Анотація до статті О.Йосипенко «Філософський дискурс: між наукою і літературою»

     Анотація  до статті О.Йосипенко «Філософський дискурс: між наукою і літературою»

     Предметом даної статті є виявлення мотивів  уподібнення філософського дискурсу літературному, встановлення обставин перетворення філософії на літературу і, зрештою, з'ясування того, що мають  на увазі під «літературою» у  французькій філософії, відомій своїми деклараціями про єдність філософії та літератури.

     Притаманний «літературному світу» спосіб мислення, що протиставляє себе точності логіки й математики та не переймається зв'язком «думки зі словом», характеризує стиль французької філософії певної доби (доби структуралізму та постмодернізму).

     Звичайна  наука, що має на меті пізнавати світ таким, яким він є, що підпорядкована своїм методологічним примусам і  внутрішнім обмеженням, повинна, на думку філософів, поступитися місцем вільній, творчій та захопливій науці, що має стати інструментом творення зовсім іншого світу. Це наука майбутнього, і майбутнє, яке буде абсолютно несхожим на те, що ми зараз про нього думаємо та «знаємо», підтвердить найфантастичніші спекуляції, найнеймовірніші гіпотези, які видаються такими тільки «позитивістам» від теперішньої науки. Філософ не має жодних підстав цікавитися звичайними науками, науками теперішнього дня (потрібно визнати, що більшість філософів справді не має необхідної освіти, щоб з розумінням справи говорити про науку, і навіть вважає це перевагою, яка забезпечує їм свободу уяви та глибину розуміння реальності).

     Проте важко погодитися з тим, що наука  — це тільки творча уява, з тим, що науковий та мистецький дискурси є однаково не-строгими, бо обидва є виявами творчої уяви: з того, що відкриття в науці завдячують творчій уяві, «з цієї епістемологічної банальності, пише Ж. Буврес, сьогодні висновуються разючі контр-істини, як-от та, що науку слід розглядати тільки як витвір уяви та як одну з можливих поетичних конструкцій, в усіх пунктах схожу на інші».

     Відмінність між науковим дискурсом як референтним, таким, що пізнає природні феномени, та літературним дискурсом як самореферентним, звільненим від оцінки у термінах істина/хиба, видається французькому епістемологу М.Серу поверховою. Література й філософія описуються ним як такі, що «утворюють резерв наук, подібно до того як одвічний ліс є резервом земель для землероба».

     Французька семіологія використовує слово «література» у сенсі — література як письмо (ecrit), хоч яким би воно було, як сукупність означників без означених, як ланцюг лінгвістичних форм, що нічого не описує і ні про що не розповідає. Якщо немає сфери сенсу (означеного), то встановити жанрові відмінності неможливо. Філософська діяльність стає чистою літературою, коли вона «нічого не хоче сказати», коли її неможливо ідентифікувати висловленим, коли вона перетворюється на досвід невизначеного, точніше, невизначуваного. Звичайний текст має щось повідомляти, розповідати про якісь події, проте література у сенсі французьких семіологів починається там, де закінчуються події, тоді, коли все вже сказано, коли закінчується історія.

     «Наука» та «література» французької філософії  доби структуралізму є гібридними концептами, які не можна вживати без лапок: їхня «наука» є протилежністю  звичайній науці, вона ідентифікується вимогою продуктивності й новизни, відкиданням будь-яких методологічних вимог як архаїчних і застарілих; їхня «література» не є художньою літературою (жанром літератури, літературою у вузькому сенсі слова), а є літературою як, письмовою діяльністю,продукуванням текстів загалом.

     Французька філософія доби структуралізму стає «літературою» тоді, коли перетворюється на «письмо», дискурсивну діяльність, що має на меті вражати не-бувалим, не-традиційним, не-мислимим, коли починає самовизначатися в опозиції до дискурсу раціональності, де раціональність ототожнюється з будь-яким порядком правила, від соціальних норм до вимог науковості.

     Філософа, на відміну від науковця, цікавлять  не стільки істинні судження, скільки  осмислені, разом із хибними, які  також мають сенс. Метою філософа є розуміння, а зрозуміти можна лише те, що має сенс. Якщо розуміти раціональність не у науковому, а у філософському сенсі — «як правильно побудоване розмірковування», філософський дискурс має бути раціональним, інакше він перетворюється на епатаж, софістику та зазнає поразки — власне, філософія як «література», як «письмо» вже припинила своє існування у сучасній Франції. Акцентування специфіки філософського дискурсу як спроби розуміння, вловлення сенсу, на відміну від наукового пошуку істинності, не означає, що філософа не цікавить істина суджень, це означає, що його цікавить, передусім, відмежування того, що має сенс, від того, що сенсу не має, або ж, за вдалим висловом Вітґенштайна, переведення «латентного нон-сенсу в нон-сенс явний».

  Раціональність, яку (пост-)структуралісти зводять до наукової раціональності або до раціональності у доктринальному сенсі проголошується ворогом справжньої думки, тираном, перемога над яким є єдиною умовою народження вільної й, у цьому сенсі, філософської думки, їхній дискурс, таким чином, справді перестає бути раціональним, проте, перетворившись на літературу (в широкому сенсі), він, так і не ставши літературою (у вузькому сенсі), перестає бути філософією.