Властивості і можливості Інтернету в сучасному світі

і т.ін., причому на будь-якому етапі кампанії без винятку).

3) Політико-іміджева функція (Інтернет в ході виборів сприяє формуванню іміджу політика, формує його віртуальний образ за допомогою

віртуалізації програм, заяв, відкритих листів та звернень, розміщення на

сайті різноманітних  аналітичних та експертних думок. Наявність  сучасних

Інтернет-технологій допомагає команді кандидата створювати та корегувати

імідж, причому  в Інтернеті, на відміну від друкованих ЗМІ, змінювати

зміст інформації можна стільки разів, скільки  буде потрібно. Особливе місце в  цьому питанні відводиться публікації на веб-сайтах та в електронних версіях газет результатів соціологічних досліджень, опитувань, рейтингів, вражень виборців від діяльності кандидата, що покаже політика в позитивному ракурсі).

4) Політико-рекламна  функція (просування політичного  діяча на певну

посаду, стимулювання явки громадян на виборчі дільниці в день голосування

і т.д.).

5) Політико-маркетингова  функція (розвиток взаємодії між  кандидатом

та виборцями, з метою донесення до останніх необхідних поглядів, збільшення прихильників і в кінцевому рахунку перемоги на виборах).

6) Політико-мобілізаційна  функція (при достатньо великій  кількості користувачів Інтернет  надає політикам в ході виборів  необмежені можливості для мобілізації  прихильників).

7) Функція  політичної соціалізації електорату (на багатьох політичних сайтах  проводяться голосування та опитування, результати яких можна побачити дуже оперативно. Таким чином, виборці дізнаються, яким чином мають прийматися ті або інші рішення, і зрозуміють, що їх голоси можуть впливати на результат).

8) Маніпулятивна функція (використання «брудних» технологій – використання «сайтів-двійників», тобто сайтів зі схожою Інтернет-адресою або дизайном, але протилежних, пародійних за змістом [20], розповсюдження в глобальній мережі неправдивих чуток про опонента, компрометуючих матеріалів в вигляді інформаційний та агітаційних листівок, відео- і аудиороликів, таємних документів і т.д., активна діяльність агітаційних бригад на політичних Інтернет-форумах та чатах, збір інформації про політичних конкурентів, так як усі персональні комп’ютери, підключені до Інтернету, можуть стати потенційними жертвами втручання ззовні).

9) Функція  контролю за проведення виборчої  кампанії (оперативне інформування  громадян щодо проведення підрахунку  голосів, слідкування за кожним  кроком підрахунку, створення спеціальних  сайтів з даними exit polls, що робить виборчий процес більш прозорим та відкритим для громадськості. Крім цього, мережеві технології зможуть зробити прозорішим весь політичний процес за рахунок зниження обмежень на доступ громадян до політичної та фінансової інформації)  [1, С. 284-285].

М. Грачов справедливо  вважає, що використання Інтернет-комунікації в діяльності політичних партій дозволяє домогтися не тільки значного зниження витрат на передачу інформації від керівних органів до місцевих осередків і у зворотному напряму, але й істотного підвищення ролі первинних організацій і рядових членів у внутрішньопартійному житті, розширення можливостей їх участі у формуванні політики, зокрема, через публічне обговорення проектів прийнятих рішень у режимі реального часу. “Інтернет-форуми, що мають очевидну перевагу над традиційними друкованими виданнями, варто розглядати як перспективний засіб забезпечення ефективного зворотного зв’язку й прямого діалогу партій зі своїми прихильниками, особливо в періоди підготовки й проведення виборчих кампаній. Не виключено, що в недалекому майбутньому Інтернет дозволить партіям відмовитися й від традиційної форми проведення конференцій і з’їздів, коли замість звичної просторово-тимчасової локалізації делегатів для обговорення й прийняття відповідних рішень буде використовуватися інтерактивна комунікація представників регіональних партійних відділень, “віддалених” один від одного в просторовому відношенні. Принаймні, технології, що вже зараз існують, роблять проект подібного “віртуального з’їзду” цілком реалістичним”. Як свідчить практика, функції партійних з’їздів, а також інших заходів, пов’язаних із презентацією політичних подій, все частіше виконують медіа. Вважається очевидним, що співвідношення між політикою й медіа змінилося. На думку багатьох спостерігачів, сьогодні теми політичних дебатів визначають медіа.

Можна зробити  висновок, що жодна політична сила, жоден кандидата у представницькі загальнонаціональні політичні  органи не доможеться істотного успіху в політиці, якщо не буде активно  використовувати інноваційні медіа-технології політичної комунікації.

