Проблеми й перспективи розвитку українського інформаційного простору

Говорячи про інформаційний  простір, неможливо обминути такий феномен сучасної комунікативної сфери, як глобальна інформаційна система Інтернет. Її родовід бере початок від 1961 року – часу публікації Леонардом Клейнроком першої статті з теорії пакетної комунікації. А вже через 11 років Роберт Кан організував міжнародну конференцію з питань комп’ютерних комунікацій, що стала першою демонстрацією на публіці нової мережної технології. Цього ж, 1972 року з’явилась електронна пошта.  
З цього часу «всесвітня павутина», як назвали мережу Інтернет, розвивається семимильними кроками. Можливості Інтернету безмежні. Мережа не має кордонів і повсюдно доступна. Для неї не існує відстаней. Її функціональні можливості постійно розширюються. Ми ще під враженням можливостей Інтернет-пошти, а на порозі уже видніються ще більші дива: Інтернет-телефонія та Інтернет-телевізія.

Сьогодні неможливо уявити життя без комп’ютеризації та інтернетизації всіх його сфер. Молодь уже переконалась: хто не володіє комп’ютером, не вміє «ходити» по Інтернету, той зупинився у своєму розвитку у вчорашньому дні і не має перспективи повної самореалізації в майбутньому. 
Інтернет успішно завойовує країну за країною. Не обминула ця доля й нашу державу. Фахівці вважають, що у нас уже закладена достатня технічна база для успішного входження у світову інтернетівську мережу, а саме: 
– доступ до Інтернету мають жителі понад 100 міст; 
– сьогодні щорічний продаж персональних комп’ютерів зростає на 40 відсотків; 
– нині вже є понад 40 тисяч сайтів УАНету.

Цікавий якісний склад української інтернет-аудиторії. За статтю переважають чоловіки (їх – 69%, жінок – 31%); за віком більше молоді (до 40 років – 75%); за родом занять – левову частку становлять освічені люди (спеціалістів різних галузей – 55%, керівників – 21%, службовців – 12%).  
Приріст української Інтернет-аудиторії відбувається високими темпами: понад 100 тисяч користувачів щомісяця. Якщо у лютому 2005 року їх було 5 млн. 546 тис. , то вже у березні цього ж року – 5 млн.653 тисячі .  
Інтернет може дуже багато, його переваги передусім полягають:  
–у можливості охоплення якнайширшої аудиторії;

–у швидкості доступу  до інформації та полегшенні її пошуку;

–у можливості користуватися  ним в будь-який час і з будь-якої точки; 
–у забезпеченні прямого і швидкого зв’язку;

–у використанні для безперешкодного  поширення інформації;

–у застосуванні як інструмента  для проведення точних опитувань  і вивчення громадської думки;

– в необмежених можливостях  використання для поширення традиційних  засобів масової інформації (газет, журналів, радіо- та телепередач) і створення  інтернет-видань; 

– в існуванні легкодоступного  архіву оприлюднених матеріалів, якими  можна скористатися і простежити динаміку розвитку подій чи політичних висловлювань. 
Останнім часом роль Інтернету у формуванні громадської думки справді надзвичайно зросла. Цьому сприяє низка факторів.

