Пізніше ревматизм
давав спалахи, загострення, рецидиви,
властиві цій хворобі. Шевченко
писав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарю
Акакдемії мистецтв Василю Івановичу
Григоровичу з Новопетрівського укріплення:
"...ревматизм меня быстро разрушает".
Існує справедливий старовинний лікарський
вислів: "ревматизм лиже суглоби, а кусає
серце". Ревматизм ускладнився у Шевченка
гострою серцевою недостатністю.
У 1847 р., незабаром після
ревматизму, Шевченко внаслідок
поганого харчування захворів
на типову для ув’язнених та
засланих хворобу - цингу, або
скорбут, і був вміщений у
лазарет. В листі до М. Лазаревського
у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас
Григорович писав: "Спіткала мене
цинга лютая, і я тепер мов
Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко, так
тяжко..." Через два місяці, 28 лютого
1848 р., Шевченко пише з Орська своєму другові
Варварі Миколаївні Рєпніній: "Пугает
меня настоящая болезнь скорбут". Дві
тяжкі хвороби - ревматизм і скорбут, на
які хворів у засланні поет, дуже підточили
його серце, тим більше, що вони проходили
в умовах надзвичайної моральної пригніченності
і невимовних душевних мук. В листі до
М. Лазаревського, про який згадувалося
вище, Тарас Григорович писав: "...опріче
всіх лих, що душу катують, бог покарав
мене ще й тілесним недугом..."
Згадуючи своє сповнене
злигоднів життя, поет писав
до В. Рєпніної, що при цьому
його охоплює важке почуття, "от которого
сжимается сердце и стынет грудь... Мое
прошлое ужасно". Різке світло пекучого
сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г.
Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської
кріпості А. І. Лисогубу: "Лихо діється
зо мною, та не одно, а всі лиха упали на
мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія
давить серце, а друге - нездужаю з того
дня, як привезли мене в цей край, ревматизм,
цингу перетерпів, слава богу, а тепер
зуби і очі так болять, що не знаю де дітись."
Українські і російські друзі поета робили
все можливе, щоб полегшити тяжку долю
Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально
і матеріально, але здоров’я поета з кожним
днем все гіршало.
У січні 1850 р. Шевченко
пише в розпачі з Оренбурга
поетові Василю Андрійовичу Жуковському:
"Я три года крепился,
не осмеливался вас беспокоить,
но мера моего крепления лопается,
и я в самой крайности прибегаю
к вам, великодушный благодетель
мой... потому, что казарменная жизнь
и скорбут разрушили мое здоровье...
Для меня необходима была бы
перемена климата; но я на
это не должен надеяться: рядовых,
таких как я, не переводят...
а меня опять посылают на
Сырдарью... Для моего здоровья этот поход
самый убийственный..."
Рядовому Тарасу Шевченку
найсуворіше було заборонено
писати й малювати. Та великий
бунтар не скорився. Всупереч
усьому у вигнанні він потай
писав і малював і створив
чимало поетичних творів, зробив
багато малюнків, портретів, картин,
з яких складається цілий альбом.
На Шевченка було зроблено
донос, в результаті якого його
під конвоєм відправляють у Новопетрівське
укріплення, на берег Каспійського моря.
Сім років - з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857
р., які провів тут поет, були найстрашнішими
роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали
його здоров’я.
Суворі природні умови,
віддаленість від культурних
центрів країни, деспотизм і жорстокість
офіцерства робили нестерпним
життя засланого поета. 1 липня
1852 р. Шевченко писав з Новопетрівського
укріплення відомому українському композиторові
С. С. Гулаку-Артемовському:
"...Где меня не носило
в продолжении этих бедных
пяти лет? Киргизскую степь
из конца в конец всю исходил,
море Аральское и вдоль и
впоперек все исплавал, и теперь
сижу в Новопетровском укреплении
да жду, что дальше будет;
а это укрепление, да ведомо
тебе будет, лежит на северо-восточном
берегу Каспийского моря, в киргизской
пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень;
хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего
нет. Даже горы порядочной не увидишь -
просто черт знает что! Смотришь, смотришь,
да такая тоска тебя возьмет - просто хоть
давись; так и удавиться нечем... мне счастье
не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и
умру, кажется, солдатом. Какой нибудь
да был бы скорее конец, а то в самом деле,
надоело черт знает по-каковски жить".
Якось під час перебування
Т. Шевченка у Новопетрівській
фортеці стало відомо, що до Астрахані
має прибути хтось із царської сім’ї.
