Роль візиту в дипломатичній практиці.

У розмові про третю особу її слід називати на ім'я та по батькові або за прізвищем (повторювати весь час лише "він" — неввічливо).

Ініціатива  завершення розмови належить, як правило, тому, хто зателефонував, але якщо дипломатичний ранг співрозмовника вищий, то слід дати можливість закінчити розмову саме йому.

У телефонних розмовах дипломати звичайно обмежуються короткими виявленнями ввічливості, які є обов'язковими. Розмова телефоном з офіційними особами іншої держави прирівнюється до особистої бесіди. До її запису ставляться такі ж вимоги, що і до запису бесіди чи інформації про неї.

Запис телефонної бесіди, як і усної, повинен  бути викладений чітко і зрозуміло, без двозначностей, особливо щодо суті сказаного співрозмовником. Цьому мають сприяти нотатки, які робляться під час розмови. Він також супроводжується службовою запискою чи листом, що містять висновки та конкретні пропозиції щодо ефективного використання отриманої інформації в оперативній роботі.

Запис телефонної розмови проводиться  з дотриманням певної форми, згідно з якою в обов'язковому порядку  необхідно вказати:

—               посаду, прізвище, ім'я, по батькові співрозмовника;

—               країну, місце, дату, тривалість розмови, за чиєї ініціативи вона відбулася.

Бесіди  дипломатів були і залишаються важливим інструментом дипломатичної практики, тому що мета дипломатії — усунення розбіжностей, протиріч і сприяння розвитку дружнього співробітництва між державами. За словами англійського дипломата Е. Сатоу, "це застосування розуму і такту до ведення офіційних відносин між урядами незалежних держав" [4, с. 38].

Мистецтво дипломатичних бесід полягає  у тому, щоб шукати розв'язання складних проблем міжнародних відносин мирним шляхом. У процесі дипломатичної практики кожний дипломат має виробити власну манеру ведення бесід з позицій високого професіоналізму та компетенції.

Під час візитів і бесід не можна  забувати про манери, тобто ввічливе, уважне ставлення до людей, зміння добитися свого, зробивши іншим приємність. Правильні манери прикрашають поведінку людини, неправильні — псують її. Під час бесіди мають значення жести, вираз обличчя, міміка, зоровий контакт із співрозмовником. Сучасні вчені-психоло-ги стверджують, що так звана мова тіла — це підсвідоме вираження того, що людина думає і відчуває насправді. Цікавими у цьому сенсі є так звані невербальні комунікативні жести, які систематизував американський спеціаліст з паблік рілейшнз Джон Честер:

1. Співрозмовник барабанить пальцем. Це може означати, що він проявляє нетерплячість або нервується.
2. Співрозмовник знизує плечима. Йому нецікаво або байдуже, що ви говорите.
3. Стиснуті руки означають відчай, безнадію.
4. Стиснуті кулаки — свідчення агресивності, спроба контролювати свій гнів.
5. Розслаблені руки, повернуті перед собою долонями догори, означають затруднення, здивування, стурбованість.
6. Якщо співрозмовник розстібає піджак, це ознака того, що він готується до активних дій.
7. Схрещені на грудях руки означають виклик або осуд.
8. Якщо людина йде швидко, руки вільні, підборіддя підняте, то вона демонструє впевненість у собі і рішучість.
9. Якщо людина "волочить" ноги, руки у неї в кишенях, голова похилена, то вона впала духом, у відчаї, пригнічена, перебуває в стані депресії.
10. Долоня руки прикладена до щоки або підпирає підборіддя кулаком означає зацікавленість, яка межує із здивуванням.
11. Якщо співрозмовник вдаряє себе по підборіддю, то йому на думку спав якийсь здогад, він стурбований.
12. Якщо людина зачіпає або потирає ніс, то вона роздумує, міркує про щось.
13. Поза "руки в боки" — демонстрація переваги чи виклик.
14. Якщо долоні складені дашком, це може означати, що співрозмовник думає.
15. Якщо співрозмовник нахиляє голову набік, то він іронізує або схильний до насмішки.
16. Окуляри, опущені на кінчик носа, і погляд поверх оправи — вимога більшого, особливо фактів.
17. Якщо людина ходить туди-сюди, то вона, очевидно, чимось стурбована або нервує.
18. Стискання і потирання перенісся — ознака втоми.
19. Якщо людина сидить на краю стільця, то вона вичікує і проявляє інтерес.
20. Якщо співрозмовник сидить, заклавши ногу на ногу і злегка погойдуючи нею, скоріш за все, він нудьгує.
21. Характерний жест вказівним пальцем — бажання підкреслити свою точку зору.
22. Якщо співрозмовник демонстративно простягає вперед схрещені ноги_т а тим більше кладе їх на сусідній стілець або ще куди-небудь, то він хоче вразити присутніх своєю невихованістю.
23. Якщо людина відкинулася назад і підтримує схрещеними руками голову, то вона прагне розслабитися, а також справити враження.
24. Якщо під час розмови співрозмовник прикриває рот руками, то він не хоче, щоб його зрозуміли.
25. Якщо людина відвела руку за спину і стиснула її в кулак, а другою тримає за зап'ясток, то вона замкнута, напружена [5, с. 134—136].

Отже, впевнений і авторитетний зовнішній вигляд сприяє впевненим і авторитетним діям, а відтак — відповідному сприйняттю співрозмовником. Таким чином, зовнішній вигляд і поведінка використовуються для того, щоб досягнути поставленої мети. Хоча деякі з цих спостережень можуть здаватися наївними, але все-таки сенс у них є.

.

