Біологічні основи влади і лідерства

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Марта 2012 в 08:21, научная работа

Описание

Еволюційна доцільність поведінкової розмаїтості. Психолого-фізіологічний і генетичний компоненти лідерства. Вплив зовнішнього середовища на реалізацію генотипу лідера.

Работа состоит из  1 файл

партисипатія.docx

— 32.68 Кб (Скачать документ)

Біологічні основи влади й лідерства

Еволюційна доцільність  по-ведінкової розмаїтості. У практичному менеджменті існує правило: по виході організації з кризового стану перше, що потрібно зробити раді директорів або власнику: звільнити кризис-менеджера. Тобто відправити на ринок праці лідера, завдяки якому, організація уникла банкрутства. Кажуть, що це закон джунглів сучасного бізнесу. У тому то й справа, що закон...

А закон свідчить, що для  еволюційної стабільності виду потрібно мати кілька типів лідерів. Із погляду  теорії еволюції імпульсивний лідер  підвищує здатність до виживання  — і власну, й групи в тих  випадках, коли рішення потрібно приймати негайно, а навколишнє середовище постійно змінюється. Самоконтроль стає еволюційно вигідним для більш тривалого процесу виживання, у відносно постійному середовищі [7]. Тобто ситуація навколо організації диктує те, який тип лідера потрібен їй у певний період.

Поділ особин одного виду на домінантних і підпорядкованих  забезпечує виду еволюційну стабільність, підвищуючи загальну пристосовність популяції. Залежно від змін зовнішнього  середовища виживають або тварини  з активним типом поведінки, або  навпаки — особини, які обирають пасивний тип пристосування. Наприклад, до не-контрольованих і невизначених ситуацій краще пристосовуються тварини з пасивною, а не з активною стратегією поведінки [5; 6]. Тобто у такій ситуації краще зачаїтися в тихому містечку і не робити зайвих рухів, можливо пронесе. І не потрібно виходити на бій із величезним котом, якщо ти маленьке сіре мишенятко.

Поведінкове розмаїття у  групі або зграї не обмежується  тільки зоосоціальними рангами. Згідно з концепцією «еволюційно-стабільної стратегії» Дж. Мейнарда Сміта, між особинами одного виду можуть складатись такі відносини, які відповідають інтересам усіх членів групи. У кожній популяції є тварини з поведінковими стратегіями наступних типів:

•    боротися до кінця з ризиком власної загибелі;

•    втечі від небезпеки;

•    блефу.

Це надає виду певної еволюційної  стабільності.

На поведінку тварин суттєво  впливає емоційний стан будь-якої особини з групи. Факторами, які  впливають на поведінку тварини, виступають сигнали емоційного стану. Такими можуть бути вокалізація, пахучі речовини, рухливе збудження партнера тощо [8]. Це явище отримало назву  емоційного резонансу. У дослідах Дж. Гріна в клітках у щурів  було дві педалі. Якщо тварини натискували  на важку педаль — вони отримували їжу. Натискування на легку педаль супроводжувалось не тільки подачею їжі, а й больовим подразненням іншого щура. 20% щурів, бачачи, яких страждань вони завдають своїм  партнерам, переставали користуватись  легкою педаллю для отримання  їжі. Тобто вони були чутливими до чужого болю. А що ж інші тварини? Вони переставали користуватись  важкою педаллю тільки після того, як самі відчули дію електричного струму [15]. В 24% щурів виробити умовний  рефлекс на уникнення криків болю партнерів взагалі не вдається. Тобто  більше 20% тварин є нечутливими до болю своїх партнерів [8].

А як поводять себе лідери, чи характерний для них ефект  емоційного резонансу?

