Військова дипломатія

     Військова дипломатія  

     Дипломатія, розвідка та військова дипломатія виникли  та розвивалися практично одночасно. Ці види діяльності перекликаються один з одним. В різні часи ці види діяльності пов’язували лише з дипломатією. Але при дослідженні військової дипломатії можна знайти багато аспектів, за допомогою яких навіть розвідка відрізняється від військової дипломатії. В сучасному світі не можна казати, що розвідувальна діяльність є те саме, що і військова дипломатія. В них є однакові цілі, але методи сильно відрізняються. Ціллю виступає захист інтересів громадян шляхом збору інформації в зарубіжних країнах, зокрема інформація про плани і дії урядів цих країн. Методи збору інформації різні та й джерела інформації різко відрізняються. Дані розвідувальних управлінь важко перевірити, а тому вони в більшості випадків не перевіряються. Дипломати та військові аташе в своїй діяльності спираються на Віденську конвенцію 1961р., а тому їх інформацію можна простежити та легше виявити джерело інформації бо їх джерела не є таємними.

            Всупереч різниці  в методах роботи, довгий час  дипломатів вважали шпугунами.  Особливо в 40-70 х рр. 20ст., коли  розвідувальні управління почали  зароджуватись в більшості країн  світу, тоді виникли МІ 5 та  МІ 6 в Англії та служба КУ  у Франції. Це було тому, що представники цих спец служб в багатьох випадках працювали в дипломатичних представництвах і взаємодіяли з дипломатами. Цей факт підтвердила Англія, коли у 80-х рр 20ст. визнала існування другого Форін Офісу- (secret intiligence office). Крім того весь час згадувалась фраза Абрахама Уіксефорта : “Посол – почесний шпигун”. Але діяльність дипломатів та військових аташе є офіційною і в більшості випадків є такою в дійсності то розвідувальна діяльність є неофіційною. Таким чином військова дипломатія та діяльність військових аташе не схожа на діяльність цивільних дипломатів та розвідників. Ціллю військової дипломатії можна визначити співробітництво різних держав у військовій сфері та захист державами інтересів своїх громадян шляхом збору інформації. Це є офіційна діяльність держав, яка покликана полегшити співробітництво держав у військовій сфері. Однією з основних задач військових атташе і загалом військовї дипломатії є інформаційно-аналітичне забезпечення державного військово- політичного керівництва. На відміну від цивільної дипломатії, яка спирається на соціальні, економічні, культурні та політичні напрямки, військова дипломатія повністю зосереджена на військовому аспекті. Інформація отримується офіційно від керівників країни перебування та Міністерства оборони та з преси. А це вимагає від військових дипломатів вміння аналізувати та розбиратись в політичних, технічних, технологічних питаннях та бути в постійному контакті з власним Міністерством оборони. Потрібно відрізняти військових дипломатів від шпигунів бо військові дипломати мають здійснювати офіційні контакти між військовими відомствами. Для забезпечення цієї діяльності держави міністерства оборони відряджають офіцерів, які тимчасово перебувають на службі в Міністерстві Закордонних Справ. Вони є аккредитованими при Міністерстві оборони країни перебування. Окрім того, що вони підтримують зв’язок з Міністерством оборони, вони є консультантами глав дипломатичних представництв з військових питань. Ці офіцери є військовими або військово-морськими, або військово повітряними аташе. Серед військових вони є особливою соціальною та професійною категорією армійської касти. Іноді військові аташе мають свій власний штат і є фактично основними особами після глав дипломатичних представництв. В своїй діяльності вони спираються на Віденську конвенцію 1961р., акти внутрішнього права та різні внутрішньовідомчі інструкції. Військові аташе наділені дипломатичними привілеями та імунітетами. Але у Віденській конвенції про дипломатичних службовців не має окремого розділу чи статті, які б регулювали статус військових аташе. Конвенція включає військових аташе до складу дипломатичного персоналу і все, що викладено в ній стосується так само і військових дипломатів. Існує лише одне зауваження, з приводу призначення на посаду. На відміну від інших членів дипломатичного персоналу, військові аташе отримують консентман, який виступає в ролі згоди на діяльність даної посадової особи. Саме призначення носить подвійний характер, тому що нота направляється до відомства закордонних справ та оборонного відомоствства де розглядається дана кандидатура. В цій ситуації основну відповідальність покладено на міністерства оборони. Ця процедура окремо не прописана у Віденській конвенції 1961р про дипломатичних службовців, але в ст 7 зазначено: “… що стосується військових, військово морських та віськово повітряних аташе то держава перебування може запропонувати, щоб їх імена попередньо повідомлялись і узгоджувались.”. З моменту, коли майбутній військовий аташе отримав консентман, він вписується до дипломатичного персоналу і приступає до виконання своїх функцій. А функції цих посадових осіб детально виписані у внутрішньодержавних законах та внутрішньовідомчих актах. В Україні основним документом є “положення про порядок взаємовідносин між Міністерством оборони України та військовими атташе іноземних держав”.  

