Смак літератури модернізму

    Кінець XIX – початок XX століття позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

    Модернізм уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя». Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як «засіб суспільного прозріння і виховання», а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання. Як бачимо, письменник-модерніст вже не хоче писати про зовнішнє, про реальне, він проявляє цікавість, інтерес, смак до внутрішнього хаотичного, незрозумілого, а найголовніше – індивідуального. Людина відсторонюється від суспільства, не звертається більше за поясненнями до Бога, в літературі модернізму існує лише «Я», лише власна індивідуальність. На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне поясненні подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють – вони лише фіксують зрушення в суб’єктивному й об’єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч. Вищим знанням у модернізмі проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворяти світ, відкривати нікому невідомі глибини індивідуального життя.

    Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – сентименталізмі. Саме завдяки цьому літературному напрямку в кінці ХІХ століття автори-модерністи починають все частіше та частіше звертатися до такого жанру письма, як щоденник. Автори проявляють смак до написання у цьому жанрі, так як це є одним з найкращих прийомів психологічного зображення героя, є засобом для його самопізнання та саморозуміння так як при виписуванні свого життя його душевні стани розкладаються на елементи і тим самим пояснюються, стають зрозумілими як для автора щоденника, так і для його читача. «Модернізм, який надавав перевагу суб’єктивному фактору відображення, посилив інтерес до щоденника як індивідуальної форми авторського самовираження» [3, с.4]. У час, коли бурхливий розвиток науки і техніки спричинив морально-етичну кризу, коли суспільна свідомість залишилася розгубленою перед якісними та кількісними змінами оточуючого простору, хронологічна впорядкованість щоденника, фіксація побаченої, почутої, внутрішньо пережитої події давала надію на подальший аналіз ситуації у майбутньому та вироблення стратегії поведінки.

    Твір Жана Поля Сартра «Нудота» поєднує всі ознаки модерністської літератури, виявляє її смаки, а саме: заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання; індивідуалізм, зосередження на «Я» героя; психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».

    Автори  модерністи, і Сартр в тому числі  виявляють смак до жанру щоденника, так як це один з найкращих засобів самовиховання, самозаглиблення, саморефлексії, самоаналізу, пошуків ідентичності, оцінки власного життя, визначення свого статусу у суспільстві, способів саморозуміння, адже виписувати себе, значить стати іншим, ніби подивитися в дзеркало, оцінити об’єктивно на себе, своє життя, осмислити свої емоції та почуття. Коли особистість втілена в мові, коли вона називає себе через слово «я», тоді вона легко може подивитися на себе зі сторони, користуючись цим мовленнєвим втіленням як двійником, як призначеними для споглядання своїми проекціями ззовні. Мова, письмо є дуже поширеними формами дзеркала, вони є засобами стати по відношенню до самого себе в позицію відстороненого спостерігача.

    У творі Жана Поля Сартра «Нудота» поєднуються  всі особливості та ознаки щоденникового  жанру письма, а саме:

• Позаконцептність суб’єктивності, адже автор щоденника (герой, наратор) пише ідучи за течією свого життя, і його точка зору на речі та події змінюється разом із тим, як змінюються він сам, адже він пише щоденник, перш за все, для того, щоб розібратися у собі, реконструювати чи зрозуміти себе, Антуан Рокантен пише для того, щоб виправдати своє існування, розібратися у причинах виникнення своєї «нудоти».
• У творі ми спостерігаємо один часовий план зображення – а саме, сьогодні і зараз. Герой пише про події, які відбуваються в данний момент. Герой також дотримуюється календарності, тобто лінійності: щоденник Антуана Рокантена « о пів на одинадцяту», більш того, сам герой зазначає, що пише тільки про данний момент, бо лише його він може вповні виписати та проаналізувати об’єктивно: «Всі свої спогади будую на основі сьогодення. Даремно я наманався наздогнати минуле, я не порятуюся від себе.», хоча дуже часто зустрічаємо «аркуші без дати». Крім того, герой пише не тільки про цінність теперішнього, він навіть стверджує, що минулого в принципі не існує, і тим більше жити ним не варто: «Отже, минулого не існує. Його нема. Взагалі. І в речах, ні навіть у моїх думках», минуле – це втрачений час, тільки теперішнє і письмо про нього може прив’язати до світу. Герой Сартра «бачить майбутнє», однак він не бачить ніякої користі у своєму існуванні. Отже, час у творі не є буквальним – він є суто індивідуальним, вповні суб’єктивним.  Щодо шкали часу, то він є безперервним, щодо приналежності, то він є суто психологічним.
• Плинність концептуальності. Безперечно, що у щоденнику ми бачимо події, почуття, переживання що постають в міру його розгортання, з самого початку ми не в змозі створити цілісний образ героя, так як він сам  знаходиться у пошуках себе. У творі прослідковується постійно оновлювана Я-концепція, яка поєднує самопізнання з пошуками смислу власного життя, із самовизначенням в історії, культурі, повсякденному існуванні.
• «Нудота» - це твір, що не має чіткого плану, адже щоденник – це річ яка не може бути продуманою наперед, а отже – не має свого плану, це річ непередбачувана, що має тільки причину.
• Мова характеристика щоденника – це мова його творця. А стилістичні та лінгвістичні прийоми є ще одним ключиком для досягнення кінцевої цілі – досягнення мети його написання, а отже саморозуміння. І у творі Сартра ми бачимо як реалізується ця думка: «Мені без потреби всі ці квітчасті фрази. Я пишу для того, щоб з’ясувати собі деякі обставини. Геть усяку літературщину. Слід писати, як набіжить, не вишукуючи гарних слів.» - в цьому ми прослідковуємо ще одну рису модерністської літератури – пошук мови, але не універсальної, а власної, індивідуальної, яка вповні змогла б передати задумане, яка вповні могла б описати емоції, душевні стани, переживання, захоплення, і відобразити характер і сутність самого героя.

