Тематика творів ольги кобилянської

     Проте чіткої позитивної програми етичний ідеал Ольги Кобилянської в повісті «Царівна» ще позбавлений. Людина передусім повинна досягти індивідуальної свободи, щоб «бути собі ціллю», наполегливо, систематично «обробляти самого себе», збагачувати «свій дух», «різьбити себе», щоб досягти повної гармонії, «щоб жадоба за красою утихомирилася», а після «боротися за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя».

     Ось як повністю визначає Ольга Кобилянська осмислений нею етичний ідеал у повісті «Царівна»:

     «Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!

     Передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!

     Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все  було складне, тонке, миле. Щоб не осталось дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася.

     Бути  передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...

     Такий мій ідеал. Свобідний чоловік  із розумом — це мій ідеал» [16, с.224].

     Отже, повісті «Людина» і «Царівна»  становлять новий, вищий етап у процесі  словесно-образного осмислення етичного ідеалу Ольгою Кобилянською, порівнюючи з раннім періодом її творчості. Збагатившись життєвим досвідом, ознайомившись ширше  з розв'язанням цієї проблеми в  творах багатьох її попередників і сучасників, письменниця залучає у сферу свого художнього пізнання нові важливі питання і явища дійсності, пов'язані з проблемою етичного ідеалу.

     Пафосом осмислення етичного ідеалу в повістях Ольги Кобилянської «Людина» і «Царівна»  є гуманізм, утвердження непохитної віри у велич людини, у «великість людської вдачі», у її непоборну  силу, у її необмежені можливості не тільки не підкоритись згубному впливові обставин, а й опанувати їх, володіти ними. Свобода, воля, розум, праця - ось  найголовніші атрибути ідеалу людини в розумінні Ольги Кобилянської, ось джерело її величі і незборимості. 

     2.2  Осмислення морально-етичного  ідеалу у повістях  «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями»

     Тема  емансипованої української жінки  та українського народу визначає й  наступні твори Ольги Кобилянської, серед них поважне місце займає повість «Ніоба» (1904), яку Ольга Кобилянська назвала новелою. Сам народ безпосередньо не діє в цьому творі, але він є немовби дзеркалом, в якому герої бачать самих себе. Він - вища правда і суддя, що схвалює або засуджує їх вчинки і поведінку. Тема матеріальної забезпеченості при одруженні порушується і в колі високоосвічених людей, де вона знаходить прибічників тільки серед поодиноких представників цього вибраного товариства.

     У «Ніобі» Ольга Кобилянська описує низку важливих проблем громадського і культурного характеру. Тому зміст  цієї повісті не можна зводити  тільки до вияву «цілого моря найсердечніших почувань» письменниці, до відбиття її «найтихіших відгуків надій, любові, туги, жалю, смутку і далекої глибокої задуми» - «царства, у яке поза авторкою ніхто не сміє входити» [25, с.65].

     Повість «Ніоба» написана у 1904 році, коли питання виховання народу, роль інтелігенції у вихованні мас, місце жінки у суспільстві особливо непокоїли письменницю. Саме тепер Кобилянська, створює більш-менш цільну, але ілюзійну в умовах буржуазного ладу практичну теорію самовдосконалення й культурного розвитку народу. Ця теорія зводилася, за авторкою «Ніоби», до постійного, безперервного та всебічного духовного (розумового та культурного) самовиховання кожної людини. Мета цього - «різьблення героїчних характерів на широку шкалу», щоб вони могли стати «моделями», гідними наслідування для потомства, щоб український народ вийшов на широку дорогу світової історії і культури.

     У листі до Х. Алчевської Ольга Кобилянська пише: «Ми виступили вже на арену європейського життя і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю то глибоке переконання, що наколи кожда одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми яко маса ніколи не згинемо, не зійдемо з тої арени» [25, 66].

     Такі  суспільно-етичні погляди Ольги  Кобилянської знайшли своє вираження  в «Балаканці про руську жінку», «Думах старика», частково в оповіданні «Ідеї», повісті «Ніоба».

