Испанское возрождение

№ 1 Загальна характеристика іспанського Відродження

У різних країнах Європи ідеї та ідеали Відродження знаходили  своє самобутнє вираження, пов’язане  з особливостями історичного  розвитку країни. В Іспанії, з одного боку, дуже різко проявилися результати географічних відкриттів та колоніальних завоювань. З іншого боку, Іспанія  залишилася країною феодальною. Період довгих війн проти маврів (так звана  Реконкіста), — період жорстоких  міжусобних війн, завершився тут створенням централізованої держави, страшною зброєю якої стала інквізиція.

Іспанія підкорила Португалію з колоніями, вона знаходилася на вершині своєї зовнішньої політичної могутності. Разом з тим країна все більше зубожіла в матеріальному  і духовному розумінні. Народ  занурився в тривалий летаргічний  сон. Лише безсмертні творіння Сервантеса, Лопе де Вега і Кальдерона свідчили про те, що він таїть у собі сили для кращого майбутнього. Цей  період історії співпав з часом  правління Філіпа 1, Філіпа III, Філіпа IV і Карла ІІ. Багато іспанців не працювали, майже третина року була заповнена святами. Із світських  професій повагою користувалася  лише військова справа. Серед загального зубожіння найбільше благоденствувало духовенство, якому належала майже  четверта частина всієї іспанської території. Значні земельні багатства  були зосереджені в руках небагатьох знаменитих осіб, хоча великі землевласники  не намагалися робити жодних господарських  нововведень на своїх землях. Тому земля давала невеликий прибуток, часто був голод, хліб закуповувався за кордоном. Міська промисловість і торгівля зазнавали різних утисків і знаходилися не в кращому становищі, ніж землеробство. Великі податки розорювали народ, не збільшуючи державних фінансів. З кожним правлінням джерела народного добробуту зменшувались, найбільш працьовиті і заможні переслідувалися релігією. Великі кошти витрачалися на утримання двору і дипломатію, багато розкрадалось королівськими міністрами і придворними вельможами. Занепад фінансової системи відбивався на становищі армії і флоту, на колоніальних і міжнародних відносинах Іспанії. Золото і срібло, яке добували в рудниках Нового Світу, діставалося іноземцям. Проти іспанського владарювання піднялися Каталонія і Португалія і відстояли свою незалежність. Таким чином, іспанська монархія розпалася. У 1579 році відокремилась Нідерландська провінція. Політична слабкість Іспанії викликала апетити у союзних держав — Франції та Німеччини. В Іспанії Відродження відбувалося в зовсім інших умовах: духовна диктатура церкви не тільки не була зломлена, а, навпаки, з року в рік посилювалася. Життєрадісне вільнолюбство збереглося в країні завдяки її зв’язкам з арабською культурою. Гуманістичні ідеї не набули в Іспанії повного філософського розвитку. Звідси й особливий характер гуманістичних тенденцій: не науковий і філософсько-поглиблений, а народний та імпульсивний, хоча від цього не менш глибокий, а ще більш революційний. У зв’язку з цим гуманістичні ідеї знаходили своє відображення виключно в поетичних образах, а не в теоретичних працях. З цих причин вплив античних та італійських зразків був значно меншим, ніж в інших країнах. Іспанська література мала своєрідний специфічний характер. Чільне місце в ній займала релігійна тематика: релігійні поеми і лірика (Ліс де Леон), описи дивовижного відчуття екстазу (свята Тереза), богословські трактати й проповіді (Ліс де Гранада), релігійні драми.

Іспанська література була представлена різними жанрами: романом, драмою, лі-рикою. Проте останній жанр був найменш розвиненим. Важко назвати імена, які мали б загальноєвропейське значення.

№3 Історія створення, композиція, сюжет

 Історія. Немає остаточної відповіді на питання про те, коли письменник почав роботу над романом. Сам він згадує у пролозі, та й сучасники про це були поінформовані, що роман писався у в'язниці. Перший том роману вийшов друком у 1605 році. Він мав величезний успіх, про що свідчить шість (!) видань книги лише за один рік. Щоправда, це не полегшило життя автора книги: до кінця свого життя він так і не звільнився від бідності. За рік до смерті Сервантес написав другу частину роману про Дон Кіхота. Роман був задуманий як пародія на середньовічні лицарські романи.

