Чи варто пам’ятати минуле заради майбутнього?

Чи  варто пам’ятати  минуле заради майбутнього?

      Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована  таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює--без  минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

      Наша  пам’ять--дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості-- є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. Особливо, якщо це стосується чогось нам непотрібного, можливо, навіть ганебного,бо в кожного свої скелети у шафі.

      Наше  минуле--це досвід. Досвід, який ти переймаєш  у своїх батьків, дідів, у свого  народу. І якби ми не мали цього досвіду, то жити б змогли без помилок. Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки...Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

      Ми  живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І ,здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

       Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає--біла стеля лікарняної палати, а далі--пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш:»Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

      Я не закликаю цілком і повністю поринати у історичний потік з головою, не кажу , що історію ми маємо знати «на зубок», але те, що було з нами і нашим народом колись, безперечно, має неабияке значення. Воно слугує нам взірцем або яскравим прикладом помилки. Що ж стосується кожного з нас особисто, то, на мою думку, не варто жити минулим. Данте писав: «Спалені мости у минулому, нам відкривають шлях у майбутнє», а отже, пам’ятати ми маємо як хороше, так і погане, з вірою крокуючи у світле майбутнє.