     В оповіданні «Думи старика» (1903) уже  наявні основні ідейно-тематичні  мотиви «Ніоби». Тут у формі заповіту батька своїм дітям викладено  етичні позиції самої письменниці, з яких вона виходила при написанні  майбутньої повісті. Настанови батька в «Думах старика» зводилися до того, щоб сини й дочки, самовдосконалюючись, були носіями гуманістичних ідей добра й любові між людьми, не забували про свій «нещасний народ, що все долі править і доправитися  не годен», розвивали і підносили  на вищий рівень його культуру і  ніколи не втрачали «золотої нитки», що «зв'язує дітей з батьками», тобто  в умовах національного поневолення не зрікалися своєї національності. Під таким кутом зору Ольга Кобилянська оцінює діяльність кожного із персонажів у «Ніобі», де життя дітей священника Яхновича є ніби відповіддю на заповіти батька, висловлені в «Думах старика», і в більшості - є відповіддю негативною. Тут же Ольга Кобилянська розкриває ті причини, що призвели до розладу між дітьми й батьками і які, на її думку, перешкоджали обдарованій з природи молоді стати корисною своїй батьківщині на шляху до «сходу сонця» - соціального й національного визволення.

     Отже, в «Ніобі» Ольга Кобилянська знову повертається до тих питань, які хвилювали її в середині 90-х років. Така ідейно-тематична повторюваність була зумовлена браком нових спостережень над сучасним життям внаслідок послаблення зв'язків письменниці з реальною дійсністю. На суб'єктивні імпульси, що спонукали написати повість, Ольга Кобилянська вказує в автобіографії 1922 року так: «Ніобу» написала я просто з причини, коли полюбила одного «чужинця». Скажу Вам щиру. правду... що не «наш» навчив мене, що це така правдива, щира, чиста, свята любов - а чужий німець, За границею пізнала я його» [16, с.564].

     Історія попівської родини Яхновичів постає перед нами як засудження тих норм життя і виховання, що панували в  буковинській дійсності. Ні стара мати, ні священик не були поганими людьми. Навпаки, вони наділені всіма людськими чеснотами. Вони мали велику сім'ю, намагалися виховати своїх дітей чесними, працьовитими, відданими народові людьми, робили все для того, щоб життя їх дітей  було щасливим і радісним. Але сталося  так, що одні рано повмирали, інші спилися  й стали важким тягарем для  сім'ї на все життя. П'яниця Андруша  втратив будь-які людські почування  до оточуючих, до батьків, до самого себе. Він пропиває навіть ті гроші, які  були призначені для лікування смертельно хворого батька. Одна із дочок засвоює  в житті лише єдине правило: живи сама, оскільки в житті всі люди вороги один одному. Дотримуючись цього  правила, вона стає типовою жінкою буржуазного  кола, для якої поняття патріотизму, честі, сумління, вдячності, навіть порядності - пусті слова. Вона може без будь-яких докорів сумління розбити життя  власної сестри, спричинитись до її смерті. Це вже не Сава, в якого  за душею хай і страшний, але  один злочин перед батьками, людьми і світом. У попової дочки - нагромадження злочинів, зовні ніби дрібних, але в суті своїй не менше страшних, ніж злочин Сави в «Землі» [2, с.5].

     Образ енергійної Олени, як і безвольного  Василя й Андруші, які при першій життєвій невдачі зневірюються у  своїх силах (Андруша став невиправним  п'яницею) - важливі з того погляду, що через них письменниця показує  неспроможність попівської сім'ї закласти в душі своїх дітей високі морально-етичні принципи, які б» стали для них  провідними на все життя; виховати в  дітей силу волі і моральну витримку для переборення життєвих незгод, не кажучи вже про виховання вищого почуття - патріотичного обов'язку перед  народом.

     Осип  надіється на власні сили і прагне будувати життя на власний розсуд. До свого майбутнього Осип іде  без найменшого остраху, бо вірить у  себе і в свою кохану [16, с.267].

     Образ Зоні складний. Порівняно з її іншими героїнями, Зоня ближче стоїть до громадських  інтересів інтелігенції. Питання, що турбують інтелігенцію, безпосередньо  стосуються її особистого життя. 