Активне освоєння Інтернету політичними учасниками призводить до формування глобального  політичного ринку, на якому вільно поширюється продукція будь-якої спрямованості. В результаті цього  відбувається формування глобальних політичних співтовариств і організацій, що не мають національно-державних  юрисдикцій Таким чином, логіка розвитку й функціонування мережних комунікацій  починає формувати характер усіх комунікаційних процесів, у тому числі  й масових комунікацій.

У той же час  доводиться визнати, що розвиток політичних комунікацій в епоху інформаційної  революції не тільки не призвів до “прозорості” політичного процесу, але навпаки потоки інформації стають усе більш неконтрольованими, правдивість, точність і коректність відомостей практично ніким не перевіряються, що підсилює маніпулятивні можливості ЗМІ. В Інтернеті сьогодні можна знайти найрізноманітніші політичні заклики, неперевірену інформацію про поведінку та дії політичних лідерів. Зрештою, Інтернет-технології суттєво впливають на політичну свідомість і поведінку людей [2, С. 279-280].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ДОСВІД  ЕЛЕКТРОННОГО ВЛАДАРЮВАННЯ

 

Однією з  загальних тенденцій розвитку світового  суспільства є його трансформація  до інформаційного суспільства та суспільства  знань на основі широкого впровадження інформаційна-комунікаційних технологій (ІКТ) в усі сфери життєдіяльності  особи, суспільства та держави. Серед  множини сучасних ІКТ, що визначають цей прогрес, особливе місце займає технологія “електронного урядування”, ефективність впровадження якої залежить від багатьох чинників політичного, соціального, економічного, інформаційного, науково-методичного, організаційного, нормативно-правового тощо характеру.

Без врахування цих факторів, визначення їх пріоритетності, взаємозв’язків неможливо формування науково обґрунтованої державної  політики та здійснення державного управління з реалізації “електронного урядування” та в цілому розвитку інформаційного суспільства в нашій країні [4, С. 59].

Останнім  часом до проблем упровадження електронної  демократії та електронного урядування як в Україні, так і в передових  країнах світу зверталися такі вітчизняні дослідники, як К.Вознюк, Н.Драгомирецька, О.Загаєцька, О.Загвойська, Т.Камінська, А.Камінська, В.Клюцевський, К.Линьов, І.Лопушинський, М.Міхальова, Я.Олійник, Н.Павлютенко, М.Пасічник, І.Рубан, А.Семенов, А.Семенченко, К.Синицький, С.Чукут та ін.

Електронна  демократія постає результатом освоєння громадянами інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ ) в процесі використання послуг електронного урядування, ефективність упровадження якого залежить від  багатьох чинників політичного, соціального, економічного, інформаційного, науково-методичного, організаційного, нормативно-правового  характеру тощо. Електронна демократія, складаючись з усіх наявних засобів  комунікації, дає громадянам можливість ініціювати, контролювати та впливати на вироблення та реалізацію найважливіших державно-управлінських рішень [5, С. 60].

Перший предметний нормативно-правовий акт з питань впровадження технологій “е-урядування” було прийнято Урядом України ще у 2003 році. Йому передувала низка відповідних рішень Президента України у 2001- 2002 роках, але й до цього часу відсутнє офіційне визначення таких понять як “е-уряд”, “е-урядування”, “е-демократія”, “інформаційне суспільство” тощо. Відсутність відповідного категорійна – понятійного апарату є однією з проблем, що заважає ефективному впровадженню технології “е-урядування”.

В чинній нормативно-правовій базі відсутні вищевказані поняття. Тільки в Законі України “Про Основні засади розбудови інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки” на базі матеріалів Женевської декларації принципів в неявному виді сформульовано визначення “інформаційного суспільства”, а саме: “орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя”.

Щодо поняття  “е-урядування”, то сьогодні існують декілька конкуруючих підходів до його визначення, з яких ні один поки що не отримав офіційного статусу. Можна за основу взяти одне з найбільш поширених понять “е-урядування”, сформульоване Інститутом сучасного розвитку спільно з Інститутом розвитку інформаційного суспільства:              ” електронне урядування – це система взаємодії органів державної влади з населенням, що базується на широкому застосуванні інформаційних технологій, у тому числі на мережі Інтернет, з метою підвищення доступності та якості державних послуг, зменшення термінів їх надання, а також зниження адміністративного навантаження на громадян та організації, обумовленого їх отриманням ” [4, С. 61].

