Мовознавчі погляди Є Желехівського

Аналіз реєстру словників  репрезентував багатство синонімії, що підтверджує думку О. Тодор  про те, що для синонімізації в українській мові ХІХ - ХХ ст. характерна розвинутість лексичної системи. Цікавими є особливості фіксації лексичної варіативності номенів у їх проекції на сучасні нормативні словники синонімів, особливо щодо звуження чи розширення значення. Так, синонімічна група ’добрий, сповнений доброти, чуйності’ у сучасних лексикографічних працях містить 26 одиниць, а у словниках к. ХІХ - поч. ХХ ст. охоплювала 62 лексеми (разом з варіантами), із яких лише 16 зафіксовано в сучасних нормативних словниках; із 103 (разом з варіантами) репрезентантів семи ’злий, який недоброзичливо, неприязно ставиться до інших ’, виявлених у „Малоруско-нїмецкому словарі” та „Словарі української мови”, у „Словнику синонімів української мови”, що містить 18 лексем із цим значенням, виявлено 13. Аналіз 30 опозицій підтверджує загальну тенденцію до звуження синонімічного ряду сучасними нормативними словниками.

На нашу думку, підтвердженням процесів нормотворення є послідовна відсутність у словнику за ред. Б. Грінченка: 1) окремих форм, зокрема, зі зменшено-пестливими суфіксами, уживаними в говірках південно-західного наріччя (добріський); 2) вузькодіалектних слів (влукий); 3) окремих фонетичних варіантів загальновживаних слів (доброжичливий); 4) кальок з російської мови (доброжелатель); 5) окремих складних слів (добремислячий, добровільний; добродушний) тощо. Проте Б. Грінченко послідовно фіксує: 1) слова із загальнопоширеними суфіксами зменшеності, пестливості та згрубілості (благесенький; добрезний), 2) розмовні зменшено-пестливі форми (благонький, добріненький); 3) окремі лексеми, що відображають фонетичні особливості діалектного мовлення (мнякенький, мнякесенький); 4) слова із суфіксами -ост-, -лив- (незлостивий, добростливий). Такі самі й подібні коментарі характернв для всіх синонімічно-антонімічних блоків ТГЛ „Риси людини”, що дозволяє виявити закономірності відбору й відкидання відмінних рядів вокабул.

Підтверджено, що відмінності  лексиконів творить варіантність фонетичних, словотвірних, акцентних форм, лексика, зокрема, запозичення з інших  мов, абстрактна лексика, композити (новоутворення, слова разового вжитку письменників), власні назви. Зіставлення вокабулярів аналізованих словників підтверджує, що інтеграційне начало було сильним, хоча відмінна частина становить близько третини вокабул. Матеріали словників засвідчують їхній інтеграційний характер, прагнення Є. Желехівського, С. Недільського та Б. Грінченка піднести свої словники на надрегіональний рівень. Зіставний аналіз реєстрів дав можливість виявити спільні та відмінні сегменти лексиконів словників, регіональні та інтеррегіональні риси у складі лексиконів у контексті формування лексичних норм української літературної мови к. ХІХ - поч. ХХ ст. Виявлені на двох часових зрізах розбіжності можна пояснити увагою лексикографів минулого до слів та їхніх форм, які функціонують в усному мовленні, фольклорних текстах та прагненням сучасних лексикографів подати лише лексеми, уживані в літературному стандарті.

