Микола_Вороний

Микола Вороний — особистість  надзвичайно багатопланова. Він  увійшов в історію як активний діяч, не байдужий до суспільних зрушень, виявив себе талановитим поетом, якому  не чужим було й новаторство. Вивчаючи кращі зразки світової літератури, М. Вороний прагнув вивести українську літературу на європейський рівень. Декларуючи власні думки у зверненнях до визначних митців того часу, листуючись із ними, поет виступав проти шаблону в літературі, проти обмеженості в проблематиці, жанрах, художніх засобах, грубого натуралізму, обстоював посилення ліризації викладу, зображення внутрішньої сфери людини. Власне, тому М. Вороного часто називають «ідеологом» модернізації української літератури.

У зв’язку з цим надзвичайно  важливою для розуміння творчої  діяльності митця є поезія «Іванові Франкові», яка виразно демонструє думки й переконання поета  з пригоду творення справжньої літератури. Вірш написаний у формі послання,’яке має конкретного адресата, але, безперечно, може бути адресоване й ширшій аудиторії. Розпочинається послання зверненням до І. Франка як до учителя й друга. Саме йому М. Вороний адресує власне розуміння завдань творчості. Цей вірш є своєрідною віршованою відповіддю на «Посланіє» І. Франка до поета-Вороного (яке вміщено у вступі до поеми  «Лісова ідилія»). І. Франко вважав, що митець стає борцем і агітатором у годину соціальних катастроф, тому предметом його творчості мають бути соціальні конфлікти. Але ж він не відмовляється й від інших естетик світобачення, тричі підкреслюючи положення про щирість митця. Франко впевнений, що обмеження творчості тільки якимось одним принципом є глухим кутом для митця.

На початку поезії М. Вороний подає епіграф, узятий із творчості Ш. Бодлера: «Предметом поезії є вона сама, а не дійсність». Поет наголошує, що життя йому не байдуже, але він розуміє, що життя має дві рівні сили, одна з яких «велетень-гнобитель» (уособлення сили інстинкту вирішувати суперечки кровопролиттям), а друга — «геній-визволитель» (духовна міць, яка повинна стати основою життя). Незаперечна заслуга М. Вороного в тому, що в цій поезії поет вперше ставить питання про необхідність позбавити літературу від «фарисеїв», тобто графоманів, які «стають, немовби теж до бою, А справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами». Погоджуючись із І. Франком у необхідності битися, М. Вороний водночас наголошує, що якщо повсякчас битись, то «серце може озлобитись». У запалі полеміки поет питає адресата: «Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути? І чи можливо без утрати Свобідний творчий дух скувати? І хто Поезію-царицю Посміє кинуть у в’язницю?» М. Вороний наголошує, що як поет він вільний у своєму виборі, адже творчість не знає перепон. Виразником духовного є Поезія (тобто мистецтво в найширшому розумінні), тому вона повинна бути первинною. Поет покликаний доносити до загалу духовне. Митець переконаний, що людина і людство повинні постійно вдосконалюватися, що з часом духовні ідеали повинні стати пріоритетними.

У кінці поезії М. Вороний виголошує своє творче кредо: «Моя девіза: йти за віком І бути цілим чоловіком!». У цілому митець погоджується з опонентом у тому, що поет вільний обирати предмет творчості, аби тільки б його бачення було ширше. Тому М. Вороний «іде за віком» (тобто не відмовляється від важливості висвітлювати актуальні, злободенні проблеми суспільства), але найголовнішим для нього є при цьому зберегти свою «цілість», тобто внутрішню гармонію.

Характерним з цього погляду є вірш «Vae Victis» («Горе переможеним»), в якому поет скаржиться на свою долю: «Я знемігся, згорів…», «Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга». Хоч він іще молодий, але вже знемігся й не має сили продовжувати боротьбу («Я боровся, шукав ідеала»), «мрії згасли», «вломилися напружені крила». І тепер він самотній стоїть. «Наді мною реве хуртовина; Зграє гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди», мою душу жеруть».

 
Не боїться справжній поет ні кари, ні страти, його не страшать грізні удари, коли «буяє творчість духа». «Одна хвилина раювання, бо то чуття свобідні, щирі бринять у святобливій лірі». Поруч стають до битви й фарисеї, що «паперовими мечами Вимахують над головами», які, мов торговці, і тут шукають вигоди.

