Суб'єкти доказування, їх класифікація

3. СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Суб'єктами доказування є учасники кримінального про­цесу, на яких покладається обов'язок встановлення об'єк­тивної істини. Доки вони у передбаченому законом порядку не докажуть вини особи у вчиненні злочину, що їй інкримі­нується, ця особа вважається невинною. Обвинувачена особа не зобов'язана доводити свою невинність [4].
Конституція України (ст. 62), встановлюючи дію принци­пу презумпції невинності обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: «Ніхто не зобов'язаний доводити свою не­винуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може Aрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» [1].
Таким чином, підозрюваний та обвинувачений у кримі­нальному процесі не зобов'язані доводити свою невинність. Вони апріорі вважаються невинними, якщо їх провину не до­вели уповноважені на це суб'єкти кримінального процесу, і доти, доки їх провина не буде підтверджена обвинувальним вироком суду.
Ст. 4 КПК України передбачає, що всі заходи, які вжива­ються для встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, та їх покарання зобов'язані здійснити орган дізнан­ня, слідчий, прокурор та суд. Ст. 22 КПК України також по­кладає тягар (обов'язок) доказування всіх обставин справи на вказаних суб'єктів.
Аналізуючи питання про суб'єкти доказування, не можна обійти увагою низку важливих моментів.
1. Однією з гарантій встановлення об'єктивної істини у справі є забезпечення справжньої процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання. Для цього, на наш погляд, необхідно створити єдиний незалежний орган (комітет). Підрозділи боротьби з організованою зло­чинністю, карного розшуку, боротьби з економічною злочин­ністю та інших оперативних служб мають бути об'єднані в єдину організацію - кримінальну міліцію. На слідчих та пра­цівників кримінальної міліції доцільно поширити статус недо­торканності аналогічно статусу недоторканності суддів та на­родних депутатів.
2. На сьогодні реалізація проголошеного законом прин­ципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання, стає проблематичною в силу протиріччя даному принципу законоположень, які визнача­ють статус прокурора. Наприклад, закон наділяє прокурора (ст. 227-230 КПК

України) командно-розпорядчими функція­ми по відношенню до слідчого та особи, яка провадить дізнання. Зокрема, письмові вказівки прокурора у справі є для цих осіб обов'язковими до виконання.
Реалізація даного положення на практиці викликає низку запитань та проблем. По-перше, чому слідчому надане право суперечити вказівці прокурора про притягнення особи як об­винуваченого, про кваліфікацію злочину та про обсяг обвину­вачення, про направлення справи для віддання обвинувачено­го до суду або про закриття справи (ч. 2 ст. 114 КПК України), а особа, яка провадить дізнання, позбавлена такого права та зобов'язана беззастережно виконувати всі письмові вказівки прокурора? По-друге, чому слідчий наділений правом оскаржити вказівки про кваліфікацію дій обвинуваченого та поз­бавлений права на оскарження вказівок про арешт, затриман­ня підозрюваного або про звільнення його з-під варти? Знайти логічні пояснення даним колізіям важко. Більше того, на практиці зустрічаються й іншого роду гострі кути процесуаль­них правовідносин. Наприклад, прокурор дає реально не­здійсненні вказівки, їх невиконання слугує підставою для по­вернення справи на додаткове розслідування. В результаті після неодноразових направлень справи на додаткове розслідування та у зв'язку із закінченням строку слідства справи з такого роду вказівками закриваються, а законні права та інте­реси інших учасників процесу аморально ігноруються [14, c. 97].
Проте прокурор виявився наділеним не тільки правом ке­рувати слідчим та особою, яка провадить дізнання. Він наділе­ний рядом таких прав, які важко пояснити як з позицій чин­них принципів кримінального процесу, так і з позицій закономірностей пізнавальної діяльності або законів логіки. Наприклад, прокурор має право вилучити з кримінальної справи обвинувальний висновок слідчого та скласти новий або закрити справу (ст. 230 КПК України).
На нашу думку, за прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обо­в'язкові до виконання вказівки, а право вносити свої пропо­зиції по розслідуванню та відміняти незаконні рішення слідчо­го або органу дізнання, в тому числі й незаконні рішення, пов'язані із збиранням або дослідженням доказів. Ст. 230 КПК України було б доцільним