Негайно було оголошено наказ про посилену
муштру солдатів - в тому числі і Шевченка.
Щоденні тривалі вправи з гвинтовкою,
марширування зовсім знесилювали Тараса
Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнего
старика, тянут жилы",- писав поет друзям,
навіть збільшивши свій вік.
Але і тут йому
не зрадив гумор. Він намалював
себе гладким незграбним солдатом
і підписав: "Ось так, як бачите".
Ця карикатура мала бути надрукована в
газеті "Северный курьер", але петербурзький
цензурний комітет заборонив його друкувати.
Як про найбільше
щастя, мріяв Тарас Григорович
"...взглянуть разочек на добрых
друзей моих, на Днепр, на Киев,
на Украину".
10 лютого 1855 р. Шевченко
пише своєму товаришу польському
політичному засланцю Броніславу Залєському:
"Веришь ли, мне иногда кажется, что
я и кости здесь свои положу, иногда... на
меня находит такая жгучая и ядовитая
сердечная боль, что я себе нигде места
не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная
боль усиливается".
У 1855 році Шевченко
на довершення до всього хворів
ще й на виснажливу малярію.
В листі до Бр. Залєського Тарас
Григорович 25 вересня 1855 р. писав:
"...Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал
порядочный пароксизм лихорадки".
Захворювання на малярію ще
більше посилило ураження серця.
Та незважаючи на
хвилини відчаю і тяжкого суму,
ніколи у поета не зникає
бунтарський дух і ненависть
до самодержавства - навпаки, у
засланні зростали і міцніли
революційні настрої поета:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів
людських...
Помирає "коронований
жандарм" Микола І. Майнула
надія на визволення. Та марно!
Новий Цар Олександр ІІ викреслює
ім’я Шевченка із списку амністованих:
добре пам’ятав цар вірші великого
Кобзаря. Але наростання революційної
ситуайії, що змушувало самодержавство
напружено шукати виходу з
кризи, і невпинні клопотання
передових людей Росії - прогресивних
діячів культури та мистецтв
вирвали Шевченка із заслання.
Великою була моральна
стійкість і сила революційного
духу поета. Коли у 1857 році
Шевченка, немолоду вже, змучену
засланням людину, було звільнено,
він написав у своєму щоденнику:
"Мне кажется, что я точно
тот же, что был десять лет
назад. Ни одна черта в моем
внутреннем образе не изменилась.
Хорошо ли это? Хорошо".
Людина на десять
років викреслена з життя, знову
поверталася до своїх друзів
міцною духом. Заслання і солдатчина
не зломили ні волі, ні її
переконань. Але здоров’я поета,
його фізичні сили були надламані.
За свідченням редактора "Нижегородских
губернских ведомостей" Георгія Дем’янова,
після повернення із заслання на обличчі
Шевченка "лежала печать глибокого
страждання". Історик Микола Костомаров
справедливо зауважив: "Під червону
шапку взяли веселого, бадьорого душею,
з густим русявим волоссям, а з-під цієї
червоної шапки повернувся він з сивою
бородою, зовсім лисою головою, з навіки
втраченим здоров’ям".
Лікар А. Й. Козачковський
зафіксував, що Тарас Григорович
повернувся із заслання з підупалим
здоров’ям, з передчасно знесиленим
і назавжди скаліченим організмом.
Поетові тоді минуло лише 43 роки.
Повертаючись після
десятирічного заслання до Петербурга,
Шевченко змушений був через
хворобу на деякий час зупинитися
в Москві. Військовий генерал-губернатор
Нижегородської губернії генерал-майор
Муравйов доповідав 18 квітня 1858 р. московському
військовому генерал-губернатору: "Художника
Тараса Шевченка було віддано у 1848 році
за височайшим наказом у військову службу,
з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький
корпус.
... В березні місяці (9 числа)
Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода
до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень
відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився
в ній через хворобу, яка його спіткала"
"Тараса Григоровича
не можна було впізнати, і, лише
придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений,
у зморшках, худий... Вбитий фізично
і морально", - розповідав про свою
зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року
в Москві Микита Савичев - "уральський
козачина", як називав його поет.
У своєму "Журналі"
на другий день після прибуття
до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченко
писав, що він пішов до Ван-Путерена,
свого знайомого лікаря. Лікар
уважно оглянув його, виписав
ліки, призначив дієту і відповідний
режим. У запису, зробленому 14 березня,
читаємо:
"После обеда явилось
ко мне два доктора, хорошо
еще, что не вдруг. Приятель
Ван-Путерена прописал какую-то
микстуру в темной банке, а
Мин пильнавскую воду и диету. Я решился
следовать совету последнего.