Сюжет. Перед першим розділом роману автор помістив пролог, в якому просить пробачення за простий стиль свого твору та відсутності в ньому цитат. Сервантес починає перший розділ, розповідаючи про характер і звички дворянина Алонсо Кіхано з Ламанчі: «В однім селі у Ламанчі - а в якому саме, не скажу - жив собі не так давно ідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна». Головний герой («Літ нашому ідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні» але «ідальго той гулящого часу - тобто замалим не цілий рік - водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання») так любив читати лицарські романи, що говорив тільки про них і вірив кожному слову в них, попри те, що більшість подій там безсумнівно неможливі. Кіхот зрештою сходить з глузду через недосипання, нестачу їжі та багато читання. І він вирішує податися на пошуки пригод як мандрівний лицар. Він одягає старі лати, саморобний шолом, перейменовує себе в «Дона Кіхота ламанчського», а свою хирляву шкапу називає Росинантом. Він назвав своєю коханою дівчину із сусідньої ферми Алонсу Лоренцо, давши їй ім'я Дульсінея Тобоська, в той час як вона нічого про це не знає. Дон Кіхот вирушив в дорогу рано вранці та заночував у заїжджому дворі, що здавався йому замком. Він просить власника, якого сприйняв за повелителя замку, посвятити його в лицарі. Дон Кіхот проводить ніч, стоячи на варті над своїми латами. Вранці, коли погоничі мулів спробували витягнути лати з води, щоб дати мулам напитися, Дон Кіхот почав з ними бійку. Тоді хазяїн заїжджого двору «посвятив його в лицарі», порадивши йому найняти собі зброєносця та послав його в дорогу. По дорозі, Дон Кіхот побився з толедськими торговцями, які «образили» уявну Дульсінею, і звільнив хлопчика, якого прив'язав до дерева його хазяїн за те, що хлопчик мав нахабство спитати про свою заробітну плату. Дон Кіхот повернувся додому із своїм сусідом, Педро Креспо. Повернувшись додому, Дон Кіхот почав складати план втечі. Тим часом його племінниця, економка, парафіяльний вікарій та місцевий перукар непомітно спалюють більшість лицарських романів і замикають бібліотеку, кажучи Дону Кіхоту, що бібліотеку прокляв чаклун. Дон Кіхот, тим часом, пропонує іншому своєму сусідові Санчо Пансі стати його зброєносцем і обіцяє подарувати селянину посаду губернатора острова. Скоріше безрадісно Санчо погоджується, і на світанку вони обидва утікають із села. З цього місця починається серія їхніх пригод, починаючи з битви Дона Кіхота з вітряками, які йому здавалися лютими велетнями. Хоча роман і жартівливий, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. Мрії Дона Кіхота стали об'єктом жорстоких глузувань. Навіть Санчо був змушений обманути його. Зброєносець, зустрівши з Доном Кіхотом трьох сільських дівчат, сказав йому, що одна з них Дульсінея, а інші дві її служниці. А коли Дон Кіхот побачив тільки сільських дівчат перед собою, то Санчо запевняв Дона Кіхота, що він зазнав жорстокого прокляття, яке не дозволяє йому бачити правду. Коли Санчо зрештою отримує своє губернаторство на острові, він несподівано виявляє великі здібності, хоча в кінці все ж таки стається лихо. Роман закінчується повним зреченням Доном Кіхотом ілюзій. Він з сумом повертається до нормального життя, відмовляється від лицарства і, врешті-решт, помирає.

№5 Трагізм образів Дон Кіхота та Санчо Панси.

