Історія архівної справи в Україні

Історичні архіви Києва  та Харкова відіграли важливу  роль у збереженні багатої архівної спадщини, формуванні джерельної бази історії України.

Документальні колекції науково-історичних товариств

в Україні XIX – початку XX cm.

Важливе місце у створенні  наукових архівів і документальних колекцій належить науково-історичним товариствам. Збиранням писемних пам’яток плідно займалися Харківське історикофілологічне  товариство, Одеське товариство історії і старожитностей, Церковно-історичне і археологічне товариство при Київській духовній академії, Волинське та Подільське церковно-археолотічні товариства, Історичне товариство Нестора-Літописця, Київське товариство старожитностей і мистецтва, Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства та ін.

Науково-історичні товариства значну увагу приділяли формуванню власних документальних колекцій та наукових архівів. Документальні зібрання входили до складу або бібліотеки товариства (Одеське товариство історії і старожитностей, Історичне товариство Нестора-Літописця) або рукописного відділу музею ("давньосховища"), створеного товариством (церковно-історичні і археологічні товариства, Київське товариство старожитностей і мистецтва), чи становили власне науковий архів (Київський відділ Воєнно-історичного товариства).

Умови, а звідси шляхи  і методи формування документальних колекцій (архівів) наукових товариств, відрізнялися від притаманних офіційним  організаціям – археографічним та губернським архівних комісіям, що мали "предписания" "допускать немедленно й без препятствия" до відомчих архівів. Лише допомога з боку місцевої влади, наприклад сприяння головного начальника Новоросійського краю Одеському товариству історії і старожитностей, дозволяла певною мірою розгорнути евристичну діяльність.

Документальні колекції науково-історичних товариств поповнювалися матеріалами  відомчих архівів. Так, Одеське товариство історії і старожитностей отримало у своє розпорядження справи з  Катеринославського, Таврійського і Херсонського губернських правлінь Катеринославської казенної палати, серед яких – акти Катеринославського намісництва і Новоросійської губернії. Церковно-археологічне товариство при Київській духовній академії придбало документи з архівів канцелярії генерал-губернатора, Київської казенної палати Полтавської та Київської консисторій, митрополичих архівів.

Матеріали з церковних та монастирських  архівів надходили, як правило, до наукових товариств від настоятелів монастирів, церковних священнослужителів. Основним джерелом поповнення колекцій історичних товариств були пожертви їхніх дійсних членів, членів-кореспондентів та колекціонерів. Значна кількість цінних історичних документів до церковно-археологічних товариств надходила від вихованців духовних академій і семінарій, священиків. Серед дарувальників документів – відомі вчені М. Мурзакевич, І. Каманін, К. Болсуновський, В. Ляскоронський, Ю. Сіцинський. Документальні комплекси, зібрані науковими товариствами, були різноманітні за змістом, охоплювали загальну історію, історію України та Росії, церковну і воєнну історію, історію права, філософію та літературні пам'ятки.

Основу кожної колекції складали документи, які відповідали  тематиці досліджень (профілеві) товариства. У колекціях церковно-археологічних товариств відклалися документальні джерела з історії церкви, церковної ієрархії, духовних закладів, описи монастирів. Документальне зібрання Історичного товариства Нестора-Літописця, у центрі досліджень якого була історія України доби Київської Русі і новітнього часу, складали рукописи, документи XVIII ст., історико-юридичні пам'ятки. В архіві Київського відділу Воєнно-історичного товариства зберігалися документи з історії воєн і воєнного мистецтва, військових частин.

Однак тематика документів згаданих колекцій не звужувалася рамками наукових інтересів того чи іншого товариства. В архіві місцевого відділу Воєнно-історичного товариства відклалися документи з церковної історії. Об'єктом особливої уваги членів цього товариства був архів князів Вишневецьких, який потрапив до Києва. Рукописна колекція Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії поповнилася грамотами і патентами на військові чини, гетьманськими універсалами на земельні володіння, відписками чугуївських воєвод XVII ст. В архівах наукових товариств були документи фамільних архівів та приватних наукових зібрань.

Найплідніше архівною діяльністю займався Київський відділ імператорського  Російського воєнно-історичного  товариства. Його архівна комісія, на чолі з професором В. Іконниковим, збирала воєнно-історичні матеріали в архівах військових та інших відомств, у родинних архівах Волинської і Полтавської губерній. Відділ мав масштабну і перспективну програми створення Військово-центрального архіву Київського військового округу. Програму влаштування Військово-історичного архіву в Києві розробив І. Каманін у праці "Об устройстве военно-центральных архивов"¹⁸. Створення такого архівосховища відділ вважав реальною справою.

Огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових товариств публікувалися в історичній періодиці, виходили окремими виданнями.