     Військова дипломатия зародилась давно, але процес її становлення затягнувся на багато років, зокрема в Російській імперії  процес становлення завершився в 1905-1913рр. І пов’язане це з військовою напруженістю, яка була тоді в світі. В Україні прототипи такої служби існували в 1917-1920рр.

           Необхідність створення  в збройних силах Української  Держави спеціальних розвідувальних органів для здобуття різнопланової  військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника зумовлювалась низкою конкретно-історичних обставин.

     Адміністрацію Гетьмана П.Скоропадського відзначав  серйозний, конструктивний підхід до військового  будівництва. У червні 1918 р. було реорганізовано Генеральний штаб Збройних сил України, начальником якого залишився полковник О.Сливинський, котрий займав цю посаду й за Центральної Ради. До складу Генштабу ввійшли: перше генерал-квартирмейстерство, яке очолив генерал Дроздовський; друге генерал-квартирмейстерство під керівництвом генерала Прохоровича. В структурі Генштабу були розвідочний відділ - головний орган військової розвідки та закордонний відділ, що організовував роботу військового аташату.24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов`язок та затвердила вироблений Генштабом план організації Збройних сил.

     Як  свідчить штат Головного управління Генштабу, що був прийнятий 21 червня 1918 р. на Раді військового міністра, розвідочний відділ очолив полковник Колосовський з помічником в ранзі осавула. Відділ мав три частини, спрямованість діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрямки оборонних зусиль Гетьманату. Перша частина - Румунія, Болгарія, Туреччина. Керівництво частиною здійснював штаб-старшина Матвієнко. В його розпорядженні перебували два старших офіцери для доручень, два перекладачі, військовий канцелярист. Друга частина - Росія, Кавказ та інші регіони (тобто ті держави, що утворилися після розпаду Російської імперії). Начальником цієї частини був штаб-старшина Щербицький. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень і військовий канцелярист. Третя частина - зв`язок з союзними арміями, їх командуванням, тобто державами Чотвірного блоку. Керівництво здійснював старший офіцер в ранзі полковника Генштабу. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень, діловод, перекладач, військовий канцелярист. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об`єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ.

     Таким чином, плани організації діяльності розвідки спрямовувалися на всебічне розвідувальне вивчення суміжних з  Українською Державою країн. Але головними напрямами розвідувальних зусиль були радянська Росія і Румунія.

     Як  бачимо, розпочата ще Центральною  Радою робота по формуванню регулярної національної армії та її розвідки не припинялася, але окупаційні власті не давали остаточної згоди на те, щоб справа рушила з місця. Так, рівноправне співробітництво у галузі обміну розвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку так і не вдалося налагодити. Окупаційні власті були зацікавлені в тому, щоб Україна платила за "послуги" німецьких та австро-угорських військ, їх розвідки та контррозвідки, а не зміцнювала власну армію та спецслужби. Документи Генштабу Української Держави дають певне уявлення про головні форми і методи роботи, що планувалося застосовувати для здобуття таємної військової та політичної інформації. До цих форм належали "періодична посилка за кордон таємних агентів з особливими дорученнями", використання "постійних особливих агентів за кордоном" (імовірно, що на увазі малися завербовані громадяни іноземних держав або ж співробітники нелегальних резидентур української розвідки). Закордонна агентура й співробітники розвідки повинні були організовувати "покуп... важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців".

     Військова розвідка орієнтувалася і на здобуття інформації про живу силу армій потенційних  противників, засоби збройної боротьби, що мають у розпорядженні, прикордонну смугу, яка стане першочерговим театром воєнних дій. Приділялася увага збереженню конспірації в діяльності розвідки, особливо - забезпеченню таємності у роботі з агентурою та при проведенні розвідувальних операцій в цілому: "...Вся організація закордонної розвідки повинна доставатися безумовною таємностю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомить багатьох осіб з організацією таємної розвідки...". Планувалося вести розвідку і силами офіцерів - розвідників при штабах армійських з`єднань і частин, "...при тих штабах і частинах, при яких вони состоять, і отримання цим шляхом тих відомостей, які неможливо одержати открито". Звичайно, ці розвідники повинні були мати для виконання поставлених завдань відповідні умови та засоби.

     Існувала  і можливість для здобування розвідувальної інформації у межах України. На її територію внаслідок імміграційних  процесів потрапила значна кількість  громадян з інших регіонів колишньої  Російської імперії. "Тисячні товпи  людей облягали консульство, - повідомляв Київ генеральний консул Української Держави у Москві, - звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну, про охорону персональну і охорону майна... бажаючих зареєструватися, без перебільшення, десятки тисяч". Серед іммігрантів, крім тисяч офіцерів, було чимало представників технічної та наукової інтелігенції, ділових людей, серед яких були і носії важливої для розвідників інформації.

     Військова розвідка застосовувала й технічні засоби, насамперед радіоперехоплення. У Миколаєві ще у ході світової війни було відкрито спеціальну школу підготовки персоналу станції радіоперехоплення для російської армії. Фахівці залишилися і почали працювати в нових умовах. Для контролю радіопереговорів радянських військ на даху будинку Генерального штабу змонтували станцію радіоперехоплення.