Так, 75% із домінантних тварин є чутливими до чужого болю й роблять  усе, що від них залежить, щоб допомогти  страждаючим. Такі щури навіть виходили у відкритий простір й перетягували у небезпечне місце маленьких  щуренят, хоча така поведінка зменшувала їхню власну безпеку. У цих же дослідах 100% тварин, які займали найнижче становище в груповій ієрархії, не реагували на чужий біль. До речі, у домінантів чутливість до чужого болю супроводжувалась високою стресо-стійкістю до емоційного стресу [14]. Тобто альтруїзм це теж лідерська риса.

 

За В. Ефроімсоном, людина генетично визначена бути альтруїстом: «Незліченні мислителі кілька століть доходили висновку щодо існування в людині якось начала, що змушує її.... підніматись на боротьбу зі злом, навіть при незначних шансах на перемогу, й тим самим визнавали у людини уроджене існування доброго начала... Останні десятки тисяч років еволюції створили якийсь комплекс спадкоємних етичних реакцій, пригнічуваних (проте все ж таки існуючих) в умовах крайніх, граничних, проте реалізованих у нормальних умовах... Плем'я, позбавлене етичних інстинктів, мало, можливо так мало шансів залишити потомство, як плем'я одноногих, одноруких або однооких... породжувати справжній вибух переважного розмноження племені »альтруїстів» й інстинкти, які пізніше буде названо альтруїстичними... Виникнувши на біологічній спадковій основі, ця природня сутність людини проявляється в якісно новій сфері — соціальній. Проте, одна соціальна структура може сприяти її прояву, а інша навпаки, придушувати й псувати» [12].

За Л. М. Гумільовим, альтруїстична етика спостерігається в стадних тварин, проте тільки у людини здобуває значення єдиного видозберігаючо-го фактору. Цей фактор завжди межує з егоїстичною етикою, за якою особисте плюс сімейне стає вище за суспільне. Оскільки уподобання особистості й колективу часто збігаються, гострі колізії виникають рідко. Із погляду збереження людського аналогу видового таксону, тобто етносу, поєднання обох етичних концепцій створює оптимальну ситуацію. Функції розподілені. Альтруїсти захищають етнос як ціле, егоїсти — відтворюють його в потомстві [4].

Психолого-фізіологічний і генетичний компоненти лідерства. Навколишнє середовище висуває до лідера або домінантної особи низку вимог. У першу чергу, щодо реактивності, тобто реакції організму на зміну будь-яких чинників зовнішнього середовища. Не менш важливою якістю для лідера виступає саморегуляція або самоконтроль при зіткненні з вимогами навколишнього середовища. Такі реакції генетично обумовлені, тобто людина вже народжується зі схильністю до емоційної, бурхливої реакції на навколишній світ, або стриманою, самоконтро-льованою. Така схильність зберігається протягом усього життя [11].

Найкраще особистісні  характеристики описують такі чинники. По-перше, схильність до високої активності, перевага інтенсивної стимуляції, з  тенденцією до ризику.

Другий чинник визначає наявність  чи відсутність диспозиції до відтворення  негативних реакцій. Наприклад, реакції  страху або досади, спалахів злоби  або фрустрації.

Третій чинник пов'язано  зі здатністю керувати увагою й поведінкою, тобто «контролем, що вимагає зусилля  волі».

Як правило, лідери полюбляють ризик, несхильні хвилюватись через  дрібниці, вміють фокусувати свою увагу  й керувати поведінкою. Якщо людина не любить ризику, надає великої ваги дрібницям, проте може фокусувати свою увагу, то їй краще обрати кар'єру науковця, а не створювати власну справу [11].

Особистість можна описати  п'ятьма базовими факторами:

•     екстраверсії (позитивної емоційності), робиться оцінка інтроверсії/екстраверсії, товариськості/нелюдимості, упевненості/сором'язливості;

•     невротизації (негативної емоційності), з'ясовується рівень емоційної стабільності, пристосовності/тривожності, залежності/незалежності;

•     здатності до згоди, оцінюються поступливість/непоступливість, дружність/байдужність до інших, слухняність/ворожість;

•     сумлінність;

•    відвертість, прямота, визначають легкість пристосування/підпорядкованість, неслухняність/покірність [1; 11].

