Аналіз-інтерпретація чарівної казки «Жінка-лисиця».

Вирішальною та обов´язковою ознакою чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа. Як явище, пізніше за походженням, ніж тваринний епос, чарівні казки — значно складніші у сюжетно-композиційному та художньо-образному планах.

Важливою особливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв´язку із подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується — не повідомляється, скільки часу пройшло між вказаними подіями, (напр., скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто підміняють один одного. Потім у казці відбувається безліч подій, але вік героїв не змінюється. У багатьох казках вік героя, який досягнув зрілості, залишається незмінним.

Простір у чарівній казці плинний. Він, як і за уявленнями первісних людей, поділяється на світ «своїх» і «чужих», «живих» і «мертвих» (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царство, знаходиться під землею, у воді, на небі, на високому дереві, або «за тридев´ять земель». Воно функціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служать ліс, море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера, щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється у потойбіччі. Інколи цей перехід можливий лише в певний зачарований час. У цьому героєві можуть допомагати інші персонажі — одухотворені чи неодухотворені. Чуже середовище завжди виявляється ворожим до головного героя. На нього звідусіль чатують небезпеки та випробування, що вимагають сили фізичної та магічної, пройшовши які, він отримує нагороду.

На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшою художньообразною структурою. В них діє більша кількість образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів: 1) герой; 2) суперник (той, проти кого бореться герой); 3) хибний герой (той, хто присвоює результат героя); 4) чудо-помічник (людина, тварина чи предмет); 5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет; може відноситись до категорії помічника); 6) об´єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет); 7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило, виконує епізодичну роль). Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв´язку дії — скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає трикатегорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на злотворців, добротворців, знедолених.

Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими, — в оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності до визначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки), морально-ціннісні характеристики образів не змінюються. Більшість дослідників вбачають обов´язкову умову казки в тому, що торжествує добро та справедливість , а зло покаране.

Німецький вчений В. Вундт у дослідженні "Психологія народів" виділив сім розрядів казок: міфологічні казки-байки, чисті чарівні казки, біологічні казки і байки, чисті байки про тварин, казки "про походження", жартівливі казки і байки; моральні байки.

Класифікацію казок за трьома групами — казки з чарівним змістом, казки побутові, казки про  тварин — запропонував російський дослідник В. Міллер.

Одним з перших уклав "Покажчик казкових типів" (1910) фінський фольклорист  А. Аарне (1867—1925). За його класифікацією, чарівні казки охоплюють такі категорії мотивів: чарівний супротивник; чарівний чоловік (дружина); чарівне завдання; чарівний помічник; чарівний предмет; чарівна сила або вміння; інші чарівні мотиви.

Архети́п (грец. άρχή (arche) — початок і грец. τυπος (typos) — тип, образ; прототип, проформа) — прообраз, початковий образ, ідея, первісна форма для наступних утворень. Це поняття, що походить від традиції платонізму і грає головну роль у «аналітичній психології», розробленої Юнґом, що вплинула на сучасну культурологію. У філософії Платона під архетипом розумівся осяжний розумом зразок, «ейдос», у схоластів — природний образ, відбитий у розумі, в Августина Блаженного — споконвічний образ, що лежить в основі людського пізнання.

Під шаром «особистісного несвідомого», що складали основний предмет  вивчення в класичному психоаналізі Фройда, Юнґ виявляє «колективне несвідоме», що трактується як загальнолюдська основа («грибниця») душевного життя індивідів, наслідувана, а не сформована на базі індивідуального досвіду. Якщо в особистісному несвідомому основну роль грають «комплекси» (наприклад, комплекс Едипа, комплекс неповноцінності), то структуроутворюючими елементами колективного несвідомого є «архетип» — універсальні моделі несвідомої психічної активності, котрі спонтанно визначають людське мислення і поведінку. Архетипи можна порівняти з кантівськими «апріорними формами» пізнання, однак вони позбавлені їх абстрактності й емоційно насичені. Власне архетипи не мають конкретного психічного змісту (Юнґ уподібнював їх осям кристала); інша справа — архетипічні уявлення (символи) як результат спільної роботи свідомості і колективного несвідомого. Символи це єдність прозорої свідомості образа і таємного і неексплікованого змісту що стоїть за ним, що веде в несвідомі глибини психіки.

Найголовніші архетипи за Юнгом: Самість, Тінь, Аніма, Анімус, Персона.

Самість. Поєднуючи і гармонізуючи всі аспекти несвідомого, самість створює єдність і стабільність особистості. Таким чином, завдання самості (як і психотерапії) — інтеграція різних підсистем особистості. Юнг порівнював самість з поривом або прагненням до самоактуалізації, що визначає гармонійність і цілісність, найповніше розкриття можливостей особистості.

 

Тінь. У сенсі колективного несвідомого Тінь — це природна, інстинктивна людина, і вона майже не змінилася з тих часів, коли виникло людське суспільство, коли людина стала людиною розумною. Тінь не може бути до кінця перетворена вихованням, і багато в чому вона залишається чисто імпульсивною — те, що притаманно особливо дітям. Найяскравіший приклад втілення архетипу Тіні в міфології — образ Диявола. Тінь — це підсвідомі бажання, несумісні з соціальними стандартами. Це нижчий рівень свідомості по відношенню до сучасного суспільства, і це хтось, хто підсвідомо живе в нас і хоче робити те, чого ми собі не дозволяємо, — це містер Хайд нашого доктора Джекіла.

