Загальні положення про договір

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра правового  регулювання економіки

 

 

КРНТРОЛЬНА РОБОТА

З курсу « Договірне  право»

Варіант 1

 

 

 

Студент 6 курсу групи 201-2

Спеціальність «Менеджмент  організацій», УКП м.Енергодар

Данилюк О.О.

Керівник ст. викладач Перепелиця И.К.

 

 

Харьків

2013

Загальні положення  про договір

Одним із основних та найбільш розгалужених інститутів зобов'язального  права є договірне право, під  яким слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні  відносини шляхом досягнення відповідних  домовленостей (компромісів) між юридично рівними особами. Основоположною категорією в договірному праві є договір — домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Основними ознаками договору є:

• домовленість, тобто для  його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників;

• домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути  договір;

• спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

Окрім цього, договір можна  розглядати ще й як відповідні договірні  правовідносини, що виникли внаслідок  укладення договору, а також як певний документ.

Аналізуючи  договір слід зауважити, що чинне законодавство  визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента  та визначенні умов договору з урахуванням  вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК). Це положення закріплює  один з найважливіших принципів  договірного регулювання суспільних відносин — принцип свободи договору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і має такі складові:

1) свобода в укладенні  договору, тобто відсутність будь-яких  примусів, щодо того, вступати суб'єктам  в договірні відносини, чи ні. Винятки з цього правила може  бути встановлено тільки в  законі, або з деяких зобов'язань,  наприклад, примусово можуть укладатись  публічні договори, якщо у підприємця  є можливість надати споживачеві  відповідні товари (роботи, послуги) (ч. 4 ст. 633 ЦК), або договори, які має  бути укладено внаслідок укладення  попереднього договору (ст. 635 ЦК) тощо;

2) свобода вибору характеру  договору, що укладається, а це  означає, що сторони самі для  себе вирішують, який саме договір  їм укладати. При цьому, вони  можуть укладати як договір,  що передбачений чинним законодавством, так і такий, що ним не  передбачений, проте відповідає  загальним засадам цивільного  законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Однак  і ця складова має певні  застереження, наприклад, якщо сторони  задля приховування договору  купівлі-продажу нерухомості укладають  договір дарування, то останній  буде визнано недійсним у порядку  ст. 235 ЦК;

3) вільний вибір контрагента  за договором, тобто сторони  шукатимуть того контрагента,  який максимально підходить їм  за тими чи іншими ознаками. Але й цю свободу може бути  обмежено у випадках, що передбачено  чинним законодавством, наприклад,  переважне право співвласника  на купівлю частки у праві  спільної часткової власності  (ст. 362 ЦК), або ж укладення договорів  про закупівлю товарів, робіт  і послуг за державні кошти  здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурі  закупівлі за результатами розгляду  тендерних пропозицій (ст. 34 Закону  України "Про закупівлю товарів,  робіт і послуг за державні  кошти") тощо;

4) вільний вибір умов  договору, що означає, що сторони  на власний розсуд визначають  зміст цього договору, формують  конкретні умови тощо. Обмеженість  цієї свободи також може бути  передбачено за прямою вказівкою  законодавства, або ж якщо це  випливає зі змісту цього договору, або ж сутності відносин між сторонами, наприклад, якщо сторони в договорі не визначили істотних для цього договору умов, то його вважатимуть неукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків. Іноді таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватися визначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюється державними органами, наприклад, щодо хліба, медикаментів, комунальних послуг тощо.

Договори поділяються:

1. Залежно від виникнення  в договорі взаємних прав та  обов'язків у сторін, розрізняють односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні) договори. В односторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу — лише обов'язком задовольнити цю вимогу (ч. 2 ст. 626 ЦК), наприклад, договір позики. Натомість у взаємному (двосторонньому, синалагматичному) договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками (ч. 3 ст. 626 ЦК), наприклад, договір купівлі-продажу. Різновидом взаємних договорів є договори багатосторонні, в яких беруть участь більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками, наприклад, договір про сумісну діяльність. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів (ч. 4 ст. 626 ЦК).. Незалежно від того, є договір одностороннім чи взаємним, завжди буде двостороннім зобов'язанням.

2. Залежно від наявності  зустрічного майнового мінового  еквіваленту договори слід поділити  на відплатні та безвідплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність договору передбачається, тобто договір вважається відплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч. 5 ст. 626 ЦК). Своєю чергою, безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.

3. Залежно від юридичної  спрямованості договорів їх поділяють  на основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Натомість попередніми слід вважати договори, сторони яких зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Попередні договори слід відмежовувати від договорів (протоколів) про наміри, оскільки в останніх лише встановлюється намір сторін у майбутньому вступити у договірні відносини, без обов'язку укласти договір у майбутньому.