     Наречений Зоні - майбутній священик Олекса. За словами Анни Яхнович, він - ідеальний піп,  який готує себе до подвигу - просвіщати народ, нести пастві світло знання. Зоня поділяє його думку про працю для народу, але не погоджується з самим характером цієї праці.

     У міркуваннях Зоні про характер виховання, людини легко пізнаються погляди  самої Ольги Кобилянської яка  на час написання «Ніоби» розчарувалася в діяльності тієї дрібнобуржуазної інтелігенції Буковини, яка скрізь і завжди на словах проголошувала багато патріотичних (політичних і соціальних) гасел в ім'я «меншого брата», а на ділі рвалася до «високих крісел» - державних посад (носієм подібних тенденцій виступає в повісті Олекса). Зоню письменниця відмежовує (правда, не в усьому) від таких «діячів» і прагне через неї викласти деякі свої погляди на шляхи суспільного прогресу. Звідси, на нашу думку, і бере свій початок отой полемічний дух образу Зоні, який потрібний письменниці не стільки для рельєфнішого змалювання образів, і не так для розв'язання проблем, скільки для їх постановки.

     Проблемам української інтелігенції присвячена й повість «Через кладку» (1911), в  якій письменниця широко використала  матеріали з власного життя і  з життя своєї родини. Ольга Кобилянська писала, що «Через кладку» - її «улюблена праця, дарма, що Василь Сімович називає її «найслабшим» твором Кобилянської» [16, с.564]. Письменниця вважала цю оцінку несправедливою і пояснювала її захопленням В. Сімовича писаннями Винниченка.

     Щоб протиставити й зміцнити позицію  мужньої жінки тогочасного суспільства  в образі Мані, Кобилянська описує образ Богдана Олеся значно слабшим  і непослідовним. Олесь за своєю  поведінкою є типовим представником  тієї частини буковинського урядовського оточення, яке вище інтересів власного матеріального добробуту і вигідної кар'єри не піднімалося. Мало ймовірним  є те, що він не бачить безчесних  вчинків і всієї поведінки  своєї матері. Тому Маня значно вища в своїх життєвих правилах і розумінні  життя, ніж Богдан Олесь. Очевидно, письменниця  краще знала психологію жінки, і  це позначилося на логіці образу Богдана  Олеся.

     Цікавий також образ Наталі Ливенко - дівчини  з почуттями, їй самій незрозумілими, дівчини гордої і з незалежним духом, що ставить її часом в антагоністичне положення до зрештою милих їй людей і навіть змушує нехтувати  коханням, яке вона має в серці  до Нестора. Вона нагадує нам багатьох героїнь Кобилянської - артистку в  «Valse mélancolique», дівчину в «Impromtu phantasie», і навіть горду і волелюбну Тетяну з повісті «В неділю рано зілля копала...». У всякому разі її характер більш імпонує читачеві, ніж замкнутість у собі самій, що відзначає Маню Обринську. Трагічним для Наталі Ливенко було те, що Нестор, так само гордий, як і вона, не схильний був до різких і раптових вибухів егоїстичного засліплення вдаваною незалежністю особи, яке було притаманне Наталі. Це й привело її до шлюбу з немилою людиною, яка й змарнувала її життя. Перш ніж стати борцями, треба самим вдосконалитися, побороти в собі те, що обмежує людину, робить її невільником матеріальних благ, того молоху, що збиває людину на манівці матеріального збагачення, тамуючи або й зовсім вбиваючи її прагнення до духовного багатства. Людина повинна подолати в собі те, що її принижує, що є в ній від «натовпу», тобто від грубого, сповненого лише матеріальними інтересами, міщанства. Кожен повинен перейти свою життєву кладку. Він повинен це зробити сам, ніхто не вчинить це за нього. І лише тоді, коли людина залишить позаду себе все, що не гідне її самої, її покликання в житті, вона зможе зажити щасливим, повним родинних утіх і громадської ваги життям.

