Історія архівної справи в Україні

Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів  та Партійний архів Інституту  історії партії при ЦК КПУ (згодом – Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів  МВС УРСР у відання Архівного  управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в  архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові там ідеологічні функції.

У 1960-1970-х роках значна увага  приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися у  формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами.

З середини 1950-х років архівні  установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов'язане з "горбачовською перебудовою" та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме "знизу" посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до невідкладних потреб архівних установ. З цією метою у березні 1991 р. вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України – незалежну самостійну громадську організацію, яка об'єднала архівістів державних і відомчих архівів, учених, працівників культури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та бюрократизація управління, архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів – такі ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до кризової ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.

 

9. Розвиток  архівної справи в незалежній  Україні

ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ незалежності поклало початок новому етапу  розвитку архівної справи України, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи. З падінням тоталітарного режиму, виходом України з Союзу РСР гостро постала проблема правового врегулювання нових відносин в архівній сфері, створення нормативно-правової бази, яка б відповідала сучасним реаліям, вирішенню питань правонаступництва щодо Державного архівного фонду колишнього СРСР. Основою формування самостійного НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів. Згідно з постановою Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. на державне зберігання передавалися деякі категорії документів колишнього КДБ УРСР, зокрема архівно-слідчі справи колишніх репресованих і так звані фільтраційні справи громадян – жертв нацистських переслідувань, вивезених на при мусові роботи до Німеччини та її сателітів. Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отри мав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи". Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання.

Після прийняття базового архівного  закону, механізм реалізації якого  передбачав створення понад 30 нормативно-правових і актів різного рівня, активізувалася нормотворча діяльність у сфері  архівної справи. Перший пакет таких актів було затверджено і урядом у жовтні 1995 р. постановою "Питання діяльності архівних установ України". Кількома урядовими постановами було засновано галузеві державні архіви в системах геодезії і картографії, гідрометеорології, геології, силових відомств. 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Типове положення про державний архів області, міст Києва і Севастополя, а 1998 р. – Типове положення про архівний відділ районної державної адміністрації.

Протягом 1996-2000 pp. було розроблено або перескладено положення практично про всі державні архівні установи, про порядок передавання до державних архівів України кінофото-фонодокументів, типові положення про експертні комісії, порядок ведення державного обліку документів НАФ, методику і критерії виявлення унікальних документальних пам'яток, перелік типових документів із зазначенням строків їх зберігання, інструкцію про порядок зупинення діяльності архівних установ, порядок надання платних послуг державними архівними установами і ще низку документів з різних напрямів діяльності. Новою для архівістів України формою унормування питань архівної справи стала участь у підготовці державних і галузевих стандартів. Першим результатом досліджень українських архівістів у галузі архівної термінології стала колективна праця, здійснена під керівництвом К. Новохатського – термінологічний словник "Архівістика" (1998).

Поряд із напрацюванням нових нормативно-правових актів здійснювався систематичний  перегляд раніше затверджених актів  з метою підтримання їх відповідності чинному законодавству, досягненням теорії і практики архівної справи. У руслі цього напряму нормотворчої діяльності Головархів України 1996 р. розпочав внесення змін і доповнень до архівного Закону. У вересні 2000 р. уряд подав до Верховної Ради України проект нової редакції Закону. У цьому проекті посилено регулюючу роль держави в організації архівної справи, внесено уточнення до системи архівних установ, режиму регулювання щодо документів НАФ залежно від форми власності на них, удосконалено і юрми щодо процедури експертизи цінності документів, захисту НАФ і забезпечення збереженості його документів, зафіксовано статус цих документів як культурних цінностей, додатково внесено положення щодо соціального захисту архівних працівників та інші зміни, що розширять сферу застосування Закону і спрямовані на його повнішу реалізацію. 13 грудня 2001 р. проект нової редакції парламент схвалив у цілому.

Одним із найважливіших обов'язків  державних архівних установ у 1991-2001 pp. було поповнення НАФ документами, що відображають стан розбудови державності України. Архівні установи країни провели значну роботу щодо організації своєчасного відбору до НАФ і приймання на державне зберігання різноманітних документів. За 10 років державної незалежності до складу НАФ надійшло майже 19 млн. од. зб. різних видів документів, у тому числі 10,5 млн від архівного фонду КПРС, майже 3 млн від колишнього КДБ та близько 6 млн. від підприємств, установ і організацій – традиційних джерел комплектування державних архівів. Загалом на початок 2001 р. НАФ становив майже 60 млн справ.

Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж 1991-2001 pp. була організаційна робота, спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази державних архівів. Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. "Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 pp." дала певні можливості для отримання додаткових коштів і технічних засобів. Однак упродовж всього десятиліття деградація матеріально-технічної бази залишалася однією з найсуттєвіших негативних тенденцій архівної сфери.

Необхідність наукового забезпечення розвитку галузі зумовила створення  галузевої наукової установи. 1994 р. почав діяти Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, основними завданнями якого стало розроблення кардинальних проблем вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівної справи.

Відповіддю на вимоги часу стала  інформатизація архівної справи в Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху було рішення колегії Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи на базі Центрального фондового каталога (1989). Важливе значення для розроблення теоретико-методологічних засад інформатизації мала Державна програма "Національна архівна інформаційна система (НАІС)". Логічного розвитку її положення набули в концепції Археографічного реєстру національної архівної спадщини України (1996) та Основних положеннях концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні (1998).

В другій половині 1990-х років продовжувалося удосконалення підготовки кадрів. З  цією метою було розроблено прогностичну концепцію архівознавчої освіти, в якій представлено конструктивні  погляди на зміст, форми і методи організації підготовки спеціалістів архівної справи. Поряд із Київським національним університетом імені Тараса Шевченка підготовку архівістів започаткували Харківський національний університет імені В. Каразіна, Київський національний університет культури і мистецтв, Східноєвропейський університет імені В. Даля. Систематичності набули курси підвищення кваліфікації для різних категорій архівних працівників.

Статус самостійної держави  змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами – колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, українських архівістів включено до складу Європейської комісії та професійних комітетів МРА. Українські архівісти залучалися до участі у розробленні і впровадженні архівних програм Ради Європи, роботи регіональних архівно-бібліотечних структур. Регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні: Міжнародний симпозіум з правових питань реституції (1995), конференція з проблем збереження архівних і бібліотечних фондів (1999).

1999 року в Україні було запроваджено  День працівників архівних установ  – 24 грудня, започатковано галузеву  наукову премію імені Василя  Веретенникова (2000).

Отже, архівна справа в Україні  має давню історію, національні традиції, тісно пов'язані зі світовими тенденціями розвитку архівістики. За багатовікову історію нагромаджено великий досвід збирання, зберігання документів та використання архівної інформації, удосконалення технологій та методик. Творче використання цього досвіду є важливим чинником зростання ролі архівів у духовному і державному житті, підвищення соціального статусу архівістів.

¹ Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К, 1993. – С 11.

² Крип'якевич І. До історії українського державного архіва в XVII ст. // Записки НТШ. – Т. – 134-135. – Л., 1924. – С 67-78.

³ ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4021, арк. 7.

⁴ К истории церковных и монастырских архивов // Киевская Старина. – 1891.-№7.-С. 148.

⁵ Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. 1713-1776. – К, 1994. – С. 18.

⁶ Каталог Московского отделения Общего архива Главного Штаба. Опись дел фельдмаршалов графа Румянцева-Задунайского и князя Потемкинаі Таврического (193 и 194 описи). Вып. III. – СПб., 1892. – С. 29.

⁷ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 154.

⁸ Там само, спр. 232"в", ч. 1.

⁹ Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. – ' Т. XIV. – Одесса, 1886. – С. 1.

¹⁰ ЦДІАК України, ф. 2017, on. 1, спр. 284.

¹¹ ЦДІАК України, ф. 442, on. 38, спр. 181, арк. 7.

¹² Свод военных постановлений. – 1869. – Кн. 5. – С. 262.

¹³ ЦДІАК України, ф. 1396, on. 1, спр. 78, арк. 4-5зв.

¹⁴ Держархів м. Киева, ф. 163, оп. 7, спр. 266, арк. 1.

¹⁵ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232"в", ч. I, арк. 251.

¹⁶ Делеган М. В. До питання про історію архівної справи на Закарпатті // Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи. – Ч. 1. – К.,. 1997. – С 144.

¹⁷ Сборник материалов, относящихся к архивной части в России. Т. II. – ., Пг., 1917. – С. 191.

¹⁸ ЦДІАК України, ф. 442, on. 152, спр. 232, ч. I, арк. 89зв.

¹⁹ Грушевсъкий О. Сучасне українське архівознавство // Україна. – 1918. – Кн. 1/2. – С. 82.

²⁰ IP НБУ В, ф. 68, спр. 37, арк. 1.

²¹ ЦДАВО України, ф. 3504, оп. 1, спр. 2а, арк. 61.

²² ДАРФ, ф. 5325, оп. 10, спр. 856, арк. 39-40.

²³ Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. — К., 1975. – С. 172-173.