Критична діядьність франка

Головні концепти статей І. Франка “Література, її завдання і  найважливіші ціхи” та “Старе й нове в сучасній українській літературі”

„Література, її завдання і найважніші ціхи” - „маніфест революційно-демократичної естетики”

 „Радянське літературознавство вважало її настільки програмовою, що відкрило нею корпус літературно-критичних творів І. Франка у 50-томному зібранні його творів. Наголос у радянській інтерпретації робився нібито на спростування І.Франком націоналістичної концепції розвитку української літератури, з якою виступив І.Нечуй-Левицький (без підпису автора) у статті „Сьогочасне літературне прямування”. Утвердилася навіть думка, що виступ Нечуя-Левицького став основним безпосереднім приводом до написання Франкової статті як відповіді на нього. На це ж бо вказував і сам Франко в листі до Ольги Рошкевич, в якому, повідомляючи про вихід збірника „Молот”, писав: „На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної „Правди”... а іменно на статтю Левицького (автора „Хмар”, „Джері”, „Причепи”) „Літературне прямування новіших літератур” — пана Левицького сокрушаю вельми…”

Йшлося  в статті про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Цією думкою він нібито розв'язував одразу дві проблеми: заперечував "естетикам" із журналу "Правда", які вбачали завдання літератури в зображенні життя з позицій краси, і відкидав "об'єктивізм" І. Нечуя-Левицького, який у статті "Сьогочасне літературне прямування" говорив про "дзеркальну" (щодо життя) суть літератури (як одкид берега у воді). Насправді жодна з цих проблем у статті не розв'язувалась.

Франко вийшов далеко за межі не тільки естетичних і літературно-критичних уподобань „естетиків-правдян”, а й таких же уподобань „російських революційних демократів”. При цьому він накреслив окремі, але принципово дуже важливі контури теорії літературної критики, які розвиватиме далі упродовж усієї своєї критичної практики.

Маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Саме так написана полемічна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», якою закінчується ранній період літературно-критичної діяльності Івана Франка

Слушно  розрізняючи «мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний у кожній стрічці кожного писателя», тобто чуттєву основу образності, і «новіший реалізм літературний (...), оброблений і уформований зовсім свідомо», Франко орієнтувався на творчість таких письменників, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенев, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпільґаґен (далі долучив і «наших Марка Вовчка і Федьковича»).

Акцентуючи на наявності  в літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, Іван Франко обстоював природність аксіологічно-естетичного аспекту в літературному творі («факти без перекручування і натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чутгя, певні сили до ділання в жаданім напрямі»).

“Старе  й нове в сучасній укра-їнській літературі” – відгук з приводу статті Софії Русової, що під такою ж назвою з’явилася в грудневій книжці російського журналу “Русская мысль” за 1903 рік.

С. Русова підкреслила якісно новий стан української літератури на ту пору: “В тій новій дужій течії для нас особливо цікаві не вірші і не поеми, на які все багаті молоді нерозвиті літератури, а власне артистична проза і драма, що далеко сильніше висловлюють свідому творчість нації”

 

І. Фран-ко значно чіткіше бачить, власне “старе і нове” в нашому письменстві. Звернемо увагу і на проблему літературної критики: “Для давнішої критики – назву її для простоти добролюбівською, хоча Добролюбов і не був її першим творцем, а йшов лише дорогою, визначеном Джоном Стюартом Міллем – літературні твори тим були великі і цінні, що звертали нашу увагу на певні хиби суспільного устрою, публічного виховання, певних звичаєв, поглядів та характерів”

У своїй статті І. Франко зробив істотне загальнотеоретичне зауваження. Йдеться про мистецький синтез, про синтетичність образу в мистецтві, зокрема, у мистецтві слова: “Се синтез в найвищім розумінні сього слова. І коли давніші письменники доходили до того синтезу і вели нас до нього з певним трудом, уводили нас, так сказати, в лабораторію свого духу […], то письменники нової генерації […] силою свого вітхнення овівають нас чародійною атмосферою своїх настроїв або сугес-тіонують нашій душі відразу, без видимого зусилля зі свого боку, такі думки, чуття та настрої, яких їм хочеться, і держать нас у тім гіпнотичнім стані, доки хочуть”

      Зі статті І. Франка чітко випливають два висновки. Не можна применшувати колосальне значення у сенсі націо-збереження“народницької” літератури. З іншого боку, бачимо, що українська модерна стала органічним продовжен-ням фундаментальних животворних струменів національної літератури і національної культури загалом.

 

 І. Франко  свідомо не вживав терміна “модер-на”, оскільки в його часи цей термін набирав пейоративного звучання. Письменник у своїй статті чітко окреслив абсолютне новаторство сучасних йому українських письменників, що йшли модерними шляхами, були проникли-вими гуманістами у своїх життєствердних творах.

                          Література:

1. Франко І. Зібр. творів: у 50-ти т. / І. Франко. – К.: Наукова думка, 1976–1982.
2. Полякова Л. Стаття  Івана Франка “Старе й нове в сучасній українській літературі” (до прпоблеми української модерни)// Українське літературо-знавство, 2011. – Випуск 74. – С. 72–76.
3. 2. Денисюк Іван. Франкознавство: Здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко — письменник, мислитель, горомадянин: Матеріали міжнародної наукової конференції. — Львів, 1998. — С.16.

 

1