До базових факторів науковці зараховують також відкритість  до нового досвіду.

Кожен із вищенаведених психолого-фізіологіч-них чинників, що обумовлюють поведінкові реакції людини, закарбовано в генах людини. Найбільш високі показники наслідування отримано для екстраверсії й відвертості. Для всіх показників значення внеску зовнішнього оточення в розвиток базових якостей темпераменту було близьким до нуля [1]. Якщо певний набір цих характеристик визначає психотип людини, яка має схильність до лідерства, то чи можна вважати, що схильність до влади підлягає наслідуванню?

Обробивши велику кількість  історичної, генеалогічної й медичної інформації, Ефроімсон обґрунтував висновок, що геніями народжуються. Щоправда, у його гіпотезі геніальність розглядається як генна патологія, і має зв'язок з іншими генними захворюваннями. Ефроімсоном було встановлено, що великі люди страждають подагрою в 100 разів частіше, ніж звичайні. Наприклад, на подагру страждали Бісмарк, Кромвель, Олександр Македонський, Цезар. Вивчаючи особистіс-ні характеристики видатних людей, які страждали на подагру, науковці зазначають наявність таких рис, як енергійність, завзяття, а також те, що вони не знали відпочинку, проте не допускали поспіху у своїх справах. Для них були характерні залізна воля, хватка, наполегливість і систематичність, велика розумова й фізична працездатність [13]. Було висловлено припущення, що при подагрі спостерігається підвищений рівень сечової кислоти, який справляє стимулюючу дію на нервову систему. Структура сечової кислоти близька до деяких психостимуляторів (наприклад, кофеїну) [1].

У випадку з подагрою, йдеться тільки про корелятивний зв'язок. Звичайно, значна кількість  великих людей не мали цього захворювання, і навпаки — переважна кількість  хворих на подагру не мають лідерських якостей.

Інші спадкові хвороби  трапляються у великих особистостей частіше. Це синдром Марфана та синдром Морріса. Вивчивши портрети і сімейні архіви де Голля та Авраама Лінкольна, Ефроімсон установив діагноз — синдром Марфана. Вивчення Ефроімсоном біографії Жанни д'Арк привело до іншого заочного діагнозу: синдром Морріса. Жінки з цією рідкісною спадковою хворобою мають чоловічі якості. До речі, сьогодні перевірка на синдром Морріса входить до стандарту тестування для допуску до міжнародних спортивних змагань.

Проте для реалізації генотипу зазвичай потрібні певні зовнішні умови. Тобто комусь зовнішнє середовище надає  шанс стати самим собою, а хтось  вимушений до нього пристосовуватись. В останньому випадку бачимо лише зовнішні прояви — плід роботи інтелекту  й насильства над природою [2].

Вплив зовнішнього  середовища на реалізацію генотипу лідера. На людину й на всі інші організми біосфери впливають фізичні сили. Якщо теплові чи електромагнітні флуктуації відчуваються на рівні організмів, то біохімічні чинники піддаються опису тільки на популяційному рівні, за Л. М. Гумільовим — на рівні етносу. Ефект, що його викликають варіації цієї енергії, називається пасіонарністю*. Імпульс пасіонарності буває настільки сильним, що його носії — пасіонарії не можуть змусити себе розрахувати наслідки своїх вчинків. Це дуже важлива обставина, вона вказує на те, що пасіонарність — атрибут не свідомості, а підсвідомості, важлива ознака, що відбивається в специфіці конституції нервової діяльності [3]. До осіб, у яких пасіонарна напруга перевищує інстинкт самозбереження, зараховують конкістадорів й землепроходців, поетів й єресіархів, ініціативних фігур, таких як Цезар і Наполеон.

