ЛІтературний процес 40-50-х років ХХ століття

 

ЛІТЕРАТУРНИЙ  ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Літературний процес —  це багатогранне історико-мистецьке  явище, яке характеризується змінами  у стилях і напрямах художньої  творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні країни чи в певному культурному центрі. 
 
Культурними і духовними осередками нашого народу були не тільки відомі адміністративно-культурні центри України (Київ, Львів, Харків та ін.), а й місця, що знаходились за її межами. Так, у XX столітті українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі. 
 
Літературне життя певної епохи здебільшого залежить від розуміння самого поняття літератури, її функцій і призначення. У тоталітарному суспільстві мистецтво було зведене до ролі слухняного ідеологічного інструмента, а митці ставали безвідмовними «гвинтиками» державної машини. 
 
Розглядаючи тенденції літературного розвитку в умовах тоталітаризму, можна підкреслити, що певних успіхів досягли лише ті митці, які постійно протистояли системі, сповідуючи власні життєві та художні принципи. Після виходу в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних угруповань і створення Спілки радянських письменників митці різних світоглядних і естетичних орієнтацій були позбавлені не тільки своїх видань, а й можливості висловлювати й відстоювати свої творчі принципи. 
 
Ситуація ускладнювалася тим, що українське мистецтво розвивалося в умовах майже цілковитої ізоляції від світових художніх процесів і тенденцій. Українська культура мала орієнтуватися на марксизм як на «єдино вірне» вчення. Водночас все робилося для того, щоб розірвати зв'язки народу з українською літературною і культурною традицією. Під забороною опинилися найвизначніші праці українських істориків, літературознавців і мистецтвознавців. З підручників історії літератури зникли імена видатних письменників, а ті, що залишилися, навіть Т. Шевченко, І. Франко та Леся Українка, дбайливо просіювалися крізь ідеологічне сито. 
 
Внаслідок репресій 30-х pp. українська література зазнала величезних втрат. Тож початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. У пресі і по радіо звучали гнівні промови і гучні заклики до боротьби. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор або знав про його масштаби, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури. 
 
Патріотичні твори українських літераторів з'явилися на газетних шпальтах уже 23-24 червня 1941 р. У «Правде» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана. Звучали поезії М. Рильського і Л. Первомайського. Частина письменників знаходилась в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території. Спілка письменників України, деякі редакції та видавництва перебували в Уфі. 109 членів Спілки письменників України перебувало на фронті. Багато з них активно співробітничали в республіканських, фронтових періодичних виданнях. 
 
Зрозуміло, що в грізний час війни об'єктивно і суб'єктивно виступило наперед закличне, агітаційне призначення літератури, яка розглядалася всіма, передусім, як натхненник боротьби проти ворога, «організатор почуттів мас» під гаслом «Все для фронту, все для Перемоги!» На передній план в прозі й поезії виступило слово, безпосередньо звернене до читача й слухача, призначене для масового сприймання. 
 
З кінця 1941 до середини 1944 р. українською мовою транслювалися радіопередачі з Москви, налагодила роботу радіостанція ім. Тараса Шевченка в Саратові, з травня 1943 по лютий 1944 р. діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». В листопаді 1941 і серпні 1942 pp. українські письменники виступали на антифашистських мітингах представників українського народу у Саратові, а в травні 1943 р. — у Москві і, нарешті, в лютому 1944 р. — у визволеному Києві. Одним із провідних літературних жанрів була в ці роки публіцистика. 
 
З часом приходитиме і суто художнє осмислення подій, поряд із публіцистикою, нарисами, агітаційною поезією, фронтовою сатирою з'являтимуться і великі поетичні та прозові твори — цикли, поеми, повісті, романи, а головне — воєнна література ставатиме різноманітнішою, багатшою узагальнюючими підходами, позбуватиметься поширених напочатку штучної романтизації, поверхового схематизму. Та все ж закономірно, що спочатку мали перевагу ті жанри й форми, в основі яких лежить враження, а не зображення,— на повну силу розвивається, наприклад, лірика (вірш і пісня, балада і елегія), особливого поширення набуває такий її різновид, як послання. 
 
Публіцистика стає, сказати б, всездатним і всюдисущим жанром. До нарису, статті, репортажу, портретної зарисовки, які, поряд із виховною й агітаційною, виконували й необхідну інформаційно-літописну місію, здійснювали сатирично-викривальні завдання (фейлетони, памфлети) вдавалося чимало літераторів. 
 
