4 вересня
1860 р. Рада Академії мистецтв
надала Шевченкові звання акадеціка-гравера.
Цього ж року виходить нове
видання «Кобзаря». Шевченко багато
працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого
«Букваря», планує видання кількох підручників.
10 березня
1861 р. Тарас Григорович Шевченко
помер.
Хоч
офіційні кола потурбувалися,
щоб повідомлення про смерть
поета було надруковане із
запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка
зібралося багато людей. Біль, невимовна
туга огорнули друзів та шанувальників
поета. Надгробні промови виголошувалися
українською, російською та польською
мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря
несли студенти з церкви аж на Смоленське
кладовище. На покійника поклали лавровий
вінок. «Були в нас на Україні великі воїни,
великі правителі, а ти став вище за всіх
їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися
до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного
батька»,— сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись
до померлого поета.
У травні
цього ж року тіло Великого
Кобзаря було перевезене в
Україну й поховане на Чернечій
горі біля Канева (понад Дніпро^
домовину донесли до пристані,
а далі пароплавом — до Канева,
де у віз впряглися дівчата і везли труну близько
десяти кілометрів на вершину Чернечої
гори). У Канівській соборній церкві протопоп
- Мацкевич наприкінці панахиди сказав:
«Ти, стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми
хвилями сивими! Тобі судилося на своїх
ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові
останки; повідай же ти нам про дорогого
для кожного українця чоловіка — Кобзаря!
Був час, що про нашу Україну думали, що
се край, невдатний для високих почувань
і думок; але Шевченко довів, що край сей...
має душу і серце, приступне для всього
високого і прекрасного. Померлий брате!
Світ твій просвітиться перед людьми...
Минуть віки, і далекі нащадки дітей України
побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко.
Бажав ти, брате, жити в Каневі — от і живи
до кінця світу. А ти, Україно, побожно
шануй наше місто, бо у нас почивають кістки
Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих
гір Дніпрових покоїтиметься прах його,
і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому,
стоятиме хрест, котрий буде видно і по
той, і по сей бік нашого славного Дніпра».
Після поховання люди довго не розходились,
деякі залишилися й ночувати біля Тараса...
Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали
насипати високу могилу-ropy, яку пізніше
названо Тарасовою.
Перша
збірка поезій Тараса Григоровича
Шевченка «Кобзар» відкрила новий етап у розвитку
української літератури. Цінність цієї
збірки в уому, що поету вдалось передати
своїми творами думки й почуття, сподівання
і прагнення рідного народу. Як зазначив
М. Добролюбов «...у Шевченка все коло.його
дум і почуттів перебуває в цілковитій
відповідності зі змістом і ладом народного
життя»,Досить складною для сприйняття,
але важливою і глибокою за змістом є поема
Шевченка «Великий льох». Написана поема-містерія
в 1845 р. Містерія, бо тут є містичні образи
передчасно померлих людей. Господь не
приймає їх до раю, бо за життя вони прислужилися
катам України, й за це були покарані смертю.
А приймуть їх до раю, коли наш народ повстане,
визволить рідну землю і позбавить грішні
душі страждань. Ці образи виступають
у вигляді білих пташок, себто душ. Першу
з них — вродливу дівчину, улюбленицю
гетьмана Хмельницького — не пускають
до раю за те, що вона з повними відрами
перейшла шлях, коли Богдан із старшиною
їхав до Переяслава присягати Москві.
Другу, дівчину з Батурина, не впускають
за те, що «цареві московському коня напоїла»,
коли він їхав до Москви після Полтавської
битви. У той час, як москалі перетворили
її рідний Батурин на пожарище, вбили сестру,
матір, знищили все населення міста, саму
ж дівчину збезчестили. Третя душа, ще
немовля, згрішила тим, що всміхнулася
до цариці Катерини, лютої вовчиці, яка,
наказавши підпалити козацьку святиню
— монастир Межигірського Спаса, милувалася
з Дніпра цією страхітливою пожежею. Дитина
справді не знала і не могла знати, ким
була ця цариця. Але мати її повинна була
знати. За гріх матері карається дитя.
А звідси напрошується висновок: усяка
послуга ворогові, навіть найменше сприяння
йому, є смертельним гріхом.
Таким
чином, Тарас Шевченко недвозначно
засудив підступне приєднання
України до Російської імперії та перетворення
козацької старшини на слухняного виконавця
волі Москви, підтримав антамосковську
орієнтацію гетьмана Івана Мазепи і висловив
своє обурення антиукраїнською політикою
жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася
до знищення Запорозької Січі, запровадження
страшної кріпаччини, ліквідації національного
шкільництва та інших моторошних злочинів
супроти
української
нації. У трагічному змісті
поеми на завершення дано автором
промінь надії: москалі розкопали
лише малий льох, а Великого «ще й не дошукались».
А значить, козацька вольниця остаточно
ще не знищена і є надія на її відродження.