 
Ось таким бачить митець завдання поета, роль його слова в житті народу. Але ж боротьба не вічна, бо коли «повсякчас битись, то серце може озлобитись». Душа інколи прагне відпочинку, простору, легкого лету, щоб піднятись угору. Від постійної боротьби людина може не лише озлобитись, а й знесилитись. Потрібна віра в той омріяний рай, де людина житиме вільно, розкуто, щасливо. Отож і про це має співати поезія. Велична поезія! «В ній всі краси кольори сяють. В ній всі чуття і змисли Грають!» Така поезія необхідна в житті людини. Поет має відгукуватись на всі порухи людської душі.

 
Безперечно, немає жодних підстав звинувачувати поета в тому, що він нібито закликав творити бездумне мистецтво, уникати тривожних, буденних подій, ховатися у вимріяних світах.

 
Думки про завдання митця М. Вороний  висловив у багатьох творах, зокрема  у віршах, присвячених І. Франку, Лесі Українці, Т. Шевченку, М. Лисенку («Пам'яті Миколи Лисенка», «Серце музики», «Пам'яті Івана Франка», «Гей, хто  має міць», «На ,Тарасовій горі» тощо). Цій проблемі присвячений і вірш «До моря» (1901), в якому Вороний ще раз торкається теми – поет і суспільство. Тут він проводить паралелі: море і поет, що їх єдноє? Або ще точніше: море і душа поета: що в них спільного?

 
В описові моря немає якихось  особливо вишуканих епітетів, мальовничих  образів-символів. Воно звичайне: «синє», «широке», «могутня сила», «міцне», «необорне», «звабливе», «розкішне», «незглибна безодня», «безмежний простір». Але всі ці образи-символи дають вичерпну характеристику: море величне, безмежне, що вабить, зачаровує своїм неосяжним простором і незбагненною красою: 
 
В тобі й раювання, і мрія солодка, 
І втіха кохання, і любий та лагідний сон. 
 
Водночас море грізне, непоборне, воно має таємничу силу в своїх глибинах: «Ні грому, ні хмари не страшно тобі, не боїшся ти кари». І найважливіше, підкреслює поет, - воно «само собі вищий закон!». У цих словах і виражена основна думка поетичного твору. Море – «само собі вищий закон», а поет – сам собі закон: 
 
Як ти – неосяжне, хитке, таємниче, 
Як ти – чарівливе, як ти – бунтівниче, 
Така ж і душа у співця; 
Тому і до тебе вона так прихильна, 
Що пут і кайданів не зносить – і, вільна, 
Бурхає, як ти, без кінця. 
 
Душа поета подібна до моря: вона не зносить пут і кайданів, вона вільна, незалежна, мінлива й бунтівнича. Вона сама собі закон. Такої думки дотримувався поет усе життя.

 
Отже, М. Вороний чітко розумів, що слово поета мусить служити народові, захищати його ідеали, вселяти надію  і віру, творити красу. Він виступав за життєствердне мистецтво, яке окрилює людину, допомагає їй вистояти в найкритичніші хвилини життя. Митець – носій духовної культури і духовних цінностей, що має відгукуватися на всі порухи людської душі.

 
Прокоментуємо кілька поезій М. Вороного, зокрема «Мерці», «Інфанта», «Credo», «Гей, хто має міць!», «Віра жива», «Знову ранок», «День гніву», «Дівчині», «Розваги», «За Україну», «Коли ти любиш рідний край», «Привітання», а також його сатиричні твори «Молодий патріот» і «Старі патріоти». Всі вони свідчать про глибоке розуміння поетом політичної ситуації, що склалася в Україні на початку ХХ ст. Поета болісно гнітило підневільне становище українського народу, і не лише його соціальне й національне безправ'я, а й рабська покора, пасивність, навіть байдужість. 
 
Гей-гей! Чи є хто в лузі, - озовися! 
Чи є де в світі ще душа жива? 
Гей, люди! Де ви? Чи перевелися? 
Чи вас пожерла пустка світова? 
 
Він зневажає і висміює лжепатріотів, безбатченків, запроданців. Скільки уїдливих, дошкульних слів кидає «молодим патріотам». Які «просторікуюють в шинках виключно по-українськи», не минає і тих заскорузлих «хлопоманів»,які почувають себе «чужинцями у ріднім краю». Та скільки оптимізму, синівської віри в свій народ, у світлу його будучину чути в поезіях «Дівчина», «Розваги», «Гей, хто має міць!, «Коли ти любиш рідний край»: 
    
За Україну! 
З огнем завзяття 
Рушаймо, браття, 
Всі вперед!..

(«За Україну»).