В Уфі з грудня 1941 р. виходять українською мовою літературні щотижневики; українські письменники редагують більшість українських творів, написаних у цей період. Було видрукувано дві книги альманаху «Україна в огні» та одну книгу під назвою «Україна визволяється». Досить оперативно виходили невеликі книжечки серії «Фронт і тил». Видавнича діяльність не обмежувалася лише новинками, великими накладами випускалися твори української класики, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Українські видання з'являлися і на окупованій території.  
 
Письменник-емігрант Ю. Шевельов так характеризував настрої того часу: «У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаганда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк совєтської системи». 
 
Терор проти українських діячів на окупованій території чимдалі дужчав. Українські видання в Києві («Українське слово», «Литаври») були закриті, а їх організатори, зокрема О. Теліга, І. Ірлявський, знищені гестапо. У Харкові вийшло три номери журналу «Український засів» (останній, четвертий, у Єлисаветграді). 
 
Центром українського культурного життя залишався Львів. Тут діяло «Українське видавництво», де випускалися навіть твори репресованих та заборонених тоді письменників; публікувався місячник «Наші дні». Українські видання функціонували також у Празі, Берліні та Кракові, а це значило, що, незважаючи на утиски, українська література все ж продовжувала розвиватися й на окупованій території. Проте підсилення терору змусило емігрувати цілу когорту українських митців. 
 
У повоєнний період на звільненій від ворога території посилились цензурні утиски та ідеологічний нагляд за літераторами. Посилилась боротьба радянської влади з «українським буржуазним націоналізмом». 
 
Упродовж воєнних років було створено такі твори, як «Україна в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П. Тичини, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги тощо. 
 
Зросли і зміцніли молоді письменники воєнного й повоєнного періоду. У повоєнний період відновилася літературна періодика: «Літературна газета», «Радянське мистецтво», «Радянська література» (згодом— «Вітчизна»), «Дніпро», «Радянський Львів», «Советская Украина». У 1948 p. відбувся II з'їзд письменників України. 
 
Проте значно жорстокішим ставав ідеологічний тиск майже на всіх талановитих українських митців. Розгромні постанови ЦК КП(б)У стосувались «Нарисів історії української літератури» та журналів «Вітчизна» та «Перець». 
 
Утисків зазнали такі українські письменники, як Яновський, Сенченко, Панч, Сосюра, Голованівський, оскільки в своїх творах вони начебто виявляли ворожу ідеологію. Фінальні роки сталінського режиму характеризувались реакційними утисками літератури й мистецтва. 
 
Представники української інтелігенції в еміграції намагались згуртувати всі мистецькі сили навколо єдиного центру. Найяскравішою сторінкою українського літературного процесу 40-50-х pp. було заснування восени 1945 р. мистецького українського руху (МУРу), який об'єднав письменників-емігрантів. МУР вважав, що вся українська література в еміграції має спільне ідеологічне підґрунтя. До МУРу увійшла плеяда талановитих українських письменників —У. Самчук, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, К. Гриневичева, Ю. Клен, О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Орест, С Гординський, Ю. Шевельов та ін. Об'єднання налагодило видавничу діяльність, у 1946 р. виходив друком альманах «МУР». Але через фінансові проблеми всі його видання були неперіодичними. 
 
Серед перших газет і журналів повоєнної еміграції слід назвати «Рідне слово», «Українську трибуну» (Мюнхен), «Заграву», «Неділю» (Авгсбург), «Літературно-науковий вісник» (Гайденава), «Українські вісті» (Ульм), «Час» (Фюрст); у Зальцбурзі виходив журнал «Литаври». Чи не найбільш представницькою була «Арка» (Мюнхен), яка проіснувала два роки (1947-1948 pp.). Тут з'являлися художні твори, критичні огляди, рецензії, філософські, мистецтвознавчі, культурологічні статті. З 1954 р. в Ганновері за редакцією І. Костецького та І. Сапіги виходив журнал «Україна і світ», у Філадельфії видавався часопис «Київ». 
 
Поставлена МУ Ром проблема « великої літератури » (таку назву мала доповідь Уласа Самчука на першому з'їзді) закликала письменників служити національній ідеї. МУР об'єднав письменників різних світоглядних естетичних орієнтацій. Усе це спричинило постійну боротьбу різних течій та груп, а надалі й розкол. 
 
Першим виявом такого розпаду стало утворення групи «Світання», яка почала видавати однойменний літературний альманах. Полеміка між МУРом та «Світанням» та їх редакторами тривала близько року. Незабаром масова еміграція за океан спричинила згортання творчої активності, занепад видавництв (тут позначилась і тогочасна грошова реформа в Німеччині). 
 