По-перше, бурхливо зростає  кількість користувачів. Фахівці  прогнозують що 2012 році їх число у нас досягне 12 млн. По-друге, швидкими темпами розвиваються Інтернет-видання, окремі з них досягають впливовості найтиражніших газет (наприклад, заснована Георгієм Ґонґадзе Інтернет-газета «Українсь каправда» .По-третє, все більше друкованих видань та теле- й радіокомпаній створюють власні сайти та розміщують на них свої випуски повністю чи вибірково, а інформаційні випуски як правило. Газета «Вечірній Київ» свого часу однією з перших в Україні почала подавати свій інтернетівський варіант, тепер же кожна редакція, яка себе поважає, має власний сайт (радіо «Свобода», Бі-Бі-Сі, основні центральні телеканали, більшість впливових газет). По-четверте, відбувається взаємопроникнення інформації з традиційних ЗМІ в інтернет-видання, і навпаки – з Інтернету в традиційні форми мас-медіа. Так, приміром, Інтернет-видання «Українська правда» оприлюднює найцікавіші публікації з «України молодої» та інших газет або посилається на них. Навзаєм, газети нерідко передруковують повністю або фрагментами інтернетівські матеріали, не кажучи вже про численні цитування та посилання на різні сайти. Тобто, намітилося нове явище в медіа-просторі – своєрідний симбіоз традиційних засобів масової інформації та Інтернету, що посилює вплив тих і тих на суспільну свідомість. 
Дослідники відзначають різноманітність тематичних напрямків, стилів та впливовості найпопулярніших сучасних українських Інтернет-видань: 
«І якщо "Українська правда" у новинних стрічках балансує на межі відвертої публіцистики, «ПроЕвропа» спирається у своїх судженнях на європейський досвід "нульового коментаря" та ілюструє аналітику здебільшого європейським поглядом, то "Репортер" Уколова віддає перевагу "гарячій десятці фактів", що зближує його з "Кореспондентом" та з порівняно новим сайтом "Укрінфомбюро" http://www.ukrinform.info/, котрий досить ефектно позиціонує себе журналістськими розслідуваннями…  
Леся Мазаник, керівник інформаційно-аналітичного сайту "Кореспондент.net", коментуючи подібне питання львівській "Медіакритиці", називає кількість відвідувачів "Кореспондент.net" в межах 70-80 тисяч осіб. Такі показники, якщо порівнювати з традиційною пресою, абсолютний рекорд для вітчизняних ЗМІ». До найбільших переваг Інтернету слід віднести повну відсутність цензури та контролю з боку влади. Тому в Інтернеті, як ніде в інших ЗМІ, можна знайти найнищівнішу критику влади (незалежно від того, які сили при владі), розвінчання кумирів, оприлюднення фактів, які, м’яко кажучи, не роблять честі владоможцям. 
Водночас, як це часто в житті буває, ця справді позитивна риса, що є уреальненням свободи слова, перетворюється у свою протилежність. Через Інтернет завдяки цій свободі зливається компромат на політиків, подаються «смажені» факти, які не відповідають дійсності, себто, іде косяком «чорнуха», яку навіть далека від цноти бульварна преса не завжди може собі дозволити. Таким чином безперечна перевага «світової павутини» стає водночас її безперечним ґанджем. Владу лякає як вільнодумність в політичних оцінках інтернет-видань і відсутність суттєвих важелів впливу на діяльність цих ЗМІ, так і наповнення Інтернету «чорнухою» та порнографією. Та ще на тлі динаміки збільшення їхньої читацької аудиторії. Звичайно, «правила гри» в Інтернеті повинні бути законодавчо врегульовані. Адже не можна вважати нормальним той факт, що Інтернет-видання, попри їх поширеність і вплив, навіть не узаконені як засоби масовоїі нформації.

Однак влада намагається  врегулювати їх на власну користь  – встановити по можливості дійовий  контроль над інтернет-сайтами. Іншими словами, запровадити своєрідну цензуру в Інтернеті. Саме так розцінила журналістська громадськість сумнозвісний наказ екс-міністра транспорту і зв’язку Євгена Червоненка "Про затвердження порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів", який попри його антиконституційність, пройшов реєстрацію Міністерства юстиції. І це не поодинока така спроба. 2004 року схоже розпорядження, що затверджувало Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів, підписав тодішній прем’єр Віктор Янукович.  
Під тиском різкої критики громадськості Червоненко змушений був зупинити дію свого наказу. Цензура не пройшла. Однак це зовсім не означає, що законодавство повинне бути осторонь регулювання такої важливої справи, як інформаційний Інтернет-ресурс.

Зі сказаного напрошується однозначний висновок: український сегмент Інтернету став повноправним складником національного інформаційного простору, а світове павутиння UA-зони набрало неабиякої політичної ваги. 
Президентські перегони 2004 року зайвий раз переконали, що, по-перше, національний простір країни має бути підпорядкований національним інтересам народу, що встановлення антиукраїнськими та антинародним силами контролю над ЗМІ може призвести до катастрофічних наслідків для держави; по-друге, Помаранчева революція і журналістський спротив довели відданість більшості українського народу принципам справедливості і демократії, показали силу населення, яке відчуло себе нацією.

    2.3 Проблеми й перспективи розвитку українського інформаційного простору

В інформаційну епоху свого розвитку людство увірвалося надто швидко навіть для того, щоб одразу зрозуміти, що життя в світі, де панує інформація, вимагає принципово нових пріоритетів  і стратегій. Подібно тому, як позаминулого століття в усьому світі, що входив в індустріальну стадію розвитку, задля поєднання природних і  людських ресурсів біля покладів заліза і вугілля будувалися залізниці  й міста, сьогодні інформаційні комунікації  тягнуться до наукових, технічних, фінансових центрів, щоб задовольнити зростаючий попит людської спільноти на інформацію та інформаційні технології, вартість яких у грошовому вимірі швидко наздоганяє накопичені століттями цінності матеріальні. «Хто володіє інформацією, той володіє  світом», – вислів, що зовсім недавно  сприймався як красива алегорія, сьогодні все точніше описує домінуючий статус цього загадкового продукту серед  життєвих цінностей людей. І якщо на емпіричному та інтуїтивному рівні  окремі проблеми і наслідки нерівномірного формування інформаційного простору є  більш-менш зрозумілими, то на теоретичному рівні узагальнень та моделювань розвитку суспільства з вродженими інформаційними хворобами поки що дуже і дуже мало.

