Сентименталізм у національній літературі 1800-1860рр

Сентименталізм  у національній літературі 1800 – 1860 рр.

План:

1. Особливості поетики сентименталізму та історія його розвитку.
2. Самобутність українського сентименталізму.
3. Основні жанри сентиментальної літератури даного часу.
4. Автори та їх твори, стисла характеристика творчого доробку.
1. Особливості поетики сентименталізму та історія його розвитку.

Сентименталізм  в українській, як і в інших  літературах Європи, — ідейно-естетичне  явище, породжене активізацією третьостанової ідеології всередині Просвітництва, друга грань просвітительського гуманізму, що являє собою реакцію  на ранній, раціоналістичний етап у  розвитку Просвітництва.

 В основі кожного літературного напряму, як відомо, лежить концепція людини і світу, їх нових взаємовідношень і зв'язків. Концепція особистості впливає на вибір героя, визначає систему відношень між ним і середовищем, що позначається на структурі твору, особливостях його жанру.

Спираючись  на досвід сенсуалістів (Ф. Бекон, Д. Локк), які в процесі пізнання відвели  першорядну роль почуттям, а також  філософію агностицизму (Д. Юм), в  якій піддавалася сумніву віра у  безмежні можливості інтелекту, сентименталісти  протиставили розумові світ інтимних почуттів людини.

Висунення просвітителями на перше місце почуття  не означало заперечення розуму, раціоналістського  начала, оскільки «сила розуму і  безпосередність почуття рівною мірою спрямовані проти одного ворога — феодальної сваволі, культ почуття  не є лише протест зростаючої людини проти централізованої опіки  розуму, випробування розуму почуттям».

Найбільш  повне втілення сентименталізм дістав в Англії, де на першому етапі  свого розвитку він відзначався  ідилічністю та меланхолійною споглядальністю  в поезії (Д. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей), а  на другому — домінуванням прозових жанрів, поглибленням уявлення про  психологію людини (С. Річардсон, Т. Смоллетт, О. Голдсміт). Роман Л. Стерна «Сентиментальна  подорож по Франції та Італії» (1768) дав назву цьому літературному  напрямові.

В українській  художній свідомості важливі передумови для формування сентименталістських  ідейно-художніх засад складаються  вже в XVII—XVIII ст. У цей час українська культура перебувала на межі між епохою європейського Відродження і  Просвітництвом. Поштовхом тут стало  ренесансне усвідомлення самоцінності людської особистості, віра в її необмежені інтелектуальні й чуттєві здібності, поступовий відхід від суто релігійних, богословських поглядів на сутність людини та її земне життя. Велику роль у формуванні особистості відіграли тут визвольна боротьба українського народу проти турецько-татарської і шляхетсько-польської агресії, пробудження національної самосвідомості, процес формування української народності, її менталітету, мови.

Складність  відшукання родових рис сентименталізму  в українській літературі XVII—XVIII ст. полягає в тому, що вони не дістали  окремого відображення в естетичних програмах і проявлялися скоріше  спонтанно, без осмислення як певний художній феномен. У межах пануючого  на той час бароко в них з'являється  просвітницьке звернення до світу  почуттів окремої людини. Посилення  релігійної свідомості в бароко поєднувалося з інтересом до особистості, яка  у своєму земному існуванні розумілася як така, що перебуває на межі між  життям і смертю, оскільки весь світ уявлявся розколотим катастрофічністю і швидкоплинністю буття усього сущого. Однак у цьому розумінні  трагічності світу приховувався й інший зміст. Людина виступала  вже не пасивним реципієнтом усієї  інформації з навколишнього середовища, а як особистість, яка всі ці зовнішні антиномії і колізії переживає  внутрішньо. Тому витоки сентименталістського почуття в українській літературі XVII—XVIII ст. слід шукати саме в бароко.

На межі XVII—XVIII ст. в українській літературі в процесі її секуляризації виникає  інтерес до такого почуття людини, яке асоціюється не просто з тугою  і скорботою у зв'язку з неможливістю знайти гармонію в розірваному суперечностями світі, а проймається усвідомленням  страждання особистості в реальному  земному житті. Люди народжуються рівними  від природи, що підтверджується  таким всеохопним почуттям, як кохання, не зв'язаним із становою ієрархією. Тим  часом саме суспільне життя робить одних людей залежними від  інших та від обставин, що стають на перешкоді до щастя. Постійними факторами  лишаються тільки чутлива природа  людини, наявність її активного «життя серця», чим і має визначатися гідність.