Дон Кіхот. Ми майже нічого не знаємо про Дон Кіхота, крім того, що його майно складається з успадкованого давнього щита, списа, худої коняки та мисливського собаки. Як дворянин він має змогу бувати на полюванні. Ми дізнаємося, що героєві близько п’ятдесяти років, але не знаємо, звідки він родом, хто його батьки, чим займався досі. Але на наших очах герой перевтілюється у безрозсудного лицаря. Начитавшись лицарських романів, Алонсо Кіхано уявив себе одним із них, назвавшись Дон Кіхотом. Але йому до вподоби не лише лицарські пригоди, а висока мета боротьби зі злом. І тоді він намагається підкорити своїй вигадці повсякденність. Світ реальний витісняється світом фантастичним. Уйого уяві кобила стає бойовим конем, а сам він — бідний дворянин — мандрівним лицарем, захисником знедолених. Перша пригода Дон Кіхота виглядає дуже комічною, коли він веде бій з вітряками, вбачаючи в них велетнів. Іноді цей дорослий чоловік здається дитиною в своєму розумінні дійсності. Він вірить у людську порядність там, де її немає. В епізоді з побитим хлопчиком-пастушком Дон Кіхот, як і хлопчик, виглядає трагічним. Хлопчик — від побоїв багатія, який не платить йому грошей за роботу, Дон Кіхот — від своєї сліпої віри в людину. Смішним виявляється і героїзм лицаря, адже господар постоялого двору не потребує покарання своїх образників, він вимагає від Дон Кіхота грошей за ночівлю. Під час протиставлення автором Дон Кіхота дону Дієго виявляються високі пориви одного і дрібне благополуччя іншого. І хоча поєдинок із левом теж виглядає комічно, герой постає перед нами людиною дуже сміливою, проте він живе у фантастичному вигаданому світі. Кульмінаційним моментом зіткнення його з дійсністю стає перебування у герцогському замку. Вельможі зрозуміли безумство Дон Кіхота, як розуміли його всі, крім хіба що Санчо Панси та розбійника Роне Гинарі, які не завдавали йому ні морального, ні фізичного болю. А освічені і витончені вельможі знущаються з лицаря. У словесних поєдинках і лицар, і зброєносець виходять переможцями, але підлість панівного класу таки перемогла. Герцог і герцогиня виставили гостей блазнями, а згодом завдали і фізичного болю, нацькувавши роз’ярених кішок, і побили. Але розчарування лицаря з’явилося значно пізніше, навіть не тоді, коли він зрозумів, що не може звільнитися від чар своєї Дульсінеї, а тоді, коли зрозумів, що люди не боряться зі злом (це видно і в епізодах із вигнанням народу морисків) і не намагаються його викорінити. Дон Кіхот помирає, але його благородні пориви залишаються жити в віках.

Санчо Панса. Коли Санчо Панса висить всю ніч у повітрі над дрібною канавою, вважаючи, що під ним стоїть прірва, то при даному припущенні його дії цілком зрозумілі. Він був би дурнем, зважившись зітрибнути і розбитися. Чому ж ми сміємося? Суть комічного для Жана Поля в «підстановці»: «Ми позичаємо його (Санчо Панса) прагненню наше розуміння справи і погляд на речі і витягаємо з такого протиріччя нескінченну незгідність…комічне…завжди живе не в об'єкті сміху, а в суб'єкті». (Жан Поль. «Дошкільна естетика». Гамбург, 1804, стор. 104). Однак, в епізоді із Санчо Панса справа не в тому, що ми підставляємо під чуже прагнення протилежне розуміння обставин. Комічне закладене в самому об'єкті. Комічний сам Санчо Панса, тому що при усій тверезості мислення він виявився боязкуватий і не зміг розібратися в реальній обстановці. Ці якості протилежні ідеалу, і тому, природно, вони служать об'єктом осміяння.

№6. Вставні епізоди

У структурі оповіді особливо важливо відзначити вставні новели й епізоди. До цієї особливості «Дон Кіхота» підходять зазвичай з формалістичним мірилом, вважаючи, що вони грають чисто підлеглу роль, що самі по собі вони ніякого значення не мають і що вони могли б бути викинуті без жодного збитку для цілісності розповіді. Авторський відступ в главі 44 II частини роману про новели і епізоди ясно свідчить про те, що С. відмінно розумів роль цих новел і епізодів в загальній композиції розповіді. Будучи розглянуті з однією тільки композиційної точки зору, великі епізоди в першій частині «Дон Кіхота» (Карденио, Фернандо, Люсінда, Доротея) є не тільки майстерним прийомом зв'язку, але у свою чергу комплектують гру основних діючих груп: вони пов'язують виїзд дон Кіхота в пошуках пригод і перше насильницьке повернення ідальго за допомогою священика і цирульника, тим більше, що окремі персонажі епізодів залучаються активним чином у боротьбу обох груп (напр. Доротея). Але будучи розглянуті в органічному зв'язку з основною розповіді, новели та епізоди представляються не тільки в їх значенні формального зв'язку в «Дон Кіхоті».

