Педагогічна спадщина Григорія Сковороди

 Так само не можна  однозначно пов'язувати моральне  і фізичне виховання, як намагався  зробити Г. Сковорода. Фізичне здоров'я, життєрадісність він вважав ознакою не враженої жодними моральними вадами душі, твердячи: «веселість – це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена яким-небудь пороком, не може бути веселою».. [8. – С. 40-42]

 Надзвичайно великого значення у правильному формуванні особистості, запобіганні тих чи інших відхилень у розвитку особистості надавав Г. Сковорода трудовому вихованню. Згідно з його вченням праця – категорія етична. В ній філософ вбачав фактор, який може вирішальне вплинути на формування особистості, виховання моральних почуттів, сильного характеру, волі. Бездіяльність, лінощі – джерело виникнення багатьох моральних вад. При цьому просвітитель мав на увазі не будь-яку працю, а «сродную». Він вважав, що від природи в кожній людині закладений таємний «закон сродности», тобто природжені нахили до певного виду діяльності. Цей закон не можна порушувати, бо це надзвичайно небезпечно і для самої людини, і для всього суспільства. «Несродна» праця завдає страждання людині, а праця, яка відповідає її нахилам та вподобанням, приносить задоволення і втіху.

 Для суспільства, звичайно, мало користі, а більше шкоди,  коли «воинскую роту ведет  тот, кто должен был сидеть  в оркестре». Особливо небезпечним  є порушення «закону сродности»  заради власного збагачення, слави.  Г. Сковорода дуже слушно відзначав,  що в тих сферах життя, де  панує «несродна» праця, настає  смерть для живої справи. «Кто безобразит и растлевает всякую должность? – Несродность. Кто умерщвляет науки й художества? – Несродность...». [8. – С. 40-42]

 Г. Сковорода правильно  стверджував, що нахили природжені, що люди від народження далеко  не рівні. І якщо людина займається тим, для чого не народжена, що противно її натурі, то вона, як правило, стає нещасливою. З цього приводу добре відоме висловлювання Г. Сковороди: «Живи по натурі». Водночас абсолютно правильним є зауваження українського мислителя про те, що самі собою природні здібності ще нічого не дають, бо «сродность трудолюбием утверждается». [8. – С. 40-42]

 Дуже слушною є думка Г. Сковороди про необхідність фізичної та інтелектуальної праці для нормальної життєдіяльності людини, про зв'язок бездіяльності з найрізноманітнішими вадами особистості. В листі до свого учня і друга М. Ковалінського Григорій Савич писав, що наш розум ніколи не залишається бездіяльним, а завжди любить чимось займатися. Якщо він не буде мати доброго, то звернеться до поганого. Отже, треба дати йому те, над чим він міг би добре попрацювати, але дати йому слід прекрасне і не занадто багато.

У цих словах Г. Сковороди можна знайти цінні рекомендації щодо роботи з молоддю, запобігання відхилень у поведінці.

 Велику роль у формуванні  особистості, запобіганні відхилень  у поведінці дітей повинні  відіграти батьки. «Благо родить  й благо научить»,– підкреслював Г. Сковорода. Особливо батьки повинні дбати про фізичне здоров'я дітей, бо від цього значною мірою залежить процес формування особистості. Вчений надавав виняткового значення фізичному здоров'ю, схильний був навіть вбачати зв'язок між «тілесним» (фізичним) станом і різними психічними захворюваннями. [8. – С. 40-42]

 Не менш відповідальною  є робота вчителя, якого Г.  Сковорода образно порівнював  із дбайливим садівником (до речі, подібне порівняння зустрічається  і в творах Я. А. Коменського). Для справжнього вчителя, на  думку Г. Сковороди, характерною є чесність, скромність, безкомпромісність, любов і повага до учня, служіння добру, освіченість. «Долго сам учись, если хочешь учить других». Ця порада вчителям, яку свого часу висловив Г. Сковорода, аж ніяк не втратила своєї актуальності сьогодні.