Приватні  наукові архіви та колекції рукописних матеріалів

Колекціонування писемних пам'яток приватними особами, що зародилося в давнину, стало поширеним явищем в Україні у XVIII ст. Наприклад, маємо свідчення про збирача документальних джерел раннього українського історіофіла А.Чепу. Він служив у канцелярії П. Рум'янцева-Задунайського і захоплювався збиранням рукописів з історії Малої Русі.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим у науковому відношенні був архів історика О. Лазаревського, в якому були зібрані матеріали XVII-XVIII ст. стосовно Чернігівської та Полтавської губерній. Остання велика праця О. Лазаревського "Описание Старой Малороссии. Стародубовский полк" майже повністю написана за документами його власного наукового архіву.

Українські акти і  грамоти XVI- XVIII ст. зберігалися в колекції відомого історика України М. Маркевича. Історико-юридичні матеріали щодо українських земель та цехові книги (особливо київських цехів) були широко представлені в документальній збірці професора О. Кістяківського.

Цінна колекція П. Дорошенка  в Глухові складалася з сімейного  архіву та зібрання різних документів з історії України і включала роду Дорошенків з кінця XVII ст.: жалувані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти, акти поділу майна. Найважливішим у науковому відношенні, за визначенням колекціонера, був відділ varia, що містив близько 50 оригінальних універсалів українських гетьманів, починаючи з Б. Хмельницького і до К. Розумовського, автографи М. Гоголя, М. Максимовича, Маркевичів, збірники оригінальних документів кінця XVII – початку XVIII ст.

Дослідник Новоросійського  краю А. Скальковський вивіз з  Катеринославського губернського архіву до Одеси значну кількість документів Січового архіву і зберігав їх в особистому архіві.

Діяльність відомого колекціонера М. Судієнка в Київській  археографічній комісії допомогла  йому сформувати багатий приватний  архів. На початку 50-х років XIX ст. М. Судієнко придбав значну частину рукописів з архіву Полетик, у тому числі козацькі літописи та документи, що склали два томи "Материалов", які він видав. Приватний науковий архів відомого воєнного історика, музеєзнавця та колекціонера П. Потоцького складався з фамільного архіву козацько-дворянського роду Потоцьких з Полтавщини, колекції документів з історії України та цінного документального зібрання з воєнної історії.

Загалом характер писемних джерел та тематика приватних зібрань  значною мірою зумовлювалися особистими науковими інтересами збирача, його соціальним оточенням, видом занять. Незважаючи на те, що приватне колекціонування мало і свої негативні сторони (руйнування архівних фондів, які історично склалися, розпорошення документів), воно відіграло позитивну роль, оскільки врятувало від загибелі багато цінних документів, сконцентрувало їх, надало можливість залучити до наукового обігу унікальні пам'ятки.

5. Архіви України в контексті проектів архівних реформ

 у Росії XIX – початку XX cm.

ПЕРША СПРОБА реорганізації архівної справи, яка б усувала монополію відомств на документи, мала місце ще на початку XIX ст. 1820 р. барон Г. Розенкампф передав до Державної ради план щодо поліпшення упорядкування архівів. В його основі була ідея централізації архівів Москви і Петербурга, об'єднання їх у єдиний державний архів. Передбачалося створити для управління об'єднаними архівними фондами Головне управління архівами, яке б підпорядковувалося Державній раді. Йшлося й про необхідність фахової підготовки архівістів. Активізація архівного руху наприкінці 60-х років XIX ст., усвідомлення необхідності реформування архівної справи зумовлювалися, з одного боку, загрозливим розмахом нищення документів, з другого – зростанням інтересу до архівів у зв'язку з розвитком історичної науки і потребами суспільного життя. Новий проект архівної реформи запропонував начальник М АМЮ М. Калачов. На першому Археологічному з'їзді у Москві (1869) він зробив доповідь про катастрофічний стан архівів у Росії і загибель архівних документів. Другий Археологічний з'їзд (1871) розглянув і схвалив пропозиції М. Калачова щодо реформування архівної справи. Архіви, на думку вченого, мали поділятися на поточні, довідкові при кожній установі й центральні історичні. Останні передбачалося створити при центральних міністерствах та інших вищих урядових установах, а також у кожній губернії. Допускалася можливість створення єдиного (головного) центрального архіву. М. Калачов пропонував створити в Петербурзі Головну архівну комісію, яка б відала всіма архівами Росії і визначала порядок розбирання і знищення архівних матеріалів.

Для детального опрацювання реформи  та її втілення 1873 р. при Міністерстві народної освіти під головуванням М. Калачова було створено комісію, яка проіснувала до 1885 р. До основних і напрямів її діяльності належали врегулювання питань знищення архівних документів, вироблення правил їх зберігання, обстеження за спеціальними анкетами архівів, розгляд питань, пов'язаних зі створенням центральних історичних архівів у провінції, вивчення досвіду архівного будівництва за кордоном, підготовка спеціалістів для роботи в архівах. Важливим результат том діяльності комісії М. Калачова було створення в Петербурзі Археологічного інституту як першої науково-навчальної установи, що займалася професійною підготовкою архівістів.

