Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище

   Крім цього, політичні, економічні та інші міжнародні відносини в силу тих чи інших обставин можуть мати фактичний характер і не бути закріплені у відповідній міжнародно-правовій формі. Головна особливість такого роду відносин полягає у відсутності в них моменту формальності юридичних обов’язків. Фактичні відносини між державами та іншими членами міжнародного співтовариства набувають форму міжнародно-правових, як правило, тоді, коли вони врегульовані відповідною міжнародною угодою. Проте, важливо підкреслити, що на сучасному етапі відносини між суб’єктами міжнародних відносин, котрі мають фактичний характер, повинні розбудовуватися у відповідності до загальновизнаних принципів міжнародного права, закріпленими, насамперед, в Уставі ООН.

   Виходячи з того, що специфічні відносини, котрі складаються в сфері розвідувальної (контррозвідувальної) діяльності,фахівцями та науковцями з діяльності спецслужб визначаються як різновид фактичних міжнародних відносин. Нині вони поки що не достатньо вивчені юридичною наукою і, як наслідок – не регламентовані міжнародно-правовими нормами. Саме це утворює велику прогалину в юриспруденції. Причиною є те, що тривалий час розвідувальна (контррозвідувальна) діяльність знаходилася „поза законом” і була відповідним табу для пересічних дослідників. Вона не охоплювалася не лише положеннями норм права, а й сфера її існування була надто закритою для загалу пересічних представників юридичної науки.

   Проте, не лише реалії сучасного міжнародного життя, а й сучасний рівень розвитку міжнародного права, потребують ліквідувати цю прогалину. Така тенденція стимулюється також оприлюдненими теоретичними положеннями різного роду сучасних концепцій „цивілізованої розвідувальної діяльності”. Останнім часом відбувається помітний процес формування міжнародно-правової регламентації співробітництва в розвідувальній та контррозвідувальній сферах, хоча це відбувається в закритій формі на рівні представників спецслужб, контакти яких санкціонуються вищим керівництвом держав.

   Міжнародне право – це сукупність юридичних принципів, норм та інституцій, котрі регулюють правовідносини в міжнародному суспільстві з метою встановлення в ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку.

   Як зазначалося вище, першочерговим об’єктом міжнародного публічного (владного) права є, насамперед відносини між державами, причому такі відносини, в котрих держава виступає як носій верховних суверенних прав, тобто як суверен, суб’єкт публічної влади. Основу міжнародних відносин складають міждержавні відносини.

   Міждержавні відносини – це, насамперед, міжвладні (публічні) відносини. Реалії сучасних міжнародних відносин свідчать, що відносини суверенів (міжвладні) можуть мати місце не лише поміж державами, а й між народами (вищими носіями влади, як формально юридично визначає більшість конституцій демократичних держав), котрі виступають за утворення власних держав (Абхазія, Карабах, Курдистан, Придністров’я, держави колишньої СФРЮ, Чечня і т. ін.); міжнародними неурядовими організаціями, а також між ними та державами тощо. Проте, суб’єктами міжнародного публічного права міжнародне право визнає лише держави та міжнародні організації, утворені державами на підставі міждержавних договорів та угод для виконання спеціальних функцій. Решта учасників міжнародних відносин утворюють невладних суб’єктів, котрі регулюють свої цивільно-правові, сімейні, трудові та соціальні відносини на основі принципів і норм міжнародного приватного права, тобто за принципами і нормами спеціальної частини національного цивільного права, яке вирішує у зазначених вище відносинах проблеми з іноземним елементом).

   Нині владні та невладні міжнародні відносини розвиваються і мають:

1.      у політичній царині статус:

o         міждержавних відносин, що є прерогативою дипломатії;

o         неурядових об’єднань (міжнародні асоціації рухів за мир, політичні партії тощо);

2.      в економічній царині (вони чисельні й різноманітні) статус:

o         міждержавних, що є прерогативою відповідних державних структур;

o         неурядових об’єднань – найчастіше вони є результатом дій приватних осіб, але держави також широко беруть у них участь через своє економічне і політичне втручання;

3.      у науково-технічній царині статус:

o         міждержавних, що є прерогативою відповідних державних структур;

o         неурядових – як і в економічній сфері найчастіше вони є результатом дій приватних осіб, але держави також широко беруть у них участь через своє економічне і політичне втручання;

4.      у гуманітарно-культурологічній царині статус:

o         міждержавних, що є прерогативою відповідних державних структур;

o         неурядових – як і в економічній та науково-технічній сферах найчастіше вони є результатом дій приватних осіб, але держави також широко беруть у них участь через своє економічне і політичне втручання. До суб’єктів недержавних відносин відносяться різного роду релігійні рухи та громади, закриті елітарні транснаціональні громадські союзи, клуби, ордени, співтовариства, благодійні організації з гуманітарної допомоги або для розвитку тощо.

