Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Января 2012 в 12:45, реферат
Постать Степана Радченка — неоднозначна, сповнена протиріч. В. Підмогильний здійснив справжню спробу «розтину людської душі», реалістично показавши свого героя у пошуках місця під сонцем. У наївного сільського парубка, який при їхав здобувати освіту до великого міста, замість захоплення творінням людського розуму виникають почуття ворожі не лише до творіння з каменю й бетону, але й до його мешканців.
Чи підкорив
Степан Радченко місто?
Постать Степана Радченка — неоднозначна, сповнена протиріч. В. Підмогильний здійснив справжню спробу «розтину людської душі», реалістично показавши свого героя у пошуках місця під сонцем. У наївного сільського парубка, який при їхав здобувати освіту до великого міста, замість захоплення творінням людського розуму виникають почуття ворожі не лише до творіння з каменю й бетону, але й до його мешканців. Не знаючи ще законів міського життя, він уже ненавидить містян, називаючи їх старим порохом, який треба стерти. Страх чи розгубленість селюка перед великим містом навряд чи можуть виправдати його зверхнє ставлення до мешканців міста. Однак яким би не було його зневажливе ставлення до міста, з перших сторінок стає зрозумілим, шо Степан, здобувши освіту, вже ніколи не повернеться до села. Адже він і село своє не любить, бо для нього воно є уособленням всього темного, низького, затурканого. Щоб остаточно відмовитись від нього, від минулого, він здійснює символічний акт спалення старого одягу. І новий одяг не приносить духовного перевтілення, нового плину думок…
Новою
метою Радченка стає завоювання міста,
яке асоціюється у нього із
жінкою. Починається шлях від однієї
перемоги до іншої. З підвищенням
соціального статусу герой
Грубо і примітивно дряпається Степан Радченко нагору залишаючи позаду покинутих жінок і зраджених друзів. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба тілесного й духовного, низького й високого знаходить своє вираження в образі головного героя роману.
Не відчуваючи в собі ані хисту, ані поклику серця Радченко обирає собі письменство — як засіб легкого і швидкого (на його думку) здобуїтя популярності. Хоча, побувавши перед цим на творчому зібранні, мало що розумів і відверто нудився, та деякі уроки все ж засвоїв. Залишивши інститут, Степан починає писати з притаманною йому старанністю і селянською наполегливістю перші оповідання. Вийшло досить непогано. Це не лише окрилює героя, а й додає впевненості у правильності сходження кар’єрними шаблями. Він із легкістю залишає все, що йому відслужило, все, шо більше не знадобиться, і рухається вперед. Недарма одна із його коханок Мусінька досить таки влучно охарактеризувала Радченка: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане».
І лише інколи, коли терпів у житті поразки або впадав у депресію, Радченко міг тверезо й об’єктивно оцінити і себе, і свої здібності, і свої вчинки: «Тяжкий сум опановував його, бо ця руїна наочно нагадувала йому безглуздя його власного життя, бо спустошеність серця позначилась і на хаті. Сівши до столу, де гамузом лежали розгорнуті книжки та клапті паперу, він із жалем засудженого згадував ті стрункі дні, коли тішився невимовним спокоєм у праці… Осінь відчув у собі, сльоту й туман».
Однак це лише роздуми за певних обставин. Це лише порухи настрою. Герой не робить висновків, не прагне змінити себе. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований Степан Радченко раптом відчув, що не може творити. Він по минає розуміти, що всі люди різні, його твори видаються йому мертвими. Його творчість — це шлях «від хлоп’ячої витівки до душевної виразки». Розчарування приносить бажання повернутися до першовитоків. Він спробував повернутись до Надійки, яка на ту пору була заміжньою і вагітною. Від тієї зустрічі у Радченка новий злам у душі й світогляді, нові пошуки самоствердження. ..
Фінал роману не став несподіванкою для читача. Герой твору мало в чому змінився: нова зустріч із жінкою, нова квартира і знову — бажання писати (цього разу «повість про людей»)… Чи підкорив Степан Радченко місто? Чи став переможцем? Звичайно, ні. Він не став переможцем, але й не став жертвою великого міста, бо таки виріс та духовно звільнився.
Єдиним
переможцем у романі є місто, що підкорює
та змінює людину, яка опинилася
у сфері його тяжіння.
| Що таке
милосердя? Це пережиток минулої епохи
чи те, до чого є покликана кожна людина,
незалежно від кольору шкіри, віку чи становища
в суспільстві? Хотілося б виокремити
дві думки з цього приводу. Хтось милосердя
вважає сьогодні неактуальним і твердить,
що воно є рисою слабохарактерної людини.