Ці мотиви найбільшою мірою стають характерними для тогочасної української поезії, тісно пов'язаної з народнопоетичною традицією (насамперед із козацькими, бурлацькими, чумацькими піснями). Мотиви, в яких відчувається відгомін західноєвропейського сентименталізму, з'являються в самій  народній пісні. На це звернув увагу  І. Франко, наголошуючи, що мотив жалю козака по смерті дівчини часто оброблювався в народній і півнародній поезії «під впливом подиху західноєвропейського сентименталізму».

2. Самобутність українського сентименталізму.

Роздуми про втрачене щастя, глибока емоційність  ліричного героя, глибина й щирість  його почуттів сприяли розвитку художньої  фантазії, прагненню до можливого  і недосяжного. Філософсько-елегійний  характер цих віршів надавав могутнього імпульсу для утвердження елегії як одного з провідних жанрів української поезії XVII—XVIII ст.

Розвиток  цього жанру пов'язується з переосмисленням  середньовічного погляду на світ та відкриттям можливостей духовного  розкутого світу людини. Під елегією  тогочасні письменники розуміли ліричний вірш, викладений від першої особи, як правило, у формі монологу, в якому переважали мотиви жалю, туги, скарги. М. Довгалевський писав, що вона «служить для зображення всього сумного, невеселого і згубного».

В українській  літературі вже в XVII ст. виділяється  потужний шар віршів, які тяжіють  до елегії. Це насамперед твори, які  дійшли до нас у рукописних співаниках. У них йдеться про страждання закоханих, швидкоплинність любовного  почуття. («Ой, хто ж мене буде в мойом жалю тішити?..», «Неволюнька ж моя з вами...», «Сам я не знаю, що ділати маю» та інші вірші із збірника бібліотеки музею Чарторийських.)

Українські  поети XVIII ст. прагнуть якнайглибше  відтворити внутрішні чуття людини, світ «сердечної уяви» (Руссо) про добро  й зло, правду і кривду, ті почуття, які йдуть від «серця» або  пов'язані з ними і сприймаються як іманентно властиві людині. Вони є безпосередньою чуттєвою реакцією на дійсність на відміну від інтелектуально-розумового погляду, який за допомогою тверезої думки віддаляє людину від живих  реалій світу. Натурально, що на перше  місце висувається кохання. Характерна в цьому відношенні пісня С. Климовського «їхав козак за Дунай». Чистота  почуттів закоханих, сміливість козака, який вирушає на війну, і душевна  теплота дівчини надають пісні  суто ліричного характеру. Поет наштовхує  на думку про те, що внутрішній світ героїв цінний своїми щирими переживаннями, глибоким відчуттям внутрішнього життя  близької душі.

Під впливом  народнопісенної традиції в XVII—XVIII ст. з'являється й чутливе звертання  до пейзажу, з яким пов'язувався процес зародження душевного почуття ліричного  героя.

Таким чином, художні пошуки українських письменників і митців XVII—XVIII ст. типологічно  споріднені із загальноєвропейським процесом розвитку художньої свідомості і, зокрема, сентименталізму епохи Просвітництва. Передусім це стосується нового гуманістичного, антифеодального погляду на суспільну цінність особистості незалежно від її соціальної ролі. Письменники звертаються до змалювання внутрішнього світу людини, пошуку в ній своєрідного, індивідуального.. І хоча поезія, в якій зароджуються елементи сентименталізму, ще не відзначається багатством і розмаїттям жанрів, у ній формується образ ліричного героя з суб'єктивним «я», з'являється пейзаж, освітлений внутрішнім переживанням, емоційно забарвлене слово, яке найповніше передає гаму настроїв героя.

На початку XIX ст., спираючись на сентименталістську традицію поезії XVII—XVIII ст., сентименталізм в Україні набуває якісно нових  ознак, що значно поглиблювало уявлення про природу внутрішнього світу  людини, її приватне життя, здатність  до глибоких інтимних почуттів. У цей  час він вступає в активну  взаємодію з найрізноманітнішими  ідейно-естетичними явищами. Його розвиток відбувається в річищі пошуку нових  художньо-зображальних засобів, прийомів композиційної і сюжетної побудови творів та істотно впливає на процес перебудови жанрової структури української  літератури. Він охоплює в цей  період не тільки поезію, а й художню  прозу та драматургію.

