Ахматова Анна Андріївна: жизнь и труды

align="center">И любовь моя.

 

     Хоч куди я не йшов би, знаючи справжні ахматовські  місця, завжди, часом надто, думаєш про  світле й високе. Їй щось у Києві  й не подобалося: це постійне оточення дорослих, суворі звичаї сімейних непорушних законів. Як і нам усім щось не подобається. Особливо останнім суєтним часом. Загалом  розумієш: нікчемні зазіхання й на наші душі, й на наші виборні голоси. «Випинаються» посередності над  вічністю Міста, яке знають в усьому світі й по дзвонах церков, і  по величному Дніпру, що тече у віки, не підвладні політичним демагогам, що все знають, а загалом вірять лише в злато.

     Вона  добре знала Біблію.

     Вона  поважала віру.

     Без віри в справедливість права людина — вже не людина.

     Про неї багато пишуть. У Севстополі вийшла книга «Анна Ахматова»  письменниці Валентини Фролової. Там Анна Горенко провела частину  життя, купалася в морі, вигадуючи поетичні словосполучення. До самої-самої смерті писала про неї киянка Євдокія Ольшанська. Є у двотомнику Ахматової милий лист до неї. Ми з нею зустрічалися на редколегіях журналу «Ренессанс», вона завжди розповідала про нові знахідки, пов’язані з ім’ям Ахматової в Києві. Ішли якось по мосту метро, вона раптом нагнулася й поцілувала міст. Я зрозумів, чому. Тут був колись Ланцюговий (Миколаївський) міст. У громадянську війну поляки, відступаючи, зруйнували його. Частина потім пішла на будівництво моста Патона, а потім поставили на місці Ланцюгового міст метро. Але тут по тамтешньому Ланцюговому мосту колись Ганна Горенко й Микола Гумільов їхали вінчатися. Коли приїжджаю до сина (він живе на Лівому березі), йду до місця, де була церква, що вінчала Поезію.

     Не  поважаю наших «нових». Вони виштовхують  минуле, що грішно й не до серця. «Літературну карту України» я поставив тому, що вона тут народилася, вона тут  жила. Я не містик, але люблю, коли поруч сіяє шляхетність. Теперішня  поезія — це вища шляхетність.

     От  днями, коли я вже крутився в матеріалі, прийшла до нас у гості подруга  дружини Таїсія Олексіївна. Людина — унікальна. Без доходів. З мізерною пенсією. Але — яка мандрівниця! Це — енциклопедія. Вона знає й, головне, там була, де поховані великі майстри  слова. Їздила до Парижа. У неї —  унікальні коротенькі записи. Їде  вона кудись за певним маршрутом у  те або те місце. Ходить на усі більш-менш цікаві презентації книг літературних майстрів.

     Вона  помітила:

     — Не тільки Київ був для Ахматової  рідним і близьким...

     І розповіла: збирається їхати в Хмельницьку  область, районний центр Деражня, село Слобідка. Це був маєток, де жила тітка  Анни Ахматової — Анна Еразмівна, дівоче прізвище Стоголо, а по чоловіку — Вакар. Є там музей Анни Ахматової. Вона, Анна, тричі туди приїжджала. Там  її скульптурний портрет. Там у 1930 році померла її мама — Інна Еразмівна. Могила — поруч із могилою сестри.

     Так, це не вигадка письменників: Інна Еразмівна, мати Ахматової, що спочиває на цій  землі, дійсно вела свій рід по жіночій  лінії від татарського хана Ахмата. «Мого предка хана Ахмата, — писала Анна Горенко, — вбив уночі в його наметі підкуплений російський убивця, і цим, як оповідає Карамзін, скінчилося на Русі монгольське ярмо. У цей  день, як пам’ять про щасливу  подію, зі Сретенського монастиря в  Москві йшла хресна хода. Цей Ахмат, як відомо, був чингізидом.

     Одна  із князівен Ахматових — Параска  Єгорівна — у ХVІІІ столітті вийшла заміж за багатого й знатного симбірського поміщика Мотовилова. Єгор Мотовилов  був моїм прадідом. Його дочка —  Анна Єгорівна — моя бабуся. Вона померла, коли моїй мамі було 9 років, і  на честь неї мене назвали Анною...».

     У Ленінграді, в 1955 році, після тенденційних документів про рід Анни Ахматової, я там, у сховищі, написав вірш «Анна»:

Перепутались  знатность и роды,

Лгут  не мертвые, а живые,

Возникают на нации моды...

Наказуемо, не впервые...

     І так далі. Уже про відому історію  вбивства татарського хана Ахмата, «що вбитий був підкупленим росіянином»...

Анна, Анна — дитя и татарское.

Золотое перо мира!

Хоть  страна твоя бусурманская,

Но  звенит твоя чистая лира...

