Політичний портрет М.Грушевського

Дата добавления: 30 Октября 2011 в 16:49
Автор работы: Пользователь скрыл имя
Тип работы: реферат
Скачать (27.66 Кб)
Работа состоит из  1 файл
Скачать документ  Открыть документ 

Реферат політологія.doc

  —  113.00 Кб

 Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української  автономії. Центральна рада гаяла час  у безплідних дебатах про межу повноважень, обходячи такі важливі  проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи створення національної армії.

 З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський  зайняв позицію гострої критики  екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй  промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах автономії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії.               

 Спираючись  на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський і його однодумці  поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму в основу перших законодавчих актів Центральної  ради, то були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України.

 Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від  самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами, Грушевський, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очоливши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-лібералів і відверто націоналістичних елементів.

 Палкий  прихильник свободи і рівності між  народами, Грушевський з обуренням  відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.

 В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей», в тому числі від польських партій, єврейських,  загальноросійських — кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На спеціально присвяченому проблемам національного та соціального рівноправ'я і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної ради—3(16)липня 1917р.

 За  своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові, який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською історіографією. В ній були представники переважно міської інтелігенції, а також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники, земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній раді більшість належала вихідцям із українського села.

 Відповідаючи  сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

 Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини  влади Центральній раді. Лише після  страшного провалу наступу в Галичині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській) колишньої царської імперії.

 Напруження  у відносинах між Центральною  радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в  Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з  Грушевським не поділяли більшовицької  концепції соціалізму. Вони вважали     головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу  подій у Росії.

 Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

 Було  прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача цих земель народу  без викупу, встановлення   8-годинного   трудового дня,   державного контролю над виробництвом і т.п. Забезпечувалась  свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.  

 Продекламувавши утворення УНР як складової частини  Російської Республіки — Федерації  «рівних і вільних народів»,— Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київщиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною, Таврією (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явно запізнилась. Він не повернув їй підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.

 Контролювати  хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання про само існування УНР. 

 Дні і тижні після падіння Тимчасового  уряду були вирішальними для Центральної  ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад. Уряд новоутвореної радянської республіки беззастережно визнав над собою владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грушевський доклав усіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парламент.

 Проголошення  Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал — декларація незалежності України,— затверджений Малою радою і проголошений 24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня— днем, коли мали зібратися Установчі збори.

 Відстоюючи  незалежність і повну державну самостійність  України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй статті «Україна окремішня» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на ґрунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження української окремішності від сторонніх впливів і втручань».

 Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політично дезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького  наступу на Україну.

   Коли з Петрограду надійшов  ультиматум, делегати Всеукраїнського  з’їзду Рад виявили майже монолітну  твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу  війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

 Водночас  почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти  цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

  1. Трагедія  Бреста
 
 

 Крах  ілюзій федералізму доповнювався ускладненням зовнішньо-політичної ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це не завадило спільній російсько-українській делегації вести переговори у Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.

 Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від української делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, де не було жодного слова про возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або вести переговори з Антантою, а це означало брати участь у чужій Україні війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше згадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав на тому, що мир може бути умалений лише за умови об'єднання Східної Галичини і Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під протекторатом австрійської корони.

 Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов, висунутих урядом Центральної  ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій, що були сформовані з галицьких українців у Австрії (Грушевський просив повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом після повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральної ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні простих людей прихід більше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в масах).

 Після повернення до Києва Грушевський  видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української  республіки «не для буржуазії, а для трудящих мас...» Це мала бути народна республіка з децентралізованим управлінням в ній на ґрунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату центру.

 Німецько-австрійське  командування недовго терпіло Центральну раду. 28 квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в залі засідань зібралися нс заарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було здійснено замах  російським офіцером), похапцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».

 Увесь період гетьманщини професор перебував  у підпіллі. Ще раз його бачили на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. В есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і робітничо-селянськими Радами.

 Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти — на Прагу, де він зустрічається  з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, він виступає з гострим осудом польської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною він залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з’їжджаються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  1. Шлях  на Голгофу
 

 На  початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вчений вступає в зносини з головою Раднаркому X. Раковським. Звістки про неп і початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома, аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції, Раппало... Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливості плідно працювати.

Описание
У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політич-ної думки і дії останніх двох століть безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому ґрунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.
Содержание
Вступ
Наукова діяльність
На чолі Центральної ради
Трагедія Бреста
Шлях на Голгофу
Висновки
Література