Микола Федюшка

     Микола  Федюшка - літературний критик, публіцист, перекладач, громадський діяч, який писав під  псевдонімом Євшан. Він був цікавою і неординарною постаттю літературно-мистецького процесу і чи не першим українським літератором, який свідомо обрав критику своєю єдиною професією, надаючи їй особливої ваги.

     Шлях  літературно-критичної і громадської  діяльності Миколи Євшана починався  з гімназійної лави. В альманасі  В. Пачовського з’явилася його перша  рецензія на вірші П. Карманського, а в журналах «Бджола» та «Будуччина» — статті, присвячені творчості М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого.

     Від автора коротких рецензій Євшан виріс  у блискучого майстра літературних портретів та оглядів, який засвідчував  намір розширити рамки української  літератури, модернізувати її. Справжній знавець української та світової літератури, блискучий майстер слова, Микола Євшан  належав до натур, для яких критика була справжньою творчістю.

     започаткував  власний напрямок у критиці, заснований на філософії Ф. Ніцше та Й. Фіхте; Євшан та його колеги з «Української хати» поступово запроваджували нову критичну мову. Вони говорили не лише про світогляд та епоху, але й про символізм, імпресіонізм, «ірраціональну поезію»,мовні аспекти літературного тексту.Саме з постаттю Євшана пов’язаний в українській літературі перехід від критика-вчителя типово народницького ґатунку до критика-читача і

коментатора.

   Виступав  речником молодого покоління літераторів, яке гуртувалося навколо об-ня «Молода муза» (Львів) та ж. «Українська  хата» (Київ), підтримував їхні творчі пошуки, але не сприймав крайнощів декадансу. Полемізуючи з “молодомузівцями”, критик багато в чому не приймав українських декадентів, ставлячи їм у “провину” песимістичне світовідчуття, абсолютизацію форми за рахунок змісту, намагання з фальшивості видобути гармонію і більш за все – нездатність “набрати сил до боротьби за великий ідеал: свободу чоловіка” [3, 8].

     Микола  Євшан не належить до академічних типів  учених і фахових  професорів від літератури: він не методичний, часто хаотичний  імпресіоніст, він менше аналізує, секціонує твори, а більше синтезує, відчуває і передає вражіння, а часто стає на межi публіцистики. ОлесЬ БабіЙ, «Микола Євшан був настільки самостійною індивідуальністю, що в конфлікті цих двох таборів займав, можна сказати, окреме індивідуальне становище»

     «Вибити вікно в Европу для української літератури» — це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу літературу з европейськими напрямками, влити в душі наших поетів ширший і глибший світогляд, філософічну думку, дати їм вищу естетичну освіту і вивести понад примітивну побутовщину на верхи справжньої творчості, «придбати Україні справжні культурні цінності» — ось провідна думка всіх його праць…

     Ще  одна модерністична ідея Євшана, яка  вже стосується самого тексту: твір ніколи не буває завершеним. Відтак критик не має оцінювати твір якщось закінчене, а мусить заглиблюватися в сам процес його народження. До його уваги потрапляють не тільки психологія, світогляд, а й такі категорії, як стиль письма автора, його голос і, що дуже важливо, мова. Критика не може бути збірником догм і постулатів. «...Найкраще не мати критикові ніякогосвітогляду». Головне завдання критика — «уміти читати». Не просто текст,але й дискурс, говорячи модерною мовою.

     як  представник нової течії в  літературній критиці Євшан гостро виступав проти народництва в літературі, сповідував новаторство і мистецькі пошуки. Різкі виступи М. Євшана проти народницької ідеології — це намагання підтримати молодий український модернізм, який поставив би українську літературу на рівень найкращих творчих здобутків світової цивілізації.

     Окрім Ніцше чи не найчастіше Євшан посилається  на Оскара Вайльда. А також М. безперечно був під впливом свого професора й мецената М. Грушевського.

     Жанровий  діапазон літературно-критичних праць  письменника досить широкий: нариси, рецензії, збірки літ.-критичних матеріалів а також низку літ.-критичних статей на сторінках журналів «Українська хата» та «Літературно-науковий вістник».

• стаття М. Євшана “Іван Франко і галицька Україна”’
• “Літературні замітки” - критична стаття, характеристика творчості письменника Богдана Лепкого. У цій статті Євшан різко критикує творчість Богдана Лепкого. Євшан закидає, що автор апелює лише до “серця”, подібно тому, як це робив Шевченко.
• нарис, присвячений пам'яті М. Коцюбинського “Над свіжою могилою”.Автор розповідає історію останньої зустрічі з Коцюбинським, описує свої відчуття, викликані смертю Коцюбинського, радіє з приводу того, що його поховали там, де він хотів бути похованим. Євшан каже, що день, у який ховали Коцюбинського був прегарний - такий же світлий. Як постать Коцюбинського.
• “Літературні записки” (З приводу книжки М.Вороного. - На долах нашого культурного життя);
• “Луначарський. Великий народний поет”;
• “Дещо про українське пись-менство в Галичині”;
• “Новини нашої літератури”;
• "Проблеми творчости";
• "Суспільний і артистичний елемент у творчости";
• “На літературні теми”;
• “Леся Українка”,
• “Поетична творчість Івана Франка”;
• "Боротьба генерацій і українська література";
• кілька своїх публікацій М.Євшан присвятив Кобзареві: "Релігія Шевченка", "Тарас Шевченко".
• низку творчих характеристик М. Яцкова, В. Пачовського, Б. Лепкого, О. Кобилянської, а також кілька рецензій.

   Можна з повною відповідальністю стверджувати, що жодне більш-менш помітне явище  тогочасного літературного процесу  не пройшло повз його увагу. В багатьох статтях, зокрема „Листах з Галичини”, відбита атмосфера літературного життя краю, дано своє прочитання – переважно нетрадиційне – багатьох сторінок української класики.

   Дуже  високо відгукнувся М.Євшан про  творчість Лесі Українки. Вона для нього була класичним типом у національному літературному процесі, бо змогла віднайти себе, виховати на складний артистичний організм, зуміла поєднати, на перший погляд, розбіжні сили – фантазію та етнос; попри естетичний формалізм, досягти краси і правди, внести в літературу творчу рівновагу, стати понад боротьбою поколінь. А головне, що вважає критик – це введення в  літературу Лесею Українкою  “символічного мислення”.

   М.Євшан  вказував на молоді таланти в українській  літературі (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, А.Тесленко, В.Стефаник, В.Винниченко та ін.), керуючись  ідеєю ієрархії естетичних цінностей,. Також вказував на творчу трагедію І.Франка, який, постійно живлячи українську культуру енциклопедизмом своїх знань, нерідко забував про задоволення власних естетичних потреб митця.

     Літературно-критична діяльність М. Євшана тривала лише дванадцять років і трагічно обірвалась на фронтах громадянської війни, але його статті стали справжнім каталізатором літературного процесу, внесли дух полеміки, боротьби, того живого, без чого неможливий поступ у будь-якій галузі людської діяльності. Його духовна спадщина досі залишається актуальною. Адже вона не лише збагачує наше уявлення про літературний процес минулого, а й дає поштовх до роздумів щодо сучасної літературної ситуації