 Отже, правильно організоване  виховання, яке полягає у всебічному  гармонійному розвитку особистості  кожної дитини з максимальним  врахуванням її природних нахилів  і задатків, що здійснюється спільними  зусиллями батьків, учителів, суспільства,  починаючи з перших днів життя  дитини, є, на думку Г. Сковороди, запорукою успішного запобігання відхилень у поведінці молоді.

 Розділ 3. Питання освіти  та виховання у творчій спадщині  Г. Сковороди

 Виходець із простого козацького середовища, Г. Сковорода все своє життя віддав служінню народові. Повернувшись із-за кордону (а він побував в Афінах, Відні, Угорщині й Пресбурзі, де досконало оволодів німецькою, грецькою та латинською мовами), Г. Сковорода стає вчителем словесності в Переяславському колегіумі. Тут він створює цілком оригінальний, теоретичний курс «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной» та методичний супровід до нього. Єпископу не сподобався цей новаторський курс науки про поезію, в якому Г. Сковорода відійшов від традиційних схоластичних канонів у філологічних науках, і «выгнан был из училища переяславского не с честию». [11. – С. 4-6]

 Згодом Г. Сковорода  починає працювати в Харківському  колегіумі, де продовжує навчати  своїх вихованців словесних наук  згідно зі своїм «Руководством». До того в цьому колегіумі  викладали словесність малоосвічені  шкільні наставники, тупі схоласти, що «захаращували голови учнів ні до чого не придатним і нікому не потрібним мотлохом». На противагу їм Г. Сковорода ознайомлював учнів із такими книгами, які викликали в них роздуми. Ось що він пише з цього приводу Михайлу Ковалинському: «Я ніколи не перестану переконувати тебе, щоб ти присвятив себе... тим книгам, яких, як каже Муре, «рідко хто бере в руки». Він рекомендує своїм учням читати древні й нові книги, зокрема, античних письменників Горація, Плутарха, Сенеки, Овідія, Цицерона, а також філософів Сократа, Аристотеля, Бекона та ін. [13. – С. 46]

 Г. Сковорода вирізнявся  навіть серед прогресивних викладачів  колегіуму глибокими знаннями  і самостійністю мислення. Він  проводив велику роботу серед  молоді, згуртовуючи навколо себе  учнів – Михайла Ковалинського,  Якова Правицького, Василя Білозера, Григорія Ковалинського (рідного брата М. Ковалинського), Олексія Базилевича та ін., пропонуючи їм своє розуміння природи, яке полягало в раціоналістичних роздумах про «надприродні» явища, в закономірностях, властивих життю і смерті. Все це, зрештою, призвело до того, що його знову позбавляють посади вчителя словесності і в Харківському колегіумі.

 Протягом шести років  Г. Сковорода працював вихователем  у с. Ковраях (на Переяславщині) в родині поміщика Степана Томари. Тут він навчав і виховував сина поміщика Василя, написав цикл своїх поезій, які згодом вийшли збіркою під назвою «Сад божественних песней». [11. – С. 4-6]

 Останні двадцять років  свого життя Г. Сковорода сходив  пішки майже всю Україну, продовжуючи навчати дітей простих людей.

Не випадково його називали «мандрівним університетом», людиною, яка до останнього подиху намагалася передати свої знання іншим. Саме в  цей період написана більшість його творів, які через умови царської цензури не змогли бути надруковані. Та його сатиричні пісні і псалми, байки і притчі переписувалися друзями-однодумцями, поширювалися по всій Україні.