Після смерті М. Калачова ідеї централізації обстоював автор нового проекту архівної реформи І. Андрієвський. Це був план обмеженої централізації, що залишав поза сферою реформ найбільші історичні архіви Росії. Автор прагнув провести централізацію за допомогою Археологічного інституту та губернських учених архівних комісій. Проект І. Андрієвського був нереальним, враховуючи неспроможність архівних комісій провести ґрунтовні перетворення в архівній галузі.

Однак ідею реформування архівної справи підтримало Московське археологічне товариство, яке 1898 р. доручило своєму членові, начальнику МАМЮ Д. Самоквасову провести анкетування центральних і провінційних архівів. Надіслані до Москви відповіді на анкети давали невтішну картину архівної справи. Нова хвиля нищення архівів переконувала в необхідності проведення архівної реформи, проект якої Д. Самоквасов висунув у доповіді Московському археологічному товариству (опублікована 1899 р. під назвою "Централизация государственных архивов Западной Европы в связи с архивной реформой в России"). Він передбачав централізацію архівної справи, створення особливого (вищого) центрального органу. Окрім архівів центральних урядових установ, у центрах учбових округів, куди входило кілька губерній, мали створюватися центральні архіви давніх актів на зразок Київського, Віленського і Вітебського архівів. За проектом такі архіви зосереджували б документи місцевих урядових і громадських установ до 1800 р. (їх Д. Самоквасов назвав обласними). Діловодство губернських, повітових і волосних установ після 1800 р. відкладалося в губернських архівах, створених у кожній губернії.

Діяльність  губернських учених архівних комісій

3 ініціативи Археологічного інституту  до архівної роботи залучались  наукові сили в провінції. Результатом такої діяльності була організація губернських учених архівних комісій. За задумом М. Калачова, губернські учені архівні комісії мали функціонувати у містах, де передбачалося створити місцеві центральні історичні архіви. До обов'язків архівних комісій, які виникли після урядового закону 1884 p., входило розбирання справ і документів, призначених до знищення в губернських і повітових архівах різних відомств, виділення з них матеріалів, важливих в історичному відношенні, складання описів і покажчиків, передання документів на зберігання до місцевих історичних архівів.

При деяких учених архівних комісіях (їх налічувалося близько 40) створювали історичні архіви. Архівні комісії були у віданні губернатора і, відповідно, Міністерства внутрішніх справ. По науковій лінії архівні комісії підпорядковувалися Археологічному інститутові. Склад комісій формувався (за погодженням директора Археологічного інституту та місцевих губернаторів) з чиновників і приватних осіб, які могли бути корисними своїми знаннями і бажанням допомогти архівній справі. Одні з перших комісії було створено в Україні, зокрема Таврійську учену архівну комісію (1887). 1896 р. започаткувала роботу учена архівна комісія в Чернігові, а 1898 р. – в Херсоні, але через брак кадрів остання так і не змогла розгорнути свою діяльність, проіснувавши лише до 1910 р. 1903 р. було засновано комісії в Полтаві та Катеринославі, 1914 p.. створено архівну комісію в Києві, 1915 р. -Харкові. Періодичні видання комісій ("Труды" Чернігівської і Полтавської, "Летопись" Катеринославської, "Известия" Таврійської) широко висвітлювали питання з історії архівної справи, публікували документи історії краю. Наукову цінність має видане Полтавською ученою архівною комісією 1915 р. "Описание архивов Полтавской губернии" I. Павловського. Деякі комісії налагодили збирання та опрацювання архівних документів. Великий за обсягом історичний архів зібрала Чернігівська учена архівна комісія. Полтавська учена архівна комісія через відсутність приміщення не змогла організувати свій історичний архів. У складі губернських учених архівних комісій працювали відомі історики, краєзнавці, фахівці-архівісти: О. Лазаревський, П. Дорошенко (Чернігів), І. Павловський, Л. Падалка (Полтава), В. Біднов, Я. Новицький, В. Пічет, Д. Яворницький (Катеринослав), І. Каманін, М. Петров, В. Іконников (Київ).

Губернські учені архівні комісії  висунули програму організації центральних  архівів у кожній губернії, якою архівним комісіям відводилася керівна  роль у створенні центральних губернських архівів. Д. Самоквасов піддав критиці діяльність губернських учених архівних комісій. Він критикував не тільки фаховий рівень членів комісій, але й практику здійснення ними відбирання документів для зберігання.

Проекти Д. Самоквасова та губернських  учених архівних комісій було винесено на розгляд київського XI (1899) та харківського XII (1902) археологічних з'їздів. В основу організації архівної системи, схваленої XI Археологічним з'їздом, покладено проект Д. Самоквасова. Поступкою архівним комісіям була його відмова від ідеї створення обласних архівів. Боротьба послідовників проекту Д. Самоквасова і представників губернських учених архівних комісій закінчилася перемогою останніх. У червні 1903 р. імператор затвердив пропозицію Міністерства внутрішніх справ про проведення архівної реформи за допомогою губернських учених архівних комісій.