Натомість чимало людей творення милосердя
вважає справою всього свого життя. Задля
справ милосердя ці люди жертвують усім:
владою, місцем у суспільстві, матеріальними
благами тощо. Отже, бачимо, що на милосердя,
як і на любов, існує чимало різних поглядів. Пригадується один епізод із життя. Був вечір. Люди поверталися з церкви, у якій щойно закінчилася Вечірня. Раптом почувся крик. Він долинав від п’яного чоловіка, котрий лежав неподалік. Важко було зрозуміти, що намагався сказати цей чоловік, але відгуки людей можна було почути і за сто метрів. Велика кількість осуду посипалась на нього… Почути таке від людей, котрі кілька хвилин тому були в церкві, стало несподіванкою. Це був наче грім серед ясного неба. Інші проходили повз нього створивши лице, яке виражало неабияку заклопотаність. У числі останніх із церкви вийшов маленький хлопчик. На вигляд мав близько 12 років. Підійшов до нього, допоміг підвестися. Тим часом у гурті людей, що стояли неподалік, почалося обговорення особи хлопчика. Усі зійшлися на думці, що він є сином того п’яного чоловіка. Також прозвучали слова, що той чоловік не заслуговує на такого доброго сина. Дехто стверджував, що такого батька варто було б залишити на вулиці до ранку, мовляв, аби протверезів і мав урок на майбутнє. Отже, так виглядала «народна мудрість», хоч нею, на превеликий жаль, і не пахло. А хлопчина просто відвів цього чоловіка додому. Сам же швидко побіг до свого, бо вже темніло і він не хотів, щоб батьки тривожилися. На мою думку, це випадок, коли мала дитина повелася доросліше, ніж сивочолі дідусі і бабусі. Розмірковуючи над цією історією, виникає одне запитання: чому ніхто з людей не підійшов і не подав руку допомоги, а тільки дитина зробила добро? Адже всіх нас створив єдиний Бог і від кожного очікує, щоб той чинив добро, помножував на землі Божу любов. Тут виникає інше запитання: чи природньо людині чинити добро? Безумовно, що так, адже вона є створена Богом – абсолютним Добром і Любов’ю, котрий не може творити злого. Однак Святе Письмо розповідає нам історію про те, що, створена доброю, людина робить перший гріх, тобто чинить зло. Наслідком цього стає те, що вона починає ховатися від Бога. Через гріх людині стало важко робити добро. Також гріх вплинув на людську спільноту Адама і Єви. Тепер Адам вже не дякує Богові за Єву, не говорить, що вона є «кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут. 2, 23), натомість він обвинувачує її перед Богом та зрештою і самого Бога, щоб себе врятувати і показатися в кращому світлі. Це наслідок гріха, який розділяє людську спільноту та руйнує зв’язок Бога і людини. Ця біблійна розповідь дає відповідь на запитання, чому саме так повелися люди з наведеної мною історії. Вони не побачили в п’яному чоловікові насамперед ближнього, котрий потребує їхньої допомоги (пор. Лк. 10, 25- 37). Вони не побачили доброго, бо бачити зло стало для них звичайним і більш очевидним явищем. Щобільше, їх не турбувало добро інших, бо вони переймалися тільки власною вигодою, переконаннями… Про людське життя можемо говорити як про постійну боротьбу між добром і тим, що ним не є, як про вибір між любов’ю і неприязню, як про дилему між збереженням власного часу чи грошей і допомогою ближньому… Людина живе у постійному «виклику дня», який стосується вибору: чинити добро чи у будь-який спосіб уникнути такої можливості. Адже, ідучи на роботу або просто виходячи з дому, ми постійно маємо робити вибір: першим привітатися зі сварливим сусідом чи вдати, що не помітили його; дати милостиню чи відвернути свій погляд від бідняка з простягнутою рукою; звільнити місце старшій людині в маршрутці чи ні; піти легшим шляхом і дати хабар чи наполегливо працювати… Список можна безконечно продовжувати. Проте сам факт, що такий список існує, вказує на те, що наше життя проходить у щоденному виборі між добром і злом, тобто кожен день ставить перед людиною свої виклики. Їх можемо звести до одного спільного знаменника: любити або не любити, робити добро або не робити. Ми покликані кожного дня утверджуватися, зростати в добрі. Потрібно кожен день зростати у бажанні творити добро, допомагаючи ближньому і очищуючи своє серце від гріха. Таке бажання можемо назвати милосердям. Милосердя буває різним. У катехизмовій частині ми читаємо, що є сім діл милосердя для душі і для