Персона. Персона існує на противагу Тіні — це соціальний образ людини, ідеальний з моральної та соціальної точки зору. Це певне узагальнення людини як істоти цивілізованої, колективне «я» людства як такого. Персона є тою маскою, яку кожен з нас одягає, спілкуючись з іншими людьми. Вона презентує нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймали суспільство. Персона може не збігатися з справжньою особистістю індивіда. Поняття особи у Юнга аналогічно поняттю рольової поведінки в соціології, коли ми чинимо так чи інакше відповідно до нашого уявлення про очікування оточуючих від нашої поведінки.

Аніма та Анімус. Обидві статі вміщують одночасно Персону і Тінь, при цьому Тінь у чоловіків зазвичай уособлює інший чоловік, у жінки — інша жінка. Але підсвідомість чоловіка містить жіночий елемент, який чоловік витісняє з його зовнішнього життя, а підсвідомість жінки — чоловічий. Ці образи Юнг називає відповідно Анімою та Анімусом. Аніма — не характеризує якусь одну жінку, хоча усвідомлюється через реальних жінок (і перш за все, через образ матері). У чоловічій свідомості існує колективний образ жінки, з допомогою якого він розуміє жіночу природу. Анімус жінки виявляє в ній, перш за все, її чоловічі риси. Тобто, якщо говорити в загальному, архетипи аніма та анімус відображають припущення Юнга, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси в чоловічому характері, а анімус — чоловічі (маскулінні) характеристики в жіночому. Як і більшість інших архетипів, ця пара бере початок в найбільш глибинних, примітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловіки і жінки засвоювали певні емоційні та поведінкові тенденції протилежної статі.

Функции героя за Проппом

Каждый из персонажей выполняет свойственные только им действия (функции). В.Я. Пропп определил функцию как поступок действующего лица, определяемый с точки зрения его значимости для хода действия

Вот как сформулировал Пропп постулаты своей работы:

1. Постоянными, устойчивыми элементами сказок служат функции действующих лиц, независимо о того, кем и как они выполняются. Они образуют основные составные части сказок.

2. Число функций, известных волшебной сказке, ограничено. Всего насчитывается 31 функция.

3. Последовательность функций всегда одинакова.

 Не все функции присутствуют всегда, но число их ограничено и порядок, в котором они выступают по ходу развития сказки, обычно неизменен.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Практичне письмове завдання до семінару №2

студентки 313 групи факультету сходознавства

Попової Катерини

Аналіз-інтерпретація чарівної казки «Жінка-лисиця».

Це типова чарівна казка, тому що вона має основні характерні риси, які притаманні чарівній казці. По-перше, вона є фантастичною, адже однією з головних героїв є лисиця, яка перетворюється в людину завдяки  чарівній перлині, котру вона кладе  собі до рота. Основний сюжет казки : юнак Да-чжуан та дівчина-лисиця Ер-ні закохуються, одружуються і живуть у мирі та любові, але батько Ер-ні забирає її у свою печеру, яка знаходиться дуже-дуже далеко. В результаті багатьох випробувань та труднощів Да-чжуан звільняє Ер-ні від батька та забирає її з собою і вони живуть довго та щасливо. Друга типова особливість, яка притаманна цій казці це динамічність розгортання подій. Все відбувається досить швидко : юнак і дівчина закохуються, одружуються, в них народжується дитина. Раптом дівчину забирає батько, але юнак знаходить ту печеру, забирає перлину батька, щоб врятувати себе від отруйної змії, та визволяє Ер-ні.

Також, як у багатьох чарівних казках, центральним мотивом казки, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа. Ця дорога описується як справжнє випробування, з багатьма перешкодами та труднощами, які приборкав Да-чжуань.

Час та простір є не зовсім чітко визначеним. Юнак знайомиться  із дівчиною десь у горах, потім, коли її забирає батько, вона каже, щоб  знайти її, Да-чжуаню потрібно пройти тисячу верст до чарівної акації, потім прости сто верст по глибокій печері. Час проходить дуже швидко через динамічність подій.

Щодо героїв казки, тут  присутні :

-герой - Да-чжуань,

-суперник - батько-лис,

- чудо-помічник – перлина,  яка врятувала головного героя  від отруйної змії та давала  йому їжу під час його подорожі,

-дарувальник, відправник та об’єкт, якого шукає герой один і той самий – це Ер-ні. Вона пояснила головному герою, як знайти дорогу до її печери, подарувала йому свою перлину та саме вона була причиною його подорожі.

Також тут є другорядні герої (мати Да-чжуаня та старша сестра Ер-ні). Вони не виконують особливо важливих функцій у казці, а просто є допоміжними рисами подій.

Щодо схеми казки, то вона повністю співпадає зі схемою, створеною  Проппом. Експозиція – відбувається розлука зі старшим поколінням(Ер-ні тікає з дому і одружується на Да-чжуані). Зав’язка – тут присутній мотив порушення табу, внаслідок якого батько забирає Ер-ні до себе у печеру. Розвиток подій – пошук втраченого, тобто подорож головного героя. Кульмінація подій –подолання суперника (Да-чжуань знаходить Ер-ні, обхитрує її батька). Розв’язка – отримання бажаного (герой забирає дружину додому).

Взагалі, казки про лисиць є дуже поширеними у китайській літературі. Лисиця в китайській культурі є символом хитрості, мудрості, витонченості та краси. Дуже популярним є сюжет про кохання  між лисом-перевертнем та молодим  юнаком. Також з давніх часів вважалось, що лисиця має якісь магічні знання та може прожити тисячі років. В даній  казці лисиця є втіленням цієї витонченості, лукавості, але в той  же час мудрості та вмілості.

 Останньою характерною  рисою є щасливий кінець казки.  Добро перемагає зло, «свої»  перемагають «чужих». Да-чжуань і Ер-ні живуть у радості та достатку.