Кожна новела, кожен епізод, прямо або побічно пов'язані  з самим дон Кіхотом (або його зброєносцем), безпосередньо випливають і мотивовані діями і вчинками ламанчського лицаря і їх ідейною спрямованістю. Для ілюстрації цього положення зупинимося на одному епізоді - на історії Крісостомо і Марсели. Уважне читання глав, що передують цій новелі, відразу виявляє, що мотивування її дана заздалегідь - у знаменитій бесіді дон Кіхота в колі пастухів і в його мови про «золоту добу» (глави 11-14). У колі простих добрих людей дон Кіхот вимовляє свою знамениту промову про «золоту добу». «Люди, що жили тоді, не знали двох слів: твоє і моє. У ті святі часи все було спільне ». «Тоді всюди був мир, дружба і злагода». «Тоді правосуддя панувало повновладно, і ні користь, ні пристрасть, які нині так принижують, гнітять і переслідують, не сміли ще жодного ображати, ні бентежити». «Цнотливі дівчата розгулювали, де їм заманеться, одні самісінькі, не боячись, що їх образить чужа зухвалість або жадання, а якщо вони і втрачали честь, так траплялося це з їх власної схильності і доброї волі. А тепер, у наш ненависне час, жодна з них не знаходиться в безпеці, навіть якщо вона захована і зачинено в якому-небудь небаченому лабіринті, в роді критського, разом з цієї проклятої галантністю з усіх свердловин мчить на них по повітрю любовна зараза » . Лише тільки дон Кіхот закінчив свою промову, козопас приступає до розповіді про кохання Крісостомо і про жорстоку Марселі, розповіді, який надалі по суті перетворюється на інтерпретацію тих думок, які висловлені були дон Кіхотом. Тема невдалої любові піднімається до рівня проблеми свободи людської особистості: Марсела протестує проти того, що їй насильно нав'язується суспільством, вона вимагає повної свободи для себе. І коли оточуючі кидаються переслідувати зухвалу протестантку, дон Кіхот виступає на її захист. Вона висловила його заповітні ідеї, вона здійснила частку тих прагнень, заради яких він взяв на себе тяжкий обітницю лицарства.

№7

Роман Мігеля де Сервантеса збагатив культуру Європи. Імена його персонажів: Дон Кіхот, Санчо Панса, Дульсінея відомі практично кожному європейцю. В українській мові, наприклад, вживається дієслово "дон-кіхотствувати", яке означає боротися за шляхетну, але безнадійну справу, поводитися як лицар навіть собі на шкоду. Ілюстрації до роману робило безліч європейських художників, серед яких – Гранвіль, Оноре Дом'є

Гюстав Доре, Пікассо, Хосе Сегрельєс та інші. У 20 столітті, коли Іспанія започаткувала перетворення країни на туристський край, усі більш-менш пов'язані з романом міста і села прикрасили скульптурами Дон Кіхота та Санчо Панси у стилістиці від реалізму до постмодернізму. Обидві постаті прикрасили величний монумент письменнику Сервантесу в Мадриді. Невеличкі монументи Дон Кіхоту можна зустріти і в іспаномовних країнах Латинської Америки, де комічний ідальго ніколи не бував.

А музей мистецтв імені  Богдана та Варвари Ханенків в  Києві має в своїй збірці чотири гобелени за картонами митця з Франції Шарля Куапеля (1694-1752) на сюжети "Дон Кіхота". Гобелени виконала всесвітньо відома мануфактура в місті Брюссель.

Зала з гобеленами музею  Ханенків має ще одного Дон Кіхота - на стелі. Плафон (живопис) для зали намалював іспанський митець Барбудо  Санчес (1857-1917). На плафоні невмирущий лицар дає бій вітрякам. Містечко Каслі в глибинці Росії відоме й тим, що зробило з чавуну фігурку Дон Кіхота,який читає книжку. Можливо, то черговий чудернацький роман про пригоди лицарів, які так охоче ковтав герой роману Сервантеса.

Свою інтерпретацію образів  роману дав і відомий художник-графік Бродський Савва Григорович (1923-1982). Він сам репрезентував свої літографії в Іспанії, де отримав визнання та гучний успіх. Серію картин, присвячених Дон Кіхоту, створив і російський художник Коржев Гелій Михайлович ( 1925 р.н.)) У музичному мистецтві також є звернення до цього твору. Наприклад, Ріхард Штраус у 1897 написав однойменну симфонічну поему.