   Зазначені міжнародні відносини не позбавлені гострих проблем і складаються з конфліктів та антагонізмів, взаємодоповнюваності та взаємозалежності, солідарності та об’єднання зусиль, в окремих випадках з єдності та спільності поглядів і дій. Приміром, міждержавні відносини можуть бути чинником насильства: держави застосовують власні збройні сили та спецслужби, але існують недержавні збройні сили та служби безпеки (військові формування визвольних рухів, терористичні угруповання, мафіозні об’єднання і т. ін.), котрі заявляють про себе як на міжнародному рівні, так і на національному в межах кордонів певної держави.

   Визначимо об’єктами (предметом) міжнародно-правових відносин все те, з приводу чого суб’єкти права вступають у правовідносини між собою на підставі загальновизнаних принципів і норм міжнародного спілкування. Головними з них є: 1) територія і міжнародний простір; 2) дії та 3) утримання від дій.

   Територія виступає як об’єкт міжнародно-правових відносин дуже часто, особливо після закінчення війни, приміром у мирних договорах.

Дії можуть бути об’єктом у найрізноманітніших правовідносинах поміж державами, приміром, у пактах щодо взаємодопомоги, союзних договорах тощо.

  Утримання від дій також є об’єктом міжнародно-правових відносин, приміром у пактах про ненапад, нейтралітет, закони та звичаї ведення війни.

Висновок

    Реальність сьогодення свідчить, що без взаємного застосування партнерами один до одного в зовнішньополітичній практиці розвідувальних технологій здійснити надійний та ефективний контроль за дотриманням учасниками міжнародних домовленостей практично неможливо. Необхідно зазначити також, що об’єкт міжнародно-правових відносин не безмежний. Основним критерієм його визначення має бути лише його правомірність: він має не суперечити принципам і нормам сучасного міжнародного права.

   Приміром, втручання у внутрішні справи держав, котре нині здійснюється за допомогою найсучасніших розвідувальних технологій, як правило, не може бути об’єктом (предметом) міжнародно-правових відносин (угод) під час вирішення питань про співробітництво, тому що воно заборонено міжнародним правом, зокрема Уставом ООН.

   Проте, з одного боку, сучасна тенденція до глобалізації економіки та культурного життя, а з іншого – протилежні процеси фрагментації (розпаду) в певних регіонах та окремих багатонаціональних державах; транснаціоналізація кримінальних співтовариств, посилення міжнародної ваги політизованих радикальних угруповань, тоталітарних релігійно-окультних сект та містично-релігійних рухів загрожують людству захопленням влади як в окремих державах, так і в цілих регіонах. Наслідки реалізації зазначених намірів і планів – тотальний тероризм, незаконна і шкідлива для здоров’я підприємницька діяльність (приміром наркобізнес, торгівля людьми та людськими органами) тощо.

   Одночасно, в умовах глобалізації у своєму прагненні позбавити держави монополії на управління міжнародними відносинами і міжнародне публічне право, прагненні набути статусу суверена і посісти місце суб’єкта міжнародного публічного (владного) права керівники міжнародних транснаціональних корпорацій (ТНК) вже не загрожують, а на практиці через латентні структури (закриті транснаціональні елітарні співтовариства) вирішують питання захоплення влади, зокрема в новоутворених державах на посткомуністичному просторі, шляхом приведення до реальної влади маріонеткових президентів та урядів. У зв’язку з тим, що контроль над національними спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) є ознакою реальної влади, то нині точиться гостра конкуренція щодо контролю над спецслужбами між публічною владою держави та „групами впливу і тиску”, сформованими із числа представників міжнародних латентних співтовариств.

   Саме це потребує мобілізації зусиль міжнародного співтовариства на протидію зазначеним вище загрозам. Знову ж без залучення розвідки і контррозвідки зусилля будуть марними.

   Таким чином, можна зазначити, що оперативна діяльність розвідки і контррозвідки стала нині самостійним суспільно-політичним явищем, котре розвивається у своєму специфічному середовищі, формуючи власні специфічні принципи, норми, форми та методи вияву, має власні цілі, об’єкт спрямувань, механізм реалізації завдань, методи досягнення цілей, Крім того, розвідка і контррозвідка (як вияви схожих специфічних організаційних форм практика реалізації політики) нині є властивим атрибутом не лише правлячої еліти держав, а й керівників будь-яких корпоративних угруповань, особливо ТНК.