За океаном у 1949 р. українські митці об'єднались навколо Українського літературно-мистецького клубу. А в 1954 р. відбулися установчі збори Об'єднання українських письменників «Слово», яке об'єднало всі мистецькі сили в еміграції. В 50-х pp. почала активно діяти Українська вільна Академія наук. За перші десять років її існування вийшло понад двадцять книжок українською мовою, були проведені наукові конференції, диспути, започаткована архівно-пошукова робота. 
 
В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю. В суспільстві панувала атмосфера доносів і переслідувань, партійної регламентації духовного, особистого життя людини. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і репресій. 
 
Естетика соціалістичного реалізму була зорієнтована на «оспівування» світлої радянської дійсності. 
 
Літературній критиці була відведена роль ідеологічного цензора, вироки якого часто бували нещадними. Вульгарні трактування стосувалися не лише сучасної літератури, а й класичної спадщини. 
 
Схожі тенденції спостерігались не лише в літературі, айв образотворчому, музичному, театральному мистецтві. Творчі експерименти і стильові пошуки в усіх видах мистецтва заборонялися. Художнє новаторство, яке постійно декларувалося як невід'ємна риса соціалістичного реалізму, насправді було чужим йому. Всі види мистецтва, навіть музика, підлягали «виробничому» спрямуванню. 
 
Проте і в цей час з'являлися високомистецькі твори — цикл ескізів А. Петрицького до мультфільму «Ніч перед Різдвом», полотна О. Шовкуненка, графіка В. Касіяна, живопис Т. Яблонської, М. Глущенка, К. Трохименка, М. Дерегуса та ін. На ці роки припадає пора творчого розквіту талановитої народної художниці Катерини Білокур. Серед музичних творів варто відзначити Другу симфонію Б. Лятошинського, балет К. Данькевича «Лілея». 
 
Після розгрому «Березолю» Леся Курбаса, усунення з театрального життя багатьох театральних діячів український театр перебував на межі застою. І хоча в повоєнний час творили такі визначні митці, як М. Крушельницький, І. Мар'яненко, Г. Юра, А. Бучма, проте примітивний репертуар і постійні заборони не дозволяли в повній мірі розкритися їхнім талантам. Вульгарно перекручена «система К. Станіславського» знищила все розмаїття сценічних форм. 
 
Та вже у грудні 1954 р. на II Всесоюзному з'їзді радянських письменників у виступах М. Рильського, О. Довженка, О. Гончара, деяких російських, білоруських письменників було засуджено концепцію «ідеального героя» та прояви лакування дійсності. 
 
Проте соціалістичного реалізму й надалі сковували українських митців. Реабілітація торкнулася лише частини репресованих письменників. М. Хвильовий, М. Семенко, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Винниченко та багато інших залишалися забороненими. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. 
 
Особливості літературного процесу воєнних літ цілковито залежали від екстремальних умов часу. В українській літературі цього періоду головною стає тема Батьківщини, проте трактована вона була в дусі тогочасної тоталітарної ідеології. Хоча характерними були і спалахи інтимної лірики, яка за силою, щирістю, проникливістю відтворення почуттів, таких як кохання, вірність, жертовність материнської, синівської, подружньої любові, тривога й чекання, по суті, не має собі рівних в поезії як довоєнних, так і повоєнних років. 
 
Активізується у воєнні роки і сатира, різноманітні форми її виявлення знаходимо й у поетичних та прозових книжках, численних публікаціях у пресі, зокрема у своєрідних агітаційно-сатиричних вікнах газет, у плакатах, у спеціальних радіопередачах, в естрадно-театральному втіленні тощо (наприклад, дотепні лаконічні, побудовані в дусі народних анекдотів фейлетони П. Панча із збірок «Зозуля» та «Кортить курці просо», дошкульні сатиричні деталі чи добродушні гумористичні, або, навпаки, глузливі, в дусі листа запорожців турецькому султанові, інтонації у таких новелах Ю. Яновського, як «Генерал Макодзьоба», і, нарешті, славнозвісна «Зенітка» Остапа Вишні). 
 
Починаючи з другої половини війни, відбувається тематично-проблемне, жанрово-стильове і в цілому реалістичне збагачення художньої творчості, її героя. Література воєнних років здебільшого зосередила свою увагу не на новаторстві та експерименті. Передусім змінилася роль автора, який перетворювався із спостерігача на свідка та учасника подій. 
 
Зміцнюються психологічні та епічні основи лірики, ширшає масштаб узагальнень, з'являються народнопісенні, романтичні, символічні образи. Органічно переплелися високі почуття гніву, болю, страждання і гідності, гордості за свій народ у поетичному шедеврі П. Тичини «Я утверждаюсь!» (1943 p.). Глибинно національні, що торкають найсокровенніші струни душі, переживання сповнюють цикл А. Малишка «Україно моя»: 
 
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, 
 
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. 
 
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, 
 
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. 
 