тіла. Таке розрізнення існує, оскільки людське життя і покликання не обмежуються лише матеріальним виміром. Водночас милосердя є конкретною дією на благо людині, і тому його слід виявляти тут і тепер. Іншими словами, милосердям можемо назвати чинення добра у кожній ситуації свого життя. Воно є наслідуванням Христа, котрий «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Милосердна людина допомагає всім, незважаючи на те, ким є потребуючий. Вона не ділить людей на тих, хто гідний допомоги, а хто ні. Милосердя означає завжди бути готовим допомогти кожній людині, бідняк це чи багатий, хворий чи здоровий, друг чи ворог… Ми часто чуємо, як олігархи, відомі люди у сфері музики та кіноіндустрії займаються доброчинністю (виявляють милосердя). Вони будують сиротинці, церкви, спонсорують десятки благодійних проектів... Дуже дивує їхня щедрість, великі суми грошей, які вони дають на доброчинність. Неможливо не помітити, як вони, часом наввипередки, біжать до сиротинців та інтернатів із великими мішками цукерок і подарунків на свято Миколая. Без сумніву, такі справи необхідно робити, але виникає запитання про мотив такого милосердя. Чи воно справді мотивоване любов’ю до ближнього, яка полягає в допомозі потребуючому? Чи це, як кажуть в народі, вчинено «про людське око»? А можливо, для якогось звіту… Натомість для зірок такі акції милосердя часто є піаром (засобом збільшення своєї популярності), який супроводжується бажанням слави – потрапити в новини чи на шпальти газет, журналів… Тому в милосерді дуже важливий мотив, який показує його правдивість. Слід зауважити, що людина часто робить добро, бо очікує мати для себе якусь користь. Звідси можемо говорити про ще одну рису милосердя – безкорисливість. Справжнє милосердя не вимагає для себе якоїсь похвали чи відплати. Воно означає чинити добро потребуючій людині. Мимоволі постає питання про те, що тоді є добромдля людини? Як на мене, добром для людини є кожне діло милосердя, яке відкриває їй Божу любов. Але невже один добрий вчинок може показати безмежну Божу любов? Адже часто людина швидше повірить в існування НЛО, ніж у те, що Бог її любить. У цьому контексті прощення також є милосердям, бо так ми даруємо комусь нашу любов. Прощати означає сприймати ближнього таким, яким він є. Воно не осуджує, а завжди дає людині можливість змінитися і побачити, що цілий світ і вся історія її життя пронизані Божим милосердям та Його батьківською любов’ю. Отже, через діло милосердя іншій людині може відкритися Божа любов. Це і буде виконання Божої заповіді: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). Милосердя вимагає самопожертви, яку ми часто не наважуємося чинити. Тому милосердя є подвигом. Він полягає в постійній праці над собою, в основі якої є очищення серця від гріха. Добру можливість для «прибирання свого серця» людина отримує в часі Великого посту, який є особливо благодатним. У цей час маємо можливість замислитися над тим, чи прагнемо відмовитися від гріха і чинити добро. Гріх робить нас «обважнілими» і не дає змоги побачити поруч людину, яка потребує допомоги. Саме тому трапляються випадки, коли посеред людної дороги хтось помирає від інфаркту. Ніхто йому не допомагає, а з вуст перехожих навіть лунає осуд, нарікання, припущення, що це пияк… А лікарі кажуть, що цю людину, виявляється, можна було б врятувати, якби вчасно надати медичну допомогу… Але факт залишається незмінним: чоловік залишився б живим, якби його побачили люди і змилосердилися, тобто подали руку допомоги; якби вони були готові простити, що він пияк (а він таким і не був)... Стається і так, що людина милосердям вважає те, що ним не є. Наприклад, вбивати тварин вважаємо небаченим насильством. Ми виголошуємо гасла про їх захист на весь світ, але мовчимо, коли йде мова про аборт. Є чимало арґументів, щоб зробити аборт. Не згадуватимемо про них, це не є темою цієї статті. Однак слід наголосити, що жоден аргумент не дає людині право забрати життя в ненародженої дитини. Навіть якщо дізнаємося, що дитина може народитися нездоровою. У багатьох випадках ми мовчимо і на явище евтаназії (бажання смерті з метою уникнення болю). У цьому випадку лікар вкорочує життя хворого чи старшої за віком людини, керуючись її власним бажанням. У деяких країнах це вважається великим добром. І ніхто не задумується, що така