Доба Відродження в Німеччині та Нідерландах

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    Доба Відродження в  Німеччині та Нідерландах

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

4.1. Загальна характеристика

4.2. Народні книги

4.3. Розвиток літератури  гуманізму

4.4. Література Реформації  й Великої Селянської війни

4.5. Ганс Сакс. Бюргерська  література після Реформації

4.6. Гуманізм в Нідерландах.  Еразм Роттердамський

4.1. Загальна характеристика

Культура гуманізму в  Німеччині та Нідерландах утвердилася  вже наприкінці XV ст. і протягом першого  тридцятиліття XVI ст. переживала період найвищого піднесення. Своєрідні  історичні умови, які склалися на той час, визначили особливості  літературного розвитку в цих  країнах.

Уже в XV ст. у Німеччині  існувало чимало багатих і сильних  міст, позначених розквітом торгівлі і культури. Але розвиток різних частин країни відбувався нерівномірно, зв'язок між ними був недостатній, тому економічне зростання окремих  частин не сприяло національному  об'єднанню і посиленню централізації. «В той час як в Англії і Франції  піднесення торгівлі і промисловості  привело до об'єднання інтересів  в межах всієї країни і тим  самим до політичної централізації, в Німеччині цей процес привів тільки до групування інтересів по провінціях, навколо суто місцевих центрів, і тому до політичної роздробленості, яка скоро особливо міцно закріпилася  внаслідок витіснення Німеччини  з світової торгівлі. В міру того, як відбувався розпад суто феодальної імперії, розривався і взагалі зв'язок між імперськими землями; володільці великих імперських ленів стали  перетворюватися в майже незалежних володарів, а імперські міста, з  одного боку, і імперські рицарі, з другого, почали укладати союзи  то одні проти одних, то проти князів або імператора» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф.  Твори, т. 7, с. 331-332.

В умовах розпорошеності країни зростали могутність і свавілля феодальних князів, занепадало дрібне дворянство й рицарство. У неймовірно тяжкому  становищі опинилося трудяще  населення: селянські маси нещадно  експлуатувалися і феодальними  князями, і рицарями; відбувалося  швидке соціальне розшарування та зростання  кількості експлуатованих робітників у містах.

У країні відкрито господарював папський Рим. Католицькі князі церкви втручалися в світські справи, претендували на керівництво духовним життям країни, безсоромно оббирали її населення, викликаючи ненависть у всіх шарах німецького суспільства. В країні створилася сильна антикатолицька [204] опозиція, на грунті якої в 1517 р. спалахнув рух Реформації. В умовах гострого незадоволення  народних мас своїм соціальним становищем цей рух переріс у Велику селянську  війну 1523-1525 pp. Але Реформація тільки на першому етапі мала прогресивний характер. Німецьке бюргерство, налякане розмахом народної соціально-визвольної боротьби, признало владу феодальних князів, які розгромили народний рух  і утвердили своє панування, зберігаючи і надалі роздробленість країни. Протестантизм  утратив будь-які риси вільнодумства  і став не менш ханжеським і фанатичним, ніж католицизм. Уже з 30-х років  у Німеччині починається період засилля феодальної реакції.

Уже на початку XV ст. помітний перехід до літератури нового типу: вона проймається сміливим вільнодумством, наповнюється новим змістом, стає соціально  визначеною.

Початок гуманістичного руху в Німеччині припадає на середину XV ст. Другу половину віку визначають як період раннього гуманізму. У цей  час починається розповсюдження гуманістичної вченості. Університети починають звільнятися від впливу церкви, в них все більшого значення надається філології, зростає інтерес  до античності, до італійської ренесансної  культури. Величезне значення для  розвитку культури мав винахід книгодрукування  в середині XV ст. И. Гуттенбергом. Розпочалась  публікація перекладів з італійської  літератури (наприклад, у 1472 р. був виданий  німецький переклад «Декамерона»), а також творів античних авторів, що сприяло поширенню гуманістичних  поглядів і формуванню основ німецького гуманізму. Німецькі гуманісти опановують класичну латинську , мову, якою користуються і в своїх дослідженнях, і в  художній творчості.

Період зрілого Відродження  в Німеччині охоплює кінець XV-перше  тридцятиліття XVI ст. Гуманісти величезну  увагу приділяють філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої викликають у них великий  інтерес до питань релігії і спонукають до перегляду текстів «священних книг» і до очищення їх від інтерпретації  католицькою церквою. Своєю діяльністю гуманісти значною мірою сприяли  релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім запеклим ворогом.

У цей період на основі гуманістичного світосприйняття відбувається стрімкий розвиток образотворчого мистецтва, вершину  якого становить творчість [205] одного з титанів Відродження Альбрехта  Дюрера. Картини і гравюри Дюрера, твори великих митців його покоління - Грюневальда, Гольбейна, Кранаха, Альтдорфера - пройняті ренесансним інтересом  до людини і реального світу, духом  визвольної боротьби. Саме вони і становлять найвище художнє досягнення німецького Відродження.

