки без Його волі не отримує влади жоден правитель. Отже, переважають у всіх діях та рішеннях імператора явно чи опосередковано присутній вищий сенс.

З іншого боку, ієрархія державних  посад на чолі з імператором обумовлена ієрхаїчною побудовою Царства Божого. Імператор землі займає те місце, що належить Господу в Його Царстві. «Усе, що спадає з неба , залежить від Бога, усе, що відбувається на землі – від імператора, єдиного управителя земного дому». І на цій основі Римська Імперія вважала закономірним побудову державних устроїв на зразок

                                                                    6

ієрархії небесних безтілесних  сил. Отже, з прийняттям християнства політична  організація залишається незмінною. Так, християнська візантійська держава, очистивши суспільство від відразливих моральних основ римської культури, успадкувало її політичну систему.

Отже, у розвитку організації  християнського суспільства стався перехід від громади до держави. Разом з цим змінилася ідеологія, необхідна державних структур до створення фундаменту своєї діяльності. Хоча кожному за окремої людини християнські заповіді залишалися б і залишаються  незмінними, імперська влада знайшла у новій  релігії джерело відновлення і шлях до  створення впевненої підстави підтримки їхнього існування.

Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що християнство було передусім  вченням про спасіння, а не філософією чи політичною теорією. Але це вчення набуло політико-правового забарвлення, позаяк не могло обминути питання  про взаємини особи, земної влади, державності  в цілому (традиційне середньовічне  мислення продовжувало традицію античної державно-правової думки й не протиставляло  суспільство і державу).