   Звідси настала нагальна потреба міжнародно-правової регламентації співробітництва між партнерськими державами в галузі розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, котра обумовлює:

        виділення до переліку сучасних міжнародно-правових відносин „цивілізовану”, тобто дозволену міжнародним співтовариством, розвідувальну діяльність як особливий специфічний вид міжнародно-правових відносин;

        визначення критеріїв, ознак і принципів ідентифікації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності.

  Для вирішення порушеної проблеми має бути започаткований в правознавчій науці самостійний науковий напрямок – теорія розвідувальної діяльності, – котрий:

        узагальнить набутий оперативною практикою досвід;

        утворить систему принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і наукових висновків;

        створить відповідну методології, теорію організації і проведення науково-дослідницької діяльності та інформаційно-аналітичного забезпечення безпеки від розвідувальної діяльності іноземних партнерів України.

Список використаної літератури:

1.Закон України від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю» // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 52. – с. 420.

2. Закон України „ Про Службу зовнішньої розвідки України”, № 3160-IV, 1 грудня 2005 р.

3. Закон України „ Про Службу безпеки України”, № 374-IV, 26 грудня 2002 р.

4. Гуцалюк М. Європейська конвенція про кіберзлочини // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. — К., 2002.

5. Європа на шляху до інформаційного суспільства // 36. документів Європейської Комісії 1994-1995 pp. — К., 2000.

6. Кузьменко А.М. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище // Юридичний журнал. – 2006. – № 3. – C. 46-56.

7. Кузьменко А.М. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин //Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип.3. – С. 31-42.

8. Кузьменко А.М., Багрій В.О., Єрко А.В. Економічна розвідка іноземних держав і підприємницьких структур в сучасних умовах: Монографія, – К., 2000. – 104 с.

9. Кузьменко А.М.. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч.2). – К., Вид-во НА СБУ, 2001. – 194 с.

10. Камінський А. Основи міжнародних відносин. — Львів: ЛНУ,

2001. — 208 с.

11. Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини ХХ ст. — К.:

Школяр, 1999. — 255 с.

12. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980–2000 рр.):

Підручник / В. А. Манжола, М. М. Білоусов, Л. Ф. Гайдуков та

ін. — К.: Либідь, 2001. — 622 с.

13. Международное право в документах/ Составитель сб. Н.Т. Блатов. – М.: Юридическая литература, 1982. – С.124–138.

14. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. –К.: „АртЕк”, 1998. –С.7-9.

15. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку: Монографія Національного інституту стратегічних досліджень і Національного інституту українсько–російських відносин. – К.: НІСД, 1999. – 273 с.

16. Україна на міжнародній арені: У 2 кн.: Зб. док. і матеріалів. 1991–

1995. — К.: Юрінком Інтер, 1998.

17. Фред Вайн Гарнер.Основи федеральної інформаційної політики.Огляд конгресу Сполученів Штатів.1996 р. “Програма сприяння парламенту України “.

18. The Associated Press (Bucharest, Romania), "NATO Officials Want Romania to Exclude Some Former Communists from Intelligence Positions, " March 20, 2002. http://cio.gov/Documents/computer.html

19. The Canadian government published the revised agreement, «Agreement between the Parties to the North Atlantic Treaty for the Security of Information» as Canada Treaty Series, document

1998/56. http://csrc.ncsl.nist.gov/publications/nistpubs/index.html

20. Knightley, Phillip, Die Geschichte der Spionage im 20. Jahrhundert, –Bern. 1989. –S. 8.

21. Kaltenbrunner, Gerd-Klaus, Vorwort. Wozu Geheimdienste? –Münchenю. 1985.–S. 9.

22. Schmidt-Eenboom, Erich. Op. Cit. –S. 1013–1032.

 23. Brigitte Henri. Le Renseignement:un enjeu de pouvoir. Economica. 49, rue Hericart, 75015 Paris, 1998. – P. 121– 163.

24. Schmidt-Eenboom, Erich. Vatikanstaat//Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. – S. 590–598.

25. The Protection of Personal Information. Building Canada's Information Economy and Society. Task Forse on Electronic Commerse Industry Canada, Justice Canada, January 1998.

26. Richelson, Jeffrey T. The U.S. Intelligence Community. Exchange and Liaison Arrangements. 4th ed. — Boulder: Westview Press, 1999.