2 березня  1924 р. родина Грушевських виїздить  з Відня, а вже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений зав'язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цей період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності але ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ.

   І все ж були дні радісні.  Виходять чергові томи його  фундаментальних досліджень, ростуть  нові покоління істориків. Визнанням  світового значення його наукової  діяльності стало святкування  6О-річчя вченого-енциклопедиста  в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польщі, інших країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей та славнозвісних істпартів, що стали на шлях вичищення української культури. Само ці інституції вживають заходів до того, щоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для радянської влади праць».

 Всупереч  організованій кампанії проти вченого  в Україні, підступів його недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Але становище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процес проти міфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУ підключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників Л.Онишкевйча. О.Оглобліна. Особлива інтенсифікувалося шельмування після виходу IX тому його «України-Руси». Концепцію вченого історії визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна преса кваліфікує як націонал-фашистську.

 Зрештою вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під  постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений, незважаючи на значну втрату зору. продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою Катериною Михайлівною. Було підготовлено й рукопис XI тому, який зник з ЦНБ АН УРСР уже в повоєнні роки за загадкових обставин. В цей же період він закінчує роботу над 7-м, 8-м, і частиною 9-го тому історії української літератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIII століття на Україні.

 Але труднощі наростають. ДПУ інкримінувало  йому ідейне керівництво т. званим«Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такої організації навіть ДПУ не вдалося винайти, але це не завадило його безперервним викликам на Луб'янку, а також на «співбесіду» з сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем.

 Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування в санаторії для вчених в результаті некваліфікованого

медичного втручання, а фактично знову ж  таки за загадкових обставин вчений помер. Йому лише нещодавно минуло 68 років, попереду ще могли бути роки плідної роботи...     
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 Висновки 

 Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фольклористиці, археографії й соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталося і по сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці— «Історія України-Руси».

 Свою  присягу Михайло Грушевський  гідно додержав. Ніхто з українських  вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок) Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

   Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

 Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Література

1. М. Грушевський  «Історія України», К. 1992р.
2. «Совість української державності: нарис політичної біографії

   М. С. Грушевського», Відродження, 1993р., №1,2

3. «М. Грушевський – світоч української державності», Право України, 1996р., №7.
4. Гаевський Б. Українська політологія. — К., 1995.
5. Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1999.
6. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідерство. — Львів, 1995.
7. Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.
8. Політологія: Підручник для вузів /За ред. Ю.С. Шемчушенка, В.Д. Бабкіна, І.С. Дзюбка. — К., 1997.
9. Попович М. Національна культура і культура нації. — К.,1991.
10. Потульницький В. Нариси з української політології (1819—1991).—К., 1994.