    Одним з найцікавіших і найперших питань, що постають у прочитанні літературних щоденників, це мета їх написання. Звичайно, як ми вже зазначили, це саморозуміння, самовиховання, пошук ідентичності, оцінка свого життя, визначення свого статусу у суспільстві та інше. Проте, важливо зазначити, як про це говорять самі герої, адже мова щоденника – це мова його автора, а лінгвістичні та стилістичні прийоми які він використовує створюють атмосферу щирості, реалістичності та неповторності його оповіді, тому, навіть сказавши те саме, проте своїми словами – не значить передати той самий зміст та емоцію, що були висловлені наратором. Отже, у творі Сартра, Антуан Рокантен, щодо мети написання щоденника висловлюється таким чином: «Краще за все, мабуть, описувати події день при дні. Вести щоденника, щоб докопатися до суті. Не опускати в ньому жодних відтінків, жодних подробиць, навіть якщо вони і здаються недоречними, а, головне, все впорядкувати. Показати, як я бачу цей стіл, вулицю, пачку тютюну, бо саме ці речі зазнали змін. Треба тільки точно визначити масштаб і характер цих змін.» - отже з самого початку можемо сказати, що головною ціллю написання щоденника було саморозуміння, впорядкування думок, емоцій та власного світогляду, скласти мозаїку зі всіх почуттів, емоцій, та навіть подій, що відбуваються з героєм, щоб створити повну, самодостатню, кінцеву картину власного «Я». Крім того, Антуан пише такі слова: «Як на мене, саме тут небезпека, коли ведеш щоденника: ти завищуєш оцінки, до всього сторожко придивляєшся, а істину весь час добуваєш з боєм.» - отже крім того, що самокопання, річ не проста, хоч і окремі шматочки мозаїки вповні зрозумілі, і що найцікавіше – кінцева картина може виявити зовсім не такою, як ти її уявляв спочатку. А нудотою Сартр назвав сам потяг до цього потягу до змін, об’єктивної само рецепції, реконструювання власної ідентичності: «Треба розібратися в собі, поки не пізно». Більше того, щоденник для героя є єдиним співрозмовником і в той же час дзеркалом в якому він може оцінити себе об’єктивно: « Я не маю друзів, - може тому моє обличчя здається мені таким голим? І нагадує воно мені, - так, нагадує, - землю, на яку не ступала нога людини.»

    Отже, найпростіша ціль, первісна матерія, матриця, що накладає відбиток на будь-який щоденник – це просто фіксація, і як ми бачимо Антуан Рокантен має на меті зафіксувати себе, події що з ними відбуваються, емоції, які він відчуває та виписати себе і разом з тим, щоденник стає лабораторією самодослідження, сповідальнею, щиросердним співрозмовником і навіть дзеркалом, в якому можна подивитися на себе об’єктивно. Щоденнику під силу увічнити його творця. Але щоденник дає, окрім того, можливість «запам’ятати» себе ще за життя: тільки автор щоденника, замислювався він над цим чи ні, може за допомогою щоденника зреалізувати свою пам’ять в усій повноті її індивідуальної людськості. У творі Сартра Рокантен пише роман, для того, щоб виправдвти своє існування і пише, що якщо хоч хтось у цілому світі прочитає його, так само, з ніжністю, подумає про його автора, то він буде щасливим.