     В процесі дослідження отримані певні  дані й про наявність в структурі  Генштабу Гетьманату окремого підрозділу військової контррозвідки. Питаннями  оперативного забезпечення збройних сил займалися: контррозвідувальне відділення Генштабу та відповідні служби ДДВ. Керівним органом військової дипломатії у складі Генштабу був відділ закордонного зв`язку або закордонний відділ. Саме цей підрозділ взяв на себе основне навантаження по формуванню системи військово-дипломатичного представництва України, оскільки військовий аташат "необхідний для постійного зв`язку з центрами думки і військової науки приязних держав, а також для ознайомлення з становищем і поступом військових дій в них". Отже, за намірами Генштабу головними функціями військової дипломатії мали бути постачання інформацією про стан збройних сил іноземних держав і вивчення кращих надбань військово-теоретичної думки за кордоном .

     31 травня 1918 р. начальник Генштабу  затвердив цілком таємну "Інструкцію закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)". Цей документ був першою комплексною директивою щодо організації поточної роботи українського військового аташату по збору інформації про стан збройних сил і військового будівництва країн акредитації. Інструкцію можна розглядати і як концептуальний документ щодо цілеспрямованого збору відомостей розвідувального характеру, виходячи з тогочасного рівня уявлень про завдання військової розвідки як такої. "Військові агенти, - йшлося у ній, - прикладають усі міри, способи і прийоми для постійного і різностороннього догляду за усіма справами життя краю і армії, пориваючись можливо вичерплююче і повно уявити загальний малюнок військової підготовки і доповнити її можливо більшими деталями". Зібрана інформація повинна була надсилатися до Генштабу у відділ закордонного зв`язку таємним телеграфним шифром або ж кур`єром "у власні руки". Крім того, першого числа кожного місяця військові аташе зобов`язувалися готувати та відправляти до Генштабу докладний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі зібраних за місяць відомостей. Таким чином розвиток військової дипломатії спостерігався протягом визвольних змагань 1917-1920рр. І в своїй діяльності спиралася на загальноприйняту в світі практику та мало чим відрізнялась від сучасної військової дипломатії, звичайно невраховуючи того, що була спрямована на розвідувальну діяльність.

     В наш час також існує військова  дипломатія, але вона користується іншими методами і військові аташе не шпигуни, а професійні військові, що розуміються на політичних, технічних та технологічних питаннях. Сьогодні в Україні, як і в інших державах світу існує інститут військових аташе. В своїй діяльності вони спираються на Віденську конвенцію 1961р. про дипломатичних службовців, внутрішне законодавство та внутрішньовідомчі постанови. Нормативно статус військових аташе довгий час не був чітко визначений, тобто не було відповідних законів або постанов. В основному спирались на основоположні нормативно-правові акти, зокрема Положення про Міністерство оборони України(21серпня 1997р.). Відповідно до наказу міністра оборони від 2 лютого 2000р було узгоджено статус військових аташе.

           Положення про порядок  взаємовідносин між Міністерством  оборони України та військовими аташе іноземних держав і їх заступниками, акредитованими в Україні визначило суть цього інституту і його розуміння з точки зору українського законодавства. Положення підтвердило загальноприяйняті норми. Так, військові аташе акредитуються при Міністерстві закордонних справ України за погодженням з Міністерством оборони України. (ст 1 п.2). Загалом стаття 1 зазначає, що військові аташе є членами дипломатичного персоналу, користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. В своїй діяльності вони керуються положеннями Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961р. А також зазначено, що це положення здійснюється з урахуванням принципу взаємності. Тобто однієї з основних категорій дипломатичного права. А тому військові аташе, коли приступають до виконання своїїх функцій стають членами дипломатичного персоналу з специфічними функціями. Порядок призначення військових аташе мало чим відрізняється від світової практики. Військовий аташе приступає до виконання своїх обов’язків після завершення процесу акредитації та представлення директору Департаменту міжнародного співробітництва Міністерства оборони України. Процес акредитації носить подвійний характер. Прохання у вигляді ноти з біографічною довідкою спрямовується до Міністерства закордонних справ України. Міністерство закордонних справ України у разі схвалення кандидатури Міністерством оборони надсилає відповідь. Якщо кандидатура не схвалена то відповідь не надсилається. Коли військовий аташе прибув в країну перебування, він наносить перший візит до директора Департаменту міжнародного співробітництва Міністерства оборони. Так само і перед завершенням своєї місії він наносить візит директору Департаменту. В свою чергу Департамент повинен організувати представлення військового аташе першому заступнику начальника Генштабу ЗСУ. Відповідно до родів військ здійснюється представлення інших аташе. Наприклад військово –повітряних аташе представляють начальнику штабу ВМС України. У військових дипломатів так само існує корпус військових аташе і визначається дуайен. Іерархія встановлюється за датою представлення керівництву Департамента. Дуайеном може бути військовий аташе, який має посьійну резиденцію в м.Київ та раніше за інших притупив до виконання своїх обов’язків. За відсутності дуайена, його обов’язки виконує наступний за іерархією військовий аташе. Ці положення зазначені в ст 3 та ст 5 Положення.