Звичайно, не всі пасіонарії є лідерами. Л. М. Гу-мільов наводить як приклад Ньютона. Він згаяв своє життя на вирішення двох кардинальних наукових проблем: створення механіки й тлумачення Апокаліпсису, тільки це його цікавило. Дружини в нього не було, багатства не скопив, нічим не цікавився, крім своїх ідей, жив дома з економкою й працював. Коли король Англії Карл II зробив його пером, він, як сумлінна людина, ходив в парламент і був присутнім на всіх засіданнях. Проте вимовив у парламенті тільки два слова: «Закрийте вікно». Тобто це приклад пасіонарія, який не прагнув до лідерства, проте вів полеміку, дискутував, доказував свою правоту [4].

Пошуки фактів, що свідчать про вплив зовнішнього середовища на лідерські якості, дали відносно мало свідчень. Доречно думати, що явище  імпринтингу* все ж таки впливає  на реалізацію генетично закладених особливостей характеру.

Контур біовиживання запрограмовано на рівні ДНК і орієнтує дитинча на пошук зони комфорту й безпеки навколо материнського організму. За відсутності матері, замість неї буде імпринтовано її близький замінник із навколишнього світу.

Класичним є приклад із гусенятами, які не могли знайти матір-гуску після того, як вилупилися з яйця. Дослідники замість гуски  показали гусенятам круглий м'яч, і він був імпринтований у мозку пташенят як мати. Гусенята вишукувались і крокували слідом за м'ячем.

Тверде окреcлення цього контура на рівні ДНК з'явилося близько 3–4 мільйонів років потому. У сучасної людини ця структура перебуває в стовбурі головного мозку й пов'язана з ендокринною й іншими життєво важливими системами організму [9].

Безумовно, імпринтинг закріплюється  випадково — обставинами в  момент імпринтованої уразливості. У деяких тварин імпринтуються хоробрість, допитливість і прагнення до досліджень; в інших — боязкість, інфофобія (страх непередбаченого) і замкнутість.

На твердий імпринтований контур біовиживан-ня накладається «більш м'яке» кондиціювання. Це дозволяє розширити периметр впливу чинників зовнішнього середовища від материнського тіла до меж зграї або племені.

Кожна суспільна тварина  має, на додаток до дарвінівського «інстинкту» (генетичної програми) самозбереження, інстинкт захисту генофонду. Це основа нашого людського альтруїзму, а суспільні тварини без цього інстинкту просто не можуть вижити. Дикі собаки (і вовки) гавкають, щоби попередити іншу зграю про наближення стороннього [9].

Явище імпринтингу вказує на існування потужних механізмів пластичності нервової системи, які здатні компенсувати навіть значні генетичні дефекти.

Наведемо приклад. Трайоном було отримано дві лінії щурів: bright — які швидко навчаються харчодобувній поведінці та dull — у яких ці показники значно гірші. Тварин тестували щодо пошуку їжі в лабіринті: перша лінія щурів дуже швидко запам'ятовувала повороти лабіринту й те, в якому з них знаходиться смачний шматочок. Друга лінія — навіть за кількох повторів, усе одно робила велику кількість помилок, тобто повертала на той шлях у лабіринті, де їжі не було. У цих лініях тварин було помічено різницю в характеристиках пам'яті: у щурів лінії bright швидше відбувається консолідація — зміцнення слідів пам'яті й переведення їх у стійку форму.

Ф. Фогель та А. Мотульски описали такий експеримент із щурами ліній bright й dull. Щурів поділили на три групи, до кожної групи входили тварини ліній bright й dull. Ус і групи тварин вирощували в різних умовах. Для однієї групи створювалось «збагачене» зовнішнє середовище — їх тримали в клітках великих за розмірами, з розмальованими стінами й великою кількістю іграшок: м'ячі, трапи, сходинки, тунелі, дзеркальця тощо. Другу групу вирощували в умовах звичайного віварію. Третю групу тримали в «збідненому» зовнішньому середовищі: клітки були малими за розмірами, з обмеженим обсягом зовнішніх подразників та обмеженими можливостями для пошукової й дослідницької діяльності [10].

Информация о работе Біологічні основи влади і лідерства