Ось ці слова  «хоть страна твоя бусурманская»  дорого мені обійшлися. За них я після  публікації одержав догану із занесенням куди треба.

Перед смертю Ахматової  я, перебуваючи в Москві, був запрошений до неї додому. Запрошення оформили дуже гарні люди. Думаю, я був не першим підлесником геніальної поетеси. Та й вона була хвора. По собі знаю, що таке хвороба й улюблена справа —  перо, що виколупує з будня красу  й клич слова. І ще, коли тобі лестять  просто по-страшному.

5.

Про Музу вона сказала  так:

Когда я ночью жду  ее прихода,

Жизнь, кажется, висит на волоске.

Что почести, что юность, что свобода

Пред  милой гостьей  с дудочкой в руке.

И вот вошла. Откинув покрывало,

Внимательно взглянула на меня.

Ей  говорю: «Ты ль Данту  диктовала

Страницы  Ада?»

Отвечает  «Я».

У 1957 році вона написала в стіл (опубліковано посмертно) про  Музу востаннє:

Забудут? — вот чем удивили!

Меня  забывали сто раз,

Сто раз я лежала в  могиле,

Где, может быть, я и сейчас.

А Муза и глохла и  слепла,

В земле истлевала  зерном,

Чтоб  после, как Феникс из пепла,

В эфире восстать голубом.

      Пізніше у книгах про неї я  знайшов те, що вона говорила про  своє народження 11 (23) червня, при цьому  додаючи до дати народження 12 днів за старим стилем. Вона наголошувала, що народилася у свято Володимирської ікони  Божої Матері. Свято було на згадку її предка — як порятунок Русі від  татарського ярма.

     Маленьке  застілля, організоване моїми друзями  в будинку Ахматової, втамовувало в душі гіркоту: навіщо я, загалом прозаїк, виперся зі своїм цим віршем? Я каявся, червонів. Адже що читалося поруч!

     — Я бачила все. Міняла чоловіків, —  тихо сказала Ахматова. — В день поминання Гумільова я плакала: «Миколо! Миколо! Миколо! Я страждала  завжди за нашого з ним сина... І  все терпіння йде в мені зсередини. Який жах, — говорили про мене, —  вона — сновида!

     Це  входило в мене там, де нині ви живете. Я відчувала воду, й люди кликали  мене, коли хотіли вирити новий колодязь... Не бентежтесь, парубче! Про це написано. І чимало. Читали ви про мій рід  добре, трохи затинаючись. Колись я  сказала: не люблю Київ! Не вірте. Щастя  жити в ньому. Напишіть щось про це.

     Чоловіки  її кохали. Усі. Я не хочу перераховувати чоловіків. Це просто дико. Вона — це Вона! Бунін сказав в останньому рядку свого вірша про неї, що нижче спини — пласко, дошка. Бог з ним! Вона любила його прозу  й переклади. Її слово увічнило багатьох майстрів. Особливо добре ставилася  до Максима Опанасовича Булгакова. З бібліографічної літератури я  знаю, що Олена Сергіївна Булгакова  в березні 1965 року, коли виповнилося 25 років від дня смерті письменника, запросила до себе Анну Ахматову. При  житті його бували в будинку в  нього часто. Його «Дьяволиаду», «Белую гвардию», «Дни Турбиных», «Бег» дуже й дуже високо цінувала. Цим наче допомагаючи у вічній опалі Булгакову. У 1948 році Олена Сергіївна в Ташкенті, в евакуації, дала їй прочитати роман  «Мастер и Маргарита». Ф. Раневская  відгукнулася потім: «Це геніальний письменник, — сказала Ахматова. І чи то жартома, чи всерйоз додала: «Нам би всім таке! А писав він  у граді Києві. Як і я там  колись псувала папір під дзвін  і шум хвиль Дніпра».

     Ні, ні! Хоч би що мені казали — тут  пишуть тривожніше, поетичніше, душею  й серцем. Рядки не вдаються, якщо є зневіра, без любові до народу, в якого й свої пісні, й свої думи. В якого історії нищівних воєн, вселенський мор і тисяча шляхів до світлого Слова праведників, що винесли безліч постанов, грішних  і злісних.

     Її  Слово розпинали не на Хресті. Це була червона Зірка.

     До  неї її прибивали спеціально виготовленими  партійними цвяхами особливої конструкції.

     Вони  потім скасували ту Постанову.

     Але могили мертвих і тут, у нас, досі сумні.

     Час катів не стерти довіку.

     Її  Слово тріумфує й тут, попри всі  теперішні заборони й постанови, якій літературі бути, а якій вмерти злісними указами й напівписьменними настановами. Не існувати навіть у бібліотеках! Чимось це пахне. Таке у світі було.

     Її, Анну Горенко-Ахматову, читає увесь  світ.

Світ пізнає й наше минуле, і сьогодення. Дивне, у взаємних претензіях, це сьогодення, серед так званої політеліти.