Це означає, що інформація про соціальні процеси державного будівництва, що відбуваються у Верховній Раді, Кабінеті Міністрі дуже повільно доходить до віддалених ділянок інформаційного простору, «оскільки зазнає двох кардинальних перетворень, переходячи із шару в шар. У такий спосіб «буденна свідомість» на 15 – 20 років відстає від сучасних подій. Наслідок: Україна ще років з десять змушена буде жити з менталітетом, сформованим під впливом СРСР і тісної взаємодії з Росією...

Інформаційні інтереси більшості  громадян, згідно з цією моделлю, «зосереджені в нижньому рядку – де вони одержують  зарплату, і в правому стовпці  – де вони знаходять ті чи інші форми матеріального забезпечення й послуги. Саме в цьому сегменті інформаційного простору задовольняються інформаційні інтереси громадян, пов'язані з безпосереднім сприйняттям інформації – через радіо, телебачення, шоу-бізнес тощо. Отже, можна зробити висновок про максимальну потенційну ефективність цих інформаційних засобів в управлінні життям суспільства».

Такий підхід до аналізу процесів, що відбуваються в інформаційному просторі України, дає чітку відповідь на запитання про економічні, політичні та соціальні наслідки його нерівномірного розвитку й недостатній рівень обміну інформацією між центром і регіонами. Будь які перепони на шляху свободи слова і ЗМІ, вільного поширення неупередженої об'єктивної інформації сповільнюють розвиток всього суспільства, відкидає його на десятиліття у минуле, знижує його конкурентоспроможність у світовому інформаційному та медіа-просторі.

Саме тому нерівномірність розвитку інформаційного простору і пов'язані з нею проблеми регіональних ЗМІ, насправді, є проблемою загальнонаціональною. Інформаційні прориви окремих суб'єктів діяльності в інформаційному просторі України не «роблять погоди» в масштабі країни – її поступ більше залежатиме від того, як швидко окремий життєво-важливий інформаційний імпульс, сформований у столиці чи регіоні, буде досягати найвіддаленіших куточків країни та найконсервативніших споживачів інформації.

ВИСНОВКИ

Світ вступив до епохи  утвердження інформаційного суспільства, чи не найбільшим досягненням якого  є те, що завдяки створенню нового інформаційно-технологічного середовища інформація миттєво долає відстані і що завдяки глобальній комп'ютеризації, телефонізації, Інтернету вона стає доступною нині кожному членові  суспільства. За цих умов зростає  роль і масової комунікації, базовою  основою якої є інформаційний  простір, у якому вона й розвивається.

Інформаційний простір –  досить великий і складний комплекс. Це поняття не обмежується самою  тільки територією країни, – до його складу входять також його суб'єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність  цих суб'єктів та комунікативні  відносини. Тому він є важливим чинником національної безпеки.

На жаль, Росія використовувала  й використовує український інформаційний  простір у своїх інтересах, для  поширення неоімперіалістичних  ідей, для промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Мета цього: використовуючи фактор багатолітнього зросійщення російською та радянською імперіями української спільноти, продовжувати цей процес у нових  умовах, щоб денаціоналізовувати  українство, підтримувати почуття його меншовартісності, розвивати, спираючись на п'яту колону, хохляцтво та українофобію, звужувати сферу вживання української  мови, сіяти зневіру в незалежність держави, приписуючи їй усі негаразди, нести в українське суспільство  чужий менталітет і чужі ідеали, щоб замінити ними національні чинники.

Така відкрита інформаційна агресія проти нашої держави  таїть у собі велику небезпеку  для України – аж до втрати нею  незалежності. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм  інформаційним полем, охороняти  його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоб  потім пожинати той урожай, на який сподівається народ. У цих умовах назріла проблема вжити заходів, передусім законодавчих, щодо захисту національного інформаційного простору як невід'ємної складової частини державного суверенітету та національної безпеки держави.

Президентські перегони 2004 р. зайвий раз переконали, що, по-перше, національний простір країни має  бути підпорядкований національним інтересам народу, що, встановлення антиукраїнськими та антинародними  силами контролю над ЗМІ може призвести  до катастрофічних наслідків для  держави; по-друге, Помаранчева революція  і журналістський спротив довели відданість більшості українського народу принципам справедливості і  демократії, показали силу населення, яке відчуло себе нацією.