4. Залежно від осіб, які  мають право вимагати виконання  договору, слід розрізняти договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Переважна більшість договорів укладається їх учасниками (контрагентами) та виконуються на їх користь. Однак в окремих випадках законодавець передбачає можливість укладення договорів на користь третьої особи. В цьому разі, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яку встановлено або не встановлено у договорі (ч. 1 ст. 636 ЦК). При цьому, виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

5. Залежно від наявності  волі осіб на укладення договору  розмежовують договори, що укладаються з волі контрагентів, та договори, що укладаються незалежно від волі контрагентів. Переважна більшість договорів укладається залежно від волі контрагентів, про що свідчить виокремлення принципу свободи договору. Однак в окремих випадках укладення договорів може не залежати від волі сторін, що домовляються. Переважна більшість таких договорів мають характер публічного договору, тобто такого, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК, одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору є однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надано відповідні пільги. Обов'язковість щодо укладення цього договору полягає в тому, що:

• підприємець не має  права надавати переваги одному споживачеві  перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено  законом (ч. 3 ст. 633 ЦК);

• підприємець не має  права відмовитися від укладення  публічного договору за наявності у  нього можливостей надання споживачеві  відповідних товарів (робіт, послуг).

6. Залежно від способу  укладення договору можна виділити взаємопогоджені договори та договори приєднання. За загальним правилом — договір це є система компромісів, які вибудовуються усіма сторонами задля задоволення власних інтересів, шляхом врахування волі обох контрагентів майбутнього договору. Однак існують і договори приєднання, в яких у формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови вказують у формулярах або інших стандартних формах.

7. Залежно від того, чи  передбачено можливість укладення  певного договору в актах цивільного  законодавства, договори поділяють  на поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, можливість укладення яких прямо передбачено в ЦК та інших актах цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До непоіменованих належать договори, можливість укладення яких прямо не передбачено в актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору належать також і умови (пункти), які містяться в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлено в основному тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо).

Залежно від юридичного значення, в змісті слід вирізняти істотні, типові, звичайні та випадкові умови. До істотних належать умови про предмет договору та умови, що визначено законом як істотні або є необхідними для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК). Важливість істотних умов полягає в тому, що тільки з моменту досягнення домовленості за істотними умовами договору в належній формі, договір може бути визнано укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК).

До типових належать умови, які оприлюднено у встановленому порядку як типові для договорів певного виду (ч. 1 ст. 630 ЦК). Причому типові умови можуть міститись як у типових формах договорів, що прийняті відповідними органами державної влади, так і в окремому переліку для конкретного договору. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту. Значення типових умов полягає в тому, що у разі тлумачення змісту договору може бути враховано також типові умови, навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК України).

Звичайними є такі умови договору, які не узгоджуються сторонами, проте входять до їх договірного зобов'язання. Такими, здебільшого можуть бути умови про строк договору та його ціну. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК, якщо ціну в договорі не встановлено і не можна визначити виходячи з його умов, її визначають виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Однак для окремих видів договорів ці умови можуть вважатись істотними і тому повинні бути узгоджені між сторонами.

До випадкових належать умови, які є нетиповими для договорів певного виду, проте включаються до них за бажанням сторін. Наприклад, якщо в договорі купівлі-продажу зазначено вимогу доставити придбаний товар до місця постійного проживання покупця, то ця умова не є типовою для договорів купівлі-продажу, однак може бути включена до змісту договору за узгодженням сторін.

Оскільки договір є  таким, що збігається волевиявленням осіб, то і для його виникнення потрібно, принаймні, пропозиція (ініціатива) однієї сторони та погодження з цією пропозицією  іншої сторони. І саме за таких  умов слід говорити про укладення  договору. Законодавець у ст. 638 ЦК визначає, що під поняттям укладення договору слід розуміти досягнення сторонами  в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. Причому договір  вважається укладеним за умови збігу  цих двох волевиявлень, яке опосередковується  поняттям згода.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти  договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч. 2 ст. 638 ЦК). Тож укладення договору проходить дві основні стадії: оферта та акцепт.

Оферта — пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір. Характерними ознаками оферти є: а) її може зробити кожна із сторін майбутнього договору; б) вона має містити істотні умови договору; в) вона повинна бути адресована конкретній особі, оскільки реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано в рекламі або інших пропозиціях; г) вона має виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

За загальним правилом, надіслання оферти зв'язує особу, яка  її надіслала. Це означає, що у разі безумовного акцептування її іншою  стороною, оферент стає стороною в  договірному зобов'язанні. Однак  оферту може бути відкликано до моменту  або в момент її одержання адресатом. Після цього оферент позбавляється  права відкликати оферту протягом строку для відповіді, якщо інше не вказано  у пропозиції або не випливає з  її суті чи обставин, за яких її було зроблено.