Дмитрий Егорович Мин
- ученый переводчик Данте и
еще более ученый медик. Поэт
и медик. Какая прекрасная дисгармония".
18 березня Тарас Григорович
записав у "Журналі": "В
8 часов вечера громоносный локомотив
свистнул и остановился в Петербурге".
Захоплено зустріли Т. Г. Шевченка
представники передової інтелігенції
столиці.
Зустрічаючись у цей
час з видатними діячами культури
та мистецтв, Тарас Григорович
шукав і знайшов близьких йому
духом і ідейними поглядами
людей. Він зустрівся і зблизився
з великими російськими письменниками
- революційними демократами М.
Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим,
М, О. Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедріним
та іншими, які об’єднувалися
навколо журналу "Современник".
Всім єством, всіма помислами
Шевченко був з цима людьми.
Це було природньо, адже за словами
Добролюбова, "все коло дум і співчуттів
Шевченка перебувало у цілковитій відповідності
із змістом і укладом народного життя.
Він вийшов з народу, жив з народом не тільки
думками, але обставинами життя був з ним
міцно і кровно зв’язаний".
Героїчне життя великого
Кобзаря, його велика моральна
сила, непохитлива воля борця,
його волелюбна поезія були
близькі й дорогі російським
революційним демократам. Разом
із Герценим і Чернишевським
великий Кобзар з глибокою
переконливістю проголошує, що треба
будити волю, приспану царизмом, кличе
Русь до сокири, прямо закликає до збройного
повстання.
...Добра не жди,
Не жди сподіваної
волі -
Вона заснула: цар
Микола
Її приспав. А щоб
збудить
Хиренну волю, треба
миром
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить
сокиру -
Та й заходиться
вже будить.
Поезія Тараса Шевченка
була могутньою і грізною зброєю
в бойовому арсеналі народу, вона
кликала маси на боротьбу, вселяла
смертельний страх у ворогів...
...вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Ці рядки знаменитого
Шевченкового "Заповіту" запалювали
народ, загартовували його волю
до боротьби, зміцнювали віру
в краще майбутнє..
У безсмертній поезыї
великого Кобзаря, яка то полум’яніла
гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди
і незмінно звучала віра у світле прийдешнє
народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені
розірвуть кайдани, в які вони закуті,
скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства,
з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю
і в цьому світі.
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде
мати,
І будуть люди на
землі.
Чернишевський, Добролюбов
та їх бойові соратники - "штурмани
бурі", як образно називав їх
Герцен, високо цінили полум’яну
поезію Шевченка. М. Г. Чернишевський,
який очолював революційно-демократичний
рух, називав Т. Г. Шевченка
"новою невідомою зіркою, та
такої величини і блиску, таким
світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і
Актуру носа втре".
Незважаючи на фізичну
кволість та недугу, Тарас Шевченко
до кінця свого життя не
припиняв активної творчої праці,
всі свої сили віддавав боротьбі
за знищення політичного безправ’я,
кріпацтва і національного гніту.
Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав
на Україну, в рідне село Кирилівку, де
жили його брат і сестра, щоб побачитися
з ними після довгої розлуки. Сестра не
відразу впізнала в змученій, старій людині,
яка важко дихала, свого брата Тараса.
Художник Віктор Васильович
Ковальов, згадуючи своє враження
від зустрічі з Т. Г. Шевченком
у 1859 році, з глибоким болем
писав: "Я був вражений різкою
зміною його зовнішньоого вигляду.
Це не був колишній широкоплечий, кремезний,
з густим волоссям на голові, в сірому
сюртуку, яким я його знав раніше; преді
мною була зовсім схудла, лиса людина,
без кровинки на лиці; руки її просвічувались
так, що видно було наскрізь кістки і жили…
Я мало не заплакав".
Все це свідчить
про те, що Шевченко повернувся
із заслання з цілком підірваним
здоров’ям.
30 вересня 1859 року Л.
Тарновська писала своєму синові
В. В. Тарновському, колекціонеру,
засновнику музею у Чернігові:
"Бідолаха Шевченко хворий, і
я боюсь, чи не водянка у
нього в грудях; він не лежить,
але руки його важкі і лице
набрякле". Друг поета інженер
Ф. Черненко розповідав, що "вже
в кінці вересня і на самому
початку жовтня, відвідуючи Шевченка,
не можна було не помітити,
що поет дуже хворий".