На цей же недовготривалий  період припадає і розквіт німецької  гуманістичної літератури. Напружене  соціальна й антикатолицька боротьба в країні зумовила войовничу антикатолицьку та антифеодальну спрямованість  німецької літератури. Провідну роль відігравала в ній сатира, основними  жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами їх були антична література, особливо сатиричні її жанри, національна  середньовічна література і фольклор.

4.2. Народні книги

Важливий напрям становила  демократична література, яка завдяки  розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних  книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких  творів переказувались французькі рицарські  романи, в наступних - німецький героїчний  епос і середньовічні шванки. З  початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані  на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального  сатиричного змісту. У статті «Німецькі  народні книги» Енгельс високо оцінив їх за дух опозиції, за багатство  вигадки, дотепність і правдиву поетичність.

Широко відомою стала  весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди  й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально  все, що йому говорять, Тіль спілкується  з представниками усіх соціальних кіл  та станів. Дотепний і кмітливий, великий  майстер веселого, а часто й  злого жарту, він потішається  над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю. Ейленшпігель, «кидаючи виклик середньовічному  суспільству, у блазенстві знаходить  свободу, яка для нього дорожча  над усе і підносить його над  сильними світу, їхніми звичаями й засадами. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності. його жарти і забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ апофеоз  особистої ініціативи, розуму і любові до життя» (1).

 

До образу Тіля зверталися й письменники пізніших епох. Зокрема, бельгійський письменник XIX ст. Шарль  де Костер використав цей образ у  своєму романі «Легенда про Тіля Уленшпігеля  і Ламме Гудзака».

Однією з найцінніших  німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст  в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а  в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію  мага і чародія, оскільки звертався  до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні  незвичайні історії, які зрештою  переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. франкфуртським друкарем Йоганом  Шпісом. Книга складається з трьох  частин. У першій розповідається про  молодість Фауста. Жив він у  місті Віттенберзі, вражав усіх самовпевненістю  й зухвалим розумом, які довели його до занять забороненими науками. Він  викликав нечисту силу і дійшов до того, що викликав біса Мефістофеля  і уклав з ним союз на 24 роки, який закріпив своєю кров'ю. Згідно з угодою, Мефістофель, залишаючись  для всіх незримим, повинен з'являтися до Фауста за його бажанням і виконувати всі його розпорядження. Фауст за це зрікся бога і віддав душу сатані. Починається «гріховне» життя Фауста, яке, однак, не приносить йому щастя. Фауста бентежить думка про пекло, він заводить про нього розмову  з Мефістофелем і висловлює бажання  подивитися потойбічний світ.

 

У другій частині «народної  книги» описуються подорож Фауста у  потойбічний світ, а також його мандри по різних країнах і навіть на сузір'я.

 

Третя частина розповідає про те, які «чудеса» творив Фауст. Наприклад, виконуючи волю імператора Карла V, він викликав тіні Олександра Македонського і його дружини, показав  студентам Єлену Прекрасну і  т. д. Зрештою прийшла розплата. Вранці того дня, коли минуло 24 роки з часу укладання угоди з Мефістофелем, друзі знайшли спотворене [207] тіло мертвого Фауста. Закінчується книга  моралізаторським заключенням автора: «Так завершується ця правдива історія  про чародійство доктора Фауста, з якої кожний християнин, особливо ж люди гордої, цікавої й упертої  вдачі, повинні навчитися бога боятися, а чаклунства, закликань та інших  діл бісівських уникати». Напевне, легенда  надрукована в опрацюванні протестантського пастора, бо повчальний тон пронизує усю книгу. Автор говорить, що Фауст  замість того, щоб вивчати священне писання, насмілився в гордині своїй  «викинути його за поріг» і зайнятися  медициною, астрономією і навіть магією. Фауст осуджується за гординю  й відступництво від бога, але, всупереч цій авторській тенденції, зміст багатьох епізодів легенди  відбивав і позитивне ставлення  до героя, захоплення його вченістю, вчинками, величними бажаннями. В книзі  проявилися й характерні для доби Відродження настрої та устремління: прагнення до знань, до всебічного розвитку особи, до звільнення людини від теологічних  обмежень середньовіччя. Головна сутність фаустівського сюжету - жага безмежного знання, допитливість, свобода духу - приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила величезну  популярність образу Фауста.

4.3. Розвиток літератури  гуманізму

Наприкінці XV ст. під значним  впливом національної літературної традиції розвинулася творчість  страсбурзького гуманіста Себастіана Бранта (1457-1511). Він був доктором прав, деякий час працював професором Базельського університету, а потім - міським секретарем Страсбурга. Брант знав латинську  і грецьку мови, античну літературу, багато часу віддавав науковій і літературній діяльності. На відміну від багатьох німецьких гуманістів, він писав  не тільки латинською, а й німецькою  мовами. Найціннішим у його спадщині є сатирико-дидактичний твір «Корабель  дурнів» (1494).