людина могла б вилікуватися і ще довго жити. Ми часто забуваємо про те, скільки людей змінилося завдяки хворобі, вони переосмислили своє життя і почали жити по-новому. Ще доброю справою вважають у День захисту від СНІДу роздавати презервативи під гаслом: «Займайтеся безпечним сексом», у той час як справжнім добром і ліком від СНІДу було б показати цінність моральної чистоти, одним із аспектів якої є стримання від статевих стосунків до шлюбу. Або: скандуємо про шкідливість спиртного, але чомусь жодне свято не відбувається без нього. Отже, бачимо, що милосердя потребує не тільки людина, котра є поруч, а часто і ми самі. Тому, щоб могти допомогти іншим, слід спершу допомогти собі. Адже милосердя вимірюється не тільки товщиною гаманця. Це і добра порада, і щира посмішка, увага, тиха присутність, а особливо – молитва… На перший погляд, це незначні речі, але з них починаються великі. Адже часто людина прагне зробити щось добре, що обов’язково має бути великим в очах людей, і не знає, що ним може стати. А в результаті у кінці життя виявиться, що нічого не зробила, бо не могла собі уявити, що велике добро починається з малого. Таких простих речей, як добра порада, щира посмішка, увага, тиха присутність, молитва – не може дати людині гаманець, хоч яким товстим він би не був. Щоб краще зрозуміти, що означає слово «милосердя», слід просто уважно приглянутися до нього – і ми зауважимо, що насправді воно складається з двох – «мило» і «сердя». Отже, милосердя – це дія людини, яка є «мила серцю» того, хто його чинить, «мила серцю» того, для кого її чинять, і мила Богові. |
Дружба
- це велика цінність
Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла.
Цицерон
Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч.
Хоча
кожен із нас у якомусь сенсі
є егоїстом, справжня дружба — це
такі стосунки, які вимагають відданості,
а іноді, навіть, і самопожертви.
Хто
просить, а давати забуває, матиме тільки
те, що має. (Колумбійське прислів'я)
У
дружбі інтереси товариша повинні важити
не менше, ніж власні, бо саме принципи
рівності та взаємоповаги, ставлячи людей
на найвищий щабель, допомагають зберегти
у серці почуття безкорисливої любові
до друга.
Ми
просимо друга прийти до нас, пропонуємо
свої послуги, обіцяємо розділити з ним
стіл, дім, майно; справа за малим — за
виконанням обіцяного. (Жан де Лабрюйер)
Не
можна плутати щиру дружбу із приятельськими
стосунками, тому що приятелів у людини
може бути безліч, але справжній друг —
завжди один. У приятелів можуть бути схожі
інтереси, спільне місце роботи або навчання,
але між ними немає справжнього духовного
єднання, яке робить людей одним цілим
(наскільки це можливо). Дружба — це тонка
та тендітна річ, і, знайшовши у багнюці
цей «діамант дорогий», потрібно докласти
максимум зусиль для того, щоб він не втратив
свого блиску. Так, близькі стосунки вимагають
відмови від брехні, фальші, недовіри.
Не
довіряти другові більш ганебно,
ніж бути ним обдуреним. (Ф. де Ларошфуко)
Для кожної людини одним із найтяжчих випробувань є самотність. Недаремно ж людей, засуджених до страти, здавна карали ув'язненням у одиночній камері. Людина — це суспільна істота, і вона потребує товариства. У літературі існує багато прикладів того, як важко людина переживає самотність. Наприклад, граф Монте-Крісто з одноіменного роману О. Дюма або Робінзон Крузо Д. Дефо. Обидва героя були приреченими на невизначений термін бути наодинці із самим собою, і за справжній подарунок небес вважали своїх вірних друзів, яких зрештою зустріли — абата Фаріа та П'ятницю.
Але
чи не буде лише спробою втечі від
самотності намагання у першій-ліпшій
людині знайти друга? Адже потрібно пам'ятати,
що справжня дружба випробовується роками
спілкування та складними ситуаціями,
з яких обидва виходять із гідністю. Тож
не варто звірятися людині, яку знаєш не
досить довго та стосунки з якою базуються
тільки на припущенні, що вона є гідною.
Не так тії вороги,
Як добрії люди
— і обкрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять...
і на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.
(Т.
Шевченко)
Отже,
потрібно з обачністю ставитися
до потенційних друзів, але, знайшовши
близьку людину, варто докласти зусиль
для того, щоб не втратити її. І для цього
існує тільки один шлях: щоб мати вірного
друга, треба самому бути вірним другом.