Человек и смысл жизни

Человек и смысл  жизни

Питання про сенс життя  можна назвати одним з основних «людських»  питань, котрим задається, напевно, кожна людина, а не лише філософ. Це питання часто переходить до питань, що таке життя, смерть і т. д.

Як тільки людина починає  розмірковувати над змістом (сенсом) життя, можна говорити, що ця людина стала дорослою. Дійсно, для чого ми на цій землі, які цілі стоять перед нами, що потрібно зробити  в житті, щоб воно було реалізоване?

У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Людина без сенсу, без вищої цілі є засобом для цілей інших людей. Утвердження вищих цілей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в цьому світі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття.

Вирішити, варте чи не варте  життя того, щоб його прожити, —  значить відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше... вторинне.

Якщо жити, то як, для чого — філософи намагалися збагнути сутність людини, причину її страждань. Вищою  цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон буття. Цей світовий закон  — Логос у Геракліта, Дао — у Лао-цзи, Апейрон — у Парменіда і т.д. Доки людина жила в замкнутому світі родової міфології, доки вся її поведінка суворо регламентувалася традиційною родовою мораллю, не поставало питання про індивідуальну відповідальність, про відповідність життя індивіда цьому колективному, універсальному закону.

Кожна епоха і кожна  культура здійснювала спроби розкрити поняття сенсу життя. Існують різні підходи до розуміння сенсу життя: філософських підхід, релігійний, буденний, психологічний підхід. Кожний з них містить раціональне зерно і заслуговує на те, щоб бути розглянутим.

Часто специфіку людини вбачають в здатності замислюватись над  сенсом свого буття, над неминучістю  смертного кінця. Дійсно, людина, на відміну від інших живих істот, не просто живе, а знає, що вона живе, знає, що й інші особи людського  роду також усвідомлюють факт її і  свого існування, а всі вони знають, що їх життю настане кінець. Це дає  змогу обмінюватись думками відносно нашого земного співіснування, корегувати відношення до власного життя й життя  інших.

Оскільки проблема людини посідає важливе місце у філософії  будь-якої епохи, то прогрес в історії  філософії визначається, зрештою, за ступенем осягнення сутності людини. Так, наприклад, першочерговим завданням  християнства вважалось дослідження  таємниці "внутрішньої" людини, тобто  людини, пов’язаної зі світом трансцендентним. Натомість у часи Відродження (особливо раннього) великого значення надавалось осмисленню двох проблем — самопізнання людини і пізнання її становища у світі. Переорієнтація від богопізнання до пізнання людини і природи сприяла розвиткові натурфілософії, логіки й етики. На думку гуманістів, земне покликання людини — "діяти" і "пізнавати" — ріднить людину з Богом і навіть дає їй можливість уподібнитись Богу за своєю суттю, а не лише за благодаттю, як уважали в Середньовіччі. Таке уподібнення потрібне було гуманістам передусім для того, щоб підкреслити творче начало в людині. Зрештою, гуманісти не заперечували, що самопізнання людини є Джерелом і богопізнання. Українських мислителів проблема самопізнання хвилювала здавна, ще з давньокиївських часів, коли концепція "внутрішньої" людини, самопізнання, самовдосконалення посідала чільне місце у християнській етичній системі.

Багато вчених і мислителів розмірковували над сенсом життя. Так, М. І. Пирогов указує на те, що людству  вже розкритий сенс життя і  її приречення. Це зроблено християнством: "Навчання Рятівника, зруйнувавши  хаос моральної сваволі, указало  людству прямий шлях, визначило і  ціль, і осередок життєвих прагнень. Знайшовши в Одкровенні саме головне  питання - "Про мету нашого буття" - дозволеним, здавалося б, людство  нічого іншого не повинно робити як випливати з переконанням і вірою  по визначеному шляху" (там же). Педагог думає, що християнство є  основою усякого виховання, християнські істини роблять осмисленим наше існування, а значить задають мета і зміст  педагогічної діяльності, християнське Одкровення додає щирий напрямок життєвому шляху людини: "...згадаємо ще раз, що ми християни і, отже, головною основою нашого виховання служить і повинне служити Одкровення. Усі ми, з раннього дитинства, не дарма ж ознайомлені з думкою про загробне життя, усі ми не дарма ж повинні вважати сьогодення готуванням до майбутнього". Видимо, навіть у той час, коли в Росії християнство було частиною державної ідеології, була необхідність у нагадуванні, що християнські істини - "альфа й омега" усякого виховання.

Я вбачаю сенс свого життя  у тому, щоб робити людям добро  і намагатися не робити зла взагалі (якщо це реально). Звiсно, вибір сенсу  життя залежить i від умов життя, i від виховання, навіть трохи від  генетичної спадковості, але усе  ж таки головним чином вiд власної  волi людини.

Вiд цього вибору залежить, яке життя ми проживемо, вiд того, яким було життя - який слiд ми залишимо по собi. Про когось згадувати не хочеться. А при згадці про інших комусь стає теплiше на душi.

Але найбiльшої пошани заслуговують вчинки людей, що не ставили за мету здобути собi славу. Не заради неї йшли на вогнища Джордано Бруно i Ян Гус - щоб захистити свої переконання й iдеали. Вони залишилися в пам'ятi людства символами мужностi та безкомпромiсностi. У вiрностi iдеалам вони бачили сенс власного життя.

    Ми маємо славну iсторiю, маємо предкiв, якими цiлком можна пишатися. Чого виявимося вартими ми самi? У чому сенс нашого iснування? Чого ми хочемо? Матерiальних благ для себе або чогось бiльшого?

Гадаю, що кожному з нас  потрібно вибрати свій сенс життя, він  має бути власним, не нав’язаним зі сторони, інакше в ньому легко  можна розчаруватися після першої ж життєвої поразки. Ні політики, ні педагоги, ні батьки не повинні створювати тиск у формуванні нашого розуміння життя, вони можуть тільки підказувати, ділитися своїми роздумами.

Отже, можна сказати, що незалежно  від того, як людина визначила свій шлях, найшла свій сенс життя, уже сам  пошук цього сенсу робить людину достойним називатися людиною, особистістю.