У передмові до книги автор  визначив своє завдання - підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення  людського роду. Тут же він з'ясовує і свій творчий задум. Стривожений  тим, що світ занурений в темряву  і заполонений дурнями, автор  вирішив усіх їх посадити на кораблі  й відправити в країну глупоти - Наррагонію. Доки вони заповнюють цей дурляндський флот, автор описує глупаків усіх

категорій і видів як втілення найрізноманітніших моральних і  соціальних пороків: від дрібних  побутових вад до злочинів можновладців. Перед судом розуму, а не релігійних догм поставив він учених-педантів, невігласів-професорів, ледарів-студентів, астрологів, шарлатанів-лікарів, нероб, базік, розпусників, гультяїв, злих і  сварливих жінок, лихословів, рабів  моди, сутяг, підлабузників і т. д. Багато уваги Брант приділив критиці  користолюбства, жадоби до грошей, байдужості до суспільного блага. З осудом говорить автор про те, що князі дбають тільки про свої приватні інтереси, попи приймають духовний сан тільки заради ситого життя, що ченці жадібно  збагачуються, прикриваючись скаргами на свої нестатки. Автор уникає монотонності в описі глупоти і пороків  тим, що часто зображує їх у формі  побутових малюнків, живих епізодів, наче вихоплених з повсякденного  життя німецького міста. Ось, наприклад, який характер має розповідь про  нерозумних легковажних чоловіків, які надміру захоплюються модою:

Краса мужчини - борода.

А й він, як жінка, без стида [209]

На себе вихлюпне олію,

Понікуди оголить шию,

В обручках ходить, в ланцюгах,

Як той невільник в  кайданах.

Смолистий чуб зав'є в  кільце

Та ще розіб'є і яйце,

Убгає в кошика волосся,

Щоб краще в кучері вилося.

Той сушить голову в вікні,

Той проти сонця, на вогні.

        (Переклад  Ф. Скляра)

Усій книзі властивий  дидактичний тон. Викриваючи пороки, Брант водночас закликає до їх виправлення, висміюючи повчає, глупоті тут  же протиставляє розум, пороку - доброчесність. Наприклад, критикуючи необачних глупаків, які діють не думаючи, автор відразу  ж пропонує норму розумної поведінки:

Берись до діла з головою,

Обачним будь перед їздою.

...........................................

Діла ідуть тоді прекрасно,

Коли їх роблять своєчасно.

А хто все чинить хапкома,

Той тільки ноги полама.

        (Переклад  Ф. Скляра)

Нерідко повчання Бранта по-міщанськи  обмежені, але, зрозуміло, не вони визначають смисл книги.

На стилі Бранта позначилися  його знання класичної стародавності. У мові твору широко використовуються приклади й порівняння, взяті з  античних творів. Скажімо, критикуючи нестриманість любовних пристрастей, письменник згадує Дідону, Медею, Сапфо, Арістотеля, Вергілія, Овідія. Разом  з тим твір яскраво національний. Він написаний живою народною мовою, римованим віршем, узятим з  німецької поезії, насичений дотепами, прислів'ями.

Книга Бранта пройнята бажанням змінити життя німецького суспільства, зробити його гідним людини, сповнена передчуття грізних подій. «Безугавний  ураган жене у море rope-флот», бурхливі хвилі то підіймають кораблі до високих  хмар, то кидають їх у морські  глибини.

Сатира Бранта відразу  стала популярною, невдовзі по виданні  була перекладена на латинську, французьку, голландську, англійську мови. Вона здійснила  значний вплив на тогочасну німецьку літературу, особливо на творчість  поета-сатирика Томаса Мурнера (1475-1537).

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був Йоганн Рейхлін (1455-1522) -учений, [210] чия діяльність мала великий  вплив на розвиток гуманістичної  суспільної думки і літератури. Сучасники  надзвичайно поважали Рейхліна за глибину  й різносторонність знань, за непідкупну наукову чесність і принциповість. Він добре знав латинську, грецьку  та староєврейську мови. В останні  роки життя письменник займав посаду професора Тюбінгенського університету. На початку XVI ст. Рейхліну довелося очолити  боротьбу німецьких гуманістів з  реакційними богословами та схоластами. Приводом до сутички став виступ ученого  єврея-вихреста Пфефферкорна проти  єврейських релігійних книг. Він дістав від імператора Максиміліана дозвіл на їх знищення і запропонував Рейхліну бути причетним до цього. Рейхлін  рішуче відмовився, доводячи цінність єврейських книг для історії культури. Зав'язалася гостра полеміка, в якій узяли участь учені різних університетів. Теологи і схоласти, центром яких був Кельнський університет, підтримували Пфефферкорна, гуманісти стали на бік Рейхліна. Особливо войовничо  виступив проти Рейхліна теолог Кельнського  університету Ортуїн Грацій. Інквізиція вимагала засудження сміливого гуманіста  як єретика.

Рейхлін, підтримуваний гуманістами, мужньо відстоював свої погляди в  ряді публіцистичних праць. Цікавою  є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з  листів, написаних Рейхліну гуманістами  з приводу його боротьби проти  обскурантів, що набула резонансу у  всій Європі. Супротивників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти  Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася  на запеклий бій між силами старого  світу мракобісів і новим світом гуманістичної культури і свободи  думки.