Візитні картки дипломата  та їхнє застосування

Візитні картки відомі з сивої давнини, походять вони з Далекого Сходу, де були в  ужитку задовго до винайдення друкованого письма. Тоді картки виписувалися від руки тушшю на шовку або на якісному рисовому папері. За часів Людовіка XIV у Франції вони використовувалися як листи, надіслана картка могла замінити візит.

У наступних  століттях візитні картки розповсюдилися в багатьох країнах і вагомішими вважалися ті, що були виготовлені від руки. Сьогодні ж вони ввійшли не тільки в дипломатичну практику, але й у ділове життя як невід'ємний атрибут міжлюдських відносин.

Візитну картку активно застосовують у дипломатичній  практиці для встановлення і підтримання контактів з урядовими, дипломатичними, діловими і громадськими колами країни перебування. Вона може використовуватися як для безпосереднього, так і для заочного відрекомендування її власника. В епоху СРСР візитні картки були величезною рідкістю, бо, по-перше, їх дозволялося використовувати лише обмеженому колу вищих партійних і державних чиновників, заслуженим і наближеним до номенклатури працівникам науки і культури, а, по-друге, сам процес виготовлення картки в умовах тотальної цензури перетворювався у справжні випробування для того, хто бажав її отримати. Нині, на щастя, часи змінилися, і кожний може виготовити собі карток стільки, скільки забажає і будь-якого вигляду чи форми. У нас і сьогодні візитна картка виконує здебільшого одну функцію — традиційний обмін номерами телефонів, факсів, адресами електронної пошти. До речі, назва "візитка", яка вживається нами у повсякденному спілкуванні, — неправильна, бо це слово завжди означало й означає нині чоловічий одяг для денних офіційних візитів.

На Заході використання візитної картки багатофункціональне: нею можна привітати зі святом, з днем народження або якоюсь іншою родинною урочистістю, передати подяку і познайомитися, надіслати у відповідь на складений візит, з візитною карткою надсилають сувеніри, квіти тощо.

У міжнародній практиці міцно утвердилися  короткі символи, які виражають ставлення власника картки до того, кому вона призначається, або інтенцію, з якої вона посилається. Ці символи, що означають подяку і побажання, пишуться чорним чорнилом у лівому нижньому куті візитної картки:

p.f — pour feliciter — привітання;

р.r — pour remercier— подяка;

р.f.N.A — pour feliciter Nouvel An— побажання з нагоди Нового Року;

р.f. F.N. — pour feliciter Fete Nationale — побажання з нагоди національного свята;

р.р. — pour presenter — відрекомендування іншої особи (замість особистого візиту);

р.с. — pour condoleance— виказ співчуття;

р.р.с. — pour prendre conge— прощання у зв'язку з остаточним від'їздом з країни у випадку, коли не складається прощальний візит.

Візитна картка глави диппредставництва  з написом р.р. посилається разом  з карткою особи, яку він хоче відрекомендувати, на візитній картці якої нічого не пишеться. Відповідь у такому разі також дається візитною карткою без напису на адресу особи, яку відрекомендовано.

На візитних картках можна робити й інші написи, коли це стосується менш офіційних  випадків і залежить від рівня  та характеру стосунків з особою, якій посилається картка, від звичаїв, котрі панують у її країні. Текст, як правило, пишеться короткий, від третьої особи, найчастіше внизу картки і тільки від руки:

—                 "вітає з Новим Роком і  Різдвом Христовим";

—                "вітає з національним святом";

—                "вітає з днем іменин";

—               "дякує за увагу" (за запрошення на концерт, за сувенір);

—               "дякує за привітання";

—               "з найкращими побажаннями" (при  передачі сувеніра, квітів тощо).

На  візитній картці, на якій вказані тільки ім'я та прізвище власника, може бути написане (нижче) і запрошення.

Допускають  й інші форми використання візитних карток. Якщо, скажімо, картка передається адресату її власником (без складання візиту), то вона загинається з правого боку по всій ширині; у деяких країнах загинається верхній правий чи лівий кут.

Вважається  грубим порушення етикету, якщо загнуту  картку приносить кур'єр або водій. Через них можна передавати лише незагнуті картки, але в жодному разі — не поштою. Відповіді на візитні картки також дають візитними картками впродовж 24 годин з часу їх отримання. Але слід відзначити, що ці останні моменти використання візитних карток застосовуються нечасто.

У дипломатичній  практиці використовують такі основні  види візитних карток: офіційні, приватні та спільні. Вони можуть відрізнятися між собою форматом, кольором, видом друку, змістом. Офіційні візитні картки, як правило, розміром 9 х 5 см — для чоловіків і 7,5 х 5,5 см — для жінок; це лаконічні документи, що друкуються на білому цупкому папері шрифтом, близьким до рукопису. На офіційній візитній картці дипломатів друкується ім'я та прізвище, посада і назва столиці, але може подаватися також адреса і телефони, факси, адреса електронної пошти.

Що  ж стосується приватних візитних карток, то тут фантазія не має меж, зважаючи на можливості сучасної поліграфічної та комп'ютерної техніки, тому якісь загальні правила застосовувати неможливо (тиснуті золотом чи сріблом, різнокольорові, з розмаїтими шрифтами, фотографіями власників і без них, з різними символами й улюбленими квітами тощо).

У дипломатичній практиці використовуються і спільні картки, коли до особи треба виразити спільне ставлення чоловіка і дружини.

Дипломатичні  картки можуть друкуватися однією або  двома мовами: рідною та іноземною, мовою країни перебування й англійською, залежно від реальної обстановки і потреби.