    Щоденник ми можемо також назвати сповідальнею, повним очищенням і покладання себе на вінець істинності, сповіддю душі, після якого герої приходять до сутнісного, шуканого, того, заради чого цей щоденник взагалі писався. Після такої сповіді, пошуків, блукань власною свідомістю та душею, герой «прибуває» на вокзал, що вказує на те, що нарешті його чекає рух у буквальному сенсі цього слова – рух вперед, у «нове життя», адже знайшовши істину, сутнісне, від найшовши відповіді на питання, які були поставлені з самого початку і відповідь на які герої шукали в щоденнику, продовжувати щоденник вони в принципі не можуть, адже це була б вже зовсім інша історія, зовсім іншого героя з зовсім іншими питаннями. Так, герой Сартра в пошуках свого місця у житті переживає сильний емоційний порив до пізнання себе та порив до закарбування свого «я» в історії.  Він прагне до визнання свого існування, не пустого, наповненого суттю. І після того як Антуан починає відчувати присутність у світі: «Єдине, що є реального в мені, - це моє існування, що саме контролює свій пульс» він сам визнає, що єдине, що він хотів, це - «…бути. Нічого іншого мені не треба – ось розгадка мого життя». Отже, тут можемо зазначити ще те, що у творі панує ідея, філософія Екзистенціалізму, основною категорією в якому є поняття існування, яку корелює з суб’єктивними переживаннями людини. І в творі Сартра бачимо, що головними темами є самотність, пошук абсолютної свободи і абсурдність буття. І самотність та свобода, яку обирає герой, так же стають його мучителями. Отже, після своїх роздумів Антуан приходить до висновку, що існування не просто безглузде та не має ніякого сенсу, а й що він – «зайвий»:  «Я смутно мріяв про своє знищення, щоб ліквідувати принаймні одну з зайвих екзистенцій. Але моя смерть була б також зайвою. Зайвим був би мій труп, зайвою - моя кров на цих каменях, серед цих рослин ... я був зайвим для вічності». Отже нудота – це суть існування людей, що застрягли в буденності, нудота – це інша сторона відчаю, яка стоїть на противагу свободі і грань між ними дуже розмита. Тут ми бачимо прояв ще декількох з категорій смаку - смак до життя, бо герою воно потрібне, щоб пізнати себе та виправдати своє існування, смак до свободи, адже герой самоусувається від суспільства, він не приймає рамок та правил накинутими ним, та більше того, йому воно не потрібне, адже він аналізує себе, своє життя, а найголовніше – смак до самопізнання – це те, чому герой взагалі пише.

    Отже, з аналізу, проведеного у роботі, ми бачимо, що література Модернізму проявляє смак до щоденникового жанру письма так само як і смак до пошуків ідентичності, «я» героя, Взагалі ці категорії смаку є пов’язаними між собою, доповнюють один одного, адже сам щоденник розуміється як самокопання, самоаналіз, самоконструювання завдяки письму. Щоденник відрізняється від інших жанрів особливою щирістю і апріорі під щоденником розуміється самозаглиблення, самоаналіз, пошук себе, конструювання власного «Я», впорядкування подій, що сталися з оповідачем і отже впорядкування власного життя, та реконструювання світосприйняття. Щоденник як жанрова форма представляє собою динамічну автохарактеристику, що виражає сутність людського існування методом послідовних висловлень, що групуються у стійкий часовий ряд, тому можемо констатувати, що вибір авторами цього жанру є вповні зрозумілим та виправданним, адже більше ніякий жанр не зможе настільки виписати індивідуальність, душевні стани, внутрішні пошуки, емоції, переживання та блукання власною душею, як щоденниковий жанр письма. Ми бачимо, як упродовж твору складається цілісна, повна, іноді навіть непередбачувана картина зі шматочків мозаїки, що подавалися на початку. Отже, можемо підтвердити думку, що письменник-модерніст дійсно не хоче писати про зовнішнє, про реальне, він проявляє цікавість, інтерес, смак до внутрішнього хаотичного, незрозумілого, а найголовніше – індивідуального, адже людина в цей період відсторонюється від суспільства, не звертається більше за поясненнями до Бога, в літературі модернізму існує лише «Я», лише власна індивідуальність. А щоденниковий жанр письма дає модерністам можливість створити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, що треба усвідомити і щоденник дає можливість це зробити. Щоденник став тим жанром, що відображає не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на думку модерністів мало найголовніше значення. Автори проявляють смак до написання у цьому жанрі, так як це є одним з найкращих прийомів психологічного зображення героя, є засобом для його самопізнання та саморозуміння. Модернізм виявив смак до щоденника як індивідуальної форми авторського самовираження та самовираження героїв.

Список  використаної літератури: 

1. Версиэ  Доминик Вяр Брюно — Litterature francaise в present heritage, modernite// Paris: Bordas 2008 р. 1 - 544.
2. Кобрин 2003 — Кобрин К. Похвала дневнику / НЛО. 2003. № 61. ст. 288—295.
3. Кочетов А.В. Щоденник О.В.Дружиніна: типологія жанру, поетика, історико-літературний контекст: Автореф. дис. к-та філол. наук: 10.01.02 /Херсонський державний університет . – Херсон, 2006. ст. 1– 24.
4. Лотман 2000 — Лотман Ю. Автокоммуникация: “Я” и “Другой” как адресаты (О двух моделях коммуникации в системе культуры) /Лотман Ю. Семиосфера. СПб.: Искусство-СПБ, 2000. ст. 159—165.
5. Михеев 2007 — Михеев М. Дневник как эго-текст. М.: Водолей, 2007.
6. Сартр Ж.П «Нудота»
7. Lejeune 1989 — Le journal intime et le récit // Le livre à venir M.Blanchot  Gallimard 1959
8. Літературознавча енциклопедія у двох томах. – К.: Академія, 2007 р. – Т 2. ст. 624.
9. Литературная энциклопедия / Под ред. П.И.Лебедев-Полянский т.7., М., 1934, ст.132-133.