відмінити.
3. Відповідно до принципу презумпції невинності обвину­вачений та підозрюваний не зобов'язані доводити свою не­винність. Як розвиток даного принципу, в законі мала б бути, на наш погляд, вказівка на те, що ніхто не повинен та не може бути примушений свідчити проти самого себе. Однак реаліза­ція даного положення на практиці має свої колізії.
Так, в силу ст. 43-1 КПК України підозрюваним визнається особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого [2]. Закономірно постає питання про те, в якості кого має бути допитана особа, щодо якої порушено кримінальну справу або зібрано докази її вини у вчиненні злочину, однак таку особу не затримано, не заарештовано і не визнано обвинуваченим. Слід нагадати, що якщо особа, щодо якої порушено справу, допитується як свідок, то вона поперед­жається про кримінальну відповідальність за відмову від даван­ня показань та за давання заздалегідь неправдивих показань. У такій ситуації сказати правду, відмовитися від давання показань або давати неправдиві показання - все одно нести кримінальну відповідальність. Більше того, допитуваний під загрозою кримі­нального покарання по суті примушується свідчити проти само­го себе. Подібна практика не сприяє вирішенню завдань кримі­нального процесу. Для припинення такої практики, як справедливо зауважують ряд авторів, має бути уточнене саме поняття підозрюваного, а в перспективі його слід замінити на поняття підслідчий.
Зауважимо, що в українській мові термін «підозрювати» означає допускати причетність кого-небудь до чогось нега­тивного, догадуватися про що-небудь, припускати щось. Час­то ним позначається не стільки об'єктивний факт, скільки суб'єктивний стан. Синонімами слова «підозра» є слова «при­пущення» та «сумнів».
На нашу думку, помилковою з самого початку була спро­ба визначити за допомогою поняття «підозрюваний» юридич­ний статус одного з учасників процесу. Вживання терміну «підслідчий» було б більш правильним. Він вказує саме на фактичне становище особи, а не на суб'єктивне уявлення про ситуацію з боку слідчого. Крім того, він стилістично нейт­ральний

і з усього синонімічного ряду має мінімальну експре­сію, несе найменше емоційне забарвлення. Характерно, що стосовно стадії судового розгляду законодавець пішов саме таким шляхом і використав термін «підсудний».
Поняття «підслідчий» може бути сформульоване таким чином: «Підслідчим є особа, щодо якої порушено кримінальну справу або винесено постанову про визнання її перебуваючою під слідством, а також особа, затримана за підозрою у вчи­ненні злочину, або особа, до якої вжито запобіжний захід».
Підслідчий повинен мати право на захист, а також наділятися всіма іншими правами, які надані підозрюваному та обвинуваченому.
Постанова про порушення кримінальної справи та поста­нова про визнання особи підслідчою мають бути об'явлені особі, щодо якої вони винесені, протягом двадцяти чотирьох годин з моменту винесення. При цьому підслідчому роз'ясню­ються його процесуальні права мати захисника, про що скла­дається окремий протокол [19, c. 58-60].
Слід погодитись з думкою про те, що ст. 22 КПК України має бути доповнена тезою: «Ніхто не може бути примушений і не зобов'язаний свідчити проти самого себе».
Разом з тим в законі слід передбачити кримінальну відповідальність за обмову явно невинної особи. Подібні дії за своєю суспільною небезпечністю по суті дорівнюються завідомо неправдивому доносу, можуть заподіяти суттєвої шкоди законним правам та інтересам громадян. Ви­ходячи з принципу рівності громадян перед законом та судом, відповідальність за вчинення обмови явно невинної особи ма­ють нести всі особи, які вчинили такі дії, незалежно від їх про­цесуального статусу [16, c. 39].
4. В доказуванні у кримінальній справі важлива роль на­лежить захисникові. Відповідно до ст. 48 КПК України захис­ник зобов'язаний використати всі вказані в законі засоби за­хисту з метою з'ясування обставин, які виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або пом'якшують чи виключають його відповідальність. Термін «з'ясування» багато в чому відповідає поняттю «доказування»). Для участі в доказуванні захисник наділяється низкою нетрадиційних спо­собів та форм одержання інформації.
Зокрема, відповідно до ст. 48 КПК України захисник має право: збирати відомості про факти, які можуть бути викорис­тані