Друга
сцена містерії — це розмова
трьох ворон: української, польської
та московитської, кожна з яких
хвалиться своїми діяннями. Польська чваниться тим, що, проливши
під час повстання ріки крові, а повстанців
загнавши до Сибіру, призвівши Польшу
до занепаду, тепер бенкетує в Парижі.
Московитська ворона хвалиться новими
указами, що спричинили до зруйнування
України. Це вона призвела до тотального
знищення Батурина, смерті славного Полуботка,
загибелі десяти тисяч героїчних козаків
на Ладозі, у Фінляндії. Та хоч якою лютою-прелютою
вона є, однак, не зуміє того жахіття виробляти,
що «москалі в Україні з козаками діють».
Українська ворона каже, що Україна існувала
ще задовго до того, як постали Польща
і Московія, каркає-пророчить, що цієї
ночі народяться близнята: «один буде,
як той Гонта, катів катувати», а другий
буде катам помагати. Ворони радять, як
бути з тим новим Гонтою, який «розпустить
правду й волю по всій Україні!». Одна збирається
залляти йому очі розтопленим золотом,
друга планує чинами скрутити руки, третя
погрожує зібрати з усього світу «всі
зла і всі муки». Ухвалили: втопити або
отруїти нового борця за волю України.
Такий намір у тих, хто символізує темні
прояви нації — яничарів, перевертнів,
зрадників.
Вороння
відлетіло, а їх місце займають
три лірники: сліпий, кривий та
горбатий. Не кобзарі, не бандуристи,
а лірники. Кобза та бандура
були музичними інструментами козаків-лицарів. А ліра — інструмент
немічних старців. У час написання Шевчен-кового
твору вже було втрачено козацький вільнолюбний
дух нації, усвідомлення високого призначення
бандуриста, загублено українцями розуміння
значення свого історичного минулого.
Не випадково, поснідавши, лірники полягали
спати і проспали найважливіше: розкопування
льоху. Образи лірників уособлюють скалічене
покоління, сліпе, німе й глухе до всього,
що чинять в Україні московські окупанти.
Протягом
трьох сцен містерії проворні москалики розкопують льох, шукаючи
скарбів та «древностей». Не знаходячи
ні того, ні іншого, а лише кістяки в кайданах
та гниле корито, скаженіють від люті,
б'ють людей, лаються, кидають у холодну
беззахисних лірників. Отже, москалі поводяться
в Україні, як у себе вдома, брутально ставляться
до українців, а ті, ставши моральними
каліками (рабами), кидають рідний край
напризволяще.
Поема-містерія
«Великий льох» в історичному
і філософському планах — центральний
твір у «Кобзарі», бо в ній
розглянуто проблеми втрати політичної свідомості,
що призвело нас, українців, до втрати
державності, до національного поневолення,
а це питання всіх питань. Не випадково
цей знаменний твір у шевченкових виданнях
за радянського часу, як правило, не друкувався,
а радянська критика або тенденційно тлумачила
його, або взагалі замовчувала.
«Великий
льох» формально не належить
до .драматургії Т. Шевченка, але
в цій поемі наявні всі ознаки
драматичного твору: три дії,
у кожній по три дійові особи
(померлі душі — ворони-лірники), діалоги, монологи, конфлікти,
трагічні злами. Все це робить поему «Великий
льох» однією з найцікавіших у величезній
спадщині Кобзаря.
Український
народ шанує пам'ять свого видатного
сина. З 1918р. щорічно відзначається
День народження Т. Шевченка. По всій Україні встановлені
пам'ятники поетові, відкриті музеї, його
могилу оголошено заповідником, ім'я поета
присвоєно учбовим закладам, науковим
установам, театрам, вулицям, бульварам,
площам, пароплавам тощо. Починаючи з 1962
р., щорічно присуджуються Державні премії
України імені Т.Г. Шевченка в галузі літератури
і мистецтва. Масовими тиражами друкуються
його твори, перекладаються багатьма мовами.
За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї поета відзначалися
майже в усіх державах світу.
Основні твори:
Поеми
«Гайдамаки», «Єретик», «Кавказ», «Великий
льох», «Сон» («У всякого своя
доля...»), «Катерина», «Наймичка», «Неофіти»,
послання «І мертвим, і живим...»,
п'єса «Назар Сто-доля» повість
«Художник», збірка поезій «Кобзар»,
«Щоденник».
Список використаних
джерел:
1. Дорошенко
К. Слово про Великого Кобзаря.—
К., 1965.
2. Красицький
Д. Юність Тараса.— К., 1967.
3. Лисенко
В. Легенди про Тараса.— К.,~
1967.
4. Рильський
М., О. Дейч. Тарас Шевченко: Біографічний нарис. — К., 1964.
5. Тарас
Шевченко: Життя і творчість у
документах, фотографіях, ілюстраціях:
Альбом.— К-, 1961.