 Намагаючись розв'язати  корінні соціально-педагогічні проблеми, Г. Сковорода ставив завдання виховати людину-громадянина. Це завдання ?рунтувалося на теорії «природного права» людської особистості на гідний спосіб життя. Вчення про «природне право» було для прогресивних педагогів того часу спільним джерелом, з якого виводилась ідея природовідповідного, за термінологією Сковороди, «сродного» виховання. Але Коменський, Руссо і Сковорода розуміли та сформулювали цю ідею по-різному. За Сковородою, кожна людина повинна займати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а за «сродностью», тобто відповідно до своїх природних задатків, котрі розвиваються в процесі діяльності. На відміну від Руссо Сковорода в розвиткові природних сил і можливостей людини особливо великого значення надавав знанням. [11. – С. 4-6]

 Оголосивши війну неуцтву  і проголосивши право всіх станів на освіту, Г. Сковорода дуже влучно говорив: «Не тот есть глуп, кто не знает, но тот, кто знать не хочет». Ось чому він радив збуджувати у дітей ще в ранньому віці прагнення до знань і виробляти звичку до розумової праці. Та не лише це. Треба всіляко розвивати в молоді бажання вчитися, виховувати наполегливість в опануванні знаннями.

 Як гуманіст, Сковорода рішуче відходить від тогочасної зашкарублої практики, а натомість висуває нову систему принципів і методів навчання. Він різко засуджує сковування людської думки і волі авторитаризмом та догматикою. Так, у вступі до курсу лекцій «О христианском добронравии» Г. Сковорода пише: «Любезные ученики, не бойтеся!... Дерзайте». Вимагаючи враховувати вікові особливості дітей, він радив викладати знання доступно, ясно і точно, відповідно до їхнього віку. Безумовно, що тоді, коли в школі панували схоластика і догматизм, ці вимоги просвітителя були новим словом у педагогіці.

 Г. Сковорода обстоював  ідею наочності у навчанні, використовував  у Переяславському та Харківському  колегіумах, крім групових та індивідуальних уроків, додаткові заняття, які давали змогу розширити навчальну програму. Він практикував також вільну гурткову форму навчання. Наприклад, у с. Бабаях на Харківщині створив молодіжний гурток, а коли став мандрівним учителем, то до останніх днів користувався індивідуальними і груповими формами занять.

 Природно, що шкільна  освіта, яка панувала в XVIII ст., аж ніяк не задовольняла філософа. Він засуджував освіту «для кошелька» та для одержання «знатнейших званий», а натомість вимагав загальнодоступної, безкоштовної освіти для народу, однакової як для чоловіків, так і для жінок, при цьому виходив із принципу народності, вважаючи, що освіта повинна служити народові. Саме тоді, коли українське дворянство зрікалося своєї культури і звичаїв, дивилося на народ як на «чорну кістку» а на його мову як на «мужицьку», Г. Сковорода, навпаки, хвалив мову рідного народу, користувався нею при безпосередньому спілкуванні з селянами, часто вживав її з навчальною метою. [11. – С. 4-6]

 Працюючи в Харківському  колегіумі, він переклав для  учнів цього колегіуму «малоросійськими  фарбами» байку Езопа про музиканта  Вовка, і цей переклад мав  великий успіх як серед учнів,  так і серед викладачів. М. Ковалинський  згадує: «Как он писал для своей стороны, то и употреблял иногда малороссийские наречия и правописания, употребляемые в произношении малороссийском: он любил всегда природный язык свой».

 Та не лише рідну мову намагався пропагувати великий вчений. Він радив учням обов'язково вивчати усну народну творчість, яка «неопално» зберігає скарби народної мудрості. Немає жодного сумніву в тому, що вся педагогічна система видатного просвітителя свого часу була пройнята ідеєю народності.

В цьому Г. Сковорода, безумовно, був предтечею таких педагогів, як О. Духнович, К. Ушинський та багатьох інших, які також відстоювали ідею народності школи і виховання.

 Просвітителя-демократа  глибоко хвилювали виховні питання.  Проголосивши природовідповідність  головним принципом виховання,  він наголошував, що воно має  спиратися на природні нахили  дитини, й вимагав від вихователя, щоб той виявляв її природні  здібності. «Не мешай только  ей, а если можешь, отвращай препятствия  и будто дорогу ей очищай».  Він вважав, що люди лише тоді  зможуть принести найбільшу користь  суспільству і відчувати радість,  щастя життя, коли вони розвивають свої здібності за покликанням.

 Одним із основних  завдань педагога Г. Сковорода  вважав виховання високоморальної  людини. Він стверджував, що головне  в житті – це серце, бо  воно є «корень, солнце, голова  и царь человеку». Саме тому  «виховання серця», тобто моральне  виховання, ,має бути в центрі уваги вчителів. Григорій Савич передусім вимагав учити дітей вдячності. В притчі «Благородний Еродій» батько Еродія так говорив сину: «Сине мой!... учися единне благодарности... Знай, что все протчія науки єсть суть рабыни сея царицм. Невдячна людина не може бути доброчесною і моральною, а тому треба виховувати так дитину, щоб вона могла згодом поєднувати свої особисті прагнення і бажання з інтересами інших доброчесних людей. Тільки тоді вона й буде щасливою. [11. – С. 4-6]

 Вузловою проблемою  етики Г. Сковороди було щастя  людини на землі, умови і  шляхи його досягнення. Та в  суспільстві, де панує беззаконня  і гонитва за багатством, щастя  кожен розуміє по-своєму. Так,  панівні верстви вбачають його в золоті, розкоші і пишних палатах... Філософ застерігав, що розкішне паразитичне життя породжує численні людські вади: «Из сего родника родятся измены, падения государств и вся несчастий бездна». У притчі «Убогій Жайворонок» Г. Сковорода висловив презирливе ставлення до тих, хто намагається бути багатим за рахунок інших: «не тот нищ есть, кто не имеет, но тот, кто по уши в богатстве ходит, но не прилагает к нему сердца». У своїх учнів він виховував огиду до багатства, наживи і неробства. [11. – С. 4-6]

 У чому ж полягає  щастя людини? – запитує просвітитель. І тут же відповідає: в праці для суспільства, в сумлінному виконанні людського обов'язку, в реалізації природного покликання. М. Ковалинський писав про те, як Г. Сковорода уявляв собі щасливу людину: «Щастие человека состоит в том, чтоб, узнав собственную в себе способность, по оной употребить себе в жизни... Так многие богословы, – вважав Сковорода,– били бы, может быть, лучшими стряпчими по делам, многие ученые – разнощиками, многие судьи – пахарями, военоначальники – пастухами...». [11. – С. 4-6]

 Взагалі Г. Сковорода  вважав працю і працьовитість  найвищими етичними категоріями,  бо праця – це основа суспільного  життя і джерело всіх людських благ. «Труд,– писав він,– єсть живой й неусыпный всей машины ход». Твердячи, що праця – це джерело людського щастя, філософ водночас наполягав на тому, що щастя дає лише улюблена праця, яка відповідає природним задаткам і нахилам дитини. Не-споріднена праця, на його думку, тяжка для людини, безкорисна і навіть шкідлива для суспільства. «Откуда же уродится труд, если нет охоты й усердия? Где ж возмеш охоту без природы»,–писав він. [11. – С. 4-6]

 Тому Г. Сковорода  підносив людей праці і таврував ганьбою нероб. Це особливо відображено в байці «Пчела й Шершень», де він не тільки прославляє працю як джерело матеріальних благ, а й підносить її моральне та суспільне значення. Шершень тут уособлює паразитичні елементи суспільства, що живуть «хищением чуждаго» і народжені «на то одно, чтоб єсть, жить й протчее». А Бджола «єсть герб мудрого человека», символ працьовитої людини з народу. [11. – С. 4-6]

 Виходячи із свого  ставлення до трудової діяльності, Г. Сковорода закликав виховувати в дітей любов до праці і презирство до неробства.

Під час учителювання в сім'ї уже згадуваного поміщика С. Томари він не лише давав його синові різнобічні знання, а й готував до праці згідно з його нахилами: «Велика тебе, хлопчику, жде турбота і великий труд ти повинен понести, щоб  бути Василем не лише ім'ям, але й на ділі». [11. – С. 4-6]