як докази; одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а від громадян - за їх зго­дою; ознайомлюватися з необхідними документами та матеріалами; отримувати письмові висновки фахівців; застосовувати науково-технічні засоби під час провадження слідчих дій слідчим з його згоди; подавати докази. Одержані при цьому фактичні дані можуть бути подані слідчому, прокурору або суду і після їх перевірки, оцінки та визначення відносності до справи, припустимості та достовірності використовуються як докази.
Наділивши захисника такими правами по збиранню дока­зової інформації, законодавець тим самим зробив значний крок на шляху реалізації в кримінальному процесі принципу змагальності сторін. При цьому захиснику надані лише найнеобхідніші права, а процесуальна форма їх реалізації законом не регламентована. Пояснюється це тим, що на боці захисника принцип презумпції невинності, згідно з яким діє правило: всі сумніви тлумачаться і розв'язуються на користь обвинуваче­ного. В силу цього захиснику не обов'язково збирати неспрос­товні докази невинності свого підзахисного, а достатньо лише надати такі, які породжують сумніви у його винності [19, c. 61].
Проте, на наш погляд, все ж таки процесуальна форма дій захисника із збирання доказів повинна передбачати певні га­рантії отримання достовірних фактичних даних. Інакше мож­ливості для того, щоб сіяти сумніви, можуть виявитися без­межними. Сумніви також мають бути обAрунтованими.
Закономірно виникає питання: чи потрібно винаходити якусь спеціальну форму збирання та дослідження доказів за­хисником, чи може бути виправданим надання йому права са­мостійно провадити ряд вже регламентованих законом слідчих дій?
По-перше, закономірності пізнавальної діяльності єдині як для захисника, так і для слідчого або суду. Єдність змісту визначає і єдність форми. По-друге, надані захиснику чинним законодавством засоби збирання та дослідження доказів недо­статньо ефективні. Наприклад, захисник має право отримати «документи», їх вилучення обумовлює необхідність складання протоколу та вручення його копії особі, у якої проведено вилучення. Адже громадянин, який віддав документ, повинен мати можливість витребувати його назад після завершення процесу. Таким чином, вилучення документів захисником має, по суті, здійснюватися за

правилами проведення виїмки. Або взяти право захисника «застосовувати науково-технічні засо­би» в процесі слідчих дій. Очевидно, що учасники слідчої дії повинні знати, які засоби будуть застосовуватися і в якому по­рядку. В усякому разі, це має бути об'явлено хоча б для того, щоб додержувалися гарантії невикористання технічних за­собів, шкідливих для життя та здоров'я. Однак дані питання не знайшли розв'язання та регламентації в законі.
Спроби винайти будь-яку спеціальну форму діяльності за­хисника по збиранню та дослідженню доказів можуть привес­ти тільки до невиправданої ерозії існуючої та певною мірою апробованої процесуальної форми і закріплених у законі про­цесуальних гарантій.
Уявляється, що захиснику має бути надане право само­стійно здійснювати у встановленому законом порядку такі слідчі дії, як огляд предметів та документів у місці їх знаход­ження, а також допит свідків з їх згоди. Видимо, буде виправ­даним надати свідку право відмовитися від давання свідчень захиснику і вимагати допиту з урахуванням можливостей пра­воохоронних органів по забезпеченню безпеки, визначених в Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. Цих повноважень цілком достатньо для виконання покладе­них на захисника завдань.
5. Згідно із ст. 275-277 КПК України суд, встановивши в процесі судового слідства в діях обвинуваченого наявність більш тяжкого злочину або злочину, за яким не було висунуто обвинувачення, повертає справу на додаткове розслідування. Розв'язати справу по суті він у таких випадках не може. В силу цього судді нерідко стали втрачати ініціативу в дослідженні нових епізодів злочинної діяльності обвинувачених, нових фактів та доказів [23, c. 88].
Інколи кримінальні справи повертаються на дослідування лише з причини необхідності перекваліфікації дій обвинувачено­го. Виникає тяганина. Витрачаються значні зусилля на перепред'явлення обвинувачень та складання нових обвинувальних вис­новків. Чому ж суд не може виправити помилку слідства?
На нашу думку, за умови розширення участі захисника на попередньому слідстві можна було б надати суду право само­му своєю ухвалою змінити обвинувачення, в тому числі й

за умови, що така зміна погіршить стан обвинуваченого. При цьому суд повинен буде ознайомити з прийнятим рішенням обвинуваченого та Інших учасників процесу і відкласти судові засідання на три доби, вручивши обвинуваченому копію своєї ухвали. Необхідно також передбачити для суду можливість давати окремі доручення органам дізнання та попереднього слідства із збирання додаткових доказів.
6. У встановленні об'єктивної істини важлива роль нале­жить забезпеченню дійовості принципу незалежності суддів та підпорядкування їх тільки закону. В цьому зв'язку уявляються недостатньо обAрунтованими законодавчі новели щодо ви­борів суддів. Було б більш демократично, щоб усі вони обира­лися народом на основі загального виборчого права при таємному голосуванні.