Зрештою, у багатьох українських поетів є написаний у ті роки бодай один твір, що ввійшов золотим рядком у скарбницю нашої поезії. А, якщо додати сюди справжні художні витвори з цієї теми поетів еміграції — Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Б. Кравціва та інших, загальна картина постане справді гідною. Варто згадати також українську поезію антифашистського Опору — це яскравий ще не достатньо досліджений феномен. 
 
Слідом за фронтовою лірикою з'являлися й епічні полотна, де вирізнялися поеми П. Тичини «Похорон друга» (1942 p.), M. Рильського «Жага» (1942 p.), M. Бажана «Данило Галицький» (1942 p.), В. Сосюри «Мій син» (1942-1944 pp.), А. Малишка «Полонянка» (1942 p.), В. Швеця «Галька» (1945 p.). Це були переважно ліричні, лірико-епічні поеми патріотичної та гуманістичної тематики, сповнені особистими почуттями авторів. 
 
У розвиток художньої прози воєнних років зробили свій внесок як відомі майстри слова, так і молоді автори. 
 
У роки війни фактично народився як письменник - прозаїк і публіцист О. Довженко. Його пристрасні яскраві оповідання на воєнну тему («Ніч перед боєм», «Стій, смерть, зупинись!», «Відступник», «На колючому дроті», «Мати») здобули широку популярність. Вони друкувались у пресі і читались по радіо. 
 
Об'ємніше висвітлення героїчного подвигу народу здійснювалося й іншими письменниками, хоча творів «великої» прози (романів та повістей) упродовж 1941-1945 pp. створено й опубліковано було небагато. 
 
З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ Матері, поєднавши в ньому і тему жінки-матері з її болями, стражданнями, вболіваннями за долю дітей, і тему матері-України, яка чекає своїх синів-визволителів. Цей величний образ відтворено в поезії М. Рильського («Слово про рідну матір»), П. Тичини («Матері забуть не можу»), А. Малишка (цикл «Україно моя»), оповідань О. Довженка («Мати»), Ю. Яновського («Син»), П. Панча («Мати»), В. Козаченка («В дорозі») та творів багатьох інших письменників. 
 
Творчість письменників воєнних літ спиралася на традиції вітчизняних класиків XIX століття, на досвід полум'яних гуманістів попередніх епох. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, возвеличували героїчні традиції, утверджували національну гордість. 
 
Література періоду війни піддала осудові всіляку агресію і мілітаризм, затаврувала людиноненависницьку суть фашизму. 
 
Настрої повоєнної доби донесла до нас поезія Тичини, що часто вміло висловлював поетичну формулу часу: 
 
Усмішка в народу розцвітає. 
 
Кожен каже: — Й я свій труд несу! 
 
Відбудова! — труд переростає у красу. 
 
 
 
Проте всієї правди тогочасного життя письменники розповісти не могли. Заборонено було висвітлювати правду війни, що мільйони людей не повернулися з фронтів, багато стали інвалідами. Усе лежало в руїнах, в усьому відчувалася нестача — нестача хліба, палива, транспорту, шкіл і підручників. 
 
На західних землях точилася національно-визвольна війна, яка також приносила великі людські жертви. А всередині країни посилювався ідеологічний прес. 
 
У 40-х й першій половині 50-х pp. у всіх «радянських» національних літературах з'явилось тяжіння до роману-епопеї, творення широкої панорами життя народу. В українській прозі саме в цей час публікують свої романи-епопеї М. Стельмах («Велика рідня»), О. Гончар («Таврія»), А. Головко («Артем Гармаш»), Ю. Смолич («Світанок над морем»), П. Козланюк («Юрко Крук»). 
 
У цих творах тема «людина і народ» розглядалася глибше, ніж у попередні роки. 
 
Література повоєнного періоду поповнюється новими жанрами. Поезія поповнилась ліро-епічною поемою, героїчною баладою, віршованою повістю, ліричним циклом і чималою кількістю різновидів лірики, зокрема філософсько-медитативної. У прозі розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історичний роман, художня документалістика, «підліткова» повість, з'являється нове в пригодницькому жанрі. 
 
Проте, хоча й були зрушення й окремі досягнення, загальна картина літератури першого повоєнного десятиліття була малояскравою і схематичною. Великій кількості творів літератури повоєнного часу бракувало активної уваги до людської особистості, не розкривалась у них достатньою мірою й авторська особистість. 
 
Зміни в літературному процесі України з'являються лише на кінець 50-х pp. у зв'язку з потеплінням суспільної атмосфери після смерті Сталіна та викриттям культу його особи. В літературі того періоду з'явились гуманістичні тенденції, аналітика та людинознавчий пафос.