Екзестинційні мотиви у творі сучасного українського письменника

Вступ

Я ознайомилась із твором Ірен Роздобудько «Все, що я хотіла сьогодні…». За жанром це – феміністичний, психологічний роман. Цей, на мою думку, дуже глибокий та чуттєвий твір, викликав у мене багато думок.

Сама авторка зазначає: «Цю книжку я написала спеціально для молодих дівчат, щоб вони не робили дурних помилок і завжди залишалися собою. Хотіла, щоб моєю героїнею була пересічна, проста жінка. Мені цікаво було побачити, як вона інтерпретує своє життя на порозі смерті. Багато жінок, прочитавши цей роман, казали мені, що впізнавали в головній героїні себе. І це погано, бо я не хотіла б, щоб жінки жили так, як вона. Хотілося б, щоб вони були вільними, ні перед ким не принижувалися і залишалися собою».

У своєму новому романі – «Все, що я хотіла сьогодні...» – Ірен Роздобудько акцентує увагу на пошуку людиною власного «я» і прагненні до здійснення мрій, що осіли глибоко в душі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З першої сторінки твору я ніби прожила цей день щохвилинно з головною героїнею Мирославою. І в якусь хвилину у мене з’явилося відчуття, що все це відбувається саме зі мною.

Розпочавши читання, мене, перш за все, вразила передмова, у якій Мирослава Малько наголошує на тому, що у неї немає нічого видатного, нічого того, через що на неї можна було б звернути увагу у натовпі. Також вона говорить, що не живе, а лише «функціонує у житті». Це породило в мені думку, що Мирослава – це можливо людина з критично заниженою самооцінкою.  Згодом, стає відомо, що ще досить молода жінка, якій лише двадцять сім років, тримає у руках лікарняну довідку із смертельним вироком. Важко уявити себе на місці цієї приреченої на смерть людини…

Цікавим для мене стало  те, що зневірена жінка, якій, за свідченнями  лікарів,  залишилося жити щонайбільше  місяць, почала звертати увагу на речі, які ми у буденних справах майже не помічаємо:

 «…я вийшла на поріг  обласної лікарні й поглянула  в небо. Воно було рівне і  гладеньке, мов полотно, – без  жодної хмаринки, і рваними клаптями лежало в калюжах, як штукатурка, що осипалася зі стелі.

Відверто кажучи, я ніколи не вживала таких метафор, і сама здивувалася тому, що подумала саме так. А ще подумала, що там, нагорі, за цією рівною білою стелею, є ще один поверх, на якому мешкають бешкетні малі янголи – вони танцюють, і з  неба сиплеться блакитна штукатурка.

Потім я подумала, що сьогодні надто тепло як для початку  осені – такої осені я не пам'ятаю за все своє життя. Так було хіба що в дитинстві, коли тепла осінь  тривала до кінця жовтня і ми ходили по килиму жовтого листя, шукаючи  найбільші – з рожевими судинами та коричневими перетинками, – і  фантазували, що це – листи, які нам  пишуть дерева. І читали їх, мов хіроманти  долоню, вгадуючи свою долю за цими переплетіннями судин.

Очам було боляче дивитись на природу – така вона була красива, нереально красива».

Мирослава Малько – молода жінка, життя якої замкнено на простих і зрозумілих речах: дім, робота, чоловік. Героїня усвідомлює, яким нудним і «правильним» воно було: навіть помірковані бажання вона весь час стримувала, «вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою «хорошої дівчинки», яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею». Таке життя не приносило їй щастя, адже всі мрії, бажання й почуття давно вкрилися товстим шаром криги, що заповнив її серце, здавалося б, назавжди:

«Чи справедливо, те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка ( навіть ніколи) – так, як нам хочеться?! Звісно є такі щасливці, які чхають на все і можуть пройтись вулицею на руках. Але їх мало. У більшості – це такі як я. Абревіатура».

І Мирослава вирішує присвятити цей день собі, зробити те, про що давно мріяла, чого завжди хотіла, адже досі вона «жила в акваріумі». У серці народжується бажання звільнитися від скутості й буденності, які оточували її довгі роки. Стоячи на подвір’ї лікарні, де їй поставили діагноз, жінка вибирає досі невідому стежку, котра веде її не до звичайної тролейбусної зупинки, а до невідомості, що має стати ключем до нового спалаху щастя в її серці. Мирослава наважується на радикальні вчинки, котрі допомагають їй знову відчути запах щастя й заповнити глибоку й болючу порожнечу.

Як Ви гадаєте, що ж замислить  людина, якій залишилося жити не більше місяця, при тому, що все життя  вона була «хорошою дівчинкою», відзначилася тільки злетом «на парашуті над морем в Криму за 25 гривень», терпіла чоловіка, який підіймав на неї руку, безпідставно принижував, якщо їй залишилося жити не більше місяця?

Для початку Мирослава  зважується, на мою думку, на зовсім підлітковий вчинок – пробує палити. А ще вона вперше випиває дешеву каву з пластикової скляночки. Зрештою, бажаючи вирвати себе з лап усіх стереотипів, Мирослава вигадує собі нове ім’я – «Ія» – та знайомиться з компанією людей, яких раніше трималась осторонь та зневажала – компанією злодіїв та наркоманів. 

Вона, ця жінка, яка стоїть немовби на краю прірви, робить такі речі, які б раніше нізащо не зробила: сідає у білому плащі на брудну, розмиту дощем землю, бере таксі, щоб доїхати до міста, заходить до модного магазину та купує собі найдорожчий одяг. Тим самим, вона руйнує власні принципи.

Роман Ірен Роздобудько постає перед нами також  як одна з ілюстрацій тиранії у сімейних стосунках. На людях – чоловік Мирослави – справжнісінький скарб, а вдома не дає дружині спокійно дихнути, принижує її гідність.

Страх… Він паралізує  волю, бажання, прагнення. Саме через  страх багато хто не наважується  кинути ненависну роботу, чоловіка-деспота, зробити те, що давно мріяв. Довгий час героїня роману терпіла власного чоловіка, начальника, які диктували їй свої правила. Але замислилася про те, щоб щось змінити лише тоді, коли дізналася, що смертельно хвора, і злякалася, що її останній день може стати таким же сумовитим і повним принижень, як і усі останні роки її життя. Ця звістка перевернула її світ, і несподівано до неї прийшло прозріння.

Дуже хвилюючою для  мене стала сцена у костьолі, коли героїня, почувши музику, звертається  з молитвою до Бога і її душевний біль потроху вщухає, з’являється  легкість і вона « ніби злітає до небесного моря ».

Досить дивним є потяг  героїні до зовсім незнайомої жінки, яку вона знала лише з однієї телефонної розмови, але розмірковування якої змусили Мирославу Малько замислитись:

«Я десь читала, що кожній людині випадає двадцять один шанс на день щось змінити або хоча б трошки зрушити в своєму житті. Чому саме двадцять один, не знаю, але одного разу я спробувала порахувати – і в мене вийшла саме ця цифра! Ми звикли думати, що шанс – то щось велике і доленосне. Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними скористатися, бо вони малі й, на перший погляд, зовсім незначні…». І Мирослава розуміє, що «кожен наш день – це ланцюжок шансів. Якщо помічаєш і використовуєш перший – на нього відразу ж нанизуються другий, третій... І все вибудовується у правильному порядку». Треба тільки вірити…

Велику роль відіграє зустріч  Мирослави з чоловіком, який колись навчався у її школі та якого вона навіть не може згадати, але в його пам’яті закарбувалося стільки моментів пов’язаних з нею. Він, вдалий бізнесмен, у минулому автогонщик, згадує Мирославу ще малим біловолосим дівчиськом:

«Дівчина в джинсах перед дверима магазину змусила мене повернутися в темні закутки, куди ніколи не сягають мої спогади. Дівчина, за якою я спостерігав. У кожного пацана була така дівчина. Особлива».

Цікавим для мене стало  те, що він дуже часто згадував таку, здавалося б дрібничку, як те, яким чином вона, ця «неземна» жінка, згортала свій носовичок: обережно, ретельно, із бездоганними складками.

Я гадаю, що саме з появою таємничого автогонщика – каскадера  життя героїні, її приречене життя, набуває нових барв. З ним вона може говорити на теми, які б її чоловікові здалися б зарозумілими й недоречними. З ним вона може бути самою собою. Він її розуміє, а це найголовніше.

І саме після зустрічі з  цим чоловіком, у Мирослави виникли  думки, які не залишили мене байдужою:

«Я не уявляю, як могла так надовго законсервувати в собі все, що було найголовнішим: відчуття безпідставного щастя, яке обов’язково саме знайде свою причину – зловить її, як велику срібну рибину, і викине до твоїх ніг. Без жодного зусилля з твого боку. Крім одного: завжди нести його в собі. Як полум’я, а часом – як хрест. Як я могла...».

Як мені здається, цим  твором авторка хотіла також сказати, що слід цінувати духовне, а не матеріальне. Так, Мирослава залишає пакунок  з дорогими речами, про які вона мріяла раніше, бо він просто заважає обійняти його, людину, з якою вона знайома лише декілька годин, але для якої вона так багато значить, і найголовніше, сприймає її такою, яка вона є насправді:

«Пакунок… У ньому, недбало зібгане, лежало чиєсь життя, можливо – чиєсь щастя чи мрія. Він заважав обхопити тебе обома руками…».

Роман змусив мене замислитись над тим, що ж таке щастя. Для героїв твору щастя криється у маленьких дрібницях, яких ми іноді навіть не помічаємо. Мирослава гадає, що щастя, це щось дуже індивідуальне, не пов’язане з побутом. Для неї щастя – це «як літній дощ – взявся нізвідки і пішов в нікуди. Це ніби над тобою пролетів ангел і зачепив твоє обличчя крилом. Це коли розлущуєш пальцями повітряні пухирці на целофановій упаковці… Коли витираєш запітніле скло в автобусі – зверху до низу, – і в ньому проявляється краєвид…».

Мені дуже сподобалося  висловлювання головної героїні: «Ніколи не можна готуватися жити». А й справді… Я вважаю, що оповідь невипадково ведеться майже щохвилинно, адже час він швидкоплинний і треба насолоджуватися кожним днем, цінувати кожну годину, хвилину, кожну секунду. І ми маємо, як і той чоловік,  хлопчик із паралельного класу, який в очах Мирослави, побачив свою мрію, свою надію на щастя   « не дозволити часу перетворитись на пісок».

В кінці твору Мирослава  дізнається, що абсолютно здорова. Але  вона щаслива і так, адже вона зробила все те, про що так давно мріяла.

«Усе відбулося, – каже головна героїня, заплющуючи очі. – Все, що я хотіла сьогодні…».

Ірен Роздобудько порушила у своєму романі досить серйозну тему. У мене є знайома, яка працює з  невиліковно хворими людьми. І  вона говорить, що, якщо людина перестає боротися за життя, то хвороба її миттєво  знищує, а трапляються люди, з  величезною силою волі, які кидають  хворобі виклик, хапаються за життя, як тільки можуть і у деяких випадках, хвороба справді відступає. Отримана Мирославою довідка про смертельний діагноз розпалила в її душі жагу до життя, але ж часто, такі люди, навпаки — стають самогубцями.

Цей роман, розповідає нам  про те, що дійсно може статися з  кожним. Але потрібно зуміти, навіть у останні миті, взяти від життя  щось хороше. Не зациклюватися на постійних  шаблонах-стереотипах. Робити те, що приносить  тобі щастя, слухатись власного серця. Ми все вирішуємо самі, хто б що не казав… Можна просто прийняти виклик долі, пославшись на невідворотний фатум, а можна вийти у світ... і під оплески грайливого сонячного проміння зрозуміти – життя прекрасне, а найголовніше – воно одне. Втрачати є що, і втрата, це дійсно страшно, але вибір є завжди – піти чи залишитись; здатись чи боротися. І я вважаю, що двадцять один шанс на день – більш ніж достатньо, щоб хоч трохи змінити свої життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Роман «Все, що я хотіла сьогодні…» побудований на досить простих філософських підвалинах: усе наше життя – це гра в компроміси, інколи ми йдемо на значні жертви, терпимо те, чого терпіти не хочемо, аби не йти на серйозні зміни. Цей твір наштовхує на роздуми і над власним життям: чи варто жити саме так, як ми живемо, можливо – зміни вартують усіх зусиль, які ми здатні задля них зробити?  Яке воно, ваше життя? Чи таке, яке хотіли б, чи може його треба змінити, саме сьогодні! Бо наступного дня може не бути і ви так і не дізнаєтесь, що таке щастя!

І, прочитавши цей твір я зробила для себе такі висновки, що не слід відкладати на завтра те, що можна зробити саме сьогодні, треба радіти кожному дню, сміливо йти назустріч своїй меті, мрії. І щоб зрозуміти це нам зовсім не потрібен папірець із таким страшним діагнозом.

Мені здається, що ця книга  стане до вподоби тим, хто мріє кардинально змінити своє життя, але не знаходить для цього снаги, для тих, хто ще вірить у справжню любов.