     У наступному творі - в повісті «За  ситуаціями» (1913) Ольга Кобилянська  відмовляється від багатьох положень, на яких вона тенденційно наголошувала в повісті «Через кладку», і це відродило силу її письменницького  таланту. Героїня повісті - піаністка  Аглая-Феліцітас Федоренко багато в чому споріднена з своїми попередниками  в творах Ольги Кобилянської - з Оленою Ляуфлер і Наталкою Верковичівною, Софією Дорошенко і її товаришкою Ганнусею. Ще ближче їй Наталя Ливенко. Обох споріднює вдача, за визначенням письменниці, «трохи несамовита». У Наталі Ливенко свавільний характер домінує над почуттям і розумом, в Аглаї-Феліцітас він визначається велінням серця, розважністю розуму. Відмінною рисою Аглаї-Феліцітас, порівняно з Наталкою Ливенко, є цілеспрямованість. Аглая-Феліцітас високообдарована артистка, що має стати піаністкою з світовою славою. Це розуміють її нечисленні друзі, це розуміє й вона сама.

     У повісті «За ситуаціями» на образах  Аглаї-Феліцітас Федоренко і двох братів - професора Чорная та Йоганеса Шварца Кобилянська порушує кілька проблем.

     Одна  з них - становлення таланту, що не може досягти освіти й піднестись на верховини закладених у людині творчих можливостей. Постійні нестатки, надмірна праця, викликана несприятливими матеріальними умовами, гублять  життя талановитої дівчини.

     Аглаю-Феліцітас  вповні характеризують слова: «Всі партійні, політичні й подібні такі справи були для неї, молодої, такі віддалені, так мало цікаві, що вимагали від неї поважно які-небудь переконання і принципи було впрост неможливо» [20, с.52]. Це досить тонка і вразлива натура, її п’янить музика, і все, що може завадити розвиткові її таланту, хоч на йоту віддалити її від музики, в очах Аглаї-Феліцітас набирає характеру меншовартості, стає наприйнятним. Дівчині, як слушно зауважує М.Євшан, легше зректися особистого щастя, ніж музики, яка «становить всю її істоту» [12, с.502]. Світ Аглаї Федоренко, як і малярки Ганнусі та музики Софії Дорошенко, майже повністю замкнений у сфері мистецтва.

     У цій незвичайній постаті талановитої  дівчини авторка намагалася втілити  своєрідний артистично-індивідуалістичний, мистецький тип, сповнений глибинних  протиріч і дисонансів, музики, краси  і якоїсь дикої, динамічної гармонії, з усією повнотою притаманного йому світобачення.

     Тема  денаціоналізації української інтелігенції розкрита в образі Йоганеса Шварца, «чужого Йоганеса» (він же - Іван Чорнай), яка межує поряд з темою  права жінки на вільне й щасливе  життя, що так само, як і чоловік, вміє мислити, займати відповідне соціальне  положення в суспільстві. Ольга  Кобилянська засудила космополітичну поведінку Йоганеса. Засуджується забуття  ним рідної мови, заміна прізвища на німецьке, намір їхати до Каліфорнії. Та найбільше таврує письменниця  його життєвий шлях - шлях авантюриста, злодія, злочинця і зрадника. Все  це щільно пов'язується з космополітичними поглядами Йоганеса. В образі Йоганеса остаточно викривається ніцшеанство  у всіх його проявах. Йоганес Шварц  вважав себе «надлюдиною» і жив у  згоді з приписами ніцшеанської «моралі» для вибраних осіб. Йому були байдужі поняття честі, сумління, патріотизму, вірності. Все це він  вважав зайвим і непотрібним для  «вищих» людей, «надлюдей». Йоганес  викрав чесну дівчину і поводився  з нею, як типовий послідовник  «вчення» Ніцше. Жінка була для нього  лише нижчою істотою, яка задовольняла його хтивість та служила об'єктом  для різних гіпнотичних вправ. Він  звів її до становища безсловесної рабині. Коли його коханка померла, Йоганес не журився нею, цинічно  заявивши, що смерть для неї була найкращим виходом. Його перехід у німецьку національність теж, очевидно, випливав з учення Ніцше про вищу расу. Такий цей типовий ніцшеанець, що обкрадає рідного брата, зраджує батьківщину, намагається ославити Аглаю, руйнує, і так нетривке її щастя.