Іван Мазепа

Є різні думки про те, хто творить історію. На думку одних, історію творять народні маси; на думку інших — суспільні верстви; нарешті, на думку третіх — ціла світова історія, це лише історія великих одиниць.

Чим була маса українських племен, доки на чолі її не став великий муж Святослав Завойовник, що славу української зброї поніс силою своєї волі аж під мури Царгороду, на береги Дунаю і Каспія, створюючи велику, могутню імперію. І що створила відважна, бурхлива козацька маса, доки не оформив її поривів великий політик і відважний полководець Богдан Хмельницький. Та після його правління настав час Великих Руїн. Держава в упадку, народ розбитий ворожими впливами. І ось в такий час гетьманську булаву було віддано в руки Івана Мазепи.

Вийшов він родом з української шляхти; юнаком вступив він на службу до двору польського короля Яна Казимира. Як цікаві і романтичні були його пригоди на цьому дворі, так цікавим, романтичним був і кінець їх: дикий кінь поніс його від м’яких килимів і блискучого паркету королівського палацу назад у рідні широкі степи, що мали стати новим могутнім палацом для його національної величі.

Покинувши двір короля, Мазепа став генеральним писарем і головним дипломатом у гетьмана Дорошенка. Згодом став головним дипломатом у другого гетьмана, Івана Самойловича. І тут він здобув собі такі симпатії козацтва, що незабаром перебрав від Самойловича гетьманську булаву.

А був це час, коли Москва чимраз більше стискала кліщі, в яких мала сконати незалежність української держави. Лише Мазепа своїм політичним хистом міг так довго перемагати хитрість московського царя, який за всяку ціну вирішив остаточно підірвати коріння українського народу. І тільки він міг готувати союз зі шведським королем Карлом XII, в той же час воюючи з ним, щоб не зрадити себе перед Петром.

Гетьман провадив небезпечну гру,але навіть найближчі не бачили, що він ходить на краю прірви. І не могли того зауважити, бо Мазепа, не маючи наразі змоги збройним чином, війною зміцнювати свою державу, зміцнював її спокійно, мов не над прірвою, а на твердому ґрунті, розбудовою української культури. Доба його панування була Золотою добою українського мистецтва. В Україні поставали нові церкви, палаци, школи й академії. Виключно його заслугою був розвиток стилю, що носить назву українського бароко. Але це не був той тип культурного діяча, що бачить спасіння для своєї нації лише в розвитку науки і освіти. Він розумів, що велич держави будується «мистецтвом і війною». І це йому належать такі пам'ятні слова: "Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права".