Підкреслимо також незаперечну  роль аналізованих лексикографічних праць  у виробленні норм українського правопису. Є. Желехівський розробив український фонетичний правопис для власного словника, що базувався на „кулішівці”, хоча мав низку характерних особливостей, які були зумовлені діалектними рисами південно-західних говірок: у зв’язку з розрізненням у західноукраїнських говірках (на відміну від східних) твердих і м’яких зубних перед і літера ї писалася не тільки для позначення йотованого і в словах типу їхав, мої, а після твердих зубних уживали літеру і (стіл, сік); звук і з о в новозакритих складах передавали через і. Літери ъ, ы, були вилучені з алфавіту; йотований е передавали через є, йотований о - через йо, м’якість приголосного перед о - через ьо. Згідно з галицькою вимовою в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосного перед закінченням є, відповідно до наддніпрянського я (житє, знане). Не пом’якшували прикметникові суфікси -ськ(ий), -цьк(ий) (українский, нїмецкий), ь уживали для пом’якшення с перед наступним м’яким приголосним (сьвято, сьвіт); частка -ся, допоміжні дієслова - му, меш, ме писали окремо від дієслова (являє ся, ходити меш). Апостроф ставили після префіксів на приголосний перед йотованими і о (з ’явленє, з ’орати), за винятком губних (мясо, бю), вибухове g передавали через ґ, іншомовні слова - згідно з місцевою вимовою та урахуванням вимови звуків у мові- джерелі. В. Ґрещук справедливо зазначає, що правопис відіграв важливу роль справі уніфікації української графіки та орфографії та зближенні правописних норм Західної і Східної України [Ґрещук 1999: 57].

Діяльність Б. Грінченка  в галузі правопису необхідно  розглядати у двох аспектах: внесок ученого в практичне унормування  українського правопису на початку  ХХ ст. та його роль в теоретичній  розробці питань історії української  графіки та орфографії [Статєєва: 1997 281]. Б. Грінченко приділяв значну увагу теоретичним питанням українського правопису, зокрема, у розвідці „Три питання нашого правопису. З додатком А. Кримського” та праці „К вопросу о правописании украинского языка”. Були вироблені загальні принципи правопису, який дістав назву „грінченківка”: написання йо, ьо (замість є); уживання апострофа (і після губних приголосних перед є, ї, я, ю); написання слів типу знання, життя; вживання тільки і після м’яких приголосних; окрім того, обґрунтовано необхідність дотримуватися етимологічного написання слів. Усі вони були реалізовані в словнику. Пізніше „грінченківка” лягла в основу правопису (1918 - 1919 рр.), а більшість правил, уведених Б. Грінченком, стали підґрунтям чинного українського правопису. Таким чином, „Словарь української мови” Б. Грінченка зробив помітний внесок в унормування не лише українського правопису, а й літературної мови кінця XIX - початку XX ст. і в практичному, і в теоретичному аспектах.

Дослідження підтвердило  висновок учених про те, що словник  за ред. Б. Грінченка „став точкою відліку для дослідження кодифікації лексичних норм сучасної української літературної мови, оскільки узагальнює сформовану на початку ХХ ст. мовну картину світу українців; після словника за ред. Б. Грінченка почалася доба нормативних словників літературної мови” [Струганець 2002: 9 - 10].

Висновки

Узагальнюючи сказане, зауважимо, що українська літературна мова розвивається на живій народнорозмовній основі, відзначаючись на різних територіях України діалектною диференціацією, проте на всіх рівнях мовної системи простежено спільні риси; лексикографічні праці кінця

XIX - початку ХХ ст. супроводжували творення нової української літературної мови на західноукраїнській та центральноукраїнській мовно-культурній основі й зафіксували рівень розвитку літературних норм. „Малоруско-нїмецкий словар” і „Словар української мови” не тільки об’єктивно відобразили напрямки й тенденції мовотворчих процесів того часу, але й впливали на них, унормовуючи багатство літературної мови. Словники Є. Желехівського, С. Недільського та за ред. Б. Грінченка засвідчили, що рівень розвитку літературних норм, стан суспільної мовосвідомості етносу опосередковано віддзеркалені у лексикографічних працях.

Література

Євген Желехівський у національно-культурному відродженні України / за ред. В. Ґрещука. - Івано-Франківськ : Плай, 1999. - 150 с.;

Пилинський М. М. Мовна норма і стиль / М. М. Пилинський. - К. : Наук. думка, 1976. - 287 с.

Статєєва В. І. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст. : (на матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.) /В. І. Статєєва. - Ужгород : Патент, 1997. - 408 с

Струганець Л. В. Динаміка лексичних норм в українській лексикографії XX століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук : спец. 10.02.01 „Українська мова” / Л. В. Струганець. - К., 2002. - 36 с.

Скиба І. Г. Напрямки й тенденції  нормативних процесів кінця ХІХ - початку ХХ ст. (лексикографічний аспект)