Впровадження  “е-урядування ” в Україні регулюється невеликою кількістю нормативно-правових актів, ця сукупність документів є неповною, фрагментарною, в деяких випадках суперечливою. В ній можна виділити дві групи документів.

Перша група  стосується чинних періодичних документів. До складу цієї групи відносяться, насамперед, завдання Національної програми інформатизації на три роки та програма інформатизації на рік, щорічна доповідь про стан інформатизації України, яка надається  Урядом до Парламенту, а також низка  інших документів, що забезпечують моніторинг розвитку інформаційного суспільства  та інформатизації. В останній час  в цій сукупності документів відбуваються суттєві зміни, обумовлені як появою нових ІКТ, що здійснюють значний  вплив на формування державної політики та державне управління, так і необхідністю адаптації державного управління до нових умов, стратегічних цілей, пріоритетів  та завдань.

Механізми Національної програми інформатизації, що були сформовані ще у 1998 році, лише частково відповідають вимогам розвитку інформаційного суспільства (з 2007 року Україною офіційно обрано курс на розбудову інформаційного суспільства  та суспільства знань), в них закладена  зовсім інша парадигма державного управління, яка зорієнтована насамперед на інформатизацію органів державної влади з  метою підвищення ефективності їх діяльності. З іншого боку сукупність документів з розвитку інформаційного суспільства (електронного урядування) є неповною. В ній відсутні такі важливі документи  як Стратегія та Програма розвитку інформаційного суспільства, а також  Концепція, Стратегія та Програма електронного урядування. Тобто маємо суперечність, обумовлену невідповідністю чинних документів Національної програми інформатизації вимогам розвитку інформаційного суспільства  та відсутністю системи документів, що забезпечує необхідний нормативно - правовий супровід цього процесу. Тому раціональним вважається підхід, згідно з яким паралельно розробляються  необхідні нові документи з розвитку інформаційного суспільства (електронного урядування) та здійснюється удосконалення документів Національної програми інформатизації.

До другої групи відносяться документи, що повинні бути розроблені та доповнити  існуючу сукупність документів з  метою отримання нею системних  якостей, підвищення рівня об’єктивізації політика –адміністративних рішень та створення ієрархічної системи документів з розвитку інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування і яку умовно можна представити такою схемою (Рис.2):

 

 

Ця схема  має бути доповнена такими Законами України як: закони Про персональні  данні, Про електронну торгівлю, Про  систему державних адміністративних послуг тощо [4, С. 61-65].

 Зважаючи  на нетривалий період інформатизації  органів публічної влади в  Україні, для нас особливо важливим  є вивчення досвіду роботи  в цьому надзвичайно важливому напрямку передових країн світу, насамперед США, як держави, що стояла біля джерел зародження електронної демократії та електронного урядування.

Для США інформаційне суспільство – це завершення процесу  глобалізації, що безпосередньо пов’язаний з узаконенням планетарної економічної, а можливо, і політичної влади  транснаціональних корпорацій.

У США під  електронним урядуванням розуміють  державні комп’ютерні системи, призначені для взаємодії з населенням країни (громадянами США, а також іноземцями, наприклад туристами) і структурами, що не належать до уряду. Такими структурами  можуть бути бізнес, громадські організації, регіональні і муніципальні органи влади і ін..

Початок електронному урядуванню в США було покладено  створенням 1993 року веб-сайту Білого Дому (тобто Президента США). Типовий приклад систем “електронного урядування” – це викладення в Мережі Інтернет інформації про роботу державних структур і оплата податків через Інтернет. Сам термін “електроннe урядування” активно використовувався в адміністрації президента Клінтона, яка в цілому, і віце-президент Ґор, зокрема, були гарячими прихильниками нових технологій, особливо Інтернету.

У США запровадження  електронного урядування проводиться  під гаслом більшої відвертості  і підзвітності уряду громадянам. Підзвітність не зводиться лише до надання якоїсь потрібної громадянам інформації, а забезпечується відкритою  специфікацією комплексів показників роботи конкретних державних органів  і створенням доступних населенню  засобів моніторингу цих показників. Таким чином, громадяни можуть самі визначати ефективність роботи урядових установ, а не покладатися лише на заяви керівників або вищих посадових  осіб і повідомлення ЗМІ . І це не дивно, оскільки американський ідеал  – це влада народу, здійснювана  народом і для народу, а інформаційні технології ХХІ століття надають  громадянам нові могутні засоби для  запровадження в життя цього  ідеалу.