На розвиток українського сентименталізму и  першій половині XIX ст. помітний вплив  мав кордоцентричний характер української  філософської думки. В її руслі перебували художні і філософські пошуки М. Гоголя. Зосередженість на душевному  в людині, усвідомлення письменником необхідності нагального виходу з трагічних  колізій світу висуває у нього  на перший план не інтелектуальний  елемент, а душевну емоцію і серце.

У другій половині століття не обійшов роздумів про серце й П. Куліш, який у  «Хутірській філософії і віддаленій од світу поезії в дусі європейських сентименталістів виступив з нищівною критикою «просвітянства, продукованого  в столицях», оскільки воно здатне лише калічити й ганьбити простих людей. Свої пошуки гармонійної і цілісної особистості письменник завершує українським  селянином, якого штучна освіченість  зачепила найменше (особливо його серце) і який готовий протиставити освіченому розуму власну природну мудрість.

В цілому для української філософської думки XIX ст. стає характерним занурення  суб'єкта пізнання в своє «я», передусім  у власне «серце». Звідси — критерій: пізнання не «головою», а інтуїцією, всім природним єством, «серцем». На відміну від західноєвропейської  філософської традиції, де «серце»  ніколи не мало онтологічного аспекту, в українських мислителів воно вже  з часів Г. Сковороди виступає як джерелом усіх почуттів, так і  інструментом пізнання, якому слід беззастережно довіряти.

3. Основні жанри сентиментальної літератури даного часу.

Український сентименталізм яскраво виявився в  жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової  драми. Певний внесок у розвиток цих  жанрів зробили С. Писаревський ("За Німань іду", "Моя доля"), Л. Боровиковський ("Молодиця"), М. Петренко ("Батьківська могила"), О. Шпигоцький ("Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий"), С. Климовський ("Їхав козак за Дунай"). Український сентименталізм мав селянський характер.

На початку XIX ст. сентименталізм проникає в бурлескну  поезію, значно розширюючи художню  макроструктуру творів та розхитуючи зсередини самі основи бурлеску. І  хоча автори бурлескних віршів віддають перевагу гротескному перебільшенню  почуттів, у них відчувається імпульсивний пошук найбільш відповідних художньо-виражальних  засобів для зображення різних проявів  внутрішнього світу людини.

Сентименталізм  не обійшов стороною і українську драматургію, де він утверджувався  в процесі занепаду основних принципів  шкільної драматургії XVII—XVIII ст. Його вияв став можливим лише на початку XIX ст. разом із формуванням в українській  літературі побутової драми. В цілому пафос української драми першої половини XIX ст. відбивав просвітительсько-руссоїстські ідеї, утверджував необхідність спів-страждання «маленькій» людині, віру в добре  природне начало в людині. Своєрідним ціннісним критерієм у них  виступає чутливість персонажів: негативні, як правило, її не мають, у позитивних вона виявляється сильно, навіть гіпертрофовано. Чуттєвість стає засобом морально-етичного відродження героїв. Усе це проявляється уже в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, де любовна колізія з найбільшою повнотою й очевидністю дала героям змогу виявити природу своїх  почуттів, глибину й чистоту внутрішнього світу.

4. Автори та їх твори, стисла характеристика творчого доробку

Сентименталістський характер мають твори багатьох українських  письменників даного періоду. Так, наприклад, внутрішня незламність, бажання перебороти в собі страждання були властиві сентиментальним героям Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського («Наталка Полтавка»), Є. Гребінки («Чайковський»); принципи стоїцизму розгорнуті в цілу етичну програму у П. Гулака-Артемовського («Справжня Добрість»).

Серед ліричних поем такого плану особливо вирізняються твори М. Макаровського «Наталя, або Дві долі разом» і «Гарасько, або Талан і в неволі», герої  яких виявляють здатність до чутливих проявів своєї натури. Надмірна зворушливість, щирі сльози, як найдостовірніше свідчення глибини почуттів персонажів, наближує ці поеми до сентименталістської літературної традиції.

Сентименталізм  проникає і в українську поезію у  першій половині ХІХ ст. Письменники зображують душевні почуття персонажів, які свою чутливість можуть довірити тільки самій природі («Згадка», «Могила», «Хмарка» М. Костомарова, «Гуде вітер вельми в полі...», «Сидів раз я над річкою...», «Повіяли вітри буйні...» В. Забіли, «Блискавка», «Дорошенко», «Сирітська доля», «Козак та гулянка» О. Корсуна).