Фройдівське тлумачення трагедії «Едіп - Цар» Софокла

Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка

Інститут  філології

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат з курсу

«Історія  зарубіжної літератури»

з теми :

«Фройдівське  тлумачення трагедії «Едіп - Цар» Софокла»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                          Підготувала :

                                                                                          студентка  ІІ курсу 

                                                                                          корейської групи

                                                                                          Паламар Анастасія

 

                                                                                         

КИЇВ - 2010

ПЛАН

1. Вступ
2. Фройдівська теорія психоаналізу. Поняття особистісної цілісності  та ідея механізму витіснення бажань и несвідоме.
3. Фройдівське тлумачення змісту трагедії Софокла та зв’язок «трагедії фатуму» з невротичним діагнозом  Едипового комплексу.
4. Висновки
5. Використана  література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Психоаналіз, який виник на самому початку XX століття, звернувся до вивчення конкретних форм людської, а саме особистісної, поведінки. Особистість узагалі є психологічне утворення з протиставленням кількох шарів психічного. Протиставлення це пояснюється тим, що особистість перебуває в суспільстві. Але суспільство не є одним із подразників (поряд з біологічним), як це мислить біхевіоризм. Останній бере біологічне та соціальне, еклектично поєднує їх саме тому, що не знає або не хоче знати їхньої справжньої суперечливої природи.

Винайдення  терміна "біо-соціо" сприяло появі  надзвичайно наївного погляду (А.Вайсс та ін.) на таке співвідношення. Категорії легко поєднуються між собою в розумі, але жорстко зіштовхуються в дійсності факти, що виражаються цими категоріями. Треба було зрозуміти справжню драматургію цього відношення, зрозуміти людину як носія різнопланових поведінкових проявів і, зрозуміло, розкрити їхню певну єдність, тому що людський індивід за всієї його суперечливості уособлює цю єдність.

Більше  того, про суперечливість можна говорити лише в тому випадку, якщо передбачається єдність. В іншому випадку різнопланові шари психічного будуть співіснувати, але не виявлятимуть свою справжню драматургію. Біхевіоризм у цьому сенсі був по-дитячому невинним, зводячи всю складність поведінки до однієї площини, до штучного ланцюга перемінних. Він здобув принципову наукову чистоту, але при цьому очистив психологію від справжніх психологічних і життєво важливих проблем.

На противагу  таким поглядам приходить психоаналіз , на чолі з видатним психологом, психіатором  і засновником психоаналітичної школи психоаналізу Зигмундом Фрейдом, який у своїй роботі багато уваги  приділяв розкриттю понять сновидіння, невроз , комплекс, психопатологія та інших.

 Зокрема  його теорія, що пояснювала поведінкову  амплітуду людських вчинків через  уявлення, що особистість – це  машина, що приводиться в рух  енергією лібідо – тілесною  енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у його переносі на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності. Одним з найцікавіших ,на мою думку, є дослідження Фрейда, що мали початок із його захоплення давньогрецькою трагедією, зокрема так вподобаною ним класичною трагедією Софокла «Цар Едіп», яка дала поштовх не лише дослідженням вченого в області вивчення поведінкових патернів дітей, але й розвилося у наукого обгрунтовану теорію одного із найпоширеніших видів неврозів , так званого «едіпового комплексу».

 

 

 

 

 

2. Фройдівська теорія психоаналізу. Поняття особистісної цілісності  та ідея механізму витіснення бажань и несвідоме

 

На відміну  від біхевіоризму психоаналіз розкрив  декілька площин психічного — паралельних і таких, що перетинаються між собою. Він показав, що так зване поєднання біологічного та соціального є великою проблемою людського існування, яке практично стало жахливою невдачею цивілізації. Та й людська культура не здійснила свою місію, оскільки не розв'язала цієї суперечності.

Людина  страждає саме тому, що вимушена постійно вирішувати особистісні проблеми —  розв'язувати вузол біологічного та соціального. У цьому вузлі Зиґмунд Фрейд побачив одну лише печаль. І хоч для нього ці сторони психічного не були ізольованими одна від одної сутностями, він усе ж не зумів побачити їхню справжню єдність, тобто таку, яку люди змогли б назвати саме "задоволеністю культурою" і "успіхом цивілізації".

Справжня  особистісна цілісність людини залишалася невирішеною для психоаналізу проблемою. Те, що він запропонував і на чому ґрунтовно наполягав, була проблема антагонізму різних шарів психічного — саме психічного, а не біологічного і соціального. Якби останні залишалися самі собою, а не перетворювалися на феномени психологічні, людина жила б безтурботним, райським життям і, може бути, вдавилась би з причини його беззмістовності. Але саме тому, що Фрейд зробив і біологічне, і соціальне психологічними феноменами, постала можливість їх зіставлення, порівняння, а зрештою — виявлення антагонізму, який привів до виникнення особистості.

Особистість навіть у нормі має два плани існування: один — внутрішній, другий — зовнішній. Взаємний перехід цих планів передбачає соціальну персону — особу, повернуту до суспільства, людей, а також до світу інтимних переживань. Взаємоперехід одного світу в інший складає саме людську культуру — від виконання елементарних етичних норм до подвигів суспільного характеру, з відображенням цієї культури в науці й мистецтві. Навіть за вищої цілісності особистості ці два її плани залишаються завжди — персона і сфера інтимного. Прямий, безпосередній перехід інтимного в персону нерідко виражається в нахабності, цинізмі, погорді й т. п., що суперечить саме культурній тенденції людства. Вчинки людини є дійовим компромісом між світом інтимного і персоною як маскою. Ця подвійність структури людської особистості лише виражає подвійність людського існування — як індивіда і як соціальної істоти.

Визнаючи  багатоманітність шарів людської особистості  та захопившись розкриттям їхніх  антагоністичних відношень, Фрейд  випустив із поля свого зору позитивний, продуктивний бік цих відношень. Ось чому психологія особистості  у фрейдизмі висвітлена дещо однобічно. Героїчний, творчий ентузіазм людини не становив для Фрейда ніякого інтересу, ймовірно саме тому, що він виходить за рамки "масової психології". Фрейд розглядав людину, що загубилась у буржуазному світі, осмислив її справжній стан та переніс свої уявлення про цю людину на людську природу взагалі. Таким же чином, і на базі аналогічних проблем творили й представники екзистенціальної філософії.

Сам Фрейд  і ті, що викладають його теорію, вказують на несвідоме та лібідо як на вихідні твердження психоаналізу. Проте ці компоненти, взяті як простий набір, ще не складають цього вчення. Несвідоме було предметом психології принаймні з часів Лейбніца, а лібідо тлумачилося Платоном як сила, що керує не тільки поведінкою людини, а й усім світом.

Мабуть, ближчою до центрального пункту фрейдизму  є ідея механізму витіснення в несвідоме. Мова йде про витіснення того змісту лібідо, який не може бути реалізований у зовнішньому світі у зв'язку з соціальністю людини. Проте механізм витіснення здійснює лише "поліцейську" функцію у психічному. Тут може цікавити питання про те, як реально поводиться людина, потяги якої витіснені в несвідоме.

Перейти знову в свідоме у своєму старому  вигляді цей психічний зміст  не може, адже його було вже витіснено  у зв'язку з істотною причиною. "Цензура" (у вигляді гіпотетичного механізму) пропонує цьому витісненому змісту вдягти благопристойний одяг, щоб "вийти  на вулицю". Але тут на думку  спадають слова байки: "Хоть ты и  в новой коже, но сердце у тебя все то же".

Витіснений  зміст виходить на світло свідомості, але так, що його треба ще впізнати. Зовнішній вигляд несвідомого, яке  з'явилося на світ, має компромісний характер. Інакше: цей зміст завуальовано. Таким він виявляється у сновидіннях, що мають певну символіку, — розгляд цього приносить Фрейду велике задоволення. Помилкові дії, зриви в роботі пам'яті тощо свідчать про наявність у поведінкових актах людини принаймні двох тенденцій.· несвідомої, прихованої від самого суб'єкта, та явної, відкритої для нього, усвідомлюваної ним.

Це спотворення  форм вираження психічного змісту вказує на глибинні процеси, що приводять до невротичного стану. За допомогою методу "вільних асоціацій" психоаналітик  має відтворити вихідну травму, згадку про яку витіснено в несвідоме, що й викликало невроз. Усвідомлення цієї травми пацієнтом, відтворення  події, пов'язаної з нею, мають справити терапевтичний ефект. В ідеальному випадку такий ефект може відбутися. Але в той же час пацієнт потрапляє в порочне коло. Адже усвідомлення травми знову веде до необхідності її витіснення, щоб уникнути її травмуючої дії. При тому соціальні умови, що спровокували травму, залишилися в недоторканості. Соціальне, як і раніше, виступає жорстоким принципом реальності. Захисну роль витіснення треба розіграти знову.

 

 

 

 

 

 

3. Фройдівське тлумачення змісту трагедії Софокла та зв’язок «трагедії фатуму» з невротичним діагнозом  Едипового комплексу

 

Проте ідея витіснення і терапія усвідомлення хоч і показують певний цикл метаморфози  психічної події, є лише вступом  у серцевину фрейдівської психології, від чого вже починається психоаналітичне  тлумачення всієї людської культури. Мова тепер заходить про Едипів комплекс, через який можна увійти в структуру особистісної поведінки. Основну свою увагу Фрейд концентрує на почутті вини як первинному почутті, з якого виростає мораль.

Розвиваючи  думку про відношення сексуальних  потягів до об'єкта, Фрейд зазначає еротичний момент у ранніх дитячих  діях: "Ми називаємо матір першим об'єктом любові". Іншим виявом сексуально зорієнтованої поведінки  дитини може бути також автоеротизм  — зосередженість на частинах власного тіла. При цьому на перший план висувається психічний бік сексуальних потягів і відтісняються тілесні, чуттєві імпульси. На той час, коли матір стає об'єктом любові, у дитини вже почалася психічна робота витіснення. Так починається Едипів комплекс, що набув великого значення у психоаналітичному поясненні неврозів.

За давньогрецькою трагедією Софокла, Едипові долею  було визначено вбити свого батька і одружитися зі своєю матір'ю. Батьки, а також сам Едип роблять усе можливе, щоб уникнути страшної долі. Але вона, незважаючи на перестороги, здійснюється. Едип карає сам себе, виколюючи собі очі. Трагедію Софокла про Едипа Фрейд називає "аморальною річчю", яка знімає з людини моральну відповідальність, адже самі божественні сили, точніше доля, були біля джерел злочину.

За Софоклом, твердить Фрейд, вищим проявом моралі є підкорення волі богів (що уособлюють в собі тілесний, нестримний порив плоті та тваринних інстинктів) — навіть тоді, коли вони здійснюють злочин. Але, за Фрейдом, людина реагує не на цю мораль, а на таємний смисл сказаного. Вона начебто відкриває у себе шляхом самоаналізу комплекс Едипа і вбачає у пророкуванні оракула замасковану ідеалізацію власного несвідомого. Вона начебто пригадує своє бажання усунути батька, стати замість нього чоловіком своєї матері і глибоко цим обурюється. Слова поета вона розуміє так: даремно ти чиниш опір своїй відповідальності та переконуєш, начебто боровся з цими злочинними намірами. Ти все ж таки винен, тому що не зміг їх знищити. Вони залишаються в тобі несвідомими. І в цьому полягає психологічна правда. Навіть коли людина витіснила свої злочинні наміри в несвідоме і хотіла б переконати себе, що вона за них не несе відповідальності, вона все-таки вимушена